Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ВККС) — головний кадровий орган судової влади, який у новому складі працює вже два роки (половину каденції). 

Вона одночасно проводить низку важливих кадрових процедур — конкурс на 550 вакантних посад суддів апеляційних судів, добір на 1800 посад суддів місцевих судів, конкурс на 25 посад суддів Вищого антикорупційного суду, в якому з першої спроби було визначено лише двох переможців.

На підході ще два конкурси до нових вищих адміністративних судів, які розглядатимуть (замість ліквідованого ОАСК) справи проти центральних органів виконавчої влади.

Не менш важливим є кваліфікаційне оцінювання чинних суддів на відповідність займаній посаді. Хоча за півтора року його пройшли трохи більш як 300 суддів зі 1800 (20%).

Однак упродовж усього періоду роботи новий склад ВККС переслідують різного роду негаразди та скандали. У березні минулого року звільнився голова ВККС Роман Ігнатов. У березні-квітні цього року в приміщенні ВККС та вдома у деяких її членів відбулись обшуки.

Члени ВККС назвали це тиском на Комісію з боку ДБР і звернулися до Вищої ради правосуддя (ВРП) по захист своєї незалежності.

Чи стануть кримінальні справи перешкодою на шляху до успішного завершення оцінювання чинних суддів та добору нових? Хто й чому намагається розхитати ситуацію? Та головне — чого вдалося досягнути за два роки роботи ВККС? Спробуємо розібратися в цій статті.

У травні 2025 року у ВККС почалися співбесіди з кандидатами до апеляційних судів. До цієї події ВККС і кандидати йшли рік і вісім місяців, а Україна — цілих 11 років, адже востаннє нових суддів апеляційних судів призначали ще за часів президентства Януковича, без жодних конкурсів і перевірок доброчесності.

Спробу провести конкурс до апеляційних судів було здійснено 2019 року, проте через рішення парламенту про розпуск попереднього складу ВККС це кадрове завдання (як і всі інші) довелося відкласти на довгих чотири роки.

Тож наразі в апеляціях — не просто кадровий голод, а справжній колапс. З 1357 посад суддів апеляційних судів вакантними є 768 (56,6%). Наприклад, у Сумах працюють лише чотири судді, а конкурс проводять на 21 посаду.

За півтора року кандидати до апеляцій склали іспити зі знання норм права й обраної спеціалізації, пройшли тестування когнітивних здібностей і написали практичне завдання. Для порівняння — конкурси до Верховного суду у 2017–2019 роках тривали дев’ять і сім місяців, хоч і на меншу кількість вакансій.

І це не приклад низьких темпів роботи ВККС поточного складу, а результат невдалих рішень політичної влади, яка майже на чотири роки зупинила всі кваліфікаційні процедури в судовій владі. Звісно, це історія, яка ніколи не має повторитися: зупинка будь-якого органу без передання його функцій іншому — це провал державної політики, неналежне врядування та негативні наслідки насамперед для власного населення, адже в нашому випадку йдеться про погіршення доступу громадян до правосуддя на роки. Й рішення про розпуск ВККС 2019 року буде виправлено 2027-го (оптимістичний прогноз) або навіть 2029-го (песимістичний).

Зараз кандидати до апеляційних судів — це судді, науковці й адвокати. З 2076 кандидатів, які подали документи на конкурс, до співбесід дійшов 41%.

На етапі співбесіди визначається відповідність кандидата критеріям доброчесності, професійної етики, а також особистої та соціальної компетентності. Кандидатів питають про майно, поїздки до Росії, рішення, ухвалені під час Революції Гідності, посилання в дисертаціях на російські джерела, плагіат тощо.

За два тижні з 16 осіб, які брали участь у співбесідах, вибули п’ятеро. А з 11, які залишилися, дев’ятеро мають негативний висновок від Громадської ради доброчесності. Це означає, що їхні кандидатури має розглянути та підтвердити пленарний склад ВККС (15 осіб), оскільки співбесіди кандидатів до адміністративних і господарських апеляцій проводять палати (сім-вісім осіб), а до загальних — колегії (три особи).

Це доволі нетипова ситуація, адже йдеться про один конкурс. І нерівність підходів у межах одного конкурсу — це серйозна помилка з боку ВККС, що може призвести до скасування частини рішень Комісії в судовому порядку. Так само як і черговість проведення співбесід, адже найгірша ситуація із суддівськими кадрами спостерігається в апеляційних загальних судах; однак почали не з них.

Визначення суду, в якому працюватимуть переможці конкурсу, теж має відмінності. Кандидати до загальних апеляцій одразу обирають суд, на посаду в якому претендують, і проходять співбесіду саме до «свого» суду. Кандидати до апеляційних адміністративних та апеляційних господарських судів спочатку отримують бал і місце в рейтингу, й лише після цього відповідно до місця в рейтингу по черзі обиратимуть суд.

Жодного логічного пояснення, навіщо в одному конкурсі застосовувати різні підходи, немає.

Однак це не перша серйозна помилка ВККС. Першою був провалений конкурс до Вищого антикорупційного суду.

На відміну від конкурсу до апеляцій, де на початку було близько чотирьох осіб на одну вакантну посаду, в конкурсі до ВАКС їх було 10,5. Однак у результаті ми отримали лише двох переможців до першої інстанції — і жодного переможця конкурсу до Апеляційної палати ВАКС.

Чому ж так сталося?

Насамперед тому, що кандидати складали неадаптовані під суддівські конкурси когнітивні тести, маючи при цьому неймовірно високий прохідний поріг балів (75%), який був передбачений законодавством за пропозицією окремих проєктів міжнародної технічної допомоги (МТД). Водночас релевантних прикладів інших країн, де такі тести застосовувалися для відсіювання кандидатів у судді, надано не було.

Однак навіть ті, хто успішно пройшов тестування когнітивних здібностей, не змогли правильно розв’язати практичну задачу — судове рішення в кримінальній справі. Деякі члени ВККС на умовах анонімності пояснювали тоді, що вимоги до практичного завдання до Апеляційної палати ВАКС були такі високі, що «ніхто б не впорався». На логічне запитання: навіщо було встановлювати аж таку високу планку, надавалася відповідь, що завдання розробляли зовнішні експерти, залучені окремими проєктами МТД. У підсумку: провалений конкурс, зірвані строки виконання Україною зобов’язань у межах Ukraine Facility та Меморандумів із МВФ, неукомплектований ВАКС, тривалі строки розгляду справ про топкорупцію та необхідність починати конкурс із нуля.

Минулого тижня парламент передбачив можливість для кандидатів, які були неуспішними в першому конкурсі до ВАКС, кандидувати повторно зараз (доти закон надавав їм таке право лише за рік). Тепер цей законопроєкт має підписати президент.

За сприятливих умов нових суддів ВАКС побачить лише 2026 року. Та навіть якщо справді вдасться заповнити всі 25 вакансій, це буде піррова перемога, якої можна було уникнути, якби ВККС вдалося знайти кращий баланс між бажаннями окремих донорів та інтересами судової влади. Адже саме ВККС відповідальна за те, щоб в українських судах були судді.

Іще одна масштабна кваліфікаційна процедура — добір на 1800 посад суддів місцевих судів, на який подали документи більш як 9 тисяч осіб. Кадрових проєктів такого обсягу Україна не реалізовувала ще ніколи. Попередній добір 2017 року був на 700 посад. Тоді документи подало більш як 5 тисяч осіб. Саме кандидати із цього добору минулого року поповнили ряди суддів місцевих судів і запобігли колапсу в першій інстанції.

Однак такі масштабні проєкти мають і суттєвий недолік — час. Минулого року на проведення 430 співбесід Комісія витратила приблизно чотири місяці. Це десь 100 кандидатів на місяць.

Для 1800 співбесід може знадобитися півтора року. Якщо додати сюди паралельні конкурси до апеляцій і вищих спеціалізованих судів, які досі тривають, то й більше.

Чи є стільки часу в України? Питання риторичне. То що ж робити?

Річ у тім, що ВККС — це саме кваліфікаційна комісія.

Законодавець визначив, що для добору суддів до першої інстанції проводять кваліфікаційний іспит, а з переможцями конкурсу — співбесіду на доброчесність. Водночас під час добору суддів до апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного суду застосовується інша процедура — кваліфікаційне оцінювання, де послідовно перевіряють спочатку знання кандидатів, потім їхню доброчесність та етику, і тільки після цього вирішують, чи став кандидат переможцем конкурсу.

Тим часом орган, відповідальний за формування професійного та доброчесного суддівського корпусу, — не ВККС, а Вища рада правосуддя. Тож логічно було б передати функції проведення співбесіди на доброчесність із кандидатами до місцевих судів від ВККС до ВРП, адже це саме її повноваження.

Це, по-перше, заощадить щонайменше рік (а радше півтора), але найголовніше — приведе функції двох органів у відповідність із їхньою правовою природою, допоможе уникнути дублювання, що, звісно ж, є важливим, якщо Україна прагне рухатися до ЄС швидко й ефективно. Особливо це важливо в ситуаціях, коли ці органи працюють неповним складом, часто на межі кворуму, та ще й зазнають втручання з боку органів правопорядку — правомірного чи ні, нумо розбиратися.

Ранок 11 березня почався в приміщенні ВККС з обшуків. Як згодом повідомили у ВККС, зазначена слідча дія відбувалася на підставі ухвали Печерського райсуду Києва від 10 березня в межах кримінального провадження, зареєстрованого 25 липня 2024 року за ч. 1 ст. 376-1 Кримінального кодексу України (незаконне втручання в роботу автоматизованих систем в органах та установах системи правосуддя). Тобто ця справа тягнеться ще з минулого літа, коли під час тестування в межах кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді автоматизована система дала збій і некоректно згенерувала набори тестових запитань. Заяву про злочин із цього приводу тоді подали деякі судді сумновідомого ОАСК, які, нагадаю, з 2018 року саботували проходження кваліфоцінювання.

Чому обшуки у справі «про збій», який стався в липні, провели лише в березні наступного року?

Того ж тижня ДБР провело обшуки вдома в заступника голови ВККС Олексія Омельяна. Щоправда, в іншій, не пов’язаній із роботою Комісії, справі — введення в оману суду або іншого уповноваженого органу (ст. 384 ККУ). Сам Олексій Омельян описав дії ДБР як «неправомірні» та звернувся до ВРП із повідомленням про втручання в роботу члена ВККС.

Комісія ж звернулася до ВРП із заявою про дотримання гарантій незалежності. На момент підготовки цієї статті ВРП іще не ухвалила рішення стосовно цього.

ДБР також проводить розслідування в кримінальному провадженні щодо відновлення первинного кваліфікаційного оцінювання судді Печерського райсуду О.Царевич (ч. 1 ст. 182, ч. 3 ст. 382 ККУ).

А у квітні 2025 року НАБУ та САП повідомили про підозру члену ВККС Володимиру Луганському «у заволодінні державними коштами на суму понад 576 тис. грн». За даними слідства, Луганський, обіймаючи посаду судді, використав як привід для нарахування йому 15% надбавки до заробітної плати та пенсії «науковий ступінь доктора філософії». Його він отримав іще 2011 року в МАУП усупереч процедурі, «оскільки жоден виш тоді не мав права присвоювати такий ступінь». Дії Луганського кваліфіковані за ч. 4 ст. 191 КК України.

Чому підозру отримав наразі лише Луганський? Адже він не сам собі диплом видав? І виплату надбавок не сам собі здійснював?

У червні ВККС планує надати самостійну оцінку діям Луганського, наслідком яких може стати його відсторонення від посади. Така ж ситуація може статися й у справі Олексія Омельяна.

І отут для ВККС і всієї судової влади можуть настати справді негативні наслідки.

Річ у тім, що для повноважності ВККС у її складі має працювати не менш як шість суддів. Після звільнення Романа Ігнатова суддів у ВККС залишилося сім. І якщо відсторонення отримають іще двоє, у ВККС залишиться п’ять суддів, що автоматично призведе до зупинки роботи Комісії в силу закону.

Що ж відбувається з добором нового члена ВККС?

Конкурсна комісія працює вже понад рік. За цей час вона провела конкурс і надала двох його переможців ВРП для призначення. ВРП вирішила, що жоден із кандидатів не дотягує до рівня члена ВККС. Однак де брати кращих, якщо на конкурс прийшли саме такі кадри?

Конкурсна комісія розпочала повторний конкурс, однак тоді ж стало відомо про зупинку роботи всіх проєктів USAID, один із яких і забезпечував технічну, експертну та фінансову підтримку діяльності комісії.

Пізніше члени Конкурсної комісії змогли знайти альтернативне фінансування: його виділили наші нідерландські партнери (і це насправді суттєва й неоціненна допомога з їхнього боку на цьому етапі, за що ми маємо тільки подякувати). Однак є два важливі нюанси: перший — фінансування відбувається через Міжнародну організацію з розвитку права (IDLO), експерти та підрядники якої й мають працювати як секретаріат комісії; і другий — термін роботи Конкурсної комісії спливає 1 червня. Чи вистачить їй та її секретаріату двох тижнів, аби перевірити документи кандидатів (попередньо переклавши їх англійською мовою, адже половина членів комісії — представники наших міжнародних партнерів), провести співбесіди та визначити переможців — питання, на яке наразі немає відповіді.

Ми звернулися по коментар до голови Конкурсної комісії Івана Міщенка, який зазначив, що «наразі всі члени комісії в режимі 24/7 працюють із документами кандидатів». «Ми робимо все можливе, щоб устигнути до 1 червня. Однак з огляду на те, що Комісія працює за певними правилами та процедурами, потрібно знайти певний консенсус між цими процедурами та скороченими строками конкурсу так, аби швидкість не вплинула на якість кандидатів, які стануть переможцями цього конкурсу», — наголосив він.

З огляду на ситуацію, доцільним було б продовжити роботу Конкурсної комісії до завершення цього конкурсу (за нашими оцінками — по суті, на два-три тижні). Однак це потребуватиме голосування в парламенті. І чи будуть під це голоси?

Хоча насправді проблема ще ширша, адже участь міжнародних експертів передбачена тільки в першому складі Конкурсної комісії. Та чи готова Україна вже сьогодні відмовитися від міжнародних експертів у конкурсних процедурах на топпосади? Звісно, не готова. Однак це тема для глибшого аналізу в одному з наших наступних текстів.

Підбиваючи короткі підсумки дворічної роботи ВККС, можна виокремити сім важливих висновків:

1. Навіть найкращий конкурс не гарантує відсутності проблем із його переможцями в майбутньому.
2. Тривала зупинка в діяльності органу відкидає всі процедури на багато років назад і не дає можливості швидко долати багаторічні проблеми, навіть якщо члени ВККС та її секретаріат працюють 24/7.
3. У всіх процедурах має бути логіка та послідовність: різні підходи в межах одного конкурсу та схожих конкурсів можуть призвести до негативних наслідків, яких можна було б уникнути, застосовуючи єдині правила та процедури.
4. Строки мають значення: будь-які дублювання, надбудови, повторні процедури тощо є шкідливими та мають застосовуватися у виняткових випадках, а не ставати правилом.
5. «Не все те золото, що з-за океану завезено». Насправді не всі процедури, які є успішними в інших країнах чи секторах, будуть успішними в секторі правосуддя України. Власна суб’єктність є критичною для нашого успішного руху до ЄС.
6. Впливати на процедури добору суддів бажає багато хто — прямо чи опосередковано. Навряд чи низка кримінальних справ є простим збігом обставин (ця проблема також заслуговує на аналіз в одному з майбутніх текстів). Незалежність судової влади — все ще красиві слова в законах.
7. Найголовніше — попри всі проблеми та негаразди майже 9 тисяч правників мріють стати суддями. І це той кадровий потенціал, із яким Україні працювати протягом найближчих років, вступати до ЄС і будувати сильний незалежний суд. Наше спільне завдання — не втратити його, натомість знайти правильний баланс між незалежністю (включно з належним рівнем фінансування), підзвітністю та гідністю. Адже лише незалежний та гідний суддя здатний належно балансувати ваги Феміди.

Перша дискусійна панель стосувалася регулювання процесу інтеграції України до Європейського Союзу, під час якої йшлося також і щодо нещодавно запропонованого підходу, який дозволяє державам-кандидатам поступово залучатися до інституцій, політики та програм ЄС до набуття повноправного членства.

Представник України при Європейському Союзі та Європейському Співтоваристві з атомної енергії Всеволод Ченцов зауважив щодо євроінтеграційного руху України:

Про взаємне підсилення та готовність України до переговорного процесу говорила Ольга Стефанішина, Віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України — Міністерка юстиції України.

Власне, минулого тижня Кабінет Міністрів України розглянув та затвердив Дорожні карти реформ у сферах верховенства права, реформи державного управління та функціонування демократичних інституцій. До процесу формування карт були залучені представники громадянського суспільства — експертну підтримку в підготовці Дорожніх карт надавала й Лабораторія законодавчих ініціатив.

Під час дискусійної панелі «Вплив верховенства права в Україні» керівниця напряму верховенства права ЛЗІ Карина Асланян розповіла про прогрес та виклики, що стоять перед судовою владою на шляху до ЄС. Зокрема, вона нагадала, що у 2024 році коаліція громадських організацій на чолі з ЛЗІ підготувала перший Тіньовий звіт за розділом 23 «Правосуддя та фундаментальні права», а зараз коаліція готує другий Тіньовий звіт — за розділом 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділом 24 «Юстиція, свобода та безпека».

Втім, і виклики у сфері верховенства права залишаються значними: питання кворуму у Вищій раді правосуддя та особливо у Конституційному Суді України, який з січня не працює; досі вакантна посада Генпрокурора; проблема втручання в діяльність суддів та членів органів суддівського врядування. Актуальним залишається й питання нерівномірного навантаження на суддів, а також низький рівень фінансування судової влади. І хоча спостерігається певна позитивна динаміка в доборі суддів у місцеві суди (минулого року призначено близько 400 нових суддів), водночас критично не вистачає суддів в апеляційних судах (особливо великий брак кадрів спостерігається у кримінальній спеціалізації).

Це і про стратегічну розробку нової судової карти, і уніфікацію процедур відбору суддів та членів органів суддівського врядування, і перегляд моделі функціонування Громадської ради доброчесності, включаючи забезпечення її належного фінансування та технічну підтримку, поступове реформування суддівської освіти тощо.  

Сюди ж — диджиталізація судового процесу, включаючи дистанційний розгляд справ у прифронтових регіонах, належне фінансування судової системи та негайне призначення суддів до Конституційного Суду України.

До цієї дискусійної панелі долучилися заступник Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Олексій Омельян та член ВККС Віталій Гацелюк.

Олексій Омельян розповів про актуальний стан справ і виклики, що постали перед Комісією — зокрема, про дефіцит суддівських кадрів, застарілу матеріально-технічну базу та наслідки війни. Та паралельно з цим — про роботу Комісії, яка триває: завершені конкурси в місцеві суди та Вищий антикорупційний суд, оновлений склад Громадської ради доброчесності та склад Громадської ради міжнародних експертів. Крім того, триває конкурс в апеляційні суди та оголошено новий конкурс до Апеляційної палати ВАКС, а також наймасштабніший в історії України добір кандидатів на посади суддів місцевих судів — Комісія розпочала процес відбору на 1 800 посад у місцевих судах. На відбір подали заяви понад 8 500 осіб, а майже 600 чинних суддів подали заяви на переведення.

Віталій Гацелюк розповів, що у фокусі роботи ВККС залишаються такі напрями, як забезпечення функціональної стійкості, побудова довіри через залучення громадянського суспільства до процесів відбору суддів та координація з міжнародними партнерами. Втім, для їх успішної реалізації потрібно вдосконалити законодавство, оптимізувати обробку персональних даних кандидатів та суддів, і загалом підвищити спроможність Комісії.

Він акцентував також на важливості формування стійких інституцій, що ґрунтуються на верховенстві права.

Тож сьогодні для України важливо зосередитися на усіх аспектах, які сприяють та розвивають незалежні та ефективні інституції судової влади — здатні як закріплювати свої досягнення й результати, так і реагувати на поточні виклики.

Лабораторія законодавчих ініціатив долучилася до візиту Transparency International Ukraine на запрошення Transparency International EU. Спільно з представниками громадянського суспільства з Грузії, Молдови та Західних Балкан учасники обговорювали антикорупційні виклики й новини, обмінювалися досвідом та надбаннями на євроінтеграційному шляху, — який проходить кожна з країн, у своєму контексті та зі своїми перешкодами.

Серед головних тем панельних дискусій — тиск на громадянське суспільство, зловмисне втручання та корупція. ЛЗІ долучилася й до робочих зустрічей з представниками DG ENEST (Directorate-General for Enlargement and Eastern Neighbourhood), EEAS (European External Action Service), COELA / COWEB, а також зустрічі у Європарламенті під головуванням депутата Європарламенту Даніеля Фройнда. 

Делегації Лабораторії законодавчих ініціатив та Transparency International Ukraine розповідали про виклики та загрози, з якими зіткнулася Україна впродовж останніх років, про роботу українських демократичних інституцій та роль судової гілки у боротьбі з корупцією.

Адже за всі роки роботи організації відстежували багато зовнішніх і внутрішніх чинників, які впливають на впровадження реформ. Втім, безумовно, найпершим і найбільшим викликом для нас, який впливає на усі державні процеси, є війна, яка триває в Україні з 2014 року. 

Втримати такий тиск на усіх рівнях та розвіяти спроби підірвати довіру до українських державних інституцій не лише в очах української аудиторії, а й міжнародної, допоможуть тільки сильні та спроможні інституції, розбудові яких громадянське суспільство сприяє та підтримує вже не перший рік.

Та що робити, якщо на цю спроможність, зокрема і в аспекті верховенства права, впливають як систематичне зловмисне втручання з боку росії, так і внутрішні фактори, повʼязані з нестачею кадрів, труднощами проведення конкурсних відборів, заплутаними процедурами добору до судових органів влади — на всіх ланках?

Нагадаємо, що Лабораторія законодавчих ініціатив у коаліції з іншими громадськими організаціями, зокрема Transparency International Ukraine, готувала Тіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» Звіту Європейської комісії щодо України у 2023 році. Наразі Коаліція ГО розпочала новий цикл з моніторингу та оцінки прогресу України у сфері євроінтеграції — за розділами 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та 24 «Юстиція, свобода та безпека».

Робочий візит відбувся в межах щорічної зустрічі руху Transparency International. Презентації національних регіональних відділень Transparency International та неурядових організацій з України, Грузії, Молдови та Західних Балкан були присвячені аналізу Кластера «Основи / Fundamentals» — першого і ключового Кластера ЄС у процесах його розширення. Зокрема, під час візиту розглядалися ключові виклики та можливості кожної з країн щодо їхніх перспектив розширення.

Результати моніторингу та оцінки прогресу України за обома розділами будуть викладені у Тіньовому звіті (Shadow Report) 2025 року. Цей звіт міститиме:

• аналіз прогресу, досягнутого Україною за розділами 23 та 24, починаючи з моменту оприлюднення Звіту Європейської комісії щодо України у 2024 році за кожною сферою, а щодо розділу 23 — також відносно рекомендацій, наданих у Тіньовому звіті 2024 року;
• детальний аналіз проблем, що виникли в процесі реформування за кожною сферою обох розділів;
• опис поточного стану справ у сферах державної політики за розділом 24 загалом та в окремих сферах за розділом 23 (які не були у фокусі попереднього моніторингу) з погляду громадянського суспільства.

Крім того, звіт фокусуватиметься на питаннях: 

• що було зроблено в кожній сфері за період моніторингу; 
• наскільки те, що було зроблено, дозволить досягти поставлених цілей; 
• наскільки це відповідає очікуванням суспільства. 

У межах проведення моніторингу та оцінки прогресу України, особливу увагу члени коаліції також зосередять, на аналізі стану:

1. виконання Україною рекомендацій, наданих Європейською комісією у звітах щодо України у 2023–2024 роках та першому скринінговому звіті кластера 1 “Основи процесу вступу до ЄС”;
2. врахування органами державної влади, відповідальними за впровадження відповідних державних політик, рекомендацій громадськості, викладених у Тіньовому звіті до розділу 23 “Правосуддя та фундаментальні права” Звіту Європейської комісії щодо України у 2023 році.

Зауважимо, Тіньовий звіт у межах проєкту буде підготовлено до кінця вересня 2025 року.

Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) — провідний незалежний український аналітичний центр, діяльність якого спрямована на посилення інституційної спроможності Парламенту й Уряду, судової влади, продовження європейської та євроатлантичної інтеграції, підтримку відбудови України для подолання наслідків агресії з боку РФ, моніторинг і підтримку реформ у сфері правосуддя та безпеки, політичну і громадянську просвіту.

Transparency International Ukraine (TI Ukraine) — акредитований представник глобального руху Transparency International. Організація комплексно підходить до впровадження змін задля зниження рівня корупції в окремих сферах: допомогла створити і згодом передала державі системи Prozorro, Prozorro. Продажі, eHealth і Prozvit. Також TI Ukraine впровадила Рейтинги прозорості та підзвітності міст, розбудувала спільноту DOZORRO для контролю за публічними закупівлями та співзаснувала коаліцію RISE UA, що захищає доброчесність і ефективність у відбудові.

Центр прав людини ZMINA — Центр займається інформаційною, освітньою, моніторинговою, аналітичною та адвокаційною діяльністю у сфері прав людини; захищає правозахисників і громадських активістів в Україні, зокрема в окупованому Криму. Після початку широкомасштабної російської агресії ZMINA разом із 38 іншими ГО створили Коаліцію «Україна. П’ята ранку», яка займається документуванням воєнних злочинів і має на меті захист жертв збройної російської агресії в Україні та притягнення до відповідальності вищого керівництва Російської Федерації і безпосередніх виконавців воєнних злочинів.

“Адвокат майбутнього” — громадська організація, що сприяє інституційному розвитку правосуддя задля утвердження верховенства права та захисту прав людини. З 2016 року ГО проводить дослідження державної політики та стану справ у сфері правосуддя та розробляє рекомендації щодо їх удосконалення і розвитку. Окремим пріоритетом діяльності організації є професійний розвиток правничих спільнот.

Асоціація правників України (АПУ) є всеукраїнською громадською організацією, яка була заснована у 2002 році та наразі об’єднує понад 8000 правників. Серед напрямів діяльності Асоціації — сприяння розвитку юридичної професії, вдосконаленню законодавства, впровадженню етичних стандартів, а також захисту професійних прав своїх членів і прав людини загалом.

ГО “Європейська правда” — незалежне українське медіа, яке спеціалізується на висвітленні новин щодо європейської тематики та євроінтеграції України.

Проєкт ЄС “Право-Justice” — проєкт технічної допомоги, що імплементується Expertise France за фінансової підтримки Європейського Союзу. 

Після перемоги Революції гідності Проєкт ЄС “Право-Justice” став одним з драйверів у просуванні верховенства права в Україні, приведенні законодавчої бази країни у відповідність до європейських стандартів, напрацюванні стратегічного бачення реформ, судовій реформі, належному виконанні судових рішень тощо.

У січні 2025 року Вища рада правосуддя (ВРП) — головний конституційний орган суддівського врядування, відповідальний за призначення та звільнення суддів, притягнення до дисциплінарної відповідальності, а головне — за забезпечення незалежності судової влади, — залишилася без очільника.

Дворічний строк повноважень голови ВРП Григорія Усика добіг кінця, а спроба обрати нового голову 27 січня не була успішною. Григорій Усик отримав дев’ять голосів, а член ВРП Олександр Сасевич, який теж претендував на цю посаду, — шість за мінімально необхідної кількості в 11. Двоє членів ВРП не підтримали жодного кандидата.

Наразі орган тимчасово очолює заступник голови ВРП Дмитро Лук’янов, але його повноваження завершаться наприкінці лютого. А в середині березня спливе чотирирічний строк перебування на посаді двох членів ВРП за квотою з’їзду суддів України — Інни Плахтій та Віталія Саліхова.

У цьому матеріалі спробуємо розібратися, що відбувається всередині Вищої ради правосуддя, як це впливає на саму ВРП та на судову владу, коли ВРП може поповнитися новими членами й чи є шанс обрати нового голову 20 лютого, як це заплановано в порядку денному.

У складі Вищої ради правосуддя має працювати 21 член — 10 за квотою з’їзду суддів та по два члени від адвокатів, прокурорів, науковців, президента та парламенту. Голова Верховного суду входить до складу ВРП за посадою, але з об’єктивних причин не працює там щодня. Кворум ВРП (та, відповідно, її повноважність) для різних питань різний. Для призначення суддів, наприклад, він становить не менш як 14 членів.

2022 року ВРП майже рік не працювала, адже чинних на той момент членів було від трьох до шести. Частина функцій взагалі не виконувалася, а частину передали голові Верховного суду (наприклад, тимчасові відрядження суддів та зміну підсудності судів). Чим закінчилися для Всеволода Князєва надмірні, майже імператорські повноваження, всі побачили вже за рік. Більше таких небезпечних експериментів не варто проводити не тільки в судовій владі, а й у будь-якому іншому органі, адже, як відомо, «влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно».

Наразі у складі ВРП працює лише 17 членів (включно з головою ВС Станіславом Кравченком). Так відбувається тому, що президент уже майже два роки не призначає членів ВРП за своєю квотою. Нині триває вже третій «президентський» конкурс на ці посади, бо кандидатури переможців попередніх конкурсів не задовольнили президента та його конкурсну комісію.

А з’їзд адвокатів України вже понад три роки навіть не розпочинає конкурсів за своєю квотою. І це давно стало приводом не лише для серйозного занепокоєння всередині країни, а й для реакції з боку наших європейських партнерів, які наполегливо радять унеможливити ситуації тривалих непризначень членів ВРП на посади. Тому в проєкті Дорожньої карти з верховенства права (до розділів 23 та 24 кластеру «Основи») одним із заходів на шляху вступу України до ЄС передбачено проведення з’їзду адвокатів онлайн, аби обрання органів суддівського врядування чи переобрання органів адвокатського самоврядування не розтягувалося на роки.

У двох членів ВРП за три тижні закінчаться повноваження. Й у ВРП залишаться працювати тільки 15 членів. Кворум формально є. Однак навіть за такої кількості частину дисциплінарних функцій ВРП буде заблоковано.

Відповідно до закону, перегляд рішень дисциплінарних палат про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності здійснюється пленарним складом ВРП, однак у таких засіданнях не беруть участі члени тієї дисциплінарної палати, яка ухвалила рішення про дисциплінарну відповідальність того чи того судді.

Отже, за наявності лише 15 членів ВРП перегляд рішень дисциплінарних палат буде заблоковано. Оскільки в цих дисциплінарних палатах працює по п’ять членів ВРП, а для повноважності пленарного складу необхідні 11, остаточне звільнення суддів-зрадників, корупціонерів і всіх тих, щодо кого є рішення палат, у яких брали участь п’ять членів ВРП, буде неможливим. І це без урахування самовідводів, хвороб, відряджень, відпусток тощо.

Звісно, найлогічнішим рішенням за таких умов було б якнайшвидше обрання з’їздом суддів двох своїх представників та призначення президентом двох членів ВРП за його квотою.

Проте перевірка кандидатів, які виявили бажання бути обраними на ці посади, досі триває. Наприклад, голова Ради суддів України Богдан Моніч 14 лютого проінформував, що з’їзд суддів збереться «одразу після надання Етичною радою кандидатів на посаду членів ВРП». Однак строк завершення цієї перевірки Етичною радою невідомий.

От і виходить, що ніби інструмент попередньої перевірки кандидатів цілком правильний для того, щоб унеможливити призначення недоброчесних осіб членами ВРП. Та це вже друга «перевірна комісія», що не встигає завчасно надати кандидатів, а тому зупиняється або частково зупиняється робота конституційного органу (нагадаємо, що з кінця січня немає кворуму у Великій палаті Конституційного суду України, оскільки Дорадча група експертів не встигла вчасно перевірити кандидатів у судді КСУ).

Щоправда, на відміну від Закону «Про Конституційний суд України», Закон «Про Вищу раду правосуддя» містить норму, яка передбачає: «Якщо Вища рада правосуддя може стати неповноважною через закінчення строку повноважень члена ВРП, такий член ВРП продовжує виконувати свої повноваження до дня обрання (призначення) на його посаду іншої особи, але в будь-якому випадку не більше трьох місяців з дня закінчення строку, на який такого члена Вищої ради правосуддя було обрано (призначено)».

Тут — одразу дві проблеми. По-перше, чи є наразі підстави застосовувати цю норму, адже неповноважною ВРП у березні стане не повністю, а лише щодо однієї з функцій? А, по-друге, раніше цієї норми ніколи не застосовували, тож робочого механізму її застосування немає, навіть якщо ВРП потрактує її так, що підстави для продовження повноважень членів ВРП Саліхова та Плахтій є.

Нагадаємо, що все це відбувається на тлі відсутності у Вищій раді правосуддя очільника та закінчення наприкінці лютого повноважень у заступника голови ВРП Дмитра Лук’янова (і, відповідно, необхідності провести вибори ще й на цю посаду).

На 20 лютого призначено повторні вибори голови ВРП, але є декілька цікавих нюансів.

Так, іще в січні 2025 року, напередодні перших виборів голови ВРП, її члени домовилися, що обиратимуть голову лише за наявності на такому засіданні всіх членів ВРП, включно з головою ВС.

27 січня цих домовленостей було дотримано, проте необхідних 11 голосів так ніхто й не зібрав. Водночас наші джерела у ВРП кажуть, що за одного із кандидатів агітували навіть із офісу президента та парламентського Комітету з питань правової політики.

Як при цьому виконувати Дорожню карту з верховенства права, в якій передбачено посилення суддівської незалежності, залишається загадкою. Про яку незалежність у принципі може йтись, якщо політична влада намагається вплинути на вибори голови ВРП, а деякі члени ВРП «голосують по дзвінку»?

Але на політичній владі дзвінки не закінчуються: у вибори голови ВРП активно втручаються й голови деяких апеляцій. Саме ті, які сидять у своїх кріслах роками, вдало оминаючи заборони щодо третього, четвертого та п’ятого строків на посадах. До речі, розібратися з цими історіями — теж вимога Єврокомісії, відображена в Дорожній карті з верховенства права. Можна лише уявити, яким буде внутрішній супротив щодо її затвердження, якщо вона міститиме реальні заходи з деполітизації, протидії корупції та круговій поруці.

Щодо анонсованої дати виборів голови ВРП 20 лютого, то, за наявної інформації, претендувати на цю посаду знову планують члени ВРП Усик і Сасевич. Однак у цей період заплановані відпустки деяких членів. Тож виконати внутрішні домовленості стосовно голосування всім наявним складом буде непросто (якщо не відкликати їх із відпусток).

Іншим цікавим моментом є те, що цього ж дня планують розглядати та скаргу колишнього голови Окружного адміністративного суду міста Києва Павла Вовка на рішення Третьої дисциплінарної палати ВРП про притягнення його до відповідальності у вигляді звільнення. Доповідач у цій справі — Усик.

Нагадаємо, що під час розгляду дисциплінарної справи Павла Вовка в Дисциплінарній палаті траплялися такі історії, як мінування будівлі ВРП, збій у роботі системи для голосування, перебої зі світлом, зміна залів засідання через неробочу комп’ютерну техніку, численні клопотання, відводи тощо. Чи не станеться чогось подібного в день обрання голови ВРП — питання відкрите. Однак, пам’ятаючи, що з березня цю функцію ВРП може бути взагалі заблоковано до приходу до складу Вищої ради правосуддя нових членів, відкладати це питання теж немає куди.

Тож або в четвер на ВРП чекає флешрояль, або чергові перенесення важливих питань на невизначений період. А завдань у голови ВРП безліч.

Так, окремої уваги потребує налагодження взаємодії між членами ВРП та Службою дисциплінарних інспекторів (СДІ), яка запрацювала наприкінці минулого року.

За словами членкині ВРП Оксани Кваші (квота науковців), «Вищій раді правосуддя не стало легше у зв’язку з тим, що перевірка дисциплінарних скарг тепер є функцією дисциплінарних інспекторів. Для ВРП ситуація стала навіть гіршою, адже виникли проблеми з належною комунікацією між ВРП та Службою дисциплінарних інспекторів».

Допомогти налагодити роботу СДІ обіцяли проєкти міжнародної технічної допомоги (МТД). Однак, як відомо, проєкти USAID зупинено щонайменше на три місяці. А діяльність окремих проєктів (ідеться про IDLO) викликає серйозне занепокоєння.

Наприклад, із 14 до 16 лютого коштом проєкту IDLO на Закарпатті відбулися тренінги СДІ, де під час першої сесії дисциплінарних інспекторів вчили гендерної рівності та соціальної інклюзії. Теми, може, й важливі, та як вони впливають на аналіз інспекторами дисциплінарних скарг на предмет вчинення чи невчинення суддею дисциплінарного проступку?

А під час другої сесії дисциплінарні інспектори вивчали матеріал про сексуальні домагання та вороже робоче середовище. Звісно, можуть бути й такі скарги на суддів (нещодавно ВРП розглядало справу про мобінг), але яким є їх відсоток у загальній кількості? Одна на десять тисяч? І ту закрито за відсутністю доказів.

Чому проєкт IDLO вчить дисциплінарних інспекторів за такою дивною програмою, — здається, питання риторичне. Мабуть, тому, що деякі проєкти МТД живуть за власними правилами: на що змогли залучити фінансування, те й «продають». Урегулювати це належним чином — також одне із завдань ВРП.

Не менш важливе завдання — проведення конкурсу на посаду голови Державної судової адміністрації України. Це питання вже понад рік не вирішується, а головний фінансовий орган судової влади, по суті, півтора року функціонує без постійного керівника.

Насправді ж головним завданням голови Вищої ради правосуддя, незалежно від прізвища, яке з’явиться чи не з’явиться в четвер, мала б бути робота з реального забезпечення незалежності судової влади — і в питаннях взаємодії з іншими гілками влади, і всередині судової системи, і під час розгляду дисциплінарних скарг, і щодо захисту авторитету правосуддя в разі втручання в діяльність конкретного судді, і забезпечення фінансових гарантій незалежності суддів тощо. Звісно, не самостійно, а на рівні всього органу: як перший серед рівних.

Це може зробити лише людина, яка є рівновіддаленою від усіх гравців політичної влади, не має «боргів» за призначення на посаду, не боїться брати на себе відповідальність за непопулярні рішення, не хоче бути зручною для всіх і має повагу всередині ВРП.

Вища рада правосуддя — головний конституційний орган суддівського врядування. Від його системної роботи залежить розвиток (і успішне реформування) судової влади. Залишається сподіватися, що всі члени ВРП це повною мірою розуміють і готові нести за це особисту відповідальність.

9 січня парламент прийняв за основу законопроєкт №12368-1 авторства депутата від БЮТ Сергія Власенка про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких інших законодавчих актів України щодо утворення та функціонування Київського міського окружного адміністративного суду та Київського міського апеляційного адміністративного суду. Як зазначено в пояснювальній записці до законопроєкту, його основними завданнями є «забезпечення ефективності та прозорості функціонування адміністративного судочинства, усунення конфлікту інтересів та мінімізація можливих корупційних ризиків у діяльності судів» тощо. Звучить як знущання, якщо розібратися в деталях.

Отже, пропонується, щоб КМОАС розглядав справи проти центральних органів виконавчої влади (Кабміну, міністерств, Антимонопольного комітету), переглядав рішення конкурсних комісій стосовно конкурсів на посади керівників САП, НАБУ, НАЗК тощо, а також справи, які зараз розглядаєСправи проти президента, парламенту, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів тощо. Верховний суд як суд першої інстанції, а КМААС був апеляцією на рішення «окружного адміністративного».

Водночас «конкурс на посади суддів КМОАС та КМААС проводиться в порядку, визначеному для місцевих судів Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Це ж логічно — добирати суддів у апеляцію за правилами добору суддів місцевих судів?! Для тих, хто не зрозумів, що це сарказм, пояснюємо: ні, так робити не можна.

Підсудність справ — найскладніші, найважливіші та/або найрезонансніші адміністративні справи в країні. А добір суддів в обидві інстанції — як до звичайного окружного чи районного суду — без залучення громадськості або міжнародних експертів, та ще й із порушенням правил добору суддів апеляційних судів.

Таку конструкцію судів після голосування за законопроєкт у першому читанні серед громадськості та в медіа вже охрестили «ОАСК-2», хоча насправді цей монстр набагато гірший.

Тут варто також додати, що така конструкція судів не відповідає міжнародним зобов’язанням України, а відповідно, не буде сприйнята нашими європейськими й американськими партнерами. Вона порушує і загальну логіку судової реформи, в межах якої «прості» адміністративні справиПенсії, податки тощо. киян має розглядати окружний суд у місті Києві, а справи за участю центральних органів виконавчої влади — вищий спеціалізований суд, як це є зі справами про корупцію, коли справи про дрібну корупцію розглядають загальні суди, а про топкорупцію — Вищий антикорупційний суд.

Після голосування деякі депутати писали у ФБ, що це, мовляв, лише перше читання, а до другого законопроєкт буде «суттєво доопрацьовано».

То хто ж винен? Як так сталося, що замість Вищого адміністративного суду ми отримали щонайменше на рівні законопроєкту ОАСК-2? І головне — що робити, аби все виправити? Розбираємося в цьому матеріалі.

У грудні 2022 року було ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва. Це сталося внаслідок численних скандальних рішень ОАСК, оприлюднення з боку НАБУ так званих плівок ОАСК, кримінальних справ на деяких суддів цього суду та навіть запровадження з боку США персональних санкцій проти голови ОАСК Павла Вовка.

Тоді ж «на папері» було створено Київський міський окружний адміністративний суд, а справи ОАСК були «тимчасово» передані на розгляд Київського окружного адміністративного суду. Більшість із них за два роки так і залишилася в коробках і мішках, допоки парламент не вирішив перерозподілити ці мішки між іншими окружними адміністративними судами відповідно до навантаження, щоб розгляд цих справ хоч якось почав рухатися.

Однак попри існування «суду на папері» упродовж певного часу по суті нічого не відбувалося.

Міжнародні партнери прописували необхідність створення нового суду в зобов’язаннях України щодо проведення реформ, влада ж робила все доволі кулуарно та повільно.

Так, План для Ukraine Facility та домовленості з Міжнародним валютним фондом передбачають створення суду, який розглядатиме справи за участю центральних органів виконавчої влади замість ліквідованого ОАСК. Судді такого суду мають бути належним чином перевірені на предмет професійної компетенції та доброчесності із залученням незалежних експертів та «з дотриманням подібних процедур добору для суддів із питань боротьби з корупцією». Строк, передбачений, наприклад для створення зазначеного суду в Ukraine Facility, — третій квартал 2025 року. Водночас до кінця третього кварталу цього року вже має завершитися конкурс на посади суддів цього суду. Тобто часу фактично не залишилося.

Тим часом Кабмін рік напрацьовував законопроєкт, якого майже ніхто не бачив. А коли строки для ухвалення законопроєкту практично вичерпалися, до парламенту було подано законопроєкт №12206. Його внесли депутати з фракції «Слуга народу», однак по суті це були напрацювання офісу президента. Слідом за ним було подано альтернативний законопроєкт від Кабміну, а згодом іще один — авторства голови профільного комітету Маслова, який і здобув підтримку Комітету.

Всі вони були відхилені парламентом у грудні. В січні з’явився ще один законопроєкт від Кабміну (№12368), який у сесійній залі представляла особисто віцепрем’єр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції — міністр юстиції України Ольга Стефанішина. Він теж провалився, натомість був проголосований у першому читанні альтернативний до нього №12368-1 авторства Власенка, який є найгіршим із усіх п’яти варіантів, однак саме на його основі тепер потрібно будувати фінальну версію законопроєкту.

Ольга Стефанішина потім не раз скаржилася, що «провела в парламенті три дні, а результату нуль». І її можна зрозуміти, адже питання щодо виконання Ukraine Facility їй ставитимуть міжнародні партнери.

А деякі депутати на умовах анонімності зазначали, що «в законопроєкти про суди вони не вникали, однак проголосували, як було домовлено». Здогадайтеся з першого разу, про депутатів якої партії тут ідеться?

То для чого тоді політичній владі та провладній більшості законопроєкт Власенка, якщо від виконання вимог Меморандуму з МВФ та Плану для Ukraine Facility залежить отримання Україною чергових грошових траншів? Якщо потрібно було проголосувати бодай якийсь варіант у першому читанні, то чому не голосували за кабмінівський?

Оскільки варіант Власенка, вочевидь, не підходить узагалі, а Україна взяла на себе зобов’язання створити суд, подібний до ВАКС, то й створювати суд потрібно як вищий спеціалізований адміністративний.

Для перевірки доброчесності кандидатів у всіх чотирьох законопроєктах передбачено створення Експертної ради, до якої троє членів призначаються за пропозиціями міжнародних партнерів, а троє — за пропозицією Ради суддів України. Це, по суті, восьмий варіант проведення конкурсів у судовій системі та черговий експеримент.

І це не відповідає міжнародним зобов’язанням України, відповідно до яких майбутніх суддів мають перевіряти «з дотриманням подібних процедур добору для суддів із питань боротьби з корупцією», тобто по суті за участю Громадської ради міжнародних експертів (ГРМЕ), яка наразі залучена до перевірки кандидатів до ВАКС.

Так, є дуже дивні пояснення з боку політичної влади, що нібито не можна постійно вимагати від міжнародних партнерів делегування своїх представників. Однак міжнародні партнери, підписуючи зі свого боку, наприклад Меморандум із МВФ, розуміли ж ці свої зобов’язання з делегування представників до ГРМЕ і для цілей конкурсу до ВАКС, і для цілей формування нового суду? І допоки від них не прозвучить чіткого меседжу, що конструкція «три на три» — ок, нав’язувати їм те, під чим вони не підписувалися, схоже на якесь дрібне (чи не дрібне) шулерство. Державі, яка прагне стати частиною ЄС і далі отримувати міжнародну фінансову підтримку, не личить грати міченими картами.

І якщо із зобов’язань випливає залучення ГРМЕ до добору суддів у Вищий адміністративний суд (ВАС), отже, це має бути ГРМЕ.

Законопроєкти щодо вищого адміністративного суду розширюють перелік осіб, які мають право претендувати на посади суддів цього суду, та встановлюють додаткову категорію — особи, які щонайменше сім років пропрацювали на посадах державної служби категорії «А» та «Б» в органах державної влади, повноваження яких поширюються на всю територію України.

Тут слід зазначити, що внесення змінЩодо правосуддя. 2016 року до Конституції України та реформування підходів стосовно добору суддів відкрило можливості для представників незалежних юридичних професійАдвокатів, науковців тощо. брати участь у конкурсах до Верховного суду, апеляційних судів та вищих спеціалізованих судів.

Такий підхід було застосовано для підвищення незалежності судової влади, зниження корупційних ризиків, зменшення політичного впливу та розірвання владних вертикалей.

Якщо зараз допустити до конкурсу державних службовців, це істотно знівелює досягнення судової реформи попередніх років, оскільки працівники органів державної влади не є представниками незалежних юридичних професій. Навпаки, такі правники звикли працювати в умовах жорстких державних вертикалей і діяти виключно відповідно до вимог керівництва, що в разі призначення таких осіб на посади суддів може негативно впливати на стан незалежності не тільки окремо взятого судді, а й усього суду та судової влади загалом.

Тоді вже просто треба призначити держслужбовців, які подобаються офісу президента, без жодних конкурсів і складних конструкцій. Адже очевидно, що такі норми прописуються з розумінням, які прізвища потім прийдуть на конкурс.

По-перше, Україна максимально швидко має створити Вищий адміністративний суд для розгляду справ за участю центральних органів виконавчої влади, розпочати конкурс на посади суддів цього суду та паралельно — конкурс на посади суддів Київського міського окружного адміністративного суду, який розглядатиме адміністративні справи киянАдже наразі саме кияни позбавлені належного доступу до правосуддя.. Тут важливо чітко розмежувати юрисдикцію між ВАС, КМОАС і Верховним судом. Також слід урахувати реальні можливості ВККС щодо проведення конкурсів, адже кожен конкурс відбувається не у вакуумі, а паралельно з іще багатьма кадровими процедурами в судовій владі, яких нині вже п’ять.

По-друге, перевірку доброчесності майбутніх суддів Вищого адміністративного суду має здійснювати ГРМЕ, яка сприятиме ВККС у цьому важливому питанні, тим більше що її повноваження восени 2024 року були подовжені на 18 місяців. Також важливо, щоб ГРМЕ мала право вето стосовно недоброчесних кандидатів, яке можна подолати тільки спільними голосами ВККС та ГРМЕ, де не менш як три голоси мають дати саме міжнародні експерти.

По-третє, вкрай критично не допустити під час створення ВАС ризиків подальшого визнання його неконституційнимЧерез застосування чергових ad hoc процедур, якими і є по суті Експертна рада.. Тому вимоги до суддів, спосіб формування тощо мають відповідати загальній рамці судової реформи, конкурсів тощо.

І останнє на сьогодні. Завжди дуже помітно, коли центральна політична влада намагається саботувати створення незалежного суду. На жаль, саме це зараз і проглядається.

Що швидше в офісі президента та в парламенті зрозуміють, що кишеньковий суд за прикладом ОАСК Україні не потрібен (та й створити його не вийде), то швидше Україна зможе поставити собі жирний плюс у виконанні не тільки вимог міжнародних партнерів, а найперше — у створенні справді незалежного суду, який насправді потрібен і владі, й опозиції, але насамперед — українському суспільству.

Робота Конференції була присвячена питанням, як Україна може просувати верховенство права та відстоювати фундаментальні цінності в умовах воєнного стану за підтримки Німеччини та партнерів з ЄС. Основні дискусії стосувалися таких тем, як виборча демократія, виклики міграції, реалізація судової реформи.

Дискусія «Просування судової реформи в Україні: модернізація та посилення відповідальності» розпочалася з доповіді ЛЗІ про стан верховенства права в Україні. Керівниця напряму верховенства права ЛЗІ Карина Асланян розповіла про прогрес, якого Україна досягла у 2024 році, а також ризики, проблеми та необхідні кроки, які слід зробити у контексті Тіньового звіту до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» Звіту Європейської комісії щодо України у 2023 році, який ЛЗІ підготувала у Коаліції з громадськими організаціями.

До обговорення долучилися широке коло провідних експертів, щоб розглянути одну з найбільш актуальних тем на шляху до інтеграції України в ЄС. Модерував дискусію Йоганнес Уль, менеджер з реалізації проєкту 3*E4U (GIZ). Він зауважив, що зі вступом України до ЄС європейське право стає повноцінною галуззю права, яку необхідно застосовувати, — і тому судова сфера, зокрема судова реформа, наразі є наріжним каменем цього процесу.

Людмила Сугак, заступниця Міністерки юстиції України з питань європейської інтеграції, розповіла, що Міністерство юстиції координує розробку Дорожньої карти верховенства права в Україні, і вже у грудні 2024 року проєкт Дорожньої карти був переданий європейській стороні, а наразі відбувається процес консультацій з Європейською комісією. Основними напрямами у сфері правосуддя є реформування судової системи та прокуратури, зокрема забезпечення незалежності та неупередженості судової влади та конституційної юстиції, забезпечення підзвітності правосуддя, підвищення якості та ефективності системи правосуддя, а також посилення незалежності та інституційної спроможності Конституційного Суду України.

Поліна Лі, радниця Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, Міністерки юстиції України, підкреслила, що Україна повинна нести відповідальність за процедури добору до суддівських органів перед вступом до ЄС, — та посилювати власну спроможність, а не покладатися лише на міжнародну допомогу в цих процесах. Зокрема, спікерка виокремила виклики для української сторони, що будуть повʼязані з перехідним періодом, коли будуть закінчені мандати профільних конкурсних комісій.

Джон Морійн, професор та керівний юридичний експерт проєкту 3*E4U (GIZ), зауважив на ключових пріоритетах поточного етапу судової реформи. Першочергову увагу слід приділяти імплементації стандартних вимог ЄС щодо незалежності судової влади, питанням інституційної архітектури у судовій сфері. Він наголосив, що дуже важливо підходити до цього як до спільної відповідальності, адже незалежність суддів не є чимось, за що відповідають лише судді, політики чи суспільство.

Анґеліка Нусбергер, віцепрезидентка Конституційного Суду Боснії і Герцеговини та професорка Кельнського університету, наголосила на важливості зростання суспільної довіри до судової влади як ключового елементу моделі правосуддя в країні. Як стверджує спікерка, не менш важливою тенденцією, що потребує ініціативних напрацювань, є проблема «кадрового дефіциту». Умови й наслідки війни призводять до постійного відтоку кваліфікованих фахівців, що значно уповільнює процес напрацювання змін. Це явище, на думку експертки, ускладнює сталість й успішність реформувань сфери правосуддя.

Олексій Омелян, заступник голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, зауважив, що наразі в Україні існує кадрова криза у сфері верховенства права, — і є потреба не тільки в суддях. Тому ВККС, як кадрова агенція судової влади України, здійснює добір доброчесних і професійних фахівців-юристів. Важливим аспектом роботи Комісії є проведення екстраординарної процедури — кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді.

Руслан Сидорович, член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, говорив про ризики, повʼязані з поточною ситуацією у судовій системі України — значний недобір суддів у різні інстанції, складність проведення конкурсу на посади нових суддів, необхідність завершення конкурсів до апеляційних судів у цьому році, попри усі процедурні складнощі. Також він підкреслив, що потрібно працювати з темою довіри громадян до судової влади, зокрема до ключових органів, які займаються реформуванням цієї сфери.

Конференція відбулася у межах проєкту Strengthening Ukraine’s EU Accession in the Rule of Law у співпраці з Громадянською мережею ОПОРА за підтримки GIZ Ukraine, Auswärtiges Amt та Institut für Europäische Politik.

На початку грудня 2024 року також були ухвалені законопроєкти, потрібні для імплементації Римського статуту: №11538 — про кримінальну відповідальність за міжнародні злочинипідстави та межі кримінальної відповідальності за міжнародні злочини, визначений перелік злочинів, які вважаються міжнародними тощо, а також та №11539, який вносить зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексу України у зв’язку з ухваленням закону «Про кримінальну відповідальність за міжнародні злочини». Власне, з 1 січня 2025 року Україна набула повноцінного членства у МКС, ставши 125 державою-учасницею Римського статуту.

Питання ратифікації регулярно поставало на всіх рівнях державної влади із закликом переглянути позицію України та зробити той крок, що нарешті наблизить її до цивілізованих та розвинених держав, що визнають юрисдикцію МКС і слідують нормам міжнародного права. 

Що ж таке Римський статут? Що його ратифікація дає Україні? Чому його так довго не ратифікували? Пояснюємо далі. 

Римський статут — це міжнародний установчий договір, на підставі якого було утворено МКС. Цей статут наразі є ключовим міжнародно-правовим документом у контексті закріплення чотирьох категорій міжнародних злочинів: 1) воєнних злочинів, 2) злочинів проти людяності, 3) геноциду та 4) злочину агресії. Завдяки закріпленню цих категорій злочинів, МКС є єдиною міжнародною судовою установою, що має юрисдикцію для переслідування та кваліфікації цих злочинів за принципом індивідуальної кримінальної відповідальності. 

МКС функціонує на підставі принципу комплементарності, тобто справа переходить під відання Суду, а Прокурор МКС відкриває розслідування лише за обставин, коли держава або об’єктивно не може здійснити розслідування та правосуддя, або не хоче цього робитивідмовляється від судового розгляду справ та притягнення до відповідальності злочинців. Відповідно, за умови належного розслідування злочинів на національному рівні, МКС не буде розпочинати процедуру власного розслідування та розгляду справи. Для того ж, щоб справи про вчинення міжнародних злочинів були передані до МКС, необхідна ратифікація Римського статуту, яка і надасть Суду необхідну юрисдикцію та повноваження. 

Ще в далекому 2000 році Україна підписала Римський статут, проте вже у 2001 році за зверненням президента Л. Кучми Конституційний Суд України розглянув конституційність ратифікації документа, та, посилаючись, на преамбулу і статтю 1 Конституції, виніс рішення про неконституційність ратифікації Римського статуту, оскільки такий судовий орган не передбачено Головним законом. 

Подальші реальні спроби з ратифікації Римського статуту відновилися лише у 2014 році після початку збройної агресії росії проти України та окупації АРК. Однак навіть ці кроки завершилися лише ухваленням Верховною Радою заяв про визнання юрисдикції МКС, що надавала обмежену юрисдикцію Суду з розслідування злочинів, вчинених росією в Україні. 

Наступним кроком стало прийняття змін до Конституції у 2016 році, коли було змінено редакцію статті 124 Конституції. Так, у новій редакції стаття 124 передбачає можливість України визнати юрисдикцію МКС на умовах, визначених Римським статутом. Проте навіть після цього Римський статут не було ратифіковано миттєво, оскільки  нова конституційна норма мала набути чинності з 30 червня 2019 року.

3 травня 2022 року Верховна Рада ухвалила Закон, який передбачає врегулювання співробітництва українських компетентних органів із МКС. Це було зроблено для того, щоб у рамках прийнятих заяв про визнання юрисдикції МКС Прокурор міг здійснювати ефективне розслідування злочинів за період з 2014 року. 

Однак навіть під час повномасштабної війни ратифікація Римського статуту відкладалася нібито з міркувань, що це може стати підставою для притягнення громадян України — українських військових — до відповідальності за вчинені воєнні злочини у контексті війни з росією. А остаточна його ратифікація відбулася аж 21 серпня 2024 року. 

З очевидних переваг ратифікації Римського статуту — це визнання юрисдикції МКС із застереженням у частині статті 124 Римського статуту, розглянутим далі в статті, повне визнання юрисдикції МКС, що дозволить здійснювати повноцінне розслідування міжнародних злочинів, вчинених росією проти України, виконання вимог Угоди про асоціацію з ЄС та значне посилення іміджу України на міжнародній арені як держави, що поважає та дотримується норм міжнародного права. 

До менш очевидних переваг можна віднести: 1) набуття Україною статусу повноцінного члена МКС з усіма правами й обов’язками, передбаченими Римським статутом, 2) право брати участь у роботі Асамблеї держав-учасниць Римського статуту, 3) можливість подавати кандидатури для обрання суддів та прокурорів МКС, 4) доступ до спеціального цільового фонду Суду, утвореного для розподілу коштів в інтересах потерпілих осіб. 

Окрім цього, ратифікація є важливим кроком для формування правової свідомості українців і чітким розставленням пріоритетів та орієнтирів, що мають на меті дотримання норм міжнародного права, слідування прикладу держав-членів ЄС, якісному розслідуванню міжнародних злочинів, притягнення до відповідальності злочинців та досягнення справедливості, а також запобігання вчиненню подібних злочинів у майбутньому. 

Окремо варто зазначити, що попри ратифікацію Римського статуту, злочин агресії залишається поза юрисдикцією МКС. Ця ситуація спричинена тим, що відповідно до Кампальських поправок до Римського статуту, МКС має юрисдикцію щодо злочину агресії лише за умови ратифікації Статуту державою, що здійснила напад (державою-агресором), або ж за умови передачі ситуації Радою Безпеки ООН на розгляд МКС. Відповідно, для розслідування злочину агресії Україна має й надалі працювати над створенням спеціального міжнародного трибуналу, який матиме необхідну юрисдикцію. 

Головним міфом щодо Римського статуту було те, що за умови його ратифікації українські військові будуть притягнені до відповідальності за воєнні злочини, вчинені у ході українсько-російської війни. Проте чи відповідає це дійсності? 

По-перше, враховуючи комплементарну природу МКС, Суд не розслідував би справи щодо українських військових за умови належного розслідування цих справ на національному рівні. Водночас таке розслідування є необхідним, хоча й болючим кроком, адже Україна повинна розслідувати та визнавати не лише злочини, вчинені росією, а й злочини, вчиненні українськими військовими. Інакше апелювання до норм міжнародного гуманітарного права та до необхідності дотримання загальних норм міжнародного права, як і принцип правової демократичної держави, буде абсолютно безпідставним та одностороннім. Для встановлення справедливості та подолання наслідків війни необхідне належне розслідування злочинів та демонстрація готовності держави нести відповідальність за порушення норм міжнародного права на відміну від держави-агресора. 

По-друге, Україна ратифікувала Римський статут із заявою за статтею 124 Статуту, що означає, що МКС не буде мати юрисдикції за категорією воєнних злочинів щодо громадян України протягом 7 років після ратифікації. Відповідно, Україна має сім років для належного розслідування злочинів на національному рівні, що допоможе уникнути необхідності передачі справ на розгляд МКС. 

У контексті заяви за статтею 124 Римського статуту варто розуміти, що за попередні 10 років співпраці України з МКС Суд не вказував на необхідність притягнення українських військових до відповідальності за вчинення воєнних злочинів. 

Далі залишається лише очікувати на приведення національного законодавства у відповідність до Римського статуту та на величезні обсяги роботи для системи правоохоронних органів України, зокрема прокуратури, оскільки ратифікація Статуту може призвести до перекваліфікації та перегляду тих справ, які тепер можуть кваліфікуватися за іншими статтями. 

Позитивним висновком є те, що ратифікація Римського статуту є однозначно прогресивним та давно необхідним кроком з боку України, що відповідає проголошеним нею цілям та принципам розвитку держави у напрямі євроінтеграції.

Притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності є важливим інструментом очищення судової влади. Восени 2023 року, після більш як дворічної перерви, Верховна Рада відновила функцію Вищої ради правосуддя (ВРП) з розгляду дисциплінарних справ щодо суддів.

Поточний склад ВРП був сформований в 2022–2024 роках унаслідок зміни підходів до добору членів ВРП: всі кандидати перевіряються Етичною радою, що працює у складі шести осіб, троє з яких є українськими суддями, а троє — міжнародними експертами, котрі у випадку розподілу голосів мають право вирішального голосу. Всі ці зміни є частиною судової реформи.

Право подати дисциплінарну скаргу має будь-яка особа. Громадяни реалізовують його особисто або через адвоката, юридичні особи — через адвоката, органи державної влади та органи місцевого самоврядування — через своїх керівників або представників.

За інформацією пресслужби ВРП, з 1 листопада 2023 року, коли ВРП відновила автоматичний розподіл накопичених скарг між своїми членами, до 31 жовтня 2024 року Рада розподілила 20 тисяч 800 скарг. Із них — 14 тисяч 4 скарги, провадження в яких не завершені попереднім складом ВРП, та які надійшли з 5 серпня 2021 року до 31 грудня 2023 року, а також 6 тисяч 796 скарги, що надійшли за десять місяців 2024 року.

Новий склад ВРП розглянув 10 тисяч 46 скарг і притягнув до дисциплінарної відповідальності 132 суддів. Стосовно 27 із них розгляд закінчився звільненням. Короткий аналіз відмов у відкритті дисциплінарних справ на суддів (або відмов у притягненні судді до відповідальності) показує, що більшість скарг на суддів — через незгоду скаржника із судовим рішенням. В той час як дисциплінарна відповідальність судді — це інструмент реагування на його недоброчесну або неетичну поведінку в суді або поза межами суду, а також нехтування своїми суддівськими обов’язками.

Тож ВРП звільняє суддів за державну зраду, корупцію, водіння напідпитку, втечу за кордон тощо.

Так, у співпраці з росіянами підозрюють суддю Балаклійського райсуду Харківської області Володимира Купіна, суддю Генічеського райсуду Херсонської області Наталію Шарко, голову Вовчанського райсуду Харківської області Ірину Уханьову.

Шарко, зокрема, працювала після окупації в «Геническом районном суде Херсонской области», а пізніше посіла посаду «первого заместителя Главы Генической Военно-гражданской администрации Херсонской области». Уханьова, за даними правоохоронних органів, вмовляла суддів працювати під окупаційною владою, а працівників апарату — отримувати російські паспорти.

Ще одну «посаду» в окупаційних органах влади отримав голова Балаклійського райсуду Харківської області Володимир Купін. За даними рішення ВРП щодо його звільнення, після окупації він переїхав із Балаклії до Куп’янська і став «исполняющим обязанности заместителя начальника управления — начальником отдела юридического сопровождения временной гражданской администрации Харьковской области».

Єдина, кого затримали на підконтрольній території України та обвинуватили в державній зраді особисто, — суддя Бердянського міськрайонного суду Запорізької області Лариса Богомолова. Після переїзду на підконтрольну територію її відрядили до Полтавського райсуду Полтавської області, який вона за рішенням зборів суддів одразу й очолила.

10 травня 2023 року Служба безпеки України оприлюднила аудіозаписи розмов нібито Богомолової з представником ФСБ РФ, де йдеться про те, що вона «злила» ворогу дані про переміщення трьох бійців «Азову» з Маріуполя до району Мангуша, а також підготувала список суддів Бердянська як «ярых противников всего этого».

Деталі її справи закриті. Під час засідання членів ВРП її пояснення не транслювалися і не містяться в рішеннях. Разом з тим у рішенні ВРП про її звільнення йдеться, що дисциплінарна палата критично поставилася до пояснень, які надала Богомолова, оскільки після виїзду на підконтрольну Україні територію вона не звернулася до відповідних правоохоронних органів та ВРП з повідомленням щодо ймовірного вербування представниками ФСБ РФ, втручання в її діяльність, впливу або інших неправомірних дій.

Деякі звільнені судді залишилися на окупованій території або згодом виїхали до РФ, але при цьому не подали заяву про звільнення і досі не виходять на зв’язок або зв’язок із ними був втрачений.

Так суддя Господарського суду Херсонської області Кирило Соловйов спочатку пояснював перебування на окупованій території загрозою своєму життю під час можливої спроби виїзду, але навіть після деокупації регіону та відрядження його до Господарського суду Одеської області не приступив до виконання обов’язків. Тому ВРП вирішила, що таким чином від відмовився здійснювати правосуддя іменем України, й цим самим наніс шкоду авторитету судової влади.

Суддя Старобільського райсуду Луганської області Віталій Колядов розповідав, що п’ять разів намагався виїхати з Луганської області «в необхідному напрямку». Усі спроби були невдалими, тому що на лінії розмежування тривають активні бойові дії, які становлять безпосередню загрозу його життю та здоров’ю. А потім не виходив на зв’язок. У той же час, за даними Державної прикордонної служби, із 2018 до 2020 року він 11 разів відвідував окуповану територію Луганської області, де перебував загалом 132 дні, а тому, ймовірно, має там стійкі соціальні зв’язки.

Суддя Херсонського окружного адмінсуду Сергій Варняк після окупації регіону був відряджений до Одеського окружного адміністративного суду, але там так і не працював. Він пояснював це тим, що не може вивезти хвору матір з окупованої території. Утім, згодом виявилося, що його мати, станом на момент ухвалення рішення про звільнення судді, померла, він має ідентифікаційний номер платника податку як громадянин РФ, а також позивався в Криму щодо перерахунку йому пенсії за російським законодавством з урахуванням його стажу як українського судді.

Іншу групу звільнених суддів становлять ті, кого підозрюють чи обвинувачують у корупційних злочинах. Йдеться про суддю та свого часу голову Верховного суду Всеволода Князєва, суддю Київського апеляційного суду В’ячеслава Дзюбіна (ще троє суддів цього суду — Юрій Слива, Віктор Глиняний, Ігор Паленик очікують на розгляд їх дисциплінарних справ), суддю Кропивницького апеляційного суду Володимира Гончара, суддю Броварського міськрайонного суду Київської області Володимира Сердинського, голову Полтавського апеляційного суду Сергія Гальонкіна.

За даними Національного антикорупційного бюро, зокрема Гальонкін збирав у себе адвокатів та суддів Полтави та домовлявся з ними про вирішення справ.

Під час розслідування корупційного злочину щодо Сердинського з’ясувалося, що у березні 2023-го він 18 днів перебував у відрядженні у Відні начебто для участі в конференції щодо допомоги переселенцям, сім’ям з дітьми та дітям-сиротам з України. Утім, впродовж цього часу їздив із цивільною дружиною круїзним судном до острова Мартиніка.

Суддя Макарівського райсуду Київської області Олексій Тандир наприкінці травня 2023 року близько опівночі повертався з роботи до столиці, де проживає, і збив насмерть нацгвардійця Вадима Бондаренка, котрий встановлював огороджувальні блоки та дорожній знак на блокпосту, оскільки починалася комендантська година. Суддя перевищив допустиму швидкість, а також відмовлявся проходити перевірку на вміст алкоголю. ВРП підтвердила, що він вчинив істотний дисциплінарний проступок і звільнила його.

ВРП звільнила суддю Солом’янського райсуду Києва Аллу Демидовську, яку Верховна Рада звільнила у січні 2016 року, але вона поновилася на посаді через порушення процедури розгляду цього питання парламентом.

Під час Революції Гідності суддя заарештувала активіста Владислава Цілицького за масові заворушення та непокору поліції. Хоча під час засідання він був сильно побитим, його доставили в суд із лікарні швидкої допомоги. Медичної допомоги йому не надали.

Демидовська та її адвокат посилалися на те, що від вчинення дисциплінарного проступку пройшло більше десяти років, тоді як дисциплінарне стягнення до судді може бути застосовано не пізніше трьох років з дня вчинення проступку. Крім того, у випадку її звільнення знову буде порушено принцип заборони подвійного переслідування за одне й те саме діяння.

Натомість ВРП зазначила у рішенні, що розглядаючи це питання не намагається вдруге притягнути суддю до відповідальності, а відновлює процедуру вирішення питання про її звільнення на підставі рішення Вищої ради юстиції від 3 грудня 2015 року. Зрештою ВРП звільнила суддю відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення дисциплінарного проступку).

ВРП також звільнила суддю Южноукраїнського міського суду Миколаївської області Олену Волкову, яка, за заявою прокуратури, повернула стороні обвинувачення обвинувальні акти у восьми судових справах без обґрунтування, допустила затягування двох справ, порушила норми суддівської етики під час розгляду чотирьох кримінальних проваджень, дозволяючи некоректні висловлювання на адресу державного обвинувача тощо.

На суддю Ржищівського міського суду Київської області Світлану Козіну поскаржився виконавчий комітет Ржищівської міськради Київської області, а згодом Друга дисциплінарна палата з’ясувала численні порушення, допущені нею у 38 її рішеннях.

Під час розгляду скарги ВРП дійшла висновку, що суддя неодноразово встановлювала факти народження людей на території України на підставі фальшивих документів або їх відсутності. Рада вважає, суддя усвідомлювала, що ухвалені нею судові рішення будуть використані для набуття статусу громадянина, а тому констатувала грубе дисциплінарне порушення та звільнила її.

Загалом ВРП за рік притягнула до дисциплінарної відповідальності 132 суддів, 27 з яких звільнила. Безумовно, щоб стабілізувати ситуацію з дисциплінарними скаргами, які накопичилися за останні роки, ВРП доведеться нарощувати не тільки якість їхніх розглядів, а й швидкість.

Cпеціальність «Право» залишається у топі найпопулярніших серед абітурієнтів. Тенденція до масового поповнення студентства юристами (навіть попри війну, через яку прослідковується відтік студентів) продовжилася і в 2024 році. Зокрема, за підсумками вступної кампанії-2024 абітурієнти подали понад 40 000 заяв на спеціальність «Право». Але чи обов’язково така шалена популярність юридичної освіти корелює з її якістю? 

Завдання університету полягає не лише в тому, щоб дати студентам-правникам формальну освіту у вигляді достеменного знання текстів законодавства. Так, досить часто у людей формується уявлення, побудоване на американському кінематографі, що юристи знають напам’ять і можуть процитувати будь-яку статтю закону чи підзаконного нормативно-правового акта. Проте, по-перше, такі «завищені» стандарти не завжди відповідають дійсності (і це нормально, адже юрист – це не робот із зазубрювання юридичних текстів). А по-друге, важливо не лише знати норму закону, слід також її правильно розуміти, щоб належним чином застосовувати на практиці. І ось із цим «розумінням» подекуди не все так просто. Одна з причин цього полягає у тому, що розуміння сутності права базується на світогляді юриста, який формується тривалий час під впливом різних чинників. І навчання у закладі вищої освіти – лише одна із складових цього процесу. Тож провідна роль юридичної освіти полягає в тому, щоб закласти «правильний» фундамент такого розуміння, побудований на демократичних цінностях.

В теорії права існує три ключові типи праворозумінняТобто розуміння сутності права:

1. Природно-правовий тип, визначальним для якого є втілення принципу верховенства права, а також визнання цінності прав людини, рівності, свободи та справедливості. 
2. Позитивістський тип, який ґрунтується на тому, що будь-яка діяльність юриста (хоча й не тільки юриста) має відбуватися у суворому дотриманні вимог закону.
3. Соціологічний тип, відповідно до якого під час пошуку правильного рішення доводиться зважати на потреби суспільства у кожному конкретному випадку.

В ідеалі студенти мають бути орієнтованими на те, щоб будь-яке прийняте ними рішення втілювало ідею справедливості. І, якщо цього потребуватиме ситуація, мали сміливість відступити від положень несправедливого закону (наприклад, як це зробив суддя у кейсі 2017 року, коли як покарання за незаконний продаж пачки сигарет суд призначив жінці похилого віку штраф у 100 разів (!) меншийЗамість 17 000 грн – лише 170 грн. Рішення судді базувалося на тому, що жінка отримувала пенсію у розмірі 1500 грн на місць, тож для сплати повної суми штрафу їй довелося б збирати кошти не один рік, ніж було передбачено в законі). Але чи дійсно університетам вдається якісно виконати свою роль з підготовки фахівців, яким притаманне таке розумінням сутності правових явищ?

Для з’ясування того, чи дійсно сучасна юридична освіта дає можливість підготуватися до усіх викликів, які чекають на майбутніх правників у юридичній практиці, ЛЗІ провела дослідження щодо ролі університетів у формуванні праворозуміння студентства. Отримані результати засвідчили, що приймати справедливе рішення, яке не завжди ґрунтується на «сліпому» дотриманні «букви» закону, студентам вдається далеко не у всіх випадках. Разом з тим це не означає, що здобувачі освіти відкидають цінність принципу верховенства права. Насправді студенти досить непогано орієнтуються у тому, як має здійснюватися забезпечення та захист прав людини (тобто втілюються ідеї природного права). Однак, на жаль, ґрунтовність цих знань проявляється лише на рівні відтворення теоретичного матеріалу. На практиці студенти-правники схильні діяти зовсім по-іншому. Проведене дослідження дало підстави зробити цікавий висновок, що, відступаючи від ідеї верховенства права у реальному житті, студенти не обов’язково стають на бік неухильного дотримання вимог закону, тобто позитивізму, як цього можна було очікувати. Переважно їх вибір припадає на те, щоб приймати рішення залежно від конкретних обставин справи. Тобто в пріоритеті правозастосування у студентів виявилася саме соціологічна концепція. 

Таким чином, дослідження засвідчило існування «розриву» між теоретичними знаннями студентів та їх навичками правозастосування. І цей «розрив» не вдається подолати протягом 4 років навчання на бакалавраті. Навпаки, з часом лише збільшується кількість студентів, які, попри формальне тяжіння на рівні теоретичних знань до беззаперечного захисту прав людини, по факту виявляються прихильниками чіткого дотримання норм законодавства. Ця тенденція вказує, що заклади вищої освіти «не допрацьовують» в частині підготовки студентства до викликів, які їх чекають у майбутньому під час юридичної практики. Йдеться про випадки, коли у складних ситуаціях юристу доводиться критично оцінювати положення нормативно-правових актів на предмет їх відповідності ідеям верховенства права і часом відступати від таких норм заради досягнення справедливості. Як наслідок, «надто теоретизований» вектор юридичної освіти, створює ризики, що для декого з юристів втілення принципу верховенства права, цінностей рівності та справедливості стане лише формальною вимогою, якої можна не завжди дотримуватися під час вирішення практичних ситуацій.

Тобто по факту студенти 4 курсу, які вже ось через кілька місяців випустяться з університетів і почнуть свою практичну діяльність як юристи, досі не навчилися застосовувати здобуті знання на практиці. Навряд чи це той рівень підготовки, який ці студенти очікували отримати, вступаючи на юридичний факультет 4 роки тому. Тому, виходить, що заявлені очікування щодо якості юридичної освіти не виправдали себе. Тож увесь цей хайп навколо юридичної освіти не обов’язково свідчить про високу якість підготовки фахівців у сфері права (хоча, звичайно, рівень якості освітнього процесу буде варіюватися залежно від університету). 

Щоб ідентифікувати та виправити недоліки, притаманні освітньому процесу, варто дослухатися і до самих студентів. У межах анкетного опитування, яке стало одним з етапів проведення дослідження, здобувачі освіти відзначили, що переважно вони оцінюють якість викладання права в Україні як «середню». 

Серед ключових «проблемних» аспектів навчального процесу, які потребують оптимізації, студенти відзначили такі:

• у навчальному процесі головний акцент робиться на вивченні теоретичних положень, тому є запит на вироблення навичок застосовувати здобуті знання на практиці;
• відсутність новаторських підходів і формалізм у викладанні;
• наявність у навчальній програмі серед обов’язкових дисциплін тих, які не відповідають інтересам студентів;
• відсутність реальної можливості обирати вибіркові дисципліни;
• труднощі, спричинені дистанційним форматом навчання.

Звичайно, ці проблеми притаманні різним закладам освіти у неоднаковій мірі – десь сукупність названих проблем є більшою, десь меншою. Однак питання про те, як підвищити якість викладання права, залишається актуальним для всієї системи вищої освіти в Україні. 

Для того, щоб виправити недосконалості, студенти пропонують свій погляд на вирішення окреслених проблем. На їхню думку, шлях до підвищення якості освітнього процесу має базуватися на таких кроках:

1. збільшити кількість лекційних занять на всіх курсах, починаючи з першого, із залученням юристів-практиків;
2. збільшити кількість викладачів, які мають практичний досвід діяльності у сфері права;
3. вже з першого курсу запровадити для студентів проведення окремих навчальних занять у судах та юридичних компаніях.

Ідея щодо необхідності робити більший акцент на практичному аспекті викладання правничих дисциплін широко підтримується також і державними органами, міжнародними інституціями та громадським сектором. Тож для підвищення якості юридичної освіти та, як наслідок, вдосконалення підготовки фахівців у сфері юриспруденції університети вже зараз мають почати працювати над переорієнтацією своїх підходів до викладання права у більш практичному напрямі.