Обшуки: пошук доказів чи інструмент тиску

У 2025 році до судів надійшло понад 100 тисяч процесуальних документів, пов’язаних з обшуками. У відкритому доступі є лише судова статистика щодо клопотань про дозвіл на обшук, які розглядаються слідчими суддями в межах попереднього контролю (ex ante). У 2024 році органи правопорядку подали 93 991 таке клопотання, з яких відмовлено у 7 239 випадках (7,7%). Для порівняння: у 2020 році було 97 367 клопотань і 15 310 відмов (15,7%). Навіть у 2022 році, попри меншу кількість звернень і часткове санкціонування обшуків прокурорами за ст. 615 КПК, частка відмов становила 18,8%. Тенденція зниження відмов зберігається — судді задовольняють все більше клопотань. 

Це можна пояснювати кращою аргументацією клопотань. Однак існує й інша версія: у випадках, коли перспектива отримати судовий дозвіл сумнівна, слідчі можуть вдаватися до невідкладного обшуку з подальшою легалізацією його результатів. 

Регулярні повідомлення в медіа про обшуки створюють враження зростання їх кількості. Проте проблема не лише в цифрах. Обшуки стали помітнішими через резонансність проваджень і високий суспільний запит на справедливість. У публічному дискурсі сам факт обшуку часто сприймається як доказ вини, хоча це лише інструмент збирання доказів.

Чи справді обшуків стало більше, чи невідкладність поступово стає правилом, і як зберегти баланс між ефективністю розслідування та правами людини — спробуємо розібратися.

Обшуки: як це працює — і чому?

Обшук — це слідча дія задля збору доказів у кримінальному провадженні під суворим судовим контролем. У нього є чітко визначений предмет пошуку — виявлення та фіксація відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення (доказів) тощо. Це встановлено у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК України).

Однак на практиці обшуки часто виходять далеко за межі процесуальних потреб і можуть бути неправомірними. Інколи це політичні історії — тиск на опонентів, дискредитація громадських діячів чи представників влади, коли слідчі дії перетворюються на публічне «шоу». Часом обшуки стають частиною незаконної діяльності органів правопорядку: залякування бізнесу, тиск на конкурентів, корупційні «наїзди», «кришування» тощо. Тоді обшук перестає бути інструментом пошуку доказів і перетворюється на знаряддя свавілля.

Якщо обшук санкціонується слідчим суддею, то слідчий і прокурор зобовʼязані обґрунтувати підстави для його проведення. Але Конституція України та КПК України дозволяють у виняткових випадках проведення невідкладного обшуку: коли слідчий вважає, що зволікання призведе до втрати речей чи документів, обшук проводиться без попередньої ухвали слідчого судді. Мета — «врятувати майно», під яким судова практика розуміє і речові докази.

З публікацій у медіа може здаватися, що у 2025 році цією практикою не гребують ані НАБУ, ані ДБР, ані інші органи. На мій погляд, відчуття зростання зловживань під час обшуків може бути пов’язане насамперед з активнішим застосуванням невідкладних обшуків і їх публічним висвітленням. Здебільшого саме вони створюють додатковий резонанс, адже відбуваються без попереднього судового дозволу і підлягають подальшій перевірці в межах судового контролю ex post.

Щоб стверджувати про свавілля, варто розуміти, яка кількість невідкладних обшуків у підсумку не була легалізована судом, а здобуті під час них докази — визнані недопустимими. Через відсутність статистичних даних суспільство не має повної картини, а це створює простір для припущень і узагальнень. Зокрема, у публічному доступі немає даних щодо кількості невідкладних обшуків окремо по кожному органу досудового розслідування (ДБР, НАБУ, Нацполіція, СБУ, БЕБ). Негативне сприйняття посилюється також через інколи агресивну поведінку окремих представників органів правопорядку під час обшуків (приниження, спроби підкинути докази, розвідування і зливання інформації про людину тощо). За інформацією «Дзеркала тижня», НАБУ лише нещодавно почало вести статистику невідкладних обшуків, і на сьогодні це 2% від загальної кількості; в інших органах такої статистики не ведуть.

Значного резонансу набули обшуки ДБР у приміщенні ВККС та за місцем проживання на той момент заступника голови Комісії у 2025 році. Формально — в межах кримінальних проваджень, однак поза процесуальною рамкою проступили глибші інституційні проблеми: ВККС заявила, що розцінює ці дії як тиск. Події збіглися в часі з активізацією кваліфоцінювання суддів ліквідованого Окружного адмінсуду та Печерського райсуду, які водночас розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася небезпечно тонкою.

Нещодавно гучний скандал розгорнувся довкола мережі магазинів «Ябко», до якої навідалися з обшуками представники БЕБ. Під час цього могли вилучити контрабандну техніку на суму понад 100 млн доларів. Представники компанії говорять про «ознаки замовної кампанії», натомість у БЕБ стверджують, що детективи провели масштабну операцію з детінізації ринку електроніки та техніки.

Це лише окремі кейси, які отримали розголос у медіа. Однак медійна видимість не дає розуміння масштабу використання цього інструменту та можливості об’єктивно оцінити його ефективність або ж зловживання. Зрештою, медіа часто подають невідкладні обшуки як потенційне зловживання. Проте сам по собі факт проведення обшуку без попередньої ухвали не означає автоматичного порушення. Ключовим є те, чи був дотриманий механізм подальшої легалізації обшуку та належно здійснювався судовий контроль із застосуванням цього інструменту.

Судовий контроль — найслабша ланка?

Найслабше місце всієї історії з невідкладними обшуками — судовий контроль. Він відбувається постфактум: невідкладно, але не пізніше ніж протягом 24 годин після обшуку слідчий зобов’язаний повідомити суддю, а той перевіряє законність. На момент перевірки обшук уже відбувся. Якщо суд визнає дії незаконними, докази можуть бути визнані недопустимими. Але шкода вже завдана: бізнес зупинений, репутацію зіпсовано — повернути все назад неможливо. До того ж випадки визнання доказів недопустимими поодинокі — «легалізація» обшуку для сторони обвинувачення зазвичай є успішною.

Слабкість судового контролю має засадничі причини. Критерії для дозволу на обшук («достатні підстави», «ймовірність знаходження доказів») належать до оціночних понять. Ці критерії неможливо виписати в законі з огляду на значне різноманіття випадків у реальному житті, де необхідно невідкладно провести обшук. Такі категорії мали б пояснюватися у межах судової практики. На жаль, вона неоднорідна.

У результаті судді формально підходять до оцінки вмотивованості підстав для невідкладного обшуку, а клопотання задовольняються без глибокого аналізу. Адвокати звинувачують суд у «підігруванні» стороні обвинувачення та непрофесіоналізмі, адже судовий контроль має упереджений характер. Причини — не лише можливий зовнішній чи внутрішній тиск, а й системна перевантаженість суддів. Самі судді зазначають: найбільшою загрозою неупередженості є брак часу на вивчення матеріалів досудового розслідування. Надмірне навантаження змушує спиратися на особисті симпатії та спрацьованість з учасниками процесу з попереднього досвіду проваджень.

Якщо скласти хронічний брак часу з великим навантаженням, отримуємо ситуацію, коли клопотання про обшуки задовольняються майже автоматично — не через переконання в їхній обґрунтованості, а через рутину та взаємну довіру. Прокурор щодня приносить матеріали, які зазвичай не містять очевидних процесуальних помилок, і суддя рідко має можливість критично зануритися в кожен кейс.

Це добре пояснює теорія «судових робочих груп» (courtroom workgroup), розроблена американськими соціологами права у 1960–1970-х роках. У кримінальному процесі формуються стабільні «робочі групи»: слідчий, прокурор і той самий слідчий суддя, які взаємодіють щодня. Вони знайомі й «спрацьовані». Адвокат у цій моделі — змінна фігура без постійної інституційної присутності. Брак незалежності, упередженість з огляду на перевантаженість у поєднанні з цим сприяють формуванню обвинувального ухилу.

В умовах воєнного стану кількість відмов у задоволенні клопотань про обшук зменшується, а невідкладні обшуки легше підтверджуються судом. Водночас судова система перебуває у складному стані: брак кадрів, нерівномірне навантаження, зміна підсудності через війну, постійні перенесення засідань через тривоги. У такій ситуації формальний підхід до судового контролю стає системним ризиком.

Чи існує дієве рішення?

Навряд чи ми зможемо подолати соціологічні закони — «робочі групи» виникатимуть завжди, поки існує щоденна взаємодія учасників кримінального провадження. Людський фактор, когнітивні упередження, бажання спростити роботу — невідʼємна частина професійної діяльності. Втім, їхній вплив можна мінімізувати.

Передусім — через зміни до законодавства, зокрема передбачивши участь особи, в якої проводився обшук, під час його легалізації ex post. На необхідність цього вказав Європейський суд з прав людини у справі «Корнієць та інші проти України» (2025). Суд констатував неефективне розслідування скарг, необґрунтоване втручання в приватне життя та відсутність реальних засобів захисту. ЄСПЛ наголосив: невідкладний обшук — виняток, а не правило, і він має відповідати критеріям «відповідно до закону», «необхідності в демократичному суспільстві» та «пропорційності». Дотримання цих стандартів покращить процесуальний бік таких справ, але не усуне проблему тиску повністю — її корінь не лише в процедурі, а й у мотивах і системі.

Інший шлях — звуження підстав для невідкладного обшуку. Така спроба вже була: Законом № 4555-ІХ від 23 липня 2025 року звузили відповідні підстави, виключивши певні економічні та службові злочини, зокрема корупційні. Однак через ризики для проваджень НАБУ і САП уже за тиждень Законом № 4560-ІХ ч. 3 ст. 233 КПК повернули до попередньої редакції. Водночас у Парламенті з’являються нові ініціативи з подібними пропозиціями.

Не менш важливою є зміна суспільного ставлення до презумпції невинуватості. Обшук у квартирі чи офісі не означає автоматично «винен». Це стосується і повідомлення про підозру, і реєстрації відомостей у ЄРДР. Проте в публічному просторі обшук часто сприймається як моральна сатисфакція, якщо йдеться про «корупціонерів», і як «зрада», коли слідчі дії проводять щодо журналістів чи військових. Така логіка емоцій не має нічого спільного з кримінальним процесом. Обшук — лише інструмент, а балансувати його застосування має суд.

Потрібно також розв’язувати проблему перевантаженості судів і посилювати судовий контроль. Слідчі судді мають ретельніше оцінювати матеріали досудового розслідування, особливо у випадках невідкладних обшуків.

Зрештою необхідне напрацювання чіткіших критеріїв невідкладності в судовій практиці та залучення Верховного Суду до формування підходів щодо найбільш серйозних втручань у права людини, зокрема право на приватність.

Такі кроки можуть змінити ситуацію: у слідчих буде менше бажання звертатися до слідчого судді за обшуком без реального наміру відшукати докази, а невідкладні докази стануть радше винятком з правил, а не загальною практикою. 

Обшук сам по собі не є ні добром, ні злом. Це інструмент. Але в системі зі слабким судовим контролем і розмитими критеріями невідкладності будь-який інструмент ризикує перетворитися на засіб тиску. Тому питання не в кількості обшуків, а в тому, чи здатна система гарантувати, що виняток не стане правилом, а доказування — не підмінить собою правосуддя.