Проєкт втілюватимуть спільно з ключовими інституціями судової влади — Верховним Судом, Вищою радою правосуддя та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, а також Конституційним Судом України. Для цього 23 жовтня 2025 року сторони підписали Меморандум про наміри щодо реалізації проєкту. Від імені Лабораторії законодавчих ініціатив Меморандум підписала Світлана Матвієнко, виконавча директорка ЛЗІ.

З боку судової влади документ підписали: Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко, Голова Вищої ради правосуддя Григорій Усик, Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Андрій Пасічник та — від імені і згідно з розпорядженням виконувача обов’язків Голови Конституційного Суду України — суддя КСУ Олександр Водянніков.  

Меморандум підписано під егідою та за особистої присутності Якоба Ґраніта, Генерального директора Sida, що є донором проєкту. 

Реалізація проєкту розпочинається у жовтні 2025 року та триватиме протягом 30 місяців. Його мета — посилити спроможність судової влади та конституційного судочинства через цифровізацію внутрішніх процесів у ключових інституціях та створення нових рішень для їх взаємодії з громадськістю. Очікується, що напрацювання проєкту можна буде масштабувати та поширити на інші інституції судової влади, зокрема систему вищих спеціалізованих, апеляційних та судів першої інстанції. Це сприятиме комплексній модернізації всієї системи судової влади. 

Цей проєкт є важливою частиною виконання завдань, визначених у Дорожній карті з питань верховенства права та Плані Ukraine Facility 2024–2027, які необхідні для подальшого руху України на шляху до членства в ЄС.

23 жовтня 2025 року у Києві коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив презентувала Тіньовий звіт до Звіту Єврокомісії щодо України у 2024 році за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека», які Європейський Союз вважає фундаментальними у процесі інтеграції України. Презентація стала майданчиком для відвертого діалогу між владою, експертним середовищем і європейськими партнерами — про прогрес у євроінтеграції і про виклики, які ще залишаються попереду.

Головна мета Тіньового звіту — не критика, а пропонований план дій для покращення держави на шляху до ЄС. Це підкреслила виконавча директорка «Лабораторії законодавчих ініціатив» Світлана Матвієнко:

У документі зібрано понад 500 конкретних рекомендацій, які охоплюють питання верховенства права, незалежності судової влади, реформування органів правопорядку, захисту прав людини, боротьби з корупцією, організованою злочинністю тощо. На практичному вимірі аналітичної роботи громадянського суспільства наголосила керівниця проєкту ЄС «Право-Justice» Оксана Цимбрівська:

Захід відбувся напередодні виходу нового Звіту Європейської комісії про розширення (EU Enlargement Report), в якому ЄС оцінить прогрес України в реформах. Як наголосила Катаріна Матернова, Пані Посол Європейського Союзу в Україні, процес приєднання не можна вимірювати швидкістю, радше — стійкістю:

Віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тарас Качка у своєму виступі наголосив, що саме співпраця між урядом, громадянським суспільством і міжнародними партнерами стає запорукою результативності реформ:

Про важливість взаємопідтримки влади й громадськості говорила й Ірина Мудра, заступниця керівника Офісу Президента:

Вона додала, що, попри виклики, Президент і його команда реагують в тій швидкості та в тих повноваженнях, які у них є: «Протягом року те, що було в повноваженнях Президента, не гальмувалося».

Водночас експерти наголошують на суперечливості прогресу у сфері правосуддя. Так, Карина Асланян, керівниця напряму «Верховенство права» «Лабораторії законодавчих ініціатив», зазначила:

Євген Крапивін, керівник напряму «Правопорядок» «Лабораторії законодавчих ініціатив», зауважив на необхідності остаточного утвердження незалежності прокуратури. За його словами, це — ключ до формування європейської культури правосуддя:

Тіньовий звіт став результатом спільної роботи Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвокат майбутнього», «Європа без бар’єрів», «Європейська правда» та Асоціації правників України. Його мета — надати комплексну, незалежну оцінку виконання Україною рекомендацій Європейської комісії, виявити прогалини у реформуванні й окреслити пріоритети для подальшого руху до членства в ЄС.

Тіньовий звіт підготовлений коаліцією громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив у межах гранту, наданого Проєктом ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France. Його зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Документ охоплює аналіз прогресу за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека» переговорного кластера 1 «Основи процесу вступу». Виконання зобов’язань у цьому кластері має вирішальну роль у переговорах про вступ України до Європейського Союзу.

Період, який досліджувався експертами, за розділом 23 включає вересень 2024 — серпень 2025 року. Для розділу 24 — проаналізовано дані за попередні роки і до серпня 2025 року. Одним із ключових досягнень звітного періоду стало затвердження Дорожньої карти з питань верховенства права, рекомендації якої будуть орієнтиром для відкриття переговорів за кластером 1. Це результат співпраці державних органів, представників громадянського суспільства та міжнародних експертів. 

Тіньовий звіт зосереджує увагу не лише на прогресі України, а й на викликах та проблемах, з якими ми стикаємося в процесі впровадження європейських стандартів у сферах верховенства права (суди, прокуратура, адвокатура, юридична освіта), боротьби з корупцією та організованою злочинністю, захисту основоположних прав і свобод людини, візовій політиці, міграції тощо. 

Експерти профільних громадських організацій сформулювали понад 500 рекомендацій — від законодавчих змін до інституційних рішень. Це допоможе державним органам розв’язати нагальні проблеми поточного етапу, забезпечити сталі результати і спільно з міжнародними партнерами визначити пріоритети реформ.

Підготовка тіньових звітів — регулярна практика для усіх країн-кандидатів, які прагнуть вступити до Європейського Союзу. В Україні така робота системно здійснюється з 2024 року, коли коаліція громадських організацій вперше підготувала альтернативний аналіз до Звіту Єврокомісії. Цей документ отримав високу оцінку з боку Європейської комісії та профільної спільноти, а рекомендації знайшли своє відображення у згаданій Дорожній карті. 

Попри наявні виклики у відкритті кластера 1, Україна має послідовно втілювати реформи та зміцнювати свої інституції, чим демонструвати здатність відповідати європейським стандартам незалежно від зовнішньополітичної кон’юнктури. Такий підхід не лише підвищує наші шанси на успішні перемовини про вступ, а й зміцнює державу зсередини. У цьому Тіньовий звіт, підготовлений коаліцією ГО у 2025 році, відіграє важливу роль — він є інструментом громадського контролю, допомагає ідентифікувати прогалини та стимулює ефективніше впровадження змін, що наближають нас до членства в ЄС.

Звіт включає такі розділи:

1. Судова реформа, реформа прокуратури, боротьба з організованою злочинністю (за винятком окремих тем), співпраця у сфері боротьби з наркотичними речовинами, боротьба з тероризмом, судове співробітництво у кримінальних, цивільних та комерційних справах (Лабораторія законодавчих ініціатив);
2. Боротьба з корупцією та окремі аспекти за напрямом боротьба з організованою злочинністю (Transparency International Ukraine);
3. Захист основоположних прав та свобод, окремі аспекти за напрямами боротьба з організованою злочинністю та легальна та нелегальна міграція, а також надання притулку біженцям (шукачам притулку) (Центр прав людини ZMINA);
4. Реформа адвокатури (Адвокат майбутнього);
5. Реформа юридичної освіти (Асоціація правників України);
6. Візова політика, шенген і зовнішні кордони, окремі аспекти за напрямом легальна та нелегальна міграція, а також підробка євро (Європа без бар’єрів).

Тіньовий звіт підготовлений коаліцією громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив у межах гранту, наданого Проєктом ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France. Його зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

8 жовтня Верховна Рада України (ВРУ) провалила голосування за призначення двох суддів Конституційного Суду (КСУ), а Президент своїми указами призначив двох нових членів до Вищої ради правосуддя (ВРП) та 20 суддів загальних судів.

У намаганні врівноважити інформаційний фон «зрадо-перемог» влада цими трьома подіями підсвітила протилежні тенденції у системі правосуддя: формальний рух уперед і фактичне збереження старих підходів до ухвалення рішень. Лабораторія законодавчих ініціатив аналізує, як це вплине на подальший перебіг судової реформи та євроінтеграцію України.

Призначення двох членів до ВРП — довгоочікуване рішення. Адже Президент тривалий час не призначав кандидатів, яких уже перевірила й рекомендувала Етична рада. Тепер у складі Вищої ради правосуддя 17 членів із 21, що підсилює її інституційну спроможність, адже донедавна ВРП працювала на межі кворуму. Тепер же це дозволить ефективніше розглядати дисциплінарні справи й ухвалювати рішення щодо призначення та звільнення суддів, притягнення до дисциплінарної відповідальності тих, кого через математичний брак членів ВРП неможливо було притягнути раніше.

Водночас влада вкотре проігнорувала представників громадського сектору, до того ж з досвідом у судовій системі, чиї кандидатури неодноразово підтримували міжнародні партнери.

У той же день, 8 жовтня, Президент також підписав укази про призначення 20 суддів загальних судів. На перший погляд — це позитив, адже судова система і далі потребує оновлення, а десятки судів роками працюють із кадровим дефіцитом.

Водночас Зеленський продовжує хибну практику «персональних указів», коли кожного суддю призначає індивідуально. Це дає змогу застосовувати «систему кошиків» — коли кандидатів поділяють на дві умовні «кошики»: тих, кого можна призначити зараз, і тих, кого варто притримати.

Така селективність створює персональну залежність — коли кожен новопризначений суддя начебто має бути вдячним президенту особисто, а не системі. Відповідно, створює ризик для незалежності судді і його політичної заангажованості в майбутньому.

Провал голосування за суддів Конституційного Суду став сигналом системної неспроможності виконувати власні ж закони та євроінтеграційні зобов’язання. Верховна Рада і без того затягнула процес обрання на понад вісім місяців. А коли нарешті справа дійшла до голосування, схоже, що у монобільшості «Слуги народу» просто не вистачило голосів. Торгуватися з іншими фракціями за кандидатів ніхто не захотів. Все виглядає досить банально: немає голосів за «своїх» — не голосуємо взагалі. До того ж це не блокує процес євроінтеграції — адже Президент нещодавно вже призначив двох суддів КСУ за своєю квотою: Олександра Водяннікова і Юрія Барабаша. Замість відповідальності — сухий розрахунок. Водночас як показує досвід — голосів завжди вистачає, коли це потрібно і зручно.

Іронія ще й у тому, що саме Верховна Рада декілька років тому внесла зміни в закон, які передбачають конкурс в КСУ із залученням незалежного дорадчого органу — в цьому випадку Дорадчої групи експертів (ДГЕ). Це мало допомогти зробити конкурс прозорим і уникнути політичних впливів.

Тепер же, коли механізм спрацював і до фіналу дійшли ті, кого обрали в межах нового конкурсу за участі міжнародних експертів, Парламент просто не виконав закон, який сам же й ухвалив. Щобільше, деякі нардепи намагаються перекласти провину на ДГЕ, мовляв, не тих відібрали. Тільки от проблема не в експертах, а в тому, що депутати банально не виконують власні ж правила.

А далі що? Конкурс на вакантні посади від ВРУ доведеться запускати з нуля: знову оголошувати відбір, залучати ДГЕ, витрачати місяці на перевірки, співбесіди тощо. Але найбільше це шкодить не так процедурі, як людям.

Зокрема, для тих, хто брав участь у відкритих конкурсах, це сигнал: навіть якщо виграєш чесно, тебе можуть просто не призначити. Тоді як політикам це дає можливість ще раз перезапустити процес і добрати «лояльних» кандидатів.

Тож фактично Парламент не просто гальмує виконання євроінтеграційних зобов’язань, а ще й демотивує тих, хто готовий змінювати систему зсередини. І цим знову вкотре робить два кроки назад.

8 жовтня яскраво показало одну з головних проблем українських реформ: вони зупиняються там, де починається політичний інтерес. З однієї сторони — Вища рада правосуддя отримала нових членів і шанс на ефективність, тоді як Конституційний Суд — далі грузне в невизначеності.

Коли влада блокує призначення суддів, обраних на незалежних конкурсах, то не просто відступає від європейських стандартів — а навпаки демонструє, що навіть ухвалені закони можуть бути знецінені політичною доцільністю.

Влітку 2025 року Велика Палата Верховного Суду (ВП ВС) прийняла рішення, яке викликало резонанс серед медіа та громадських організацій, — вони заговорили про «відновлення на посаді» судді з російським громадянством Аріни Літвінової з правом на довічні виплати. Однак, як відомо, диявол криється в деталях, і після детального аналізу визначення ВП ВС, з’ясувалося, що це далеко не так. Водночас історія Літвінової підсвітила кілька проблем, що стосуються не лише окремих справ і персоналій, а й незалежності судової влади. Про що ж саме йдеться — розбираємо в матеріалі.

Суддя Аріна Літвінова працювала в скандально відомому Окружному адміністративному суді Києва (ОАСК) з 2008 року, аж до його ліквідації в грудні 2022 року. Потім — повноваження не здійснювала, але статус чинної судді у Літвінової юридично зберігався, разом із суддівською винагородою. Лише за 2023 рік вона заробила 1,6 мільйона гривень. Вона, як і інші судді ОАСК, мала пройти кваліфікаційне оцінювання, а за його результатами бути або звільненою, або переведеною до іншого суду.

У квітні 2024 року стало відомо, що Літвінова має російський паспорт ще з 2002 року. Про це громадськість дізналася з розслідування журналіста «Схем» Георгія Шабаєва. Крім того, за інформацією розслідувачів, батьки Літвінової також мають громадянство Російської Федерації.

Водночас Аріна Літвінова свідомо приховала цю інформацію. Ще 2018 року вона почала проходити кваліфікаційне оцінювання, і на сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів збереглася анкета з її відповідями. На пряме запитання, чи має вона громадянство іншої держави, екссуддя ОАСК відповіла коротко: «Ні».

Після оприлюднення розслідування Літвінова спробувала втекти в почесну відставку — не вдалося. Водночас реакція органів влади не змусила на себе чекати — Служба безпеки України (СБУ) підтвердила наявність російського громадянства, подала скаргу на Аріну Літвінову до Вищої ради правосуддя (ВРП), а та — ухвалила рішення про відсторонення — звільнення судді. Здавалося б, хеппі-енд.

Але вже в червні 2025 року Велика Палата Верховного Суду скасувала це рішення ВРП. В інформаційному просторі Літвінову встигли «повернути в крісло» попри те, що юридично цього не сталося. Верховний Суд поспішив вийти зі спростуванням і поясненням свого рішення: це не означає поновлення на посаді, права на почесну відставку та довічні виплати. Тоді про що ж це рішення насправді?

Вища рада правосуддя звільнила Літвінову в рамках дисциплінарного провадження, незважаючи на те, що її повноваження припинилися ще 31 жовтня 2024 року. Це суперечить, на думку ВС, не тільки регламенту ВРП, а й Конституції України (КУ) та Закону про судоустрій.

Прикладно, стаття 126 КУ прямо передбачає: набуття суддею громадянства іншої держави — є підставою для припинення його чи її повноважень. Це також не дає змоги судді піти в почесну відставку та отримувати довічне грошове утримання. Цей механізм діє автоматично і не потребує дисциплінарної процедури, адже повноваження вже припинені в іншій процедурі. Тобто ВП ВС відновила правову логіку, але не поновлювала Літвінову і не змінила суті — конституційна норма спрацювала, і вона є обов’язковою.

Рішення Великої Палати Верховного Суду щодо Літвінової водночас привнесло трохи ясності в кейс Богдана Львова — ексголови Касаційного господарського суду. Навколо його російського паспорта, теж виявленого журналістами «Схем» ще у вересні 2022 року, розгорнулася ціла епопея. Львов усіма можливими способами намагався підтвердити своє українство і заперечувати наявність громадянства іншої держави, ба більше — хотів поновитися у Верховному Суді. Йому майже це вдалося — Київський окружний адміністративний суд (КОАС) прийняв рішення на користь Львова. Однак згодом його скасували у Шостому апеляційному адміністративному суді, де СБУ підтвердили факт наявності у Богдана Львова паспорта РФ. Екссуддя з рішенням так і не погодився і досі вважає незаконним своє звільнення з ВС, навіть анонсував намір звертатися до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Утім, рішення ВП ВС щодо Літвінової лише ще раз підтвердило — тодішній голова Верховного Суду Всеволод Князєв діяв у межах повноважень. Він відрахував Львова зі штату саме на підставі Конституції — як суддю з іноземним громадянством.

Це означає, що повноваження екссудді мали б залишитися припиненими, а поновлення на посаді або ж права на почесну відставку з довічними виплатами він не повинен був би отримати. Але, як і у випадку з Літвіновою, у справі Львова крапку теж ставитиме Верховний Суд, який уже понад рік не поспішає це робити.

Але випадки Літвінової та Львова підсвітили куди більшу проблему. Коли дипломатичних відносин з Росією немає, єдине джерело інформації про громадянство — довідки СБУ. Юридично Верховний Суд у справі Літвінової захистив право і процедуру. Але при цьому створив іншу дилему: незалежність судової влади (і доля, по суті, будь-якого судді) тепер безпосередньо залежить від того, що напише у своєму листі Служба безпеки України.

Себто фактично у Служби безпеки України з’являється новий важіль впливу на кожного суддю — саме вони зможуть визначати, хто може залишатися суддею, а хто — ні. Це створює загрозу не лише для очищення системи від потенційних агентів впливу, а й для незалежності тих суддів, які іноземного громадянства не мають. Непереконливі докази можуть стати основою для маніпуляцій і дискредитації представників судової влади, усунення з посад нелояльних осіб тощо. І те, як Україна поєднуватиме верховенство права з безпековими потребами, — є одним із найбільших викликів.

Паралельно з цим у держави немає дієвого механізму не тільки перевірки чиновників на наявність паспорта іншої держави, а й того, що допоможе уникнути поновлення на посадах або їхнього збереження в тих, у кого справді виявлятимуть російське громадянство.

Поява такого інструменту або ж принаймні алгоритму дій сприятиме очищенню органів державної влади та місцевого самоврядування, а також судів від потенційних держзрадників, російських шпигунів тощо. Про це Лабораторія законодавчих ініціатив зазначала у Тіньовому звіті до Звіту Єврокомісії щодо України у 2023 році. Це має бути врегульовано на законодавчому рівні та відбуватися під контролем Вищої ради правосуддя, щоб уникнути будь-якого порушення суддівської незалежності. Скажімо, такі особи не матимуть права обіймати державні посади до моменту отримання переконливих доказів відсутності в них громадянства РФ. Якщо ці факти не підтвердяться, а людина вже буде звільнена — компенсацією може стати повернення заробітної плати за час перевірки.

Справа Літвінової висвітлює одну з ключових проблем українського правосуддя: відсутність прозорих і зрозумілих процедур. Рішення Великої Палати в цьому випадку фактично підтвердило верховенство Конституції. Але для зовнішньої аудиторії воно прозвучало навпаки — як черговий приклад хаосу в судовій системі. Це демонструє, як брак вчасної комунікації всередині судової системи відбивається на її репутації. Адже, по-перше, ВРП і ВС продемонстрували різні підходи до питання звільнення/відрахування Літвінової. А, по-друге, відбулося неправильне тлумачення рішення ВС (свідоме чи несвідоме) з боку деяких громадських організацій, що спричинило скандал, який вдалося загасити лише після детального пояснення цього рішення з боку Верховного Суду.

Водночас це підкреслює критичну необхідність законодавчо врегулювати розв’язання таких питань, щоб уникнути російських громадян у владі та не порушити суддівську незалежність. Адже без чіткої відповіді на ці питання, кожна нова справа на кшталт Літвінової перетворюватиметься на кризу довіри до судів як усередині країни, так і за її межами.

16 вересня Верховна Рада проголосувала за створення нових судів — Спеціалізованого окружного адміністративного (СОАС) та Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (СААС). Вони замінять ліквідований Окружний адміністративний суд міста Києва, відомий своїми антиукраїнськими рішеннями. СОАС і СААС розглядатимуть надзвичайно чутливу категорію справ — позови проти Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, Національного банку, Національного антикорупційного бюро, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національного агентства з питань запобігання корупції та інших ключових інституцій. На це Парламенту знадобилося майже три роки. Адже відповідно до Плану для Ukraine Facility (План) ухвалити закон мали ще до кінця 2024 року. 

Водночас у цих же зобов’язаннях вказано, що конкурс до СОАС і СААС має бути оголошеним до кінця вересня 2025 року, щоби Україна не зірвала виконання ключових маяків Плану. Ухваливши закон за два тижні до дедлайну, Парламент фактично не залишив судовій владі шансу провести цю процедуру у нормальні строки. Між першим і другим читаннями, законопроєкт № 13302, визначений Президентом як невідкладний, майже три місяці припадав пилом у Верховній Раді. Видно, що політична влада не дуже зацікавлена в створенні нових вищих спеціалізованих судів, утім нардепи в останній момент згадали про існування маяків (і привʼязаних до їх виконання коштів) і таки проголосували. А під законом ще потрібен підпис Президента. Далі Вища рада правосуддя і Державна судова адміністрація мають визначити необхідну кількість посад суддів в нових судах, Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ВККС) — оголосити конкурс. 

Ухвалений закон дозволяє державним службовцям зі стажем сім–девʼять років претендувати на посади суддів, що створює очевидний конфлікт інтересів. Адже представники виконавчої влади фактично отримають можливість судити рішення своїх колишніх роботодавців. Тобто держава судитиме державу. Окрім очевидних постійних самовідводів суддів, сама конструкція судів відрізняється від наявних вищих спеціалізованих, насамперед Вищого антикорупційного суду (ВАКС). Тож є небезпека, що в майбутньому створення СОАС і СААС може бути визнане неконституційним. Наприклад, вже є подання про визнання неконституційності ВАКСу до Конституційного Суду, яке він так і не спромігся вирішити за останні п’ять років.

Конкурс до нових судів проводитиме ВККС спільно із новим дорадчим органом — Експертною Радою. Вона складається із трьох представників міжнародних експертів з правом переважного голосу і трьох українських суддів. Фактично маємо суддівську квоту як у ВККС з восьми осіб, так і в Експертній Раді (троє осіб), що є абсолютно невиправданим та незрозумілим. До того ж у громадськості є зауваження до двох із трьох українських суддів в Експертній Раді.

Добір суддів у спеціалізовані суди мав би відбуватися за процедурами, які вже були перевірені раніше та довели свою ефективність. Таким прикладом може стати Громадська рада міжнародних експертів, яка складається виключно з іноземців і проводить конкурс до ВАКС. 

Окрім того, вже три роки адміністративні справи киян тимчасово розглядаються у Київському окружному адміністративному суді (КОАС). Адже Київський міський окружний адміністративний суд і досі існує лише на папері (КМОАС). Судді там з’являться в кращому випадку у 2026 році, коли в межах добору до місцевих судів ВККС заповнить понад 1800 вакантних посад. З них 50+ осіб мають бути відібрані до КМОАС.

Тож в результаті таки матимемо нові спеціалізовані суди. Однак наразі це не виглядає як перемога. Адже їх створення несе ряд ризиків, серед яких, зокрема, посилення політичного впливу. Незрозуміло, звідки ж візьмуться ці фантастичні незалежні судді, якщо держава для розвʼязання судових спорів проти держави добиратиме державних службовців? 

Зараз найголовніше забезпечити неупереджений і відкритий добір максимально доброчесних і незалежних суддів. Жодної лояльності до держави, політичних звʼязків чи корупційних ризиків у них бути не повинно. Інакше навіщо це все було? Задля створення ще одного ручного суду?

Інститут угод про визнання винуватості з’явився у Кримінальному процесуальному кодексі України ще у 2012 році. Його логіка проста: прокурор може укласти угоду з підозрюваним чи обвинуваченим на будь-якій стадії кримінального провадження. Сторона обвинувачення економить ресурси, а захист — отримує передбачуване, узгоджене покарання. У виняткових випадках — навіть нижче мінімальної межі, встановленої санкцією статті.

У загальнокримінальних справах (крадіжки, грабежі, шахрайства тощо) інститут угод так і не набув популярності, а от у Вищому антикорупційному суді (ВАКС) його застосування зростає лавиноподібно. Суспільство ж нерідко сприймає це як несправедливість і «відкуп» для корупціонерів. Водночас експерти наголошують: угоди — це не про уникнення покарання, а про його невідворотність для більшої кількості осіб. Але де ж межа між справедливістю, ресурсною доцільністю та довірою громадян?

У 2024 році було укладено понад 10 тисяч угод здебільшого у злочинах проти власності та наркозлочинах — це дані офіційної статистики. При цьому загальна кількість вироків у порядку кримінального судочинства — близько 77,4 тис. Тобто близько 14% з них завершилися угодами. 

Водночас в українських судах панує спрощений порядок розгляду без дослідження доказів (ст. 349 КПК України, що є замінником угод). З 2020 року можливе навіть «письмове провадження», без судового засідання щодо кримінальних проступків. Ключовим для цього є визнання винуватості. За статистикою, понад 80% обвинувачених (і в злочинах, і в проступках) визнають провину, тож питання стоїть не у доведенні вини, а у визначенні розміру покарання. 

Водночас спрощений порядок — непередбачуваний і забезпечує значно менше гарантій, ніж угода. Ні прокурор, ні суддя не зобовʼязані обвинуваченому рівно нічого, лише враховують це як помʼякшувальну обставину. Це не угода (договір). На практиці це призводить до вкрай низького відсотка виправдувальних вироків, адже в більшості справ спору про винуватість немає і мова йде про розмір покарання.  Все тримається на неформальних практиках — суддя може проявити гуманність і поблажливість у цьому питанні, адже обвинувачений сприяє слідству і визнає вину. Однак вийти за межі санкції можна у виняткових випадках і несуттєво. 

Світова практика виглядає зовсім по-іншому. У США 95–99% кримінальних проваджень завершуються угодами про визнання винуватості (plea bargaining). У Великій Британії — близько 70%, у країнах ЄС — у середньому понад 50%. В Ірландії ця цифра сягає 90%.

Практика Європейського суду з прав людини також вказує на доцільність такого механізму. Укладення угод дозволяє заощадити ресурси держави та приватних осіб. Підозрюваному не доводиться витрачати багато грошей на адвоката та стресувати у багаторічному процесі щодо непередбачуваного вироку. Тоді як прокурор і суд також економлять час і кошти. Тож угода стає раціональним вибором, вигідним обом сторонам.

В Україні час від часу можна почути нарікання, що «інститут угод не запрацював» з 2012 року. Це справді так, крім однієї категорії проваджень — топрівневої корупції, яку розглядає ВАКС. У цих справах угоди укладають надалі частіше. За 6 років роботи Вищого антикорупційного суду половина вироків завершилась саме в такий спосіб. До того ж здебільшого ще на стадії досудового слідства, що свідчить про реальне використання сторонами засобів процесуальної економії та прагнення до скорочення часу на збирання доказів і передання справи до суду. 

Особливо показовою стала динаміка після листопада 2024 року, коли набрав чинності закон № 4033-ІХ. До цього кількість укладених угод у ВАКС коливалась в межах 25–40%. Натомість закон № 4033-ІХ, прийнятий у межах Плану для Ukraine Facility, передбачив певні удосконалення інституту угод, хоч і в менш амбітній редакції, ніж пропонував Уряд. Проте навіть в цих умовах нові правила показали позитивний ефект — 66% обвинувальних вироків у ВАКС винесено на підставі угод. Тоді як у загальних судах лише 14% справ завершуються в такий спосіб.

Чи стала система української кримінальної юстиції ефективнішою завдяки інституту угод? Безперечно, так, адже угода — не уникнення покарання, навпаки — це механізм забезпечення невідворотності покарання. Це дозволило детективам та прокурорам зосередитися на інших провадженнях, часто — складніших і масштабніших. Тобто вивільнити ресурс на більшу кількість підозрюваних і злочинні схеми.

Але суспільство цей меседж не чує. Зокрема, люди часто кажуть, що «угоди не справедливі». Все тому, що бракує комунікації від Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) і ВАКС. Вони не можуть пояснити суспільству, чому укладання угод ефективне для всієї системи кримінальної юстиції. Щобільше, критерії, за якими САП пропонує укласти угоду або погоджується на неї, якщо ініціатор не вона — не є прозорими. Все вищесказане про раціональний вибір людини чи максимізацію кримінального переслідування шляхом викриття більшої кількості корупціонерів не звучить у публічній комунікації цих органів. 

Окрім того, суд має перевіряти, чи відповідає угода суспільному інтересу. Але як це визначити? Судді ВАКС по-різному інтерпретують значення суспільного інтересу, їхня практика розходиться. Деякі судді відштовхуються від очікувань суспільства: чи буде рішення, яке вони приймуть, відповідати запитам громадян. Інші ж — відштовхуються від найскорішого вирішення справи при мінімальних витратах державних ресурсів, потреби розкривати інші кримінальні правопорушення та іншого. Таким чином, саме поняття «суспільний інтерес» залишається оцінювальним і неоднозначним. А відсутність єдиного підходу посилює відчуття несправедливості.

Резонансні справи лише підливають оливи у вогонь. Зобов’язання передати на потреби ЗСУ 2 млн грн від мера Полтави Мамая, 6 млн від нардепа Трухіна чи 500 млн грн від ексміністра Злочевського викликали шквал обговорень. Штрафи у десятки тисяч гривень на тлі багатомільйонних пожертв суспільство сприймає як відверту спробу «відкупитися». Добровільна пожертва виглядає як замінник покарання, а весь судовий процес нагадує фарс. Проте це не так, адже ми не знаємо, скільки ресурсів заощаджено, скільки викривальних показань надали ці засуджені особи, і який довгостроковий ефект від цих угод. 

Пояснення, хоч спрощено і з урахуванням таємниці досудового розслідування, могли б періодично лунати у комунікації керівництва САП і ВАКС. Саме тлумачення «політики» укладення угод є звітуванням про свою роботу перед суспільством, а не жонглювання «сухими» статистичними даними без належної інтерпретації. Адже дані без тлумачення можна повернути в будь-який бік.

Укладення угод у справах ВАКС зростає і показує свою ефективність. При цьому цей інструмент на межі суспільної довіри. Якщо людям не пояснюватимуть, як працює цей процес, то його й далі вважатимуть несправедливим.

Обурення суспільства угодами зрозуміле. Водночас воно репрезентує домінування деонтологічного (ціннісного) підходу: «посадити всіх до останнього корупціонера», так би мовити. Проте ресурси системи кримінальної юстиції обмежені, необхідно виокремити більш і менш вагомі провадження, тобто пріоритизувати зусилля. Адже на протидію злочинності необхідно дивитися в динаміці — ми можемо витратити всі ресурси детективів і прокурорів на переслідування одного «злісного» корупціонера, а в результаті десятки й сотні інших далі вчинятимуть злочини. Так ми абсолютизуємо моральне питання покарання кожного і не бачимо, як інші його уникають.

Натомість можна подивитися на протидію корупції як систему і на наслідки укладення угод через консеквенціалістський підхід до справедливості. Тобто допустити, що окремий фігурант отримає м’якше покарання, але завдяки його співпраці можна викрити масштабні схеми й притягнути до відповідальності десятки інших. Це забезпечує невідворотність покарання для більшої кількості корупціонерів.

Ще у XVIII столітті Чезаре Беккарія у трактаті «Про злочин і покарання» писав: «Впевненість у неминучості хоча б і помірного покарання справить завжди більше враження, ніж страх перед іншим, більш жорстоким, але таким, що супроводжується надією на безкарність». Ці слова актуальні й сьогодні, хоча й залишаються незрозумілими для більшості політиків, які пропонують щось криміналізувати й збільшити санкцію і переконані, що кримінальний закон може розвʼязати будь-яку соціальну проблему.

24 січня 2025 року народні депутати зареєстрували проєкт Закону № 12439 «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення гарантій захисту суб’єктів господарювання під час здійснення кримінального провадження». 25 лютого його було прийнято за основу, а 27 серпня Комітет ВРУ з питань правоохоронної діяльності рекомендував ухвалити законопроєкт в цілому. 1 вересня було надано порівняльну таблицю до другого читання.

Законопроєкт розроблено на виконання Рішення РНБО від 23.01.2024 «Про невідкладні заходи із забезпечення економічної безпеки на період дії правового режиму воєнного стану». Ним було рекомендовано встановити додаткові гарантії захисту законних інтересів підприємництва під час здійснення кримінального провадження. Також Указом Президента України від 26.01.2024 № 30/2024 було утворено Раду з питань підтримки підприємництва в умовах воєнного стану як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

У пояснювальній записці до проєкту Закону № 12439 зазначається, що членами Ради з питань підтримки підприємництва спільно з представниками бізнес-середовища та відповідними експертами на постійній основі здійснюється розгляд і опрацювання наявних проблемних ситуацій, з якими стикається бізнес-спільнота під час виконання правоохоронними органами покладених на них завдань. За результатами проведення предметних обговорень підготовлено відповідний законопроєкт.

З огляду на це, під час ухвалення в першому читанні проєкт Закону підтримували бізнес-асоціації. Водночас редакція до другого читання, хоча і зберігає основну ідею законопроєкту, була доповнена положеннями, що викликають занепокоєння. Станом на зараз його піддають критиці організації громадянського суспільства (Transparency International, ЦППР, ЦПК, «Межа», Автомайдан, ІА «Центр журналістських розслідувань» та інші). До критики також долучились органи влади (НАБУ, САП, БЕБ). Свій аналіз надає і Лабораторія законодавчих ініціатив. 

Проєкт Закону № 12439 вносить зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України. Водночас у назві законопроєкту не відображено зміни до КК України, що порушує ст. 116 Регламенту Верховної Ради України.

КК України пропонується доповнити ст. 41-1 «Дотримання офіційних позицій органів державної влади» такого змісту: «Не є кримінальним правопорушенням діяння особи, вчинене на підставі роз’яснень, наданих уповноваженими центральними органами виконавчої влади щодо порядку застосування норм податкового законодавства, законодавства з питань митної справи та законодавства у сфері публічних закупівель».

Цим положенням проєкт Закону знищує усталені підходи до визначення правомірності обставин, які виключають кримінальну протиправність діяння. Згідно з ним, особа може уникнути кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків, контрабанду, зловживання службовим становищем тощо за наявності роз’яснення органу державного фінансового контролю (Міністерства фінансів України, Рахункової палати, Державної аудиторської служби України, Державної податкової служби України, Державної митної служби України, Антимонопольного комітету України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, які здійснюють контроль у межах своїх повноважень), яке може суперечити як чинному податковому, митному чи законодавству у сфері публічних закупівель, так і роз’ясненню, наданому іншим державним органом. 

Підходи до розширювального тлумачення норм права є дискусійними в теорії права. Наразі можливість тлумачення законів мають суди під час вирішення конкретних справ, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права (ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Тобто будь-яке звуження (наприклад, у справі № 415/2182/20 щодо субʼєкта злочину агресії) чи розширення (наприклад, у справі № 453/225/19 щодо домашнього насильства) норми права має здійснюватися Верховним Судом, спираючись на судову практику. Надавати такі повноваження органам виконавчої влади — хибний крок не лише з теоретичної позиції. Це створює можливості для зловживань, коли потрібні «роз’яснення» будуть надаватися у корупційний спосіб і стануть частиною схем обходу закону.

Як зазначає Бюро економічної безпеки України: «роз’яснення уповноважених органів стають не просто доказом добросовісності в суді, а автоматичним “алібі”, що блокує саме відкриття кримінального провадження. Такі розʼяснення можна буде отримати про податкове, митне законодавство і публічні закупівлі. Це не лише створить нерівні умови для бізнесу, а й підвищить корупційні ризики».

• Щодо правового статусу потерпілого:

1) вдосконалюються положення, які регулюють правовий статус потерпілого у кримінальному провадженні, шляхом надання йому права отримувати письмову інформацію про сутність підозри та обвинувачення, збирати докази, а також негайно отримувати витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, постанову про початок досудового розслідування;

2) слідчому судді, судді, потерпілому надається право ініціювати проведення експертизи у кримінальному провадженні.

Правовий статус потерпілого у кримінального провадженні дійсно не забезпечений належними гарантіями участі у кримінальному провадженні. Довгий час потерпілий залишався поза увагою системи кримінального переслідування, останнім часом зміна практики помітна хіба що у справах про воєнні злочини. Проте в інших категоріях справ досі ретрибутивний підхід превалює над потерпіло-орієнтованим. Тобто державі важливіше покарати винну особу, аніж відновити права потерпілої особи та компенсувати шкоду. Звідси беруться проблеми браку комунікації потерпілого з органами правопорядку, практики, що призводять до вторинної віктимізації тощо.

У дослідженні «Права потерпілих від насильницьких злочинів в Україні» від 2020 року викладений комплекс рекомендацій, які надають такі гарантії потерпілому, зокрема і можливість ініціювання експертиз перед слідчим суддею, судом. Отже, частина з рекомендацій дослідження пропонується до імплементації в КПК України проєктом Закону № 12439, що є його позитивною стороною.

• Щодо майнових питань:

3) конкретизується процесуальний порядок визнання матеріального об’єкта речовим доказом, зокрема щодо строків для винесення такої постанови, уточнюється порядок тимчасового доступу до речей і документів та їх статус, порядок виконання таких ухвал;

4) уточнюється спосіб фіксування ходу та результатів проведення обшуку шляхом доповнення положеннями, згідно з якими право безперешкодного фіксування ходу та результатів проведення обшуку за допомогою аудіо-, відеозапису надається захиснику, потерпілому, його представнику чи законному представнику всіма доступними засобами;

5) доповнюється перелік документів, які повинні бути додані до клопотання про арешт майна, зокрема документи, які підтверджують надання/відправлення копії клопотання про арешт майна підозрюваному, обвинуваченому, іншому власнику чи володільцю майна або його захиснику, законному представнику, представнику, цивільному позивачу. Дозволяється розглядати такі клопотання за відсутності сторони обвинувачення, якщо вони не прибули без поважних причин.

Арешт майна є одним з проблемних аспектів діяльності бізнесу і широко критикується як практика «тиску на бізнес». Особливо це відчутно у воєнний час, коли підприємства працюють в сфері оборонно-промислового комплексу, а підвищена увага до них і навіть до їхніх контрагентів нерідко завершувалася безстроковим блокуванням рахунків, що часто означає повне блокування господарської діяльності. Накладення арешту на майно є доволі простою процедурою для органів правопорядку, адже слідчі судді здебільшого задовольняють такі клопотання, а от його скасування — надзвичайно складний процес через відсутність чітких строків і бажання з боку самих органів правопорядку і прокуратури. Встановлення граничного строку арешту коштів — до 4 місяців, з подальшим продовженням лише за вмотивованою ухвалою суду є позитивним кроком в питанні боротьбі з практикою «вічних арештів».

Сприятливими також є норми, відповідно до яких, якщо суд уже відмовив в арешті чи запобіжному заході, органи правопорядку не зможуть подавати ті самі клопотання знову без нових підстав (ч. 8 ст. 132 КПК України); клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів тепер має розглядатися максимум 15 днів. Якщо сторона, яка подала клопотання, не прийшла на засідання — воно залишається без розгляду (ч. 4 ст. 163, ч. 8 ст. 163 КПК України); якщо арешт майна скасовано, повернути його власнику треба не пізніше ніж за 30 днів, що сприяє припиненню практики затягування з повернення майна, наприклад, шляхом «відправки на експертизу» (ч. 5 ст. 174 КПК України, ст. 175 КПК).

Комплекс цих змін загалом має позитивний характер, проте намагання шляхом законодавчих змін до КПК України розвʼязати проблеми з арештом майна, починаючи з 2017 року (закони про «Маски-шоу стоп» №1,2,3…) демонструють обмеженість таких заходів. Варто говорити також про формування належної дисциплінарної практики органів правопорядку та прокуратури, які мали б притягати до реальної відповідальності у разі встановлення таких фактів затягування, зловживання тощо.

• Щодо заходів забезпечення:

6) удосконалюються положення щодо загальних правил застосування заходів забезпечення кримінального провадження, а саме: деталізується право слідчого судді, суду під час розгляду клопотання про застосування відповідних заходів забезпечення кримінального провадження за клопотанням сторін кримінального провадження або за власною ініціативою допитати підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта чи дослідити будь-які речі або документи, що мають значення для вирішення клопотання; 

Ці законодавчі пропозиції видаються надмірними і такими, що не відповідають засадам кримінального процесу. Законопроєктом пропонується надати більший обсяг прав слідчому судді, суду, а саме можливості викликати свідків, експертів, розглядати речі під час ухвалення рішень про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ч. 6 ст. 132 КПК України), наприклад, під час накладення арешту на майно. Такі повноваження виходять за межі безсторонності суду в змагальному процесі та перебувають в площині «активного» суду інквізиційної моделі, де суддя не оцінює надані йому докази (матеріали) як безсторонній арбітр, а впливає на їх обсяг, зокрема шляхом «дозапитування» матеріалів. З огляду на це, такі зміни необхідно визнати негативними.

• Щодо початку кримінального провадження:

6) заяви про вчинення кримінального правопорушення тепер мають «містити достатні дані про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення» (зміни до ст. 214, 303 КПК України).

Фактично пропонується повернення до редакції КПК України 1960 року, яка розрізняла приводи і підстави для порушення кримінальної справи (початку досудового розслідування). Ця тема довгий час обговорювалась в науковій літературі та в широких колах фахівців і отримала назву «скасування автоматичного порядку відкриття кримінального провадження».

Раніше «фільтрація» безперспективних заяв про вчинення злочину здійснювалась за рахунок інституту порушення кримінальної справи, що дозволяв за рахунок дослідчої перевірки (ст. 97 КПК 1960 року) відмовляти у порушенні кримінальної справи, якщо заява чи повідомлення не містять приводів і підстав для порушення кримінальної справи. Значним кроком у реформі кримінального процесу стало скасування цього інституту та запровадження Єдиного реєстру досудових розслідувань, до якого мали вноситися всі заяви про вчинення злочину і автоматично розпочинатися кримінальні провадження щодо них (ст. 214 КПК 2012 року). Тобто слідчий, дізнавач, прокурор не мають встановлювати наявність чотирьох складових кримінального правопорушення чи шукати інформацію доказового характеру, а реєструвати заяву за фактом вчинення злочину (твердження про його вчинення).

На практиці, з одного боку, «автоматичний» порядок дозволяє уникати «приховування від обліку», адже масштаби нереєстрації кримінальних проваджень за заявами потерпілих осіб значні, оскільки досі впливають на оцінку ефективності органів правопорядку (за кількісно-статистичною динамікою показників, які мають невпинно зростати до певного моменту). Тобто потерпілі від тілесних ушкоджень, крадіжок, грабежів, шахрайств отримали більше шансів на відновлення справедливості. З іншого боку, ці норми негативно сприймаються представниками бізнесу, оскільки можливість відкрити кримінальне провадження безпідставно дозволяє вчиняти практики «тиску на бізнес».

Обидві позиції мають як сильні, так і слабкі сторони, проте загальна логіка КПК 2012 року не мала б змінюватися: якщо факт вчинення кримінального правопорушення не підтверджується, то кримінальне провадження підлягає закриттю. Це вже організаційна справа: які матеріали для цього треба, хто контролює і скільки це займає ресурсів. Більшість проблем такого характеру полягають не у кримінальній процесуальній площині, а правозастосовчій (організаційній).

З огляду на це, законопроєкт пропонує незбалансовану позицію захисту бізнесу шляхом повернення до «фільтраційних» практик КПК 1960 року, від якої постраждають інші категорії кримінального процесу — потерпілі від загальнокримінальних злочинів. Тож такі пропозиції мають негативний характер.

• Щодо підслідності та реєстрації справ БЕБ:

7) встановлюється право підозрюваного, його захисника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у разі виявлення під час досудового розслідування обставин, що підтверджують порушення підслідності кримінального правопорушення, подати клопотання про зміну підслідності до прокурора вищого рівня (зміни до ст. 216 КПК України);

8) відомості про злочин, передбачений ст. 191 КПК України, можуть вноситися в ЄРДР лише керівником органу прокуратури (зміни до ст. 214 КПК України).

Підслідність кримінальних правопорушень за своїм змістом є питанням спеціалізації — за загальним правилом, всі кримінальні правопорушення розслідує поліція. А у випадках, визначених КПК України — спеціалізовані органи (СБУ, НАБУ, ДБР, БЕБ). При цьому прокурор має право змінювати підслідність за неефективністю, оскільки певному органу наразі бракує ресурсів (наприклад, БЕБ) або з міркувань наявності інших пріоритетів (СБУ щодо воєнних злочинів).

Водночас в Україні після 2012 року підслідність все більше перетворюється на винятковий механізм закріплення за конкретним органом конкретної ділянки «кримінальної процесуальної роботи», що унеможливлює гнучкість цього механізму. Сприяють цьому і зміни щодо «виняткової підслідності» НАБУ, і особливий порядок доручення справ БЕБ винятково Генеральним прокурором (ч. 5 ст. 36 КПК України). Для розвʼязання цих проблем на концептуальному рівні Дорожня карта з питань верховенства права (основний євроінтеграційний документ у цій сфері) передбачає ухвалення в ІV кварталі 2027 року змін до КПК України щодо вдосконалення інституту підслідності, у якому буде передбачено: чітке розмежування підслідності органів досудового розслідування; чітка процедура передачі кримінальних проваджень від органу досудового розслідування до іншого; запровадження відповідальності прокурорів за порушення підслідності тощо. Аналогічні положення містить План заходів до Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку на 2023–2027 роки, затверджений у 2024 році.

Отже, замість того, щоб працювати спільно з Урядом над комплексним розвʼязанням проблеми підслідності, народні депутати пропонують часткове розвʼязання проблеми у вигляді подання клопотання про зміну підслідності. При цьому підстави вважати, що підслідність порушена, не завжди можуть бути обґрунтованими за браком інформації, зокрема наявності інформації про постанову щодо зміни підслідності, підстави для цього тощо. Ефективність цього інструменту для розвʼязання загальної проблеми мінімальна. У будь-якому випадку проблема підслідності потребує комплексного розвʼязання.

У продовження ідеї «коригування підслідності» пропонується надати винятково керівнику органу прокуратури можливість реєструвати злочини, передбачені ст. 191 КК України (кримінальні правопорушення у сфері господарської діяльності, вчинені службовими особами юридичної особи — суб’єкта господарювання). При цьому окрім суб’єкта господарювання, у статутному капіталі якого частка державної або комунальної власності перевищує 50 відсотків (підслідність НАБУ). Тобто ця норма стосується винятково підслідності БЕБ.

Конституція України (ст. 131-1) визначає прокурора як безпосереднього організатора та процесуального керівника досудового розслідування. Прокурор відповідальний за стратегію розслідування, ухвалює ключові рішення в кримінальному провадженні (повідомлення про підозру, звернення до слідчого судді з питанням застосування заходів забезпечення, скерування обвинувального акту до суду). Оскільки саме прокурору в суді здійснювати публічне обвинувачення. На відміну від «пасивної» моделі прокурора, який лише наглядає за законністю, що мала місце в КПК 1960 року, чинний КПК передбачає наявність прокурора «від початку і до кінця розслідування».

З огляду на це, варто зауважити, що безвідносно до питання, хто вносить відомості в ЄРДР, у справах БЕБ надалі призначатиме прокурора (групу прокурорів) керівник органу прокуратури. Тобто ситуації, за якої слідчі самостійно внесли відомості в ЄРДР і розслідують справу, бути не може, адже з самого початку необхідно взаємодіяти з прокурором. Тим паче для ухвалення будь-яких процесуальних рішень, що впливають на права і свободи субʼєкта кримінального переслідування.

Отже, запропонована норма, з одного боку, відповідає концептуальним засадам КПК України, хоча незрозуміло, чому вона встановлена винятково для проваджень БЕБ за ст. 191 КК України. На цю непослідовність слушно вказує і саме Бюро. Водночас особливий порядок реєстрації передбачений лише для спеціальних субʼєктів (ст. 481 КПК України), наприклад, народних депутатів. Саме тому варто говорити про комплексне розвʼязання питання підслідності та відносин органу досудового розслідування і прокуратури, адже такі зміни видаються вибірковими і такими, що мають приховану мету.

Прихованою метою може бути «додатковий контроль» за провадженнями БЕБ. З одного боку, ніби це має захистити бізнес від зловживань з боку БЕБ, з іншого — якщо матеріали спочатку побачить прокурор, то у випадку недовіри до прокурора і ситуації, де детективи БЕБ мають діяти оперативно, це може мати шкоду для провадження. Ці та інші ситуації, які можна змоделювати, виходять за межі процесуального закону. Запобігання таким порушенням має відбуватися на рівні дисциплінарної відповідальності, антикорупційних обмежень, професійної етики та застосуванням механізмів внутрішнього контролю.

З огляду це, вважаємо, що такі зміни до ст. 214 КПК України можуть негативно позначитися на самостійності БЕБ, а отже — і на його ефективності. Понад те, прокурор, який здійснює процесуальне керівництво у справах БЕБ, і так має всі контрольні повноваження щодо провадження, адже зʼявляється в ньому одразу після внесення відомостей в ЄРДР. У чому полягає прихована мета надання прокурору таких повноважень — можна лише здогадуватися. Отже, такі зміни є негативними.

• Щодо обшуку:

9) підстави для невідкладного обшуку (ч. 3 ст. 233 КПК України) звужуються. Невідкладний обшук можливий лише у разі безпосереднього переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, передбаченого розділом І (ст. 109, 110, 111, 112-114-1), розділом ІІ (ст. 115), розділом VII (ст. 201), розділом IX (ст. 257, 258, 260, 265-1, 269), розділом XIII (ст. 305, 307), розділом XIV (ст. 328–332-2), розділом XV (ст. 345–347, 348–350), розділом ХVII (ст. 368) КК України;

10) клопотання про легалізацію результатів невідкладного обшуку подається невідкладно, але не пізніше 72 годин (раніше — просто «невідкладно»). Клопотання розглядається слідчим суддею за участю власника майна, тимчасово вилученого в ході такого обшуку, власника житла чи іншого володіння особи, в якому було проведено такий обшук, або їхніх представників.

Запропоновані зміни в цій частині законопроєкту здебільшого можна оцінити позитивно. Тим паче ним пропонується виконати рішення ЄСПЛ у справі «Корнієць та інші проти України» (липень 2025). Проте викликає занепокоєння вилучення такої конституційної підстави, як «врятування майна» (ст. 30 Конституції України), під якою відповідно до позиції Верховного Суду розуміються речові докази. Якщо раніше невідкладний обшук можна було проводити у випадках, повʼязаних із 1) врятуванням життя людей та майна чи 2) з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення. У разі ж ухвалення проєкту Закону така підстава, як «врятування майна», вилучається.

Таке звуження видається зайвим з огляду на те, що зловживання цієї підставою мали б бути нейтралізовані легалізацією результатів обшуку слідчим суддею, тим паче у разі ухвалення законопроєкту, за участі особи (осіб), стосовно майна яких проводився обшук чи їх представниками. Проте у певних проваджень, де наявна інформація саме про загрозу знищення речових доказів, наприклад, у справах НАБУ, таке звуження підстав може створити суттєві проблеми і призвести до неефективного розслідування. До того ж унеможливлюється проведення невідкладного обшуку у справах щодо пропозиції, обіцянки або надання хабаря чи зловживання впливом без відповідної ухвали слідчого судді.

У будь-якому випадку проблема невідкладних обшуків потребує комплексних змін не лише процесуального характеру, а й інституційного та правозастосовчого.

• Ознайомлення з матеріалами:

11) деталізується порядок ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення. Доповнюється перелік рішень, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, зокрема рішення слідчого, дізнавача, прокурора про відмову у задоволенні клопотання про ознайомлення з матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 221 КПК.

Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування є важливим етапом кримінального провадження, адже без нього неможливо повноцінно сформувати позицію захисту в змагальному процесі. Тим паче на етапі досудового розслідування можливе часткове розкриття матеріалів провадження (до його завершення). Розвʼязання цих проблем, з огляду на практику досудового розслідування, є важливим кроком для підвищення гарантій бізнесу у кримінальному провадженні, що є метою законодавчої ініціативи. Такі зміни мають позитивний характер.

Проєкт Закону № 12439 був консолідованою позицією бізнес-спільнот, адвокатів, фахівців у сфері кримінальної юстиції щодо розвʼязання нормативних проблем у кримінальних провадженнях щодо бізнесу. Його було розроблено на виконання Рішення РНБО від січня 2024 року за результатом комплексного обговорення проблем з незаконним «тиском» на бізнес Радою з питань підтримки підприємництва при Президентові України. Редакція проєкту Закону № 12439, ухвалена в першому читанні у лютому 2025 року, цілком досягає задекларованої мети захисту бізнесу, хоча і не позбавлена вад.

Натомість до другого читання було внесено основні негативні зміни — 1) надання органам виконавчої влади можливості визначати у певних справах, що є кримінальним правопорушенням, а що ні (шляхом надання розʼяснень) та 2) звуження самостійності Бюро економічної безпеки України у кримінальних правопорушеннях, передбачених ст. 191 КК України, віднесених до його підслідності.

Таким чином була застосована тактика, доволі поширена у Парламенті останнім часом, — пропонувати на розгляд значні за обсягом законопроєкти, що містять бажані норми для окремих груп суспільства. У цьому випадку законопроєкт містить значну кількість бажаних позитивних змін для бізнес-середовища, до яких додано контраверсійні норми щодо БЕБ, відкриття кримінального провадження, безсторонності слідчого судді, суду, надання органам виконавчої влади повноважень з тлумачення норм права, звуження підстав для невідкладного обшуку у випадку необхідності врятування майна, що підважує ефективність антикорупційних проваджень тощо.

З огляду на це, законопроєкт не може бути ухвалений в другому читанні в такій редакції та потребує суттєвого доопрацювання. Насамперед вилучення негативних поправок, внесених до другого читання, а також коригування редакції окремих норм законодавчої ініціативи, підтриманих Верховною Радою України у першому читанні, для уникнення розбалансування кримінального процесу.

22 липня 2025 року Вища рада правосуддя (ВРП) оголосила про початок формування нової Конкурсної комісії (КК) — органу, який має обрати членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС). ВККС має завершити кваліфоцінювання чинних суддів і заповнити понад дві тисячі суддівських вакансій. Саме Вища кваліфкомісія суддів визначатиме, як і хто здійснюватиме правосуддя в Україні найближчими роками. Щобільше — десятиліттями. 

Про початок відбору кандидатів оголосили Рада суддів (РСУ), Рада прокурорів (РПУ) та Рада адвокатів (РАУ), зреагувавши на оголошення ВРП. Адже відповідно до норм чинного законодавства КК формуватиметься без участі міжнародних експертів. Їхні повноваження завершилися ще 1 червня. 

Наразі Закон визначає, що потрібно йти саме цим шляхом, однак попередній досвід та недовіра до окремих суб’єктів призначення викликає у громадськості чимало запитань. Зокрема, хто гарантуватиме якість і неупередженість цього відбору, якщо його проводитимуть представники нереформованих органів?

12 серпня Вища рада правосуддя призначила 16-го члена ВККС — Ігоря Кушніра, суддю Верховного Суду у відставці. Це дає приблизно рік на формування Конкурсної комісії, яка відповідатиме не лише закону, але насамперед запиту суспільства.

Важливо забезпечити реальну і відкриту перевірку, щоби добір не став формальністю, яка відкриє шлях у Комісію «зручним» кандидатам. Адже рішення Конкурсної комісії безпосередньо впливатимуть на незалежність судової влади та якість її кадрів. Тому члени КК мають відповідати високим критеріям доброчесності, професійності, незалежності та мати кредит суспільної довіри. 

22 липня Вища рада правосуддя також затвердила Методику оцінювання кандидатів. Це комплексний документ, який включає аналіз репутації, професійного досвіду, авторитету та доброчесності. З подачі члена ВРП Романа Маселка до процедури додали вимогу подавати декларацію, мотиваційний лист і рекомендації. Але це лише одна з передумов. Ще одним фільтром має стати перевірка незалежності кандидатів, тобто відсутність конфліктів інтересів, зв’язків з політичними силами, сумнівних рішень тощо.

Новий склад Конкурсної комісії зараз мають формувати чотири органи самоврядування: Рада суддів, Рада адвокатів, Рада прокурорів і Національна академія правових наук. На папері — представники правничої спільноти. Але в реальності — деякі з них вже давно дискредитували себе в очах суспільства.

Так, раніше Рада суддів неодноразово делегувала в комісії з добору осіб, у доброчесності яких громадськість мала сумніви. Наприклад, туди потрапили судді Майдану Володимир Кузьменко, Юрій Трясун чи Голова Верховного Суду України часів Януковича Ярослав Романюк. До того ж РСУ потребує оновлення, ще з 2019 року її головою є Богдан Моніч, до якого громадський сектор також має низку зауважень.

До Ради адвокатів запитань ще більше. Її очільниця — Лідія Ізовітова, давня соратниця держзрадника Медведчука — перебуває на посаді вже 13 років. Повноваження РАУ завершилися ще у листопаді 2022. Однак, зʼїзд адвокатів, який мав би оновити склад Ради адвокатів, так і не зібрався. Мовляв, причиною тому є війна. Натомість вони, посилаючись на інституційний континуїтет, односторонньо продовжили свій мандат до завершення воєнного стану — всупереч закону про адвокатуру. 

Цікаво, що з’їзди суддів і прокурорів відбувалися неодноразово — навіть в умовах повномасштабного вторгнення. 

Однак, схоже, що делегування кандидатів до Конкурсної комісії з добору ВККС — інша справа, оскільки РАУ не просто оголосила про початок добору, а й за пару тижнів провели його. 

Втім в обох випадках легітимність будь-яких дій РАУ — сумнівна. Рішення неоновленої Ради адвокатів нагадують прострочений кефір: юридично — оболонка лишилась, але вміст споживати вкрай небезпечно. 

Незважаючи на це, 12 серпня РАУ делегувала у Конкурсну комісію трьох адвокатів з начебто «бездоганною репутацією і суспільним авторитетом». Це Олексій Шевчук, Ганна Колесник і Оксана Каденко. Чи відповідає це реальності? Сумнівно. Так, наприклад, Олексій Шевчук, за інформацією журналістів, замішаний у гучних справах: у корупційній схемі незаконного виїзду чоловіків за кордон, зникненні 10 тисяч військових аптечок з США на суму понад 33 мільйони гривень. Також допитливий читач може погуглити клієнтів Шевчука — перелік досить промовистий. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Київської області (КДКА) намагалася позбавити Олексія Шевчука права на заняття адвокатською діяльністю через порушення правил адвокатської етики. Однак рішення скасували, а Шевчук отримав посаду спікера Національної асоціації адвокатів України (НААУ). 

Колесник і Каденко також наближені й залежні від керівництва НААУ і Ради адвокатів. Зокрема, саме з подачі РАУ і НААУ Анну Колесник призначили тимчасово виконоючою обов’язки Голови Ради адвокатів Києва всупереч закону. Тільки адвокати регіону можуть обирати Голову Ради міста. Але РАУ визнала вибори Ради адвокатів Києва недійсними й призначили свою  людину — Колесник. 

Каденко ж системно критикує систему Безоплатної правової допомоги. Вона обрана до Хмельницької обласної ради від Хмельницької обласної партійної організації політичної партії Всеукраїнське об’єднання «БАТЬКІВЩИНА». Є членом депутатської фракції політичної партії ВО «БАТЬКІВЩИНА». Тож є сумніви в її політичній нейтральності, що є вкрай важливим при доборі кандидатів в члени ВККС. Також Оксана Каденко вважає, що для реформи адвокатури треба скасувати обмеження перебування на посадах лише двома термінами, краще без них. Такий підхід суперечить як європейським стандартам, так і базовій логіці самоврядування.

Схоже, що чинні судді або судді у відставці не хочуть ризикувати своєю репутацією у Конкурсній комісії за участі делегатів від Ради адвокатів. Адже джерела в РСУ говорять, що станом на 18 серпня лише двоє подали свої документи на добір, хоча на три вакантні посади потрібно мінімум 6 осіб. Тож РСУ ймовірно продовжуватиме термін прийняття документів. 

Рада адвокатів вкотре провалила тест на дорослість та поставила під сумнів майбутній склад Конкурсної комісії, вчергове довівши, що Україна не готова на цьому етапі здійснювати добір та призначення на ключові посади без участі міжнародних експертів.  

Водночас така ситуація — ще одне свідчення, що реформа адвокатури на часі. Ще у 2023 році Єврокомісія наголошувала на необхідності цієї реформи в Україні: «Система самоврядування й управління ресурсами адвокатури мають бути поліпшені й стати більш прозорими та підзвітними. Кваліфікаційні й дисциплінарні процедури для адвокатів потребують значних покращень і в законі, і на практиці. Процес прийняття до професії залишається слабким і вразливим до ризиків корупції, що підриває довіру до цієї професії та її незалежність». 

Напередодні завершення повноважень міжнародних експертів у Конкурсній комісії більш як 80 громадських організацій закликали Парламент і Президента продовжити й зберегти участь іноземців в таких комісіях. У червні 2025 нардепи зареєстрували законопроєкт № 13382, який це передбачає. Автори пропонують як мінімум три роки гарантій міжнародної участі, аби добір членів ВККС не перетворився на чергову процедуру кулуарного погодження «своїх». А з урахуванням реакції суддів на делегованих з боку РАУ адвокатів — в принципі відбувся. Адже без квоти Ради суддів Конкурсна комісія працювати не зможе. 

Наразі законопроєкт № 13382 перебуває на розгляді в Комітеті ВРУ з питань правової політики. Публічного розгляду чи політичної волі його просувати — поки що, схоже, немає. Однак нардепи запевняють, що проєкт закону є в плані роботи. Про це повідомили представники Transparency International Ukraine, які минулого тижня побували на засіданні Комітету.

До того ж ще 31 липня речник Єврокомісії акцентував на необхідності поновити участь міжнародних експертів з правом вирішального голосу в Конкурсній комісії. Це хоча б якась визначеність з боку ЄС, оскільки досить довго там зберігали нейтралітет щодо цього питання. 

Невеликий шанс зберегти якість добору залишається і без участі міжнародних експертів. Формування Конкурсної комісії має бути відкритим і прозорим для суспільства. А головне — незалежним. Для цього потрібні щонайменше чотири речі:

1. Чіткі критерії оцінки доброчесності та етики — з перевірками не лише декларацій, а й участі у минулих конкурсах, позицій у гучних судових справах, зв’язків із політичними силами тощо.
2. Відкритість і незалежний моніторинг — щоби громадськість могла бачити не лише формальні анкети, а й те, як кандидати проходять оцінку з боку ВРП, яка формуватиме КК.
3. Делегування лише тих, чия легітимність і репутація — беззаперечні. Це означає: без дисциплінарних стягнень, з кваліфікацією, без зауважень від Громадської ради доброчесності тощо.
4. Врахування думки громадянського суспільства при голосуванні за новий склад Конкурсної комісії. Кандидати, які викликають у громадськості обґрунтовані сумніви, ніколи не можуть стати членами будь-якої комісії.

Інакше добір і діяльність Конкурсної комісії не відповідатимуть вимогам ЄС та очікуванням суспільства. 

Хоча на цьому етапі реформування сфери правосуддя, та з урахуванням минулих двох тижнів боротьби за незалежні САП та НАБУ, стає цілком очевидним, що відмовлятися від міжнародних експертів в будь-якій із конкурсних комісій наразі дуже зарано. А делеговані Радою адвокатів кандидати — ще один аргумент, чому участь іноземців в комісіях з добору і досі критично необхідна. 

Тож депутатам варто ухвалити законопроєкт № 13382, не чекаючи ще одного чарівного стусана від наших європейських партнерів. Це і говоритиме про суб’єктність українського парламенту на шляху до ЄС. 

Українська система правопорядку нагадує орвеллівське «подвійне мислення»: всередині — «сильна рука» й контроль, зовні — демонстрація реформ. Насправді ж відбувається боротьба між «старими» органами, неабиякий вплив на які має президент, і незалежними антикорупційними інституціями. Чи здатна Україна перейти від фасаду до справжніх змін?

Своє бачення ситуації у статті «Реформи і фасад: подвійні стандарти органів правопорядку в контексті євроінтеграції» викладає керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін.

Українська система правопорядку нагадує орвеллівське «подвійне мислення» (double-thinking) — існує у двох паралельних вимірах. Один — внутрішній, де громадянам демонструють «сильну руку», яка тримає під контролем порядок у воєнний час, розправляється з «ворожими агентами» та корупційними схемами. Інший — напоказ для міжнародних партнерів, де ці ж органи правопорядку є зразковими реформаторами, які виконують зобов’язання щодо вступу до ЄС і активно впроваджують європейські стандарти. 

Насправді ж ми спостерігаємо жорстке протистояння між органами в системі правопорядку та правосуддя, значний вплив на які має президент, — Офісом генпрокурора, Службою безпеки України (СБУ), Державним бюро розслідувань (ДБР), Бюро економічної безпеки (БЕБ) і незалежними антикорупційними органами, створеними за підтримки (а часто під тиском) міжнародних партнерів. Водночас Євросоюз очікує, що успішний досвід побудови нових інституцій Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) пошириться на всю систему, зокрема через відкриті конкурси на керівні посади й аудити.

Все очевиднішою стає прірва між декларованими зобов’язаннями влади та реальністю, в якій живе країна. Де система правопорядку ще далека від того, щоб громадяни визнавали її ефективною та справедливою, а не інструментом у руках влади. Розбираємо, як довго така стратегія може виправдовувати себе й чи не йдеться про розворот задекларованої державної політики, орієнтованої на Європу, у протилежний бік.

За фасадом євроінтеграційного прогресу ховається «стара гвардія» органів правопорядку. Чимало керівників поліції успішно пережили атестацію в 2015–2016 роках, а до нових органів — ДБР, БЕБ — прийшли ті самі кадри з інституційною пам’яттю попередніх часів. Вони досі часто діють за пострадянськими принципами, де пріоритетом є лояльність і контроль. На рівні типових проваджень (крадіжок, грабежів, тілесних ушкоджень) відтворюються старі практики незаконних дій, приховування заяв від обліку, переконання потерпілих у тому, що «вони самі винні» тощо. А на рівні резонансних проваджень — іще гірше, всюди помітні аргументи політичної доцільності.

Медіа та громадськість часто вказують на те, що за блокуванням реформи системи правопорядку, невигідної владі, стоїть заступник керівника офісу президента Олег Татаров. За інформацією журналістів-розслідувачів, саме він вибудував «силову вертикаль», яка впливає на ключові органи правопорядку, блокує судову реформу, призначає на керівні посади кадри, повʼязані з ним тощо.

Натомість представники органів правопорядку в приватних розмовах кажуть, що вплив Татарова перебільшений. Часом бажання пояснити всі проблеми одним прізвищем є відвертим редукціонізмом, який не пояснює нічого, лише створює хибне уявлення, що достатньо змінити одну людину на посаді — й усе буде інакше. Система так не працює. Насправді тут важлива виключно функція, яку має якісно виконувати поставлена людина. А чи Татаров це, чи хтось із іншим прізвищем — не так важливо. Людей, здатних надавати такі «послуги» президенту, насправді достатньо. Тому питання радше в самих підходах та, як часто кажуть, цінностях. Боротися треба з бажанням контролювати незалежні інституції та гілки влади, яке в період воєнного стану дедалі більше набуває ризикованих для демократії форм.

Так, Служба безпеки України все частіше використовує наратив «російського сліду» як інструмент тиску на опонентів. І, на жаль, не лише у випадках, де справді є неспростовні факти причетності особи до держави-агресора. Це, звісно, викликає запитання про політичну заангажованість, однак і критикувати за такі дії незручно. Адже під час війни СБУ виконує надважливу роботу — нищить ворога й активно протидіє колаборантам і держзрадникам. Утім, СБУ — це насамперед контррозвідувальний орган, і що більше він матиме повноважень, то ймовірніше, що «права рука не знатиме, що робить ліва».

Паралельно ці ж структури й люди на міжнародних зустрічах запевняють партнерів у своїй відданості реформам, демонструють презентації пілотних проєктів, кажуть про впровадження стандартів ЄС і готовність до змін. 

На рівні державної політики, насамперед Дорожньої карти з питань верховенства права, Україна почала розбудовувати таку систему. В Нацполіції керівника призначатимуть за результатом конкурсу (нині — без). Керівні кадри в органах правопорядку — також за обов’язковим конкурсом (нині — не всюди). Планують удосконалити систему внутрішнього контролю, затвердити типові етичні кодекси, впровадити систему оцінювання та періодичний аудит. Врешті, мають ухвалити закон про органи правопорядку, який визначить перелік цих органів і уніфікує їхній статус. Офіс генпрокурора, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції активно над цим працюють. Це євроінтеграційна реальність.

Паралельно є внутрішньополітична реальність:

• ДБР тиражує практику невідкладних обшуків без рішення суду. Адвокати постійно нарікають на роботу цього органу, а реальний приклад неефективної роботи ДБР — військові злочини. У цих справах проблеми лише зростають — від самовільного залишення частини (СЗЧ) до корупції в армії, що негативно впливає на обороноздатність країни.
• СБУ використовує «зв’язки з Росією» для тиску на незалежні органи, а правозахисники й науковці критикують негативні практики переслідування за колабораційну діяльність пенсіонерів, які поставили вподобайки в «Однокласниках» (заради показників ефективності).
• Нацполіція намагається переписати законопроєкт про конкурси (наразі його розглядає уряд) у такий спосіб, аби зробити європейські плани формальністю.
• Скасовують прозорі конкурси до прокуратур обласного рівня й Офісу генпрокурора, що фактично відчиняє двері до ручного добору. Президентський закон скасував ні всі шкідливі зміни від 22 липня 2025 року. Виходить прокуратура для «своїх».

Як наслідок, посилюється опозиція «нові — старі органи правопорядку». Вона існувала й раніше, але зводилася здебільшого до матеріального критерію — детективи «елітного» НАБУ завжди отримували вищі заробітні плати, а їх гарантований розмір держава захищала краще, ніж суддівську винагороду. Тож їм, схоже, заздрили, але розуміли, що до Бюро треба пройти незалежний конкурс і витримати значну конкуренцію, бо кількість місць — менш як три сотні на всю країну. Нині ж ця заздрість перетворилася на прірву — НАБУ та САП втратили підтримку влади всередині держави через свою занадто активну позицію.

«Старі органи» — Нацпол, ДБР, БЕБ, СБУ, які підтримує влада всередині, а «нові» — НАБУ та САП — підтримує громадянське суспільство та європейські партнери. Пропозиція перших — ліквідувати других. Здається, ми були близькі до цього 22 липня 2025 року, адже обмеження процесуальної незалежності шляхом посилення ролі генпрокурора — це лише перший крок. Фактично антикорупційні органи — НАБУ і САП — стали б такими ж, як і «старі», а будь-які реформи щодо меритократичних засад призначення на посади чи аудиту результатів діяльності можна було б саботувати.

Україна вибралася з цієї прірви чи радше запобігла повному потраплянню до неї. Але «осад залишився» — така нещирість підриває довіру до реформ, а це помічають і міжнародні партнери, зокрема ЄС. Утім, вони й досі не бачать «подвійного мислення» в діях української влади. Публічно запитання про серйозність намірів щодо євроінтеграційних реформ президенту не ставлять, бо його авторитет у світі величезний. Наразі ЄС намагається балансувати між усебічною підтримкою України та розумінням проблем внутрішньої політики, зокрема «списуванням» їх на війну, та це не може тривати постійно.

Ключові вимоги для вступу України до ЄС у сфері правопорядку містяться у двох розділах — 23 («Верховенство права») та 24 («Юстиція, свобода і безпека»). Вони задають досить широкі рамки, але не завжди пропонують чіткі показники для вимірювання успіху. Здебільшого з об’єктивних причин, бо вкрай складно виміряти, чи стало у вас більше верховенства права та/або корупції, чи менше. Це дає змогу урядам маневрувати: обіцяти зміни, але водночас ухвалювати кроки у протилежному напрямку. Принаймні зараз, коли більшість зобов’язань полягає в розробленні й ухваленні законопроєктів, а строки ще не вичерпано. Робочі групи створено, законопроєкти розробляють, але про їх якість говорити зарано.

2024 року Україна пройшла скринінг, що зробило нашу євроінтеграційну рамку як ніколи чіткою, урядова Дорожня карта з питань верховенства права є підтвердженням цього. Однак така тактика заведе нас у глухий кут, коли доведеться показувати результати своїх амбітних планів 2026 року.

Розділ 24 «Юстиція, свобода і безпека» повністю присвячений боротьбі із серйозною злочинністю (оргзлочинність, наркозлочини, тероризм, кіберзлочини тощо). Точніше, спроможності українських органів правопорядку контролювати ці злочини на відносно безпечному рівні. Тобто ЄС цікавить не так те, який орган за які види злочинів в нас відповідає, як те, наскільки ці органи спроможні та вміють користуватися європейськими інструментами прогнозування злочинності, стратегічного планування, пріоритизації тощо.

Для європейських партнерів важливим є не лише формальне існування органів системи правопорядку, а й їхня реальна здатність боротись із серйозною злочинністю, інтегрованість у європейські аналітичні та планувальні інструменти, а також незалежність від політичного впливу. Саме цього часто бракує, особливо «старим» органам — Нацполіції, СБУ, Офісу генпрокурора. А подекуди й «новим», адже ДБР недарма намагається залишитися «в орбіті» президента, а не виконавчої влади.

Водночас ЄС побачили, що окремі органи — НАБУ та САП — завдяки автономності справді показали результати. І тому з’явилися рекомендації щодо «перезавантаження БЕБ і ДБР» (рекомендація від січня 2025 року, наразі непублічна). Їх суть не лише в тому, щоб обрати нового директора на конкурсі з вирішальним голосом членів комісії від міжнародних організацій. Попри це українська влада вже давно активно просуває ідею відмови від допомоги міжнародних експертів у конкурсних комісіях. Мотивують це тим, що активно реформована Україна вже здатна самостійно впоратися з цим завданням. Як це може відбуватися на практиці, українці бачили на прикладі конкурсу на посаду директора БЕБ, де лише позиція міжнародних експертів дала змогу провести його прозоро. Як уряд «був готовий упоратися самостійно», порушуючи закон і не призначаючи директором переможця Олександра Цивінського, — також побачили. І яку роль у цьому відіграв лист СБУ, що не є підставою для відмови в призначенні, а тим паче вже був врахований комісією під час конкурсу, — запам’ятали.

Надалі також необхідне кадрове очищення цих органів (атестації), конкурси на керівні посади, посилення детективів тощо. І, звісно, впровадження реальних інструментів контролю — наприклад, періодичного аудиту діяльності, внаслідок якого керівник може втратити посаду, а робота органа може бути суттєво відкоригована ззовні — урядом і парламентом.

…Успіх антикорупційних органів цілком можна масштабувати на всі органи правопорядку. Якщо ж і далі йти шляхом «подвійного мислення», то незабаром відсутність прогресу стане помітною. І це може завадити євроінтеграції всієї країни, бо верховенство права — засаднича річ. Інакше ризик залишитися в пастці «сильної руки» та невиконаних обіцянок є не гіпотетичним, а цілком реальним.