24 червня Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) презентувала аналітичний звіт «Конкурсні комісії за участі міжнародних (іноземних) експертів (органи судової влади та Конституційний Суд України)» на засіданні Комітету Верховної Ради з питань правової політики.

Експерти ЛЗІ сфокусувалися на аналізі єдності критеріїв добору кандидатів, підходів конкурсних комісій до визначення відповідності кандидатів критеріям, які оцінюються в межах конкурсу. Вони представили висновки щодо механізмів роботи конкурсних комісій, кваліфікаційних вимог, обсягу повноважень, критеріїв оцінювання тощо.

Голова Комітету з питань правової політики Денис Маслов зауважив, що пропозиції дослідження частково перегукуються з напрацюванням Комітету в цьому напрямі, сформовані на основі спілкування з представниками комісій, моніторингом їхньої роботи. Процедури потребують вдосконалення, але у більшості аспектів це радше не про зміни до Закону, а про конструктивне виконання й імплементацію положень, які вже існують в законодавстві. Однак за потреби внесення необхідних законодавчих змін — можливе.

Лабораторія законодавчих ініціатив наголошує: відмовлятися від залучення іноземних експертів до конкурсних процедур Україні ще зарано. Наразі це найбільш прийнятна модель під час перехідного періоду на шляху до Європейського Союзу. Водночас потребує продовження дискусія щодо вдосконалення загальної рамки й уніфікації підходів у роботі конкурсних комісій. Адже критерії добору кандидатів мають бути єдиними для всіх комісій. Це підвищуватиме суспільну довіру до конкурсів, членів конкурсних комісій та їх рішень.

Під час презентації учасники поділилися своїм поглядом на проблеми, які порушив Звіт. Водночас вони зазначили, що дослідження — перша ґрунтовна робота, яка намагається визначити системні недоліки в чинних конкусних процедурах і пропонує конкретні кроки для того, щоб виправити їх.

Детальніше про всі проблеми й рекомендації, які визначила Лабораторія законодавчих ініціатив у Звіті, читайте за посиланням.

Планом для Ukraine Facility передбачено, що «важливим є подальше вдосконалення добору нових суддів Верховного Суду (ВС) шляхом удосконалення процедури перевірки доброчесності та змістовного залучення незалежних експертів». Також у ньому зазначено, що «Вищий антикорупційний суд (ВАКС) постійно покращує свою загальну операційну ефективність, проте потрібні додаткові судді, відібрані прозоро, на основі перевірки доброчесності, із залученням Громадської ради міжнародних експертів (ГРМЕ)».

У Дорожній карті з питань верховенства права передбачено зобов’язання заповнити всі 25 вакантних посад ВАКС саме за участю ГРМЕ до кінця І кварталу 2026 року. 

Європейська комісія зазначала про необхідність продовження участі міжнародних експертів (іноземних) під час добору нових членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Єврокомісія також рекомендувала покращити відбір суддів ВС та перевірку декларацій доброчесності суддів ВС й інших вищих судів, із тимчасовим, але змістовним залученням незалежних експертів, призначених міжнародними партнерами. 

Залучення міжнародних (іноземних) експертів до складу конкурсних комісій в органах судової влади та Конституційному Суді України (КСУ) є важливим елементом реалізації євроінтеграційних інтересів України, що сприяє наближенню національного законодавства до європейських стандартів і підвищує рівень довіри до реформ з боку європейських інституцій та партнерів. 

Проблемою є те, що під час виконання міжнародних зобовʼязань конкурсні комісії за участю міжнародних (іноземних) експертів застосовують різні підходи до ухвалення та публікації своїх рішень. Це стосується добору кандидатів на посади членів: (1) ВККС, (2) Вищої ради правосуддя (ВРП), (3) керівника Служби дисциплінарних інспекторів (СДІ), його заступника, дисциплінарного інспектора, (4) суддів КСУ, (5) суддів ВАКС, (6) суддів Спеціалізованого окружного адміністративного суду (СОАС), (7) суддів Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС).

Різні конкурсні комісії використовують різні моделі ухвалення рішень. Голоси міжнародних (іноземних) експертів завжди є вирішальними, проте конкретні моделі відрізняються: наприклад, для ухвалення спільного рішення ВККС та ГРМЕ при доборі суддів ВАКС потрібна більшість від загальної кількості учасників спільного засідання, але не менше трьох голосів членів ГРМЕ. А для таких комісій, як Етична рада чи Конкурсна комісія СДІ, потрібно чотири голоси, два з яких мають бути від міжнародних (іноземних) експертів. Це робить систему конкурсних комісій заплутаною та складною для розуміння, знижує її прозорість та взаємоузгодженість.

Окремим питанням, що потребує уваги, є право вирішального голосу: тут також є різні підходи. Наприклад, міжнародні (іноземні) експерти мають право вирішального голосу (Етична рада, Конкурсна комісія ВККС, Конкурсна комісія з проведення конкурсу на зайняття посад керівника СДІ та його заступника, дисциплінарного інспектора (Конкурсна комісія СДІ), Дорадча група експертів (ДГЕ), Експертна рада); ГРМЕ має право накладення вето на будь-якого кандидата на посаду судді ВАКС з причин невідповідності його встановленим критеріям.

Також зафіксовано численні випадки, коли одна й та сама особа може подавати свою кандидатуру на різні конкурси на посади як у межах одного органу, так і в межах різних органів за різними квотами від різних суб’єктів призначення/обрання. Як наслідок, відсутність єдиної бази кандидатів, які беруть участь у конкурсних процедурах, породжує формування різної практики ухвалення рішень щодо відповідності/невідповідності одного й того самого кандидата встановленим критеріям.

Проблемою є ухвалення немотивованих рішень. Належна мотивація рішень за результатами оцінювання кандидатів на відповідність встановленим критеріям має давати чітке розуміння того, чим керувалися конкурсні комісії, коли оцінювали таких кандидатів: що було взято до уваги, а що — ні; які мотиви лежать в основі ухвалення конкретного рішення. Така мотивація рішень не лише зніме багато запитань у кандидатів (зокрема, тих, які не пройшли конкурс), а й дасть змогу підвищити рівень довіри до рішень конкурсних комісій. Хоча одні рішення конкурсних комісій є досить структурованими, належно мотивованими (наприклад, рішення ВККС та ГРМЕ), інші ж, навпаки, містять лише загальні формулювання та шаблонні мовленнєві конструкції й не мають належного обґрунтування. Наприклад, такі проблеми є в рішеннях Етичної ради щодо відповідності кандидатів критеріямВодночас рішення Етичної ради про невідповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності, навпаки, є добре мотивованими. професійної етики та доброчесності.

Застосування неоднорідної практики у формулюванні рішень може створювати ризики для розуміння підходів конкурсних комісій до оцінювання кандидатів, а також не сприятиме прозорості їхньої діяльності. 

Різні підходи виявляються як щодо структури та мотивованості рішень конкурсних комісій, так і щодо встановлення так званих «негативних висновків» (тобто рішень щодо кандидатів, які припинили участь у конкурсі). Наприклад, у Конкурсної комісії з добору кандидатів на посади членів ВККС (Конкурсна комісія ВККС) таких висновків немає взагалі, натомість є лише остаточний перелік рекомендованих кандидатів на посаду члена ВККС. Водночас в Етичній раді (сприяє встановленню відповідності кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності) використання «негативних висновків» активно практикується.

Рішення частини конкурсних комісій (всіх, окрім ДГЕ) неможливо оскаржити в суді, оскільки вони не вважаються «остаточними». Так, ВС сформував системну позицію щодо конкурсних комісій, відповідно до якої вони не ухвалюють остаточних рішень, а лише сприяють суб’єкту призначення/обрання, здійснюючи окремий етап конкурсної процедури. Натомість судовий контроль можливийВодночас рішення Етичної ради про невідповідність кандидатів критеріям професійної етики та доброчесності, навпаки, є добре мотивованими. лише щодо фінального рішення суб’єкта призначення/обрання.

Особливо дискусійним є питання визначення поняття «остаточності рішень» для тих кандидатів, які за результатами рішень конкурсних комісій про невідповідність встановленим критеріям фактично припиняють свою участь у конкурсі. Тобто для них такі рішення по суті є остаточними (не залишаючи вибору субʼєкту призначення/обрання), і неможливість їх оскарження позбавляє особу права на судовий захист. Законодавчо закріплено лише можливість оскарження рішень ДГЕ, зокрема, визначено, які її рішення можуть бути оскаржені в судовому порядку і з яких виключних підстав; щодо рішень інших конкурсних комісій — такого законодавчого закріплення не передбачено. 

Ще однією проблемою для судового оскарження рішень конкурсних комісій в адміністративних судах є відсутність у них владних повноважень. У судовій практиці ВС є утверджений підхід, відповідно до якого конкурсні комісії не є суб’єктами владних повноважень у спірних правовідносинах. Відповідно, у деяких випадках судова практика ВС вказує на те, що спори до конкурсних комісій не підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства (Етична рада, Конкурсна комісія ВККС, Конкурсна комісія СДІ). Конкурсні комісії не є ані органами влади, ані суб’єктами владних повноважень; вони не мають статусу юридичних осіб. Представництво таких комісій навіть в адміністративному судочинстві є утрудненим через відсутність правил визначення представника для підписання процесуальних документів від імені конкурсних комісій (їхні керівники не мають таких повноважень) для участі в судових засіданнях.

Винятком є ДГЕ, яку Касаційний адміністративний суд у складі ВС визнає органом, що «наділений державою владно-управлінськими функціями у правовідносинах, що виникають у процесі формування суддівського корпусу КСУ».

Щодо публікації (оприлюднення) рішень конкурсних комісій також спостерігаються певні відмінності. Наприклад, Етична рада ухвалює та оприлюднює обґрунтований висновок щодо відповідності кожного кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності; Конкурсна комісія СДІ оприлюднює вмотивовані рішення стосовно кандидатів, участь яких було припинено у зв’язку з наявністю обґрунтованого сумніву щодо їх відповідності критерію доброчесності чи встановленим для судді етичним стандартам, лише на їхню письмову вимогу; ДГЕ стосовно кандидатів, які отримали оцінку «не відповідає» за критеріями високих моральних якостей або визнаного рівня компетентності у сфері права, оприлюднює лише резолютивну частину рішення, без наведення мотивів, які стали підставою для його ухвалення. А повний текст рішення із мотивуванням оприлюднюється ДГЕ на письмову вимогу такого кандидата.

У випадку її відсутності:

• створюються умови, за яких ні кандидати, ні громадськість, ні сторонні спостерігачі не можуть належним чином зрозуміти та оцінити підходи конкурсних комісій до відбору;
• створюються передумови для делегітимізації конкурсних комісій та дискредитації конкурсної процедури в очах громадськості.

Наразі законопроєкти для розв’язання описаної проблеми відсутні.

1. Відсутність єдиної бази кандидатів, які беруть участь у конкурсних процедурах, породжує формування різної практики ухвалення рішень про відповідність/невідповідність одного й того самого кандидата встановленим критеріям.
2. Застосування різних підходів до голосування та ухвалення рішень конкурсних комісій, зокрема щодо структури, обґрунтованості рішень і підходу до встановлення результатів голосувань та так званих негативних висновків, породжує недовіру до функціонування цих комісій і конкурсної процедури загалом.
3. Відсутність єдиних підходів до визначення остаточності рішень для кандидатів, які за результатами ухвалених конкурсними комісіями рішень про невідповідність встановленим критеріям фактично припиняють свою участь у конкурсі. Для таких кандидатів ці рішення фактично є остаточними — і відсутність можливості їх оскарження на рівні нормативних актів та практики ВС позбавляє права на судовий захист.
4. Відсутність публічних результатів голосувань, недостатня мотивованість та обґрунтованість таких рішень породжують недовіру до функціонування цих комісій та конкурсної процедури загалом.

Ухвалення та публікація рішень конкурсними комісіями за участю міжнародних (іноземних) експертів в органах судової влади та КСУ потребують додаткового врегулювання.

1. Провести широку дискусію щодо визначення остаточного характеру рішень, ухвалених конкурсними комісіями.
2. Продовжити узагальнення судової практики ВС та розроблення типових підходів до вирішення спірних ситуацій із зазначених питань.
3. Закріпити в законодавстві чіткі підстави для судового оскарження рішень конкурсних комісій виключно через недотримання процедури, зокрема для кандидатів, для яких рішення таких комісій про невідповідність встановленим критеріям фактично означають припинення участі в конкурсі, а отже, є остаточними. У законодавстві треба передбачити період, протягом якого конкурсна комісія оцінює кандидата на відповідність критерію доброчесності.
4. Передбачити, що негативні рішення конкурсних комісій публікуються деперсоніфікованими; позитивні — із зазначенням тих персональних даних, які були відкритими під час проведення публічної співбесіди з відповідним кандидатом. Якщо особа, яка отримала позитивне рішення, не була призначена на посаду, вона може звернутися до конкурсної комісії щодо деперсоніфікації її даних.
5. Розробити та запровадити єдину базу профайлів кандидатів із єдиним форматом резюме, які беруть участь у конкурсах на посади в органи судової влади та КСУ. Надати право доступу до цих профайлів членам відповідних конкурсних комісій та відповідних органів, до яких призначаються/обираються кандидати.
6. Розробити та затвердити шаблон/зразок рішення за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям та інструкцію до нього, у якій закріпити необхідність належної вмотивованості таких рішень.
7. Уникати формального підходу до обґрунтування рішень за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям.
8. Законодавчо закріпити норми, що врегулювали б, які рішення конкурсних комісій можуть бути оскаржені, з яких саме підстав, які не можуть бути оскаржені, а також правила представництва конкурсних комісій у судах.
9. У майбутньому переглянути підхід щодо надання переважного права голосу міжнародним (іноземним) експертам.
10. Напрацювати однаковий підхід до структури, обґрунтування та ухвалення рішень за результатами оцінювання відповідності кандидатів встановленим критеріям у межах однієї комісії. 

Інфобриф підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій представила Європейській комісії проміжні результати цьогорічного Тіньового звіту за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

До презентації 4 червня долучилися представники Генерального директорату Європейської комісії з питань розширення та Східного сусідства (DG ENEST), який відповідає за переговори щодо розширення й вступу до ЄС з країнами-кандидатами та потенційними кандидатами на вступ. А також представники делегації ЄС в Україні.

Лабораторія законодавчих ініціатив із коаліцією громадських організацій третій рік поспіль моніторить та оцінює прогрес України у сфері євроінтеграції. Це незалежний альтернативний аналіз представників громадянського суспільства та експертного середовища за координації ЛЗІ.

Учасники презентували і обговорили результати у сферах верховенства права (суди, прокуратура, адвокатура), боротьби з корупцією та організованою злочинністю, реформи органів правопорядку, захисту засадничих прав і свобод людини за участі керівниці напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карини Асланян і керівника напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євгена Крапивіна, заступниці виконавчого директора з юридичних питань Transparency International Ukraine Катерини Риженко, голови правління Тетяни Печончик і адвокаційної менеджерки з євроінтеграції Анастасії Даців Центру прав людини ZMINA.

Керівниця напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карина Асланян представила ключові результати за напрямом судової реформи. У фокусі — питання добору нових суддів та робота конкурсних комісій, вдосконалення дисциплінарних процедур, нерозв’язані проблеми, які потребують уваги вже зараз. А також — останні новини, пов’язані із ймовірними випадками корупції у Верховному Суді.

Важливим здобутком під час звітного періоду став запуск комплексного проєкту з цифровізації судової системи, який Лабораторія втілює спільно з ключовими інституціями судової влади — Верховним Судом, Вищою радою правосуддя, Державною судовою адміністрацією України та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, а також Конституційним Судом України.

Ключовими викликами на цьому етапі є призначення суддів Конституційного Суду, недопущення зупинки роботи ВРП через законодавчі колізії та належне реагування на ймовірні випадки корупції в судовій владі. 

Частини Тіньового звіту щодо прокуратури, адвокатури, а також посилення інституційної спроможності органів правопорядку протидіяти серйозним злочинам, включно з організованою злочинністю, презентував керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін.

Він підкреслив, що скасовані конкурси в липні 2025 року так і не було відновлено, у Генпрокурора залишаються надмірні повноваження. Попри вимогу Єврокомісії не лише повернути законодавство у попередній стан, а й утриматись від застосування цих повноважень — прогресу жодного. Найбільшим викликом у розвитку прокуратури є 10 пріоритетів Качки–Кос для України на 2026 рік. Передусім йдеться про зміну заполітизованого порядку призначення і звільнення Генпрокурора, а також впровадження обовʼязкового конкурсу на керівні посади. Це, зокрема, є частиною проєктів нової Антикорупційної стратегії, яку нині розробляє Україна. Конкурс на керівні посади мав бути впроваджений ще в березні 2026 року, але цього не сталося.

Євген Крапивін звернув увагу на відсутність будь-якого поступу у реформуванні адвокатури: незважаючи на створення у січні 2026 року урядової робочої групи з удосконалення законодавства у цій сфері, відтоді відбулося лише одне засідання. Це та супротив Національної асоціації адвокатів України значно сповільнюють досягнення належного результату і завдань Дорожньої карти з питань верховенства права в цьому напрямі.

Окремо Євген Крапивін зупинився на ключових аспектах Тіньового звіту за розділом 24 «Юстиція, свобода та безпека». 

Також цьогоріч експерти проаналізували ще одну частину кластера «Основи» — «Функціонування демократичних інституцій». Напрацювання у цьому напрямі коаліція за координації ЛЗІ також передала на ознайомлення Європейській комісії.

Цьогоріч Тіньовий звіт готують експерти Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвоката майбутнього», «Європи без бар’єрів», Асоціації правників України, Громадянської мережі «Опора», Центру демократії та верховенства права та за інформаційної підтримки «Європейської правди». Він вже традиційно буде опублікований напередодні Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2026 році.

Тіньовий звіт є системним аудитом від профільних експертів громадських організацій, який не дублює офіційних документів держави і оцінки Європейської комісії і не залежить від їхніх позицій. Натомість є аналітичним інструментом підготовки фахового та комплексного бачення євроінтеграційних процесів, який передбачає залученість експертів до процесу реформ. І при цьому дає оцінку відповідності українського законодавства і всієї системи стандартам ЄС. 

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. У Боснії і Герцеговині, Сербії, Північній Македонії, Молдові незалежні коаліції громадських організацій роками здійснюють альтернативний моніторинг прогресу реформ у сферах верховенства права, функціонування демократичних інституцій тощо. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу. 

Тіньовий звіт — це всеціло продукт громадянського суспільства, незалежно від джерел підтримки. Для зміцнення інституційної незалежності процесу з 2026 року ЛЗІ започатковує нову тенденцію: Тіньовий звіт профінансований також і незалежними громадськими організаціями. Значна частина коштів на його розробку буде покрита Лабораторією законодавчих ініціатив і Transparency International Ukraine. ЛЗІ бере на себе місію забезпечити максимальну неупередженість і об’єктивність цього процесу підготовки, як і робить це щороку. 

Антикорупційна стратегія (АС) — це документ, який визначає засади й пріоритети державної антикорупційної політики на наступні п’ять років. Він розробляється Національним агентством з питань запобігання корупції (НАЗК) та ухвалюється Верховною Радою України (ВРУ). Стратегія має ґрунтуватися на системному аналізі ситуації щодо корупції та результатів виконання попередньої стратегії.

У подальшому на виконання АС Уряд розробляє і затверджує чіткий план дій з її реалізації — Державну антикорупційну програму (ДАП).

В історії України це вже третій стратегічний документ антикорупційної політики. Перша стратегія затверджена 14 жовтня 2014 року на період до кінця 2017 року. Наступна стратегія розрахована на 2021–2025 роки, однак відповідний Закон Парламент ухвалив лише в червні 2022 року. Тому на досягнення очікуваних результатів фактично лишалося три роки.

Наразі у Верховній Раді зареєстровано три законопроєкти про засади державної антикорупційної політики на 2026–2030 роки, що є безпрецедентною ситуацією. Раніше Парламент ухвалював урядовий законопроєкт, вносячи деякі правки, а альтернативні навіть не подавалися. 

Цього разу суб’єктами подання виступили голова Комітету Верховної Ради з питань антикорупційної політики Анастасія Радіна (законопроєкт № 15230), Кабінет Міністрів України (законопроєкт № 15230-1) і група народних депутатів — членів фракції політичної партії «Європейська солідарність» (законопроєкт № 15230-2).

З огляду на великі обсяги документів і досить короткі строки, відведені на його розгляд і прийняття (відповідно до Дорожньої карти з питань верховенства права він має бути ухвалений не пізніше ІІ кварталу 2026 року), доцільно звернути увагу водночас на позитивні положення та недоліки усіх трьох варіантів. Зокрема, у найбільш важливих сферах: протидія корупційним і пов’язаним з корупцією правопорушенням, судоустрій і статус суддів, прокуратура, адвокатура й органи правопорядку.

У цій сфері були ідентифіковані проблеми, що охоплюють інститути дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та цивільно-правової відповідальності за корупційні й пов’язані з корупцією правопорушення. Додатки до всіх трьох законопроєктів містять ідентичні положення, що може свідчити про консенсус суб’єктів законодавчого подання у погляді на ці проблеми й очікувані результати їх розвʼязання.

Зокрема, пропонується уточнити підстави для притягнення осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, до дисциплінарної відповідальності: 

• за порушення вимог антикорупційного законодавства чи правил етичної поведінки;
• у разі набрання законної сили рішенням суду, яким на особу накладено адміністративне стягнення за правопорушення, пов’язане з корупцією;
• якщо особу звільнено від адміністративної відповідальності через малозначність чи справу закрито за спливом строків накладення адміністративного стягнення.

Ці положення по суті перенесені з АС на 2021–2025 роки. Оскільки досягти визначених результатів так і не вдалося, до законодавства не внесені необхідні зміни. 

Водночас варто виважено підійти до питання притягнення до дисциплінарної відповідальності публічних службовців у разі закриття справи про адмінправопорушення через сплив строків. Як показують дослідження судової практики, суди, застосовуючи цю підставу для закриття справи, досить рідко констатують факт вчинення правопорушення і винуватість особи. Відповідно, притягнення до дисциплінарної відповідальності на підставі рішення суду, яким особу не визнано винуватою, призведе до оскарження таких рішень. Тож напрошується очевидний висновок, що потрібно підвищувати якість судових рішень.

Поряд із цим проєкт АС на 2026–2030 роки передбачає збільшення строків накладення адміністративного стягнення за правопорушення, пов’язані з корупцією, що має зменшити кількість справ, які суди закривають з цієї підстави.

Дещо сумнівним видається положення проєкту АС щодо узагальнення судової практики Верховного Суду (ВС) у справах про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією. 

Відповідно до положень Кодексу України про адміністративні правопорушення, Верховний Суд розглядає таку категорію справ, якщо ЄСПЛ констатує порушення конвенційних прав під час розгляду відповідної справи національним судом, а також як суд апеляційної інстанції — справи про правопорушення, передбачені ст. 185-3 цього Кодексу (прояв неповаги до суду). КУпАП не передбачає касаційного перегляду справ, а постанова апеляційного суду є остаточною й оскарженню не підлягає (ст. 294 КУпАП).

За весь час функціонування (з грудня 2017 року) Верховний Суд розглянув 8 касаційних скарг на рішення апеляційних судів у справах про адміністративні правопорушення. В усіх випадках Суд відмовив у відкритті провадження, посилаючись на ст. 294 КУпАП. Отже, досягнення указаного стратегічного результату є неможливим, принаймні до ухвалення законодавства щодо преюдиційного запиту, що надасть ВС можливості висловлюватися стосовно справ, які не підлягають касаційному оскарженню, приводячи судову практику в таких справах до єдиного знаменника. 

Загальний аналіз усіх трьох проєктів АС свідчить, що проблеми притягнення до відповідальності за корупційні та пов’язані з корупцією правопорушення здебільшого не були розвʼязані протягом 2023–2025 років та потребують подальших заходів. Водночас важливо також проаналізувати причини, з яких аналогічні очікувані результати АС на 2021–2025 роки не були досягнуті.

У судовій сфері проєкти АС зосереджуються на питаннях дискреції під час формування органів суддівського врядування: Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), а також на забезпеченні їхньої безперервної роботи. Останнє є досить суттєвим рухом вперед у розумінні державою одного із базових принципів належного урядування: не можна зупиняти роботу органу без передання його повноважень іншим органам. Історія судової реформи останніх 12 років показує, що Парламент уже двічі зупиняв роботу ВККС та ВРП, що призвело до значної нестачі суддів у судах та, як наслідок, погіршення доступу громадян до правосуддя. Відмінності між трьома законопроєктами у формулюваннях не є суттєвими, тож повинні бути підтримані Парламентом у будь-якій з редакцій. 

Відмінність між законопроєктами № 15230, № 15230-1 та № 15230-2 щодо питань формування органів суддівського врядування полягає у підходах до наділення правом вирішального голосу незалежних експертів, делегованих міжнародними партнерами, у складі конкурсних комісій, які добирають членів ВРП та ВККС. Перші два законопроєкти залишають їм це право і на наступний період, водночас ініціатори законопроєкту № 15230-2 вважають, що у таких експертів має бути право голосу, але нарівні з українськими членами конкурсних комісій. 

І хоча ідея однакової ваги голосів міжнародних та національних експертів в українських конкурсах є правильною, на цьому етапі Україна ще не повністю готова до відмови від вирішального голосу експертів, делегованих міжнародними партнерами. Насамперед через те, що українські суб’єкти делегування членів комісій потребують подальшого реформування і наразі не викликають довіри суспільства, що і призвело до потреби застосування формули з міжнародниками з правом вирішального голосу. 

Дещо відрізняються і погляди суб’єктів законодавчої ініціативи на особливості обрання Ради суддів України (РСУ). АС у редакціях законопроєктів № 15230 і № 15230-1 пропонують запровадити електронне голосування всіх суддів за новий склад РСУ, а законопроєкт № 15230-2 — голосування всіх суддів, але без уточнення способу голосування. З огляду на те, що в Україні триває повномасштабна війна, розвʼязана РФ, а наш рух до ЄС передбачає повну діджиталізацію судової влади як один з елементів ефективного суду, вільного від корупції, обрання нових складів РСУ за допомогою електронного голосування є більш логічним. 

Водночас заслуговують на підтримку положення проєкту № 15230-2, спрямовані на мінімізацію корупційних ризиків у діяльності Національної школи суддів України (НШСУ) та розширення додаткових механізмів забезпечення довіри до процедур суддівської карʼєри, насамперед за рахунок ротацій на адміністративних посадах у суді. Ці положення мають значно вищий рівень деталізації порівняно з проєктами законів № 15230 і № 15230-1. Реалізація відповідних положень є вкрай актуальною для виконання євроінтеграційних зобовʼязань, зокрема з огляду на критичний звіт TAIEX щодо функціонування НШСУ і Тренінгового центру прокурорів України, що нещодавно був наданий Україні.

Необхідність ротації суддів на адміністративних посадах давно дискутується, однак немає консенсусу. Водночас сотні голів судів та їхніх заступників продовжують обіймати свої посади понад шестирічний строк, передбачений законодавством, вдало маніпулюючи прогалинами у законодавстві. 

У проєкті № 15230-2 доданий очікуваний стратегічний результат щодо ролі Громадської ради доброчесності (ГРД), відсутній в інших версіях АС на 2026–2030 роки. Він передбачає: «Громадська рада доброчесності відповідно до рекомендацій Венеційської комісії (Європейської комісії “За демократію через право”) має отримати законодавче закріплення в системі взаємного балансу добору суддів між громадськістю та державою, де громадськість посилює прозорість, але не підміняє інституційне рішення судової влади». Це доповнення так само заслуговує на підтримку народних депутатів у процесі розгляду законопроєктів. 

Проблеми діяльності Вищого антикорупційного суду (ВАКС) в проєктах АС містяться у розділі «1.10. Незалежність, інституційна стійкість та ефективність антикорупційних інституцій» і не включають принципових відмінностей. 

Проблеми, ідентифіковані у сфері прокуратури, й очікувані стратегічні результати щодо їх розвʼязання, присвячені процедурам добору на посади прокурорів, матеріальному забезпеченню, внутрішнім управлінським процесам в органах прокуратури, питанням процесуального керівництва, що здійснюється групою прокурорів, критеріям визначення оптимальної чисельності органів прокуратури тощо.

Усі три проєкти АС у цій частині мають певні відмінності. 

У проєкті № 15230-1 відсутня проблема щодо ризиків неформального чи політичного впливу на процедури призначення та звільнення Генерального прокурора, а також відповідні очікувані стратегічні результати. Проєкти № 15230 і № 15230-2 містять такі положення, хоча й із різним ступенем деталізації. 

Якщо основний проєкт має чіткий орієнтир на добір кандидатів на посаду Генерального прокурора із залученням конкурсної комісії, то другий альтернативний проєкт оперує загальним і оціночним поняттям «кращі європейські практики», а також посилається на Спільну заяву Комісарки Марти Кос та Віцепремʼєр-міністра України Тараса Качки. Таке формулювання знижує вимірюваність і досяжність очікуваного стратегічного результату. 

У різних країнах Європи статус Генерального прокурора, його роль у системі органів державної влади та рівень політичної ваги варіюються залежно від інституційної моделі прокуратури. Відповідно, визначити, які саме практики є найкращими, досить складно.

Що стосується удосконалення процедури висловлення недовіри Генеральному прокуророві, то законопроєкт № 15230 пропонує визначити підстави для цього, а також орган, який мав би повноваження звільняти Генерального прокурора з адміністративної посади у дисциплінарному порядку. Законопроєкт № 15230-2 не містить згадки про відповідні органи, що є суттєвим недоліком з огляду на наявну практику Конкурсно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП).

Рішенням від 28 лютого 2018 року № 97дп-18 за результатами розгляду дисциплінарного провадження щодо Генерального прокурора Ю. Луценка КДКП констатувала відсутність законодавчого механізму реалізації дисциплінарного стягнення стосовно Генерального прокурора. Це унеможливило його притягнення до відповідальності за дисциплінарний проступок. Відсутність чітких механізмів і процедур фактично нівелює інститут дисциплінарної відповідальності Генерального прокурора та знижує рівень контролю за діяльністю на цій посаді.

Отже, щодо питань, присвячених удосконаленню процедур призначення та звільнення Генерального прокурора, АС у редакції законопроєкту № 15230 найкраще відповідає засадам стратегічного планування.

Інші положення проєктів законів № 15230 та № 15230-1 у цих питаннях не відрізняються. А законопроєкт № 15230-2 містить уточнення щодо наслідків функціонування нової системи оцінювання якості роботи прокурорів: пропонується, що за результатами такого оцінювання можуть прийматися не лише рішення кадрові й управлінські рішення, а також рішення про преміювання, а й рішення про дисциплінарні стягнення. Такий підхід є хибним та створює додаткові корупційні ризики. Питання дисциплінарної відповідальності й оцінювання не можуть бути змішані в одній процедурі.

Оцінювання ефективності стосується якісної роботи прокурора, що має враховуватися під час просування по службі, характеризувати прокурора, впливати на бонуси (премію) тощо. Проте ніяк не може бути інструментом покарання за неналежні результати роботи, адже по суті це є поверненням «палочної системи» оцінювання (динаміка статистичних показників, що автоматично призводить до покарання у разі її від’ємності), яка де-факто існує з радянських часів і шкоду від якої вдалося мінімізувати лише в окремих випадках.

Предмет дисциплінарної відповідальності — це конкретний дисциплінарний проступок, тобто винне невиконання чи неналежне виконання прокурором своїх обов’язків. Перелік дисциплінарних проступків, підстави і порядок притягнення прокурорів до дисциплінарної відповідальності визначені законом та передбачають таку відповідальність за конкретний випадок.

Предмет оцінювання якості роботи — це процедура, яка допомагає визначити, наскільки ефективно прокурор виконує покладені на нього службові обов’язки протягом певного періоду (у чинному порядку оцінювання період становить рік), тобто є радше заохочувальним інструментом і слугує мотивацією до професійного розвитку. Вона допомагає керівнику скласти більш об’єктивне уявлення про потенціал колективу, сформувати кадровий резерв, а також робить більш прозорими рішення про преміювання чи інші заохочення.

Отже, якщо за результатами оцінювання якості роботи існуватиме можливість притягнення до дисциплінарної відповідальності, то це може перетворитися на інструмент адміністративного впливу на прокурорів і підірвати їхню процесуальну незалежність.

Удосконалення діяльності Спеціалізованої антикорупційної прокуратури в усіх трьох проєктах АС міститься у розділі «1.10. Незалежність, інституційна стійкість та ефективність антикорупційних інституцій». Однак її доцільно розглядати як одну зі спеціалізованих прокуратур в єдиній системі органів прокуратури.

Обидва альтернативні законопроєкти виключають положення АС на 2026–2030 роки щодо надання керівнику САП права самостійно вносити відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР) про можливе вчинення народним депутатом України кримінального правопорушення та погоджувати клопотання, які розглядаються слідчим суддею.

Наразі це — виключне повноваження Генерального прокурора. Воно є результатом політичного компромісу 2019 року, за якого депутатську недоторканність (імунітет від кримінального переслідування без згоди ВРУ) замінили на особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності за виняткового процесуального контролю з боку Генерального прокурора. Для Уряду і народних депутатів наявність такого політичного компромісу, досягнутого парламентарями цього ж ІХ скликання, що і має розглянути АС на 2026–2030 роки, є ключовим аргументом щодо неможливості його зміни. 

Зазначимо, що за нового порядку притягнення до відповідальності понад 40 народним депутатам повідомлено про підозру, а кількість кримінальних проваджень може бути більшою. Керівник САП не заявляв про прямий конфлікт з Генпрокурором щодо проблем внесення відомостей до ЄРДР і погодження клопотань, з чого можна зробити висновок, що практична проблема має радше потенційний характер.

У разі наявності політичних перешкод для підтримки народними депутатами АС на 2026–2030 роки це положення наразі може бути виключене з проєкту за умови, що до нього повернуться в подальшому: або коли буде реальна сукупність випадків ігнорування Генпрокурором обґрунтованих матеріалів НАБУ і САП, або якщо нове скликання ВРУ не буде відчувати себе «обтяженим» раніше укладеним політичним компромісом.

Включення адвокатури в АС на 2026–2030 роки зумовлене актуальністю цього питання в контексті євроінтеграції — розвиток адвокатури є предметом Дорожньої карти з питань верховенства права. Хоча адвокатура і є незалежним самоврядним інститутом, професія адвоката має державне регулювання. З огляду на ті корупційні ризики, які існують в адвокатурі (отримання свідоцтва, закриті бюджети тощо), та системні проблеми («континуїтет» органів адвокатського самоврядування (ОАС) з 2022 року, неделегування двох членів до ВРП та одного до КДКП тощо), вона стала частиною державної політики у сфері євроінтеграції, а наразі йдеться і про антикорупційну політику та політику у сфері правосуддя.

Корупційні ризики у сфері правосуддя мають системний характер і не обмежуються лише судами та прокуратурою. Скільки б не реформували суди й прокуратуру, ігнорування адвокатури в антикорупційній політиці держави означає відтворення корупційних практик на рівні всієї системи. Навіть якщо дивитися на ситуацію формально, то за Розділом VIII Конституції України адвокатура входить до системи правосуддя поряд із судами та прокуратурою, тобто включення адвокатури до АС є логічним і необхідним кроком. 

Уперше адвокатура з’являється в Антикорупційній стратегії як окремий повноцінний підрозділ — поряд із судами та прокуратурою, що дозволяє узгодити антикорупційну політику з положеннями Конституції, з логікою реформи системи правосуддя і зобов’язаннями України перед ЄС.

Проблеми адвокатури, ідентифіковані НАЗК, та відповідні очікувані результати в незміненому вигляді містяться у проєктах законів № 15230 та № 15230-1. Водночас у проєкті № 15230-2 є деякі зміни, що не впливають на зміст запропонованих заходів державної політики. Вони стосуються уточнення формулювання окремих проблем, деталізації їхніх наслідків тощо. 

Наприклад, у проблемі щодо формування ОАС до вже перерахованих вище питань додається «відсутність реальної виборчої конкуренції, ефективних механізмів оскарження, представництва альтернативних професійних груп, формування неформальних стабільних центрів впливу, брак ротації керівництва», а також відповідний наслідок: ускладнення доступу до професії, обмеження можливості забезпечити дисциплінарний контроль та високі професійні стандарти.

Також уточнюються деякі деталі, які не впливають на зміст. Наприклад, не просто «онлайн-голосування», а «захищене онлайн-голосування», хоча за своїм змістом будь-яке онлайн-голосування повинно мати належний рівень захисту від втручання, гарантувати безпеку даних тощо. Або ж додавання слова «періодичного» до «виборчого циклу», хоча цикл, за визначенням, передбачає періодичність. 

Отже, всі три документи містять первинний задум розробників АС на 2026–2030 роки, а проєкт Закону № 15230-2 пропонує деякі стилістичні правки, уточнені формулювання, що можуть стати предметом обговорення у вигляді поправок на етапі доопрацювання АС в профільному Комітеті.

В усіх проєктах АС на 2026–2030 роки ідентифіковані проблеми у діяльності Національної поліції України (НПУ), Державного бюро розслідувань (ДБР) та Національного антикорупційного бюро України (НАБУ).

У редакції АС, доданій до законопроєкту № 15230-1, повністю відсутні проблема щодо нормативно-правового регулювання процедур добору на посади керівників НПУ та ДБР, а також відповідні очікувані стратегічні результати, хоча необхідність запровадження прозорих меритократичних конкурсів на такі посади вже неодноразово відзначали національні експерти та міжнародні партнери.

Зважаючи на те, що суб’єктами подання законопроєктів № 15230 і № 15230-2 є народні депутати, можна сподіватися, що під час парламентських обговорень ці положення будуть збережені у повному обсязі.

Законопроєкт № 15230-2 додатково містить проблеми щодо інституційної незалежності ДБР та відсутності чітких критеріїв визначення підслідності цього органу. Зазначено, що розв’язання цих проблем дозволить досягти таких стратегічних результатів: 

• запровадження механізму комплексного кадрового та інституційного «перезавантаження» ДБР (включно із проведенням відкритого конкурсу на посаду директора із залученням незалежних експертів з вирішальним голосом, а також — обов’язкової періодичної атестації працівників бюро);
• забезпечення чіткого фокусування ДБР на його первинній місії — боротьбі з катуваннями, незаконними затриманнями та іншими службовими злочинами у сфері правосуддя, а також впровадження системи періодичного зовнішнього незалежного аудиту діяльності бюро, негативний висновок якого є підставою для дострокового звільнення його керівництва; 
• розбудова аналітичної спроможності ДБР для переходу до стратегічного визначення пріоритетів його діяльності на основі верифікованих даних (за європейськими інструментами, такими як SOCTA), що дозволить уникати вибіркового правозастосування та тиску на інші органи державної влади. 

Ці пропозиції відображають нагальні проблеми у діяльності ДБР, на які звертали увагу експерти й міжнародні партнери. Протягом 2025–2026 років ДБР неодноразово виступало інструментом політичного тиску й міжвідомчого протистояння, що відтягує ресурси органу від виконання основних завдань і підриває довіру до нього. Розбудова аналітичних спроможностей ДБР співвідноситься з євроінтеграційними змінами, відповідно до яких національні органи правопорядку мають бути інтегровані у європейську систему протидії злочинності. 

Крім того, у тексті законопроєкту № 15230-2 пропонується, щоб протягом 30 днів після набрання чинності Законом України «Про засади державної антикорупційної політики на 2026–2030 роки» Верховна Рада заслухала звіт директора ДБР про результати діяльності бюро у 2025 році, а в разі визнання роботи незадовільною Президент має звільнити директора бюро. Ця пропозиція цілком узгоджується із положеннями Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Хоча загалом ми погоджуємося з актуальністю цих питань, варто зазначити, що проблеми діяльності ДБР мають більш комплексний характер і потребують виваженого та збалансованого рішення. 

Наразі відповідно до Дорожньої карти з питань верховенства права проводиться комплексне дослідження, яке має визначити необхідність і доцільність подальшого реформування ДБР відповідно до кращих європейських практик і привести до підготовки, прийняття та імплементації закону з урахуванням необхідних рекомендацій. 

У Спільній заяві Комісарки Марти Кос та Віцепремʼєр-міністра України Тараса Качки зазначено, що до грудня 2026 року буде представлено законопроєкт про реформу ДБР за результатами дослідження. У процесі підготовки такого закону також необхідно провести широкі дискусії із залученням експертів та громадськості.

Як і в чинній АС на 2021–2025 роки, у проєктах не були досліджені проблеми діяльності Бюро економічної безпеки України (БЕБ), які мають корупційний характер. І якщо чинна АС має іншу структуру, то в проєктах АС на 2026–2030 роки варто звернути увагу на інституційну незалежність і спроможність бюро як одного з органів правопорядку. 

Зокрема, потребує посилення діяльність підрозділів внутрішнього контролю БЕБ, від ефективності яких певною мірою залежать доброчесність і прозорість бюро. Також неодноразово зверталася увага на неконкурентний рівень грошового забезпечення працівників БЕБ, що не дозволяє залучати найкращих спеціалістів і створює корупційні ризики в діяльності бюро. 

Питання, пов’язані з функціонуванням Національного антикорупційного бюро України у проєктах АС, включені до розділу «1.10. Незалежність, інституційна стійкість та ефективність антикорупційних інституцій».

Редакції усіх трьох проєктів АС здебільшого мають спільний погляд на проблему інституційної стійкості та незалежності НАБУ за винятком деяких точкових змін, що пропонує редакція законопроєкту № 15230-2. Зазначено, що одним зі способів досягнення стійкості й незалежності бюро є формування високопрофесійного та доброчесного колективу за результатами відкритих і прозорих конкурсів, а також налагодження ефективної комунікації діяльності НАБУ через посередництво Ради громадського контролю.

Обидві пропозиції видаються сумнівними. Відповідно до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» Рада громадського контролю при НАБУ (РГК) є інструментом забезпечення прозорості та цивільного контролю за діяльністю бюро. Як зазначено у Звіті за результатами зовнішньої незалежної оцінки (аудиту) ефективності діяльності НАБУ (оцінка проводилася з березня 2023 року до листопада 2024 року), самі члени РГК відзначили досить високий рівень взаємодії бюро із радою. Така взаємодія виражається у залученні членів РГК до конкурсних і дисциплінарних процедур, наданні інформації та піврічних звітів про діяльність НАБУ, оцінці кількості публічної інформації, яку оприлюднює бюро тощо. Це свідчить про досить високий рівень прозорості органу.

Відкритість конкурсів на посади НАБУ реалізується як через залучення представників громадськості до конкурсних комісій (особи, визначені РГК), так і через регулярну публікацію оголошень на сайті НАБУ, що дозволяє будь-якому кандидатові, який відповідає вимогам, взяти участь у конкурсі. 

Усі три проєкти АС на 2026–2030 роки як містять слушні пропозиції, так і залишають поза увагою важливі питання. Порівняно з попередніми антикорупційними стратегіями, ці законопроєкти до голосувань у пленарному складі Верховної Ради мають бути розглянуті усіма парламентськими комітетами (раніше проєкти АС досліджували тільки 5 комітетів).

Антикорупційна стратегія — це не лише вимога антикорупційного законодавства й запорука стабільної та поступальної антикорупційної політики. Це також зобов’язання України перед міжнародними партнерами, що фігурує у Плані для Ukraine Facility та Дорожній карті з питань верховенства права. У спільній заяві Комісарки з питань розширення Марти Кос та Віцепремʼєр-міністра України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тараса Качки 11 грудня 2025 року зазначено, що ухвалення Антикорупційної стратегії і Державної програми з її виконання є одним із пріоритетів на 2026 рік, які мають продемонструвати рішучість нашої держави зміцнювати свої інституції, досягти суттєвого прогресу у реформах в межах Кластера «Основи» процесу вступу до ЄС і просуватися далі на своєму європейському шляху.

Участь міжнародних (іноземних) експертів у діяльності конкурсних комісій в органах судової влади та КСУ як явище виникло у відповідь на системні проблеми:

1. неспроможність органів суддівського врядування (насамперед ВРП), а також КСУ ухвалювати рішення в умовах політичного тиску;
2. спроби втручання з боку деяких суддів у процеси ухвалення судових рішень;
3. стабільно низький рівень довіри суспільства до судів (за даними соціологічних досліджень, проведених Центром Разумкова, Національним агентством з питань запобігання корупції  тощо).

Усе це в підсумку призвело до неспроможності ефективно реагувати на кризи, що регулярно виникали в судовій владі та КСУ. Також вимоги щодо залучення міжнародних (іноземних) експертів були закріплені в зобов’язаннях України перед міжнародними організаціями та партнерами. Зокрема, така участь розглядалася як гарантія додаткового контролю за дотриманням принципів незалежності суддів, професійної доброчесності та запобігання корупційним ризикам.

З 2018 року розпочалося активне залучення міжнародних (іноземних) експертів до складу конкурсних комісій в органах судової влади та Конституційному Суді України. Запровадження участі таких експертів у діяльності конкурсних комісій, з одного боку, було реакцією на низький рівень довіри суспільства до судової влади та Конституційного Суду України. З іншого — було зумовлено міжнародними зобов’язаннями України (Планом для Ukraine Facility, звітами Європейської комісії), а також Дорожньою картою з питань верховенства права.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що вивчення результатів діяльності конкурсних комісій за участі міжнародних (іноземних) експертів дає змогу не лише оцінити їхню ефективність у контексті судової реформи, а і сформулювати обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення їхньої діяльності.

У межах цього дослідження діяльність конкурсних комісій оцінювалася за період із січня 2022 року до листопада 2025 року включно. У частині проведення конкурсних процедур застосовувалися оновлені дані станом на квітень 2026 року.

Дослідження зосереджується на аналізі діяльності (включаючи законодавчу базу) конкурсних комісій, як-от: Етична рада, Конкурсна комісія з добору кандидатів на посади членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Конкурсна комісія з проведення конкурсу на зайняття посад керівника Служби дисциплінарних інспекторів та його заступника, дисциплінарного інспектора, Дорадча група експертів, Громадська рада міжнародних експертів, Експертна рада (виключно законодавча база) та Громадська рада доброчесності (в частині релевантного порівняння з діяльністю тих комісій, які відповідно до закону після закінчення роботи поточних складів будуть замінені Громадською радою доброчесності). Також була проаналізована релевантна практика Верховного Суду. 

Під час дослідження, зокрема, здійснено аналіз проведених співбесід (спеціальних спільних засідань Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) та Громадської ради міжнародних експертів (ГРМЕ) із кандидатами на посади суддів Вищого антикорупційного суду (ВАКС), Конституційного Суду України (КСУ), керівника Служби дисциплінарних інспекторів (СДІ), його заступника, дисциплінарних інспекторів, членів ВККС, Вищої ради правосуддя (ВРП): загалом переглянуто та проаналізовано 143 співбесіди з кандидатами; аналіз рішень конкурсних комісій стосовно зазначених кандидатів. Також проведено інтерв’ю із членами деяких конкурсних комісій.

Фокус вказаного дослідження — аналіз єдності критеріїв добору кандидатів, єдності підходів конкурсних комісій до визначення відповідності кандидатів критеріям, що оцінюються. Оцінювання роботи конкурсних комісій здійснено в розрізі механізму формування їхнього складу, кількості міжнародних (іноземних) представників у їхньому складі, кваліфікаційних вимог, обсягу повноважень, критеріїв оцінювання тощо.

Окремо в релевантних процедурах здійснено порівняння роботи конкурсних комісій із діяльністю Громадської ради доброчесності (ГРД).

Висновки, наведені за результатами дослідження, ґрунтуються, зокрема, на статистичних даних зазначених конкурсних комісій за підсумками їхньої діяльності.

Окрема частина звіту містить конкретні рекомендації щодо вирішення виявлених у процесі дослідження проблем, застосовні для формування орієнтирів подальшого руху державної політики в цій сфері.

Цей документ підготовлено за підтримки Швеції. Зміст документа є винятковою відповідальністю ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» та не обов’язково відображає позицію Швеції.

Призначення суддів Конституційного Суду України (КСУ) та членів Вищої ради правосуддя (ВРП) без затримок — одна з десяти вимог плану Качки-Кос, який у 2026 році має виконати Україна. Його узгодили у грудні 2025 року як пріоритетний план для України за напрямами верховенства права та боротьби з корупцією. 

Певний прогрес у призначенні членів ВРП відбувся у березні 2026 року, коли з’їзд суддів України проголосував за двох відібраних кандидатів. Натомість через п’ять місяців після погодження плану Качки-Кос жодного призначення до КСУ так і не відбулося. 

Наразі в Конституційному Суді працюють 13 суддів із 18. У листопаді 2026 року завершуються повноваження судді Віктора Городовенка (квота з’їзду суддів). А 2 березня і 24 вересня 2027 року — ще в двох. 

Україна вже два з половиною роки добирає та призначає суддів Конституційного Суду за новою процедурою. Процес тривалий, недосконалий, дороговартісний, але часто неефективний, адже конкурси відбуваються, а жодного переможця може і не бути. Так уже сталося в двох попередніх конкурсах за квотою з’їзду суддів і в одному — за квотою Президента України. Або когось таки обирають, а суб’єкт призначення провалює голосування за них. Так було у 2025 році, коли Парламент не знайшов голосів за двох кандидатів за своєю квотою. Їх, після попередньої перевірки, як того вимагає закон, рекомендувала Дорадча група експертів (ДГЕ). 

За весь час існування нової процедури призначили чотирьох нових суддів — двох (у 2025 році) за квотою Президента та по одному від Парламенту та з’їзду суддів (у 2024 році). 

Щобільше, у 2025 році КСУ протягом шести місяців не виконував своїх функцій через відсутність кворуму. Тоді фактично працював лише один Сенат. Натомість Президент та Парламент зволікали з призначеннями. Але у підсумку Президент свою функцію виконав, а Парламент — провалив голосування. 

Ймовірно, саме після цього і з’явилася вимога ЄС до України щодо «призначень без затримок». 

Триває новий добір за парламентською квотою на дві вакантні посади. Його результат стане відомим шостого травня, коли ДГЕ оцінить рівень компетентності кандидатів на посади суддів КСУ. Цього разу 10 осіб успішно пройшли оцінювання моральних якостей і потрапили до цього етапу. 

Дорадча група експертів також із квітня перевіряє документи кандидатів за квотою з’їзду суддів. Тут на дві вакантні посади претендують 18 осіб. За інформацією ЛЗІ, співбесіди з ними відбудуться в липні. До вересня ДГЕ має сформувати список претендентів на призначення. 

Натомість конкурс на одну вакантну посаду судді КСУ за квотою Президента досі не розпочато. Строки старту невідомі. 

Якщо обидва конкурси будуть успішними, влітку можна очікувати на призначення судді/суддів за квотою Парламенту, а восени — за квотою з’їзду суддів.

Щодо квоти Президента — якщо не розпочати конкурс у найближчі два–три тижні, призначень цього року навряд чи можна очікувати з огляду на складність і тривалість процедур. Водночас доцільно у найближчі місяці оголосити конкурс на відповідну вакансію, враховуючи потребу у призначенні нового судді за цією ж квотою вже у березні 2027 року.

Раніше ми вже писали, як потрібно переформатувати конкурсні процедури, аби пришвидшити результат. Але віз і нині там.

Деякі кандидати до КСУ, які зараз беруть участь у конкурсах, раніше вже отримували зелене світло від ДГЕ. Це актуалізує дискусію щодо необхідності формування списку резервних кандидатів, які не були призначені з технічних причин. 

Йдеться про ситуації, коли для ухвалення рішення суб’єктом призначення, наприклад, не було достатньої кількості претендентів на посаду. А саме: якщо вакансія лише одна, то за законом на неї має претендувати мінімум двоє осіб. Такий кандидат мав би потрапляти у фінал наступного конкурсу без необхідності проходити його повторно. 

Або ж коли вільних вакансій у одного з суб’єктів призначення менше, ніж, на його думку, достойних кандидатів (до прикладу, вакансія одна, а достойних претендентів — три). Тоді такі особи могли б потрапляти на рік-два в кадровий резерв, а з нього без додаткових конкурсів — на розгляд інших суб’єктів призначення. 

Це б економило час, гроші, зусилля українських та міжнародних експертів у складі ДГЕ. А головне — це б не відбивало бажання достойним кандидатам брати участі у конкурсах. Цифри свідчать, що охочих подаватися все меншає. Натомість на конкурси по колу приходить багато тих, хто неодноразово отримував від ДГЕ червоне світло. Отже, і виходить, що кандидати ніби є, а набрати хоча б по дві особи на одну вакансію важко, а часто — взагалі неможливо. 

При цьому на розгляді Парламенту з минулого року перебуває законопроєкт № 14149, який частково розв’язує вказані проблеми (хоча і дещо іншим способом). Водночас деякі його положення розкритикувала Венеційська Комісія, тож вони потребують змін, аби не просто успішно пройти голосування у сесійній залі, але і не зайти в конфлікт з нашими міжнародними партнерами. 

Тим, хто уважно відслідковує всі добори суддів КСУ або ж бере в них активну участь, кожен новий конкурс нагадує день бабака. З двох причин: головна полягає в тому, що судді КСУ — це унікальні правники, по суті — «штучний товар». Недостатньо одного бажання, щоб швидко мати незалежний та доброчесний склад суддів КСУ. 

Кожен відібраний суддя має відповідати надзвичайно високим професійним стандартам, бути не лише хорошим суддею чи добре писати складні тексти, а мати стратегічне бачення. І також надвисокі внутрішні стандарти доброчесності та етики. 

Щобільше, важливою є незалежність судді, безвідносно того, хто його призначив. Він має бути рівновіддаленим від усіх гілок влади. 

І саме в цих деталях ховається диявол. Наприклад, члени ДГЕ питають кандидатів у судді КСУ про майно, яке їхні батьки набули 30 років тому. Або ж цікавляться, чи відвідував кандидат музичну школу (яке це взагалі має значення для судді КСУ?). Або ж чому суддя Верховного Суду вирішив піти на конкурс до КСУ? 

Тут питання вже до Дорадчої групи експертів: кого, власне, вони хотіли б бачити кандидатом, якщо виникають питання щодо намірів деяких суддів ВС перейти до КСУ? Особливо, якщо якісь з них пів життя працювали суддями вищих судів. То куди такі висококваліфіковані правники мають йти далі? 

Натомість хотілося б від ДГЕ частіше чути питання щодо того, як кандидат на посаду судді КСУ бачить вирішення таких давніх проблем, як політизація Конституційного Суду? Або тривале зволікання з розглядом найбільш резонансних конституційних подань, які по п’ять–десять років перебувають на розгляді в КСУ? Наприклад, що робити з питанням люстрації, щодо якої вже давно висловився Європейський суд з прав людини. А КСУ досі неспроможний зробити те саме. 

Або ж питати про те, як має бути переформатована робота КСУ, аби в подальшому не допускати розгляду справ десятиліттями? Список можна продовжувати. 

Саме це мала би з’ясовувати ДГЕ паралельно з питаннями щодо майна самого кандидата, його родини, його батьків, бабів/дідів та навіть іноді «сусідів». А не вираховувати, скільки днів чоловік-кандидат провів у закордонному відрядженні. Члени ДГЕ або інших конкурсних комісій, до прикладу, теж можуть тижнями знаходитися у відрядженнях, проводячи співбесіди з кандидатами або готуючись до них. І ні в кого не викликає сумнівів їхня доброчесність. 

Протягом 2022–2025 років на розгляді в КСУ перебувало від 43 до 50 конституційних подань. На кінець 2025 року таких подань залишалося 48, 32 з яких надійшли до КСУ до 2022 року. 

Від початку повномасштабного вторгнення і до 2025 року на розгляд КСУ надійшло 19 конституційних подань. У цей же період завершено розгляд 17 подань, більшість з яких (14) надійшли ще у 2015–2020 роках. Наприклад, ухвала про закриття одного з проваджень, відкритого ще у 2015 році, була постановлена лише у 2022 році. 

Тобто за чотири роки війни дві третини конституційних подань не отримали вирішення. А це — найскладніші питання країни, від яких можуть залежати цілі сфери або ж існування окремих органів. 

Наприклад, з 2020 року розглядається питання конституційності створення та функціонування Вищого антикорупційного суду (ВАКС). З огляду на те, що в Україні зараз утворені ще два вищі спеціалізовані суди (які розглядатимуть адміністративні справи за участі центральних органів виконавчої влади), ухвалення рішення щодо ВАКС не просто на часі, а роки на чотири прострочено. 

Також КСУ втягнуто у дискусію щодо участі міжнародних експертів у конкурсних комісіях. Останніх намагаються позбутися, маніпулюючи начебто втручанням в державний суверенітет. На часі її вирішити, навіть попри те, що зараз суддів КСУ добирають за участі міжнародних експертів. 

Значно краща ситуація із розглядом конституційних скарг. Від моменту, коли в Україні з’явилась можливість звернутися до КСУ з ними (30 вересня 2016 року), суб’єкти права на конституційну скаргу подали до КСУ понад чотири з половиною тисячі конституційних скарг. Найбільше надійшло у 2018 році (690), а найменше (з об’єктивних причин) ― у 2022 році (248). Перші рішення за результатами розгляду конституційних скарг КСУ почав ухвалювати у 2019 році. Всього таких рішень 67. 

Питання у скаргах менш політизовані, ніж  у конституційних поданнях. Тому і статистика їх розгляду в рази краща. Однак варто звернути увагу, скільки процесуального «сміття» надходить до КСУ. Більше половини конституційних скарг не відповідають навіть формальним вимогам. Багато скаржників взагалі не розуміють справжньої ролі Суду та суті такого інструменту як конституційна скарга, тож намагаються влаштувати із КСУ «четверту» судову інстанцію. 

Навіть попри спроби завалити скаргами весь Суд, запровадження інституту конституційної скарги у 2016 році було правильним рішенням. КСУ справляється зі своєю задачею.

Окрім вже згаданого, варто також звернути увагу на системні проблеми, до яких призводить функціонування Суду на межі кворуму. Як-от неможливість «зібрати» належну кількість голосів навіть за важливі і прогресивні рішення. Якщо з 18 суддів в останні роки наявні лише 12–14, а кількість голосів «За» має бути хоча б 10, це призводить до постійних відкладень розгляду конституційних подань. 

Деякі рішення навіть неможливо винести на обговорення. Однією з причин є небажання з боку доповідача виносити на розгляд політично складне питання (і з цим наразі нічого неможливо зробити). Механізми примусового внесення таких питань в порядок денний відсутні. Водночас накопичення невирішених справ формує «зачароване коло»: нові справи продовжують розподілятися між суддями, їх загальна кількість зростає, строки розгляду подовжуються, судді на власний розсуд пріоритезують справи, надаючи перевагу найбільш актуальним, на їхню думку. Однак якби й були механізми примусового постановлення в порядок денний, то як ухвалювати рішення, якщо суддя-доповідач, який володіє матеріалами більше за інших, не хоче навіть обговорювати такий кейс? 

Проблемою є також наявні відводи чи самовідводи суддів. З огляду на те, що деякі з суддів — колишні депутати, які часто голосували за те, що зараз необхідно розглядати на предмет конституційності, виходить зрив кворуму. Одна ситуація, коли це 1–2 судді у відводах/самовідводах, якщо наявні 17–18 суддів. І інша — якщо 12–13. 

Тож небажання призначати навіть відібраних кандидатів до КСУ (або ж зволікання з цим) по суті блокує ухвалення будь-якого рішення Конституційним Судом.

Нині очевидно, що Суд функціонує як під внутрішнім, так і під зовнішнім політичним тиском. Таким чином, для вирішення будь-яких дійсно важливих, але вкрай політичних історій без призначення нових суддів КСУ фактично заблоковано. Так, в Суді можна отримати рішення про визнання неконституційною законодавчої «блохи». А от вирішити щось, про що за пару хвилин буде 400 новин в медіа — неможливо. 

Ми не ставили собі за мету перерахувати усі наявні проблеми Конституційного Суду. Для цього існують Тіньові звіти, які щороку пише коаліція громадських організацій за координації ЛЗІ та інші представники громадянського суспільства. 

Однак на цьому етапі вкрай важливо звернути увагу на політичну і кадрову складову. Не лише тому, що це вимога плану Качки-Кос. А тому, що від політично незалежного та внутрішньо стабільного КСУ, який працює належно, залежить баланс влади у воюючій країні. Україна має не лише вижити у битві зі скаженим ведмедем. Але й вбити внутрішніх драконів, які роками руйнують привабливість України, насамперед — для своїх же громадян, які вирішують виховувати дітей за кордоном, а також для наших союзників з Євросоюзу та НАТО, які вже не так впевнено говорять про швидкий вступ України хоча б до ЄС. 

Лабораторія законодавчих ініціатив починає роботу над Білою книгою, в якій основну увагу буде зосереджено на проблемах державної та патронатної служби в судах першої та апеляційної інстанцій, а також шляхах їх вирішення. Це дослідження є логічним продовженням Зеленої книги, презентованої експертами ЛЗІ у липні 2025 року. 

Біла книга має стати інструментом формування публічної політики та сприяти системним змінам у ставленні до ролі працівників апаратів судів у забезпеченні здійснення правосуддя. У перспективі нове дослідження Лабораторії ляже в основу трансформацій у законодавстві і в організації роботи судів. 

Експерти ЛЗІ прагнуть почути безпосередньо тих, хто щодня забезпечує роботу судів. Йдеться про працівників державної та патронатної служби та їхній досвід, потреби, бачення змін і проблем.

• голів судів та їхніх заступників: https://forms.gle/uHtC8EM9QM8VcqwA8  
• керівників апаратів судів та їхніх заступників: https://forms.gle/vXsVhmQZ695EvKLE9
• працівників судів і всіх бажаючих: https://forms.gle/yFmPM4r1arqNfHFW8

Ваші відповіді допоможуть сформувати обґрунтовані рекомендації та забезпечити якісну аналітичну базу для подальших рішень. Саме верифіковані дані стануть фундаментом для змін. Минулого року в дослідженні взяли участь понад тисячу працівників апаратів судів. Саме їхня активна участь дала можливість правдиво описати всі наявні проблеми на рівні судів першої та другої інстанцій. 

Дослідження роботи апаратів судів є одним із пріоритетів ЛЗІ. Адже саме працівники державної та патронатної служби щоденно забезпечують роботу судової системи. Без належної уваги до їхніх проблем, потреб та належної мотивації судова реформа залишиться поверхневою, непослідовною та незавершеною.

Ваш досвід важливий і може стати каталізатором змін — долучайтеся до опитування. Дедлайн заповнення опитування — до 17 травня 2026 року включно.

Дослідження і опитування Лабораторія законодавчих ініціатив реалізує за підтримки Верховного Суду та Вищої ради правосуддя. 

Всі анкети заповнюються анонімно, дані використовуються узагальнено. З усією отриманою інформацією працюють експерти ЛЗІ. 

Дослідження реалізується в межах проєкту «Зміцнення європейського виміру української державної служби у сферах законотворчості, правосуддя та публічних фінансів», що імплементується ЛЗІ за підтримки Шведського агентства з питань міжнародного співробітництва та розвитку (Sida).

9 березня 2026 року постійний представник України при Раді Європи Микола Точицький підписав Конвенцію Ради Європи про захист професії адвоката. Україна стала 28-ю країною, що поставила підпис під цим міжнародним договором.

Конвенція про захист прав адвокатів є першим в історії міжнародним договором, спрямованим на захист цієї професії. Документ встановлює єдині підходи до гарантій незалежності адвокатів та передбачає механізм моніторингу виконання її положень. Її розробили у відповідь на зростаючу кількість повідомлень про напади на представників цієї професії чи то у формі переслідувань, погроз або нападів, чи то у формі втручання у виконання професійних обов’язків (перешкоджання доступу до клієнтів тощо). 

Підписання Конвенції — лише перший крок. Тепер Україна має ратифікувати її у  порядку, передбаченому ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України». Керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін зазначив, що договір набирає чинності з моменту восьмої ратифікації (шість країн з яких мають бути членами Ради Європи). А станом на сьогодні жодна країна-підписант Конвенції ще не ратифікувала. 

Для ратифікації, зокрема, потрібен офіційний переклад документа українською мовою від Міністерства юстиції та Міністерства закордонних справ. Директорка громадської організації «Адвокат майбутнього» Дарʼя Писаренко наголошує, що це не просто технічне питання: йдеться про обсяг гарантій незалежності юридичних професій. 

Лабораторія законодавчих ініціатив та ГО «Адвокат майбутнього» вітають Україну з підписанням Конвенції та водночас звертають увагу, що загроза незалежності адвокатської професії походить не лише зовні, а й зсередини самої сфери. У 2022 році закінчилися повноваження всіх органів адвокатського самоврядування (ОАС), проте Рада адвокатів України (РАУ) не оголошує виборів уже четвертий рік. Порушений принцип підзвітності адвокатури самим адвокатам. Адвокати не бачать звітів про використання їхніх внесків з 2021 року, дисциплінарна процедура використовується як покарання за критику рішень та дій ОАС, допуск до професії все ще непрозорий та містить ризики для зловживань. Ці та інші проблеми описані в розділі «Реформа адвокатури» в Тіньовому звіті до Розділу 23 acquis ЄС та в Звіті Європейської Комісії про розширення.

Оскільки адвокатура займає чільне місце в системі правосуддя поряд з судами і прокуратурою, неможливо говорити про реформу сфери правосуддя без реформи адвокатури. Зі свого боку Європейська Комісія також неодноразово зауважувала на необхідності змін, а в останньому Звіті про розширення чітко вказала: «Україні варто невідкладно розпочати комплексну реформу адвокатури» — і надала власні пропозиції щодо змісту таких змін. 

У відповідь на глибоку інституційну кризу в українській адвокатурі Міністерство юстиції України ініціювало створення робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності. Тож уже в січні 2026 року Уряд утворив робочу групу з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності, до якої увійшли представники ЛЗІ та громадської організації «Адвокат майбутнього».

У 2025 році до судів надійшло понад 100 тисяч процесуальних документів, пов’язаних з обшуками. У відкритому доступі є лише судова статистика щодо клопотань про дозвіл на обшук, які розглядаються слідчими суддями в межах попереднього контролю (ex ante). У 2024 році органи правопорядку подали 93 991 таке клопотання, з яких відмовлено у 7 239 випадках (7,7%). Для порівняння: у 2020 році було 97 367 клопотань і 15 310 відмов (15,7%). Навіть у 2022 році, попри меншу кількість звернень і часткове санкціонування обшуків прокурорами за ст. 615 КПК, частка відмов становила 18,8%. Тенденція зниження відмов зберігається — судді задовольняють все більше клопотань. 

Це можна пояснювати кращою аргументацією клопотань. Однак існує й інша версія: у випадках, коли перспектива отримати судовий дозвіл сумнівна, слідчі можуть вдаватися до невідкладного обшуку з подальшою легалізацією його результатів. 

Регулярні повідомлення в медіа про обшуки створюють враження зростання їх кількості. Проте проблема не лише в цифрах. Обшуки стали помітнішими через резонансність проваджень і високий суспільний запит на справедливість. У публічному дискурсі сам факт обшуку часто сприймається як доказ вини, хоча це лише інструмент збирання доказів.

Чи справді обшуків стало більше, чи невідкладність поступово стає правилом, і як зберегти баланс між ефективністю розслідування та правами людини — спробуємо розібратися.

Обшук — це слідча дія задля збору доказів у кримінальному провадженні під суворим судовим контролем. У нього є чітко визначений предмет пошуку — виявлення та фіксація відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення (доказів) тощо. Це встановлено у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК України).

Однак на практиці обшуки часто виходять далеко за межі процесуальних потреб і можуть бути неправомірними. Інколи це політичні історії — тиск на опонентів, дискредитація громадських діячів чи представників влади, коли слідчі дії перетворюються на публічне «шоу». Часом обшуки стають частиною незаконної діяльності органів правопорядку: залякування бізнесу, тиск на конкурентів, корупційні «наїзди», «кришування» тощо. Тоді обшук перестає бути інструментом пошуку доказів і перетворюється на знаряддя свавілля.

Якщо обшук санкціонується слідчим суддею, то слідчий і прокурор зобовʼязані обґрунтувати підстави для його проведення. Але Конституція України та КПК України дозволяють у виняткових випадках проведення невідкладного обшуку: коли слідчий вважає, що зволікання призведе до втрати речей чи документів, обшук проводиться без попередньої ухвали слідчого судді. Мета — «врятувати майно», під яким судова практика розуміє і речові докази.

З публікацій у медіа може здаватися, що у 2025 році цією практикою не гребують ані НАБУ, ані ДБР, ані інші органи. На мій погляд, відчуття зростання зловживань під час обшуків може бути пов’язане насамперед з активнішим застосуванням невідкладних обшуків і їх публічним висвітленням. Здебільшого саме вони створюють додатковий резонанс, адже відбуваються без попереднього судового дозволу і підлягають подальшій перевірці в межах судового контролю ex post.

Щоб стверджувати про свавілля, варто розуміти, яка кількість невідкладних обшуків у підсумку не була легалізована судом, а здобуті під час них докази — визнані недопустимими. Через відсутність статистичних даних суспільство не має повної картини, а це створює простір для припущень і узагальнень. Зокрема, у публічному доступі немає даних щодо кількості невідкладних обшуків окремо по кожному органу досудового розслідування (ДБР, НАБУ, Нацполіція, СБУ, БЕБ). Негативне сприйняття посилюється також через інколи агресивну поведінку окремих представників органів правопорядку під час обшуків (приниження, спроби підкинути докази, розвідування і зливання інформації про людину тощо). За інформацією «Дзеркала тижня», НАБУ лише нещодавно почало вести статистику невідкладних обшуків, і на сьогодні це 2% від загальної кількості; в інших органах такої статистики не ведуть.

Значного резонансу набули обшуки ДБР у приміщенні ВККС та за місцем проживання на той момент заступника голови Комісії у 2025 році. Формально — в межах кримінальних проваджень, однак поза процесуальною рамкою проступили глибші інституційні проблеми: ВККС заявила, що розцінює ці дії як тиск. Події збіглися в часі з активізацією кваліфоцінювання суддів ліквідованого Окружного адмінсуду та Печерського райсуду, які водночас розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася небезпечно тонкою.

Нещодавно гучний скандал розгорнувся довкола мережі магазинів «Ябко», до якої навідалися з обшуками представники БЕБ. Під час цього могли вилучити контрабандну техніку на суму понад 100 млн доларів. Представники компанії говорять про «ознаки замовної кампанії», натомість у БЕБ стверджують, що детективи провели масштабну операцію з детінізації ринку електроніки та техніки.

Це лише окремі кейси, які отримали розголос у медіа. Однак медійна видимість не дає розуміння масштабу використання цього інструменту та можливості об’єктивно оцінити його ефективність або ж зловживання. Зрештою, медіа часто подають невідкладні обшуки як потенційне зловживання. Проте сам по собі факт проведення обшуку без попередньої ухвали не означає автоматичного порушення. Ключовим є те, чи був дотриманий механізм подальшої легалізації обшуку та належно здійснювався судовий контроль із застосуванням цього інструменту.

Найслабше місце всієї історії з невідкладними обшуками — судовий контроль. Він відбувається постфактум: невідкладно, але не пізніше ніж протягом 24 годин після обшуку слідчий зобов’язаний повідомити суддю, а той перевіряє законність. На момент перевірки обшук уже відбувся. Якщо суд визнає дії незаконними, докази можуть бути визнані недопустимими. Але шкода вже завдана: бізнес зупинений, репутацію зіпсовано — повернути все назад неможливо. До того ж випадки визнання доказів недопустимими поодинокі — «легалізація» обшуку для сторони обвинувачення зазвичай є успішною.

Слабкість судового контролю має засадничі причини. Критерії для дозволу на обшук («достатні підстави», «ймовірність знаходження доказів») належать до оціночних понять. Ці критерії неможливо виписати в законі з огляду на значне різноманіття випадків у реальному житті, де необхідно невідкладно провести обшук. Такі категорії мали б пояснюватися у межах судової практики. На жаль, вона неоднорідна.

У результаті судді формально підходять до оцінки вмотивованості підстав для невідкладного обшуку, а клопотання задовольняються без глибокого аналізу. Адвокати звинувачують суд у «підігруванні» стороні обвинувачення та непрофесіоналізмі, адже судовий контроль має упереджений характер. Причини — не лише можливий зовнішній чи внутрішній тиск, а й системна перевантаженість суддів. Самі судді зазначають: найбільшою загрозою неупередженості є брак часу на вивчення матеріалів досудового розслідування. Надмірне навантаження змушує спиратися на особисті симпатії та спрацьованість з учасниками процесу з попереднього досвіду проваджень.

Якщо скласти хронічний брак часу з великим навантаженням, отримуємо ситуацію, коли клопотання про обшуки задовольняються майже автоматично — не через переконання в їхній обґрунтованості, а через рутину та взаємну довіру. Прокурор щодня приносить матеріали, які зазвичай не містять очевидних процесуальних помилок, і суддя рідко має можливість критично зануритися в кожен кейс.

Це добре пояснює теорія «судових робочих груп» (courtroom workgroup), розроблена американськими соціологами права у 1960–1970-х роках. У кримінальному процесі формуються стабільні «робочі групи»: слідчий, прокурор і той самий слідчий суддя, які взаємодіють щодня. Вони знайомі й «спрацьовані». Адвокат у цій моделі — змінна фігура без постійної інституційної присутності. Брак незалежності, упередженість з огляду на перевантаженість у поєднанні з цим сприяють формуванню обвинувального ухилу.

В умовах воєнного стану кількість відмов у задоволенні клопотань про обшук зменшується, а невідкладні обшуки легше підтверджуються судом. Водночас судова система перебуває у складному стані: брак кадрів, нерівномірне навантаження, зміна підсудності через війну, постійні перенесення засідань через тривоги. У такій ситуації формальний підхід до судового контролю стає системним ризиком.

Навряд чи ми зможемо подолати соціологічні закони — «робочі групи» виникатимуть завжди, поки існує щоденна взаємодія учасників кримінального провадження. Людський фактор, когнітивні упередження, бажання спростити роботу — невідʼємна частина професійної діяльності. Втім, їхній вплив можна мінімізувати.

Передусім — через зміни до законодавства, зокрема передбачивши участь особи, в якої проводився обшук, під час його легалізації ex post. На необхідність цього вказав Європейський суд з прав людини у справі «Корнієць та інші проти України» (2025). Суд констатував неефективне розслідування скарг, необґрунтоване втручання в приватне життя та відсутність реальних засобів захисту. ЄСПЛ наголосив: невідкладний обшук — виняток, а не правило, і він має відповідати критеріям «відповідно до закону», «необхідності в демократичному суспільстві» та «пропорційності». Дотримання цих стандартів покращить процесуальний бік таких справ, але не усуне проблему тиску повністю — її корінь не лише в процедурі, а й у мотивах і системі.

Інший шлях — звуження підстав для невідкладного обшуку. Така спроба вже була: Законом № 4555-ІХ від 23 липня 2025 року звузили відповідні підстави, виключивши певні економічні та службові злочини, зокрема корупційні. Однак через ризики для проваджень НАБУ і САП уже за тиждень Законом № 4560-ІХ ч. 3 ст. 233 КПК повернули до попередньої редакції. Водночас у Парламенті з’являються нові ініціативи з подібними пропозиціями.

Не менш важливою є зміна суспільного ставлення до презумпції невинуватості. Обшук у квартирі чи офісі не означає автоматично «винен». Це стосується і повідомлення про підозру, і реєстрації відомостей у ЄРДР. Проте в публічному просторі обшук часто сприймається як моральна сатисфакція, якщо йдеться про «корупціонерів», і як «зрада», коли слідчі дії проводять щодо журналістів чи військових. Така логіка емоцій не має нічого спільного з кримінальним процесом. Обшук — лише інструмент, а балансувати його застосування має суд.

Потрібно також розв’язувати проблему перевантаженості судів і посилювати судовий контроль. Слідчі судді мають ретельніше оцінювати матеріали досудового розслідування, особливо у випадках невідкладних обшуків.

Зрештою необхідне напрацювання чіткіших критеріїв невідкладності в судовій практиці та залучення Верховного Суду до формування підходів щодо найбільш серйозних втручань у права людини, зокрема право на приватність.

Такі кроки можуть змінити ситуацію: у слідчих буде менше бажання звертатися до слідчого судді за обшуком без реального наміру відшукати докази, а невідкладні докази стануть радше винятком з правил, а не загальною практикою. 

Обшук сам по собі не є ні добром, ні злом. Це інструмент. Але в системі зі слабким судовим контролем і розмитими критеріями невідкладності будь-який інструмент ризикує перетворитися на засіб тиску. Тому питання не в кількості обшуків, а в тому, чи здатна система гарантувати, що виняток не стане правилом, а доказування — не підмінить собою правосуддя.

Питання адвокатського самоврядування стало настільки критичним в останні роки, що зʼявилося у пріоритетах Дорожньої карти з верховенства права, яку Україна затвердила у травні 2025 року. Це зазначає і минулорічний Тіньовий звіт до Звіту Єврокомісії щодо України. Тобто це виходить за межі власне самоврядної «внутрішньої кухні» української адвокатури — і напряму впливає на всю сферу правосуддя і всі євроінтеграційні процеси в Україні.

З’ясовуємо, що ж «пішло не так» в українському адвокатському самоврядуванні.

Почнемо зі злободенного — виборності органів адвокатського самоврядування (ОАС). Адже це ключовий елемент інституційної незалежності адвокатури, а отже — й однієї з засадничих гарантій верховенства права та доступу до правосуддя.

Саме ОАС визначають правила функціонування цієї професії в Україні, тому система їх обрання має ключове значення. Вищим органом є З’їзд адвокатів України, делегати до якого обираються на конференціях адвокатів регіонів за квотами. Однак виборність лише формальна, адже процеси ОАС вже довгий час під централізованою монополією Ради адвокатів України (РАУ) та Національної асоціації адвокатів України (НААУ) — з моменту їх утворення у 2012 році, що стало можливим з ухваленням чинного Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». Тобто вже 13 років ОАС перебувають під керівництвом тих самих осіб на чолі з Лідією Ізовітовою, яка за багаточисельними даними має тісні звʼязки з Віктором Медведчуком, обвинуваченим у державній зраді. Саме РАУ визначає квоту представництва та затверджує порядок висування й обрання делегатів як на Конференцію адвокатів регіону (КАР), так і на З’їзд адвокатів України.

Це консервує адвокатське самоврядування як таке і перетворює його на закриту систему з ознаками ручного управління, яка не має нічого спільного з прозорістю і відкритістю. У результаті монополія дає свої «плоди»: повноваження керівництва РАУ завершилися ще в листопаді 2022 року (Закон передбачає строк повноважень п’ять років, який може бути продовжений лише один раз), однак З’їзд адвокатів ОАС не збирають, «списуючи» все на повномасштабну війну і відповідно неможливість зібрати адвокатів в одному місці з безпекових міркувань. Це блокує не лише переобрання керівництва адвокатури, а й стоїть на заваді виконання конституційних повноважень — зокрема, делегування двох представників до Вищої ради правосуддя (ВРП) та одного представника до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) за адвокатською квотою.

Натомість РАУ, всупереч закону про адвокатуру, односторонньо продовжили свій мандат до завершення воєнного стану, посилаючись на інституційний континуїтет, тобто принцип безперервності діяльності. 

Водночас з’їзди суддів, науковців і прокурорів відбувалися неодноразово, навіть в умовах повномасштабного вторгнення, хоча теж могли б використати таке формулювання і продовжити роботу в попередніх складах. Верховна Рада України також продовжує роботу, незважаючи на реалії. Керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін не вважає юридично обґрунтованим посилання на континуїтет для виправдання непроведення Зʼїзду адвокатів після 2022 року. Тим паче що, до прикладу, прокурори провели вже не одну Всеукраїнську конференцію прокурорів в умовах повномасштабної війни. 

Експерт зазначає, що «принцип континуїтету», на який посилається НААУ, насправді існує, проте його зміст трактується залежно від галузі права, в якій він застосовується. Він може означати і безперервність існування держави в міжнародному праві, і збереження конституційних інститутів при переході від одного правового режиму до іншого, і територіальний континуїтет тощо. Відповідно, якщо вже посилатися на законодавчі норми, то повністю, а не вибірково, і не зосереджуватись виключно на тих формулюваннях, які вигідні для продовження повноважень ОАС.

За майже чотири роки повномасштабної війни РАУ неодноразово могла ініціювати зміну механізму проведення з’їзду адвокатів. Наприклад, через онлайн-голосування в «Дії» чи інші способи спрощення процедури обрання делегатів, про що Лабораторія законодавчих ініціатив писала раніше. Однак керівництво адвокатури цього не робить. 

Натомість Лідія Ізовітова шукає причини, чому це не спрацює: «Щодо електронного голосування висуваються такі пропозиції. Давайте повернемось до наших реалій: Прифронтові території… РЕБи — вони глушать, ви не можете передавати інформацію — це перше… Друге — відсутність світла, електроенергії, як наслідок — відсутність інтернету. Про яке електронне голосування ми можемо говорити?». Водночас серед причин неможливості провести вибори вчергове назвали й регіони з (потенційно) бойовими діями: Херсон, Одеса, Харків, Запоріжжя. Директорка ГО «Адвокат майбутнього» Дарʼя Писаренко зазначала, що така аргументація щонайменше суперечлива, адже раніше НААУ без проблем проводила масштабні заходи навіть у Харкові 2024 року на базі Юридичного університету.

Фактично непрацююче адвокатське самоврядування підводить до проблеми іншого характеру — дисциплінарного. Адже серед іншого, робота З’їзду адвокатів України спрямована і на дисциплінарні питання, оскільки на Зʼїзді обираються також голова і заступники Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (ВКДКА), склад Вищої ревізійної комісії адвокатури (ВРКА).

На думку директорки ГО «Адвокат майбутнього» Дарʼї Писаренко, у цій ситуації виникають серйозні питання до дисциплінарної системи адвокатури. Їх актуалізувало формування конкурсної комісії для відбору на керівні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП).

До складу комісії призначили адвоката Олексія Шевчука. Він, за інформацією журналістів, причетний до гучних справ: до корупційної схеми незаконного виїзду чоловіків за кордон, зникнення 10 тисяч військових аптечок зі США на понад 33 мільйони гривень. Цікаво, що у 2023 році Олексій Шевчук брав участь в конкурсі до ВРП, під час якого отримав негативний висновок Етичної ради, тобто констатовано невідповідність критеріями професійної етики та доброчесності. Хоча воно не є обов’язковим для інших конкурсів чи юридичних наслідків іншого характеру, проте ним встановлено факти неетичної поведінки, яка мала місце в минулому. Того ж року Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Київської області (КДКА) намагалася позбавити Олексія Шевчука права на адвокатську діяльність через порушення правил адвокатської етики. Однак рішення скасували, а Шевчук отримав посаду спікера Національної асоціації адвокатів України (НААУ).

Виникає питання, чому, дисциплінарна система у цьому випадку не спрацювала належним чином. «Можливості ознайомитися з усіма рішеннями у відповідних дисциплінарних провадженнях немає, що вкотре підкреслює нагальну потребу у створенні повноцінного публічного реєстру дисциплінарних рішень», — зазначає Дарʼя Писаренко.

За словами директорки ГО «Адвокат майбутнього», ця ситуація демонструє необхідність посилення незалежності дисциплінарних органів адвокатури. Як відомо, наразі Голова ВКДКА призначений рішенням Ради адвокатів, тоді як закон прямо передбачає, що його має обирати виключно З’їзд адвокатів України. «Таке втручання в діяльність дисциплінарного органу є неприпустимим і підриває довіру до всієї системи професійного самоврядування», — наголошує експертка.

Тривала відсутність реальної виборності та штучно заморожений склад керівних органів адвокатури системно шкодять усій сфері. Замість прозорих і демократичних практик роботи НААУ та РАУ переслідують адвокатів за критику керівництва, а дисциплінарна практика стала закритим інструментом впливу. І це все виправдовують війною та посиланням на континуїтет.

Щобільше, наслідки вже давно вийшли за межі самої адвокатури й безпосередньо впливають на усю систему правосуддя і шкодять їй. Закритість дисциплінарної практики та ОАС в цілому, невиконання конституційних повноважень, блокування проведення з’їздів адвокатів та свідоме ігнорування обов’язку делегувати своїх представників до ВРП та КДКП паралізують оновлення судової влади та реформу органів правопорядку. А відповідно — перешкоджають і євроінтеграції України.

Тож логічно, що держава не може залишатися осторонь, коли керівні органи адвокатури з 2019 року блокують будь-які спроби реформувати сферу. Тому дії Міністерства юстиції, зокрема створення робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності — це вимушена і логічна відповідь на глибоку інституційну кризу, яку сама адвокатура тривалий час відмовляється вирішувати. Адже адвокатура хоча і є самоврядною професією, проте елемент її регулювання з боку держави значний — достатньо ознайомитись з профільним законом. З огляду на те, що адвокатура займає чільне місце в системі правосуддя поряд з судами і прокуратурою, неможливо говорити про реформу сфери правосуддя без реформи адвокатури. 

Саме в цьому полягають євроінтеграційні зобовʼязання в частині адвокатури, які щороку лише уточнюються і стають більш конкретними. Якщо раніше Єврокомісія одним реченням дипломатично натякала Україні на необхідності реформи, то у останньому Звіті про розширення сказала чітко: «Україні варто невідкладно розпочати комплексну реформу адвокатури». Щобільше, з огляду на неможливість України самостійно сформувати порядок денний реформи, саме ЄС у своїх звітах дає власні пропозиції щодо змісту таких змін, чого б загалом Єврокомісія не мала б робити. Водночас європейські партнери наголошують «Не були проведені перевибори органів адвокатського самоврядування, попри те, що завершилися строки їхніх повноважень». І по суті сказали, що війна — не привід відкладати проведення з’їзду адвокатів і переобрання керівництва адвокатури, як і відмовлятися від реформування сфери.