Матеріал Лабораторії законодавчих ініціатив для «Дзеркала тижня»
Інститут угод про визнання винуватості з’явився у Кримінальному процесуальному кодексі України ще у 2012 році. Його логіка проста: прокурор може укласти угоду з підозрюваним чи обвинуваченим на будь-якій стадії кримінального провадження. Сторона обвинувачення економить ресурси, а захист — отримує передбачуване, узгоджене покарання. У виняткових випадках — навіть нижче мінімальної межі, встановленої санкцією статті.
У загальнокримінальних справах (крадіжки, грабежі, шахрайства тощо) інститут угод так і не набув популярності, а от у Вищому антикорупційному суді (ВАКС) його застосування зростає лавиноподібно. Суспільство ж нерідко сприймає це як несправедливість і «відкуп» для корупціонерів. Водночас експерти наголошують: угоди — це не про уникнення покарання, а про його невідворотність для більшої кількості осіб. Але де ж межа між справедливістю, ресурсною доцільністю та довірою громадян?
Угоди по-українськи: шляхом спроб і помилок
У 2024 році було укладено понад 10 тисяч угод здебільшого у злочинах проти власності та наркозлочинах — це дані офіційної статистики. При цьому загальна кількість вироків у порядку кримінального судочинства — близько 77,4 тис. Тобто близько 14% з них завершилися угодами.
Водночас в українських судах панує спрощений порядок розгляду без дослідження доказів (ст. 349 КПК України, що є замінником угод). З 2020 року можливе навіть «письмове провадження», без судового засідання щодо кримінальних проступків. Ключовим для цього є визнання винуватості. За статистикою, понад 80% обвинувачених (і в злочинах, і в проступках) визнають провину, тож питання стоїть не у доведенні вини, а у визначенні розміру покарання.
Водночас спрощений порядок — непередбачуваний і забезпечує значно менше гарантій, ніж угода. Ні прокурор, ні суддя не зобовʼязані обвинуваченому рівно нічого, лише враховують це як помʼякшувальну обставину. Це не угода (договір). На практиці це призводить до вкрай низького відсотка виправдувальних вироків, адже в більшості справ спору про винуватість немає і мова йде про розмір покарання. Все тримається на неформальних практиках — суддя може проявити гуманність і поблажливість у цьому питанні, адже обвинувачений сприяє слідству і визнає вину. Однак вийти за межі санкції можна у виняткових випадках і несуттєво.
Іноземний досвід: раціональність і економіка
Світова практика виглядає зовсім по-іншому. У США 95–99% кримінальних проваджень завершуються угодами про визнання винуватості (plea bargaining). У Великій Британії — близько 70%, у країнах ЄС — у середньому понад 50%. В Ірландії ця цифра сягає 90%.
Практика Європейського суду з прав людини також вказує на доцільність такого механізму. Укладення угод дозволяє заощадити ресурси держави та приватних осіб. Підозрюваному не доводиться витрачати багато грошей на адвоката та стресувати у багаторічному процесі щодо непередбачуваного вироку. Тоді як прокурор і суд також економлять час і кошти. Тож угода стає раціональним вибором, вигідним обом сторонам.
ВАКС зміг: як інститут угод працює у справах щодо корупції
В Україні час від часу можна почути нарікання, що «інститут угод не запрацював» з 2012 року. Це справді так, крім однієї категорії проваджень — топрівневої корупції, яку розглядає ВАКС. У цих справах угоди укладають надалі частіше. За 6 років роботи Вищого антикорупційного суду половина вироків завершилась саме в такий спосіб. До того ж здебільшого ще на стадії досудового слідства, що свідчить про реальне використання сторонами засобів процесуальної економії та прагнення до скорочення часу на збирання доказів і передання справи до суду.
Особливо показовою стала динаміка після листопада 2024 року, коли набрав чинності закон № 4033-ІХ. До цього кількість укладених угод у ВАКС коливалась в межах 25–40%. Натомість закон № 4033-ІХ, прийнятий у межах Плану для Ukraine Facility, передбачив певні удосконалення інституту угод, хоч і в менш амбітній редакції, ніж пропонував Уряд. Проте навіть в цих умовах нові правила показали позитивний ефект — 66% обвинувальних вироків у ВАКС винесено на підставі угод. Тоді як у загальних судах лише 14% справ завершуються в такий спосіб.
Спроба «відкупитися» чи невідворотність покарання?
Чи стала система української кримінальної юстиції ефективнішою завдяки інституту угод? Безперечно, так, адже угода — не уникнення покарання, навпаки — це механізм забезпечення невідворотності покарання. Це дозволило детективам та прокурорам зосередитися на інших провадженнях, часто — складніших і масштабніших. Тобто вивільнити ресурс на більшу кількість підозрюваних і злочинні схеми.
Але суспільство цей меседж не чує. Зокрема, люди часто кажуть, що «угоди не справедливі». Все тому, що бракує комунікації від Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) і ВАКС. Вони не можуть пояснити суспільству, чому укладання угод ефективне для всієї системи кримінальної юстиції. Щобільше, критерії, за якими САП пропонує укласти угоду або погоджується на неї, якщо ініціатор не вона — не є прозорими. Все вищесказане про раціональний вибір людини чи максимізацію кримінального переслідування шляхом викриття більшої кількості корупціонерів не звучить у публічній комунікації цих органів.
Окрім того, суд має перевіряти, чи відповідає угода суспільному інтересу. Але як це визначити? Судді ВАКС по-різному інтерпретують значення суспільного інтересу, їхня практика розходиться. Деякі судді відштовхуються від очікувань суспільства: чи буде рішення, яке вони приймуть, відповідати запитам громадян. Інші ж — відштовхуються від найскорішого вирішення справи при мінімальних витратах державних ресурсів, потреби розкривати інші кримінальні правопорушення та іншого. Таким чином, саме поняття «суспільний інтерес» залишається оцінювальним і неоднозначним. А відсутність єдиного підходу посилює відчуття несправедливості.
Резонансні справи лише підливають оливи у вогонь. Зобов’язання передати на потреби ЗСУ 2 млн грн від мера Полтави Мамая, 6 млн від нардепа Трухіна чи 500 млн грн від ексміністра Злочевського викликали шквал обговорень. Штрафи у десятки тисяч гривень на тлі багатомільйонних пожертв суспільство сприймає як відверту спробу «відкупитися». Добровільна пожертва виглядає як замінник покарання, а весь судовий процес нагадує фарс. Проте це не так, адже ми не знаємо, скільки ресурсів заощаджено, скільки викривальних показань надали ці засуджені особи, і який довгостроковий ефект від цих угод.
Пояснення, хоч спрощено і з урахуванням таємниці досудового розслідування, могли б періодично лунати у комунікації керівництва САП і ВАКС. Саме тлумачення «політики» укладення угод є звітуванням про свою роботу перед суспільством, а не жонглювання «сухими» статистичними даними без належної інтерпретації. Адже дані без тлумачення можна повернути в будь-який бік.
Справедливість через угоди: можлива, але незрозуміла?
Укладення угод у справах ВАКС зростає і показує свою ефективність. При цьому цей інструмент на межі суспільної довіри. Якщо людям не пояснюватимуть, як працює цей процес, то його й далі вважатимуть несправедливим.
Обурення суспільства угодами зрозуміле. Водночас воно репрезентує домінування деонтологічного (ціннісного) підходу: «посадити всіх до останнього корупціонера», так би мовити. Проте ресурси системи кримінальної юстиції обмежені, необхідно виокремити більш і менш вагомі провадження, тобто пріоритизувати зусилля. Адже на протидію злочинності необхідно дивитися в динаміці — ми можемо витратити всі ресурси детективів і прокурорів на переслідування одного «злісного» корупціонера, а в результаті десятки й сотні інших далі вчинятимуть злочини. Так ми абсолютизуємо моральне питання покарання кожного і не бачимо, як інші його уникають.
Натомість можна подивитися на протидію корупції як систему і на наслідки укладення угод через консеквенціалістський підхід до справедливості. Тобто допустити, що окремий фігурант отримає м’якше покарання, але завдяки його співпраці можна викрити масштабні схеми й притягнути до відповідальності десятки інших. Це забезпечує невідворотність покарання для більшої кількості корупціонерів.
Ще у XVIII столітті Чезаре Беккарія у трактаті «Про злочин і покарання» писав: «Впевненість у неминучості хоча б і помірного покарання справить завжди більше враження, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але таким, що супроводжується надією на безкарність». Ці слова актуальні й сьогодні, хоча й залишаються незрозумілими для більшості політиків, які пропонують щось криміналізувати й збільшити санкцію і переконані, що кримінальний закон може розвʼязати будь-яку соціальну проблему.
Автор матеріалу:
