14 вересня 2023 року Лабораторія законодавчих ініціатив проведе обговорення нового дослідження ЛЗІ «Вплив судового втручання: роль судів загальної юрисдикції у перебігу реформ в Україні» для експертного середовища. Дослідження було підготовлене в рамках проєкту «Громадянське суспільство для післявоєнного відновлення України та готовності до ЄС», який фінансується Європейським Союзом.

Захід відбудеться о 16:00 в офісі Лабораторії законодавчих ініціатив (м. Київ, вул. Воздвиженська 45, оф. 404).

Контекст. Сьогодні вже очевидно – навіть такі довгоочікувані та багатообіцяльні реформи як ті, що почалися після Революції Гідності, не завжди стають успішними кейсами. Це сталося з багатьох причин. І одна з них – судове втручання. Проте для здійснення євроінтеграційних прагнень Україна має виконати зобовʼязання щодо реалізації реформ та наближення нашого законодавства до законодавства ЄС. І важливим критерієм тут буде не просто прийняття законів та початок реформ, а їх сталість, тому необхідно дизайнувати якісні реформи без законодавчих прогалин та недоліків.

Мета презентації — обговорити результати дослідження та рекомендації для законотворців, зокрема явище судового втручання, його вплив на перебіг реформ та можливі кроки для покращення майбутніх реформ і співпраці між різними гілками влади.

Запрошуємо до участі у заході представників експертного середовища.

Мова заходу: українська. Контакти: Марія Герелес, комунікаційна директорка Лабораторії законодавчих ініціатив, mg@parliament.org.ua.

«Допомога у встановленні справедливості та прозорості» — новий проєкт Лабораторії законодавчих ініціатив, який буде реалізуватися за підтримки Європейського фонду за демократію (ЄФД).

У рамках проєкту Watchers.Mediа, медійний підрозділ Лабораторії, працюватиме над забезпеченням прозорості та підзвітності в правовій системі, а також над просуванням соціальної справедливості та рівності.

Нагадаємо, Лабораторія запустила Watchers.Media у 2020 році. Це – спеціалізоване видання, яке публікує матеріали на значимі теми і проблематику, які пов’язані з військовою агресією, правоохоронними органами та розслідуваннями резонансних подій і злочинів. Видання реагує на актуальні теми, але тримає в полі зору й ті, які втратили резонанс, змушуючи їх повертатися в інформаційній простір, коли у цьому є суспільний інтерес.

Подібні проєкти особливо важливі зараз, адже розслідування злочинів проти людяності та пошук правди у суспільно значущих справах є одночасно ключовими передумовами демократичного розвитку та повоєнного відновлення України.

Європейський фонд за демократію (ЄФД) є відданим партнером українського громадянського суспільства, який підтримує ініціативи, спрямовані на посилення демократичних процесів. Ми вдячні за можливість разом реалізовувати ініціативи, які допомагатимуть Україні на демократичному шляху! 

Довідка:

Європейський фонд за демократію – це незалежна грантодавча організація, яка була заснована у 2013 році Європейським Союзом (ЄС) і країнами-членами ЄС в якості автономного міжнародного цільового фонду для сприяння розвитку демократії в країнах Європейської політики сусідства (країни Східного партнерства, Близького Сходу та Північної Африки), Західних Балкан, в Туреччині, а також поза їхніми межами. ЄФД підтримує організації громадянського суспільства, продемократичні рухи, громадських і політичних активістів, а також незалежні медіа-платформи та журналістів, які сприяють встановленню плюралістичних демократичних політичних систем.

Лабораторія законодавчих ініціатив – провідний український аналітичний центр, у фокусі роботи якого дослідження українського парламентаризму, підтримка євроінтеграційного шляху України, робота з реформою децентралізації та політична освіта.

Питання кінцевої істини в праві є досить суперечливим. У сучасній українській правовій системі право встановлення кінцевої істини має Конституційний Суд України.

Проте один факт того, що КСУ прийняв якесь рішення не робить це рішення остаточно правильним. У справі «про конституційність окремих положень Закону «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України»,  КСУ міг прийняти інше рішення, маючи при цьому достатньо вагоме правове обґрунтування. Таке обґрунтування наявне в Розбіжній думці судді КСУ Сергія Головатого та Окремій думці судді КСУ Василя Лемака. Аргументація ж самого рішення КСУ критикується багатьма експертами. Зокрема і Представник Президента у Конституційному Суді Федір Веніславський вважає юридично слабко вмотивованим рішення КС. Додаткові підстави сумніватися в справедливості рішення дає можливий конфлікт інтересів у деяких суддів КС, щодо яких НАЗК склало адміністративні протоколи або здійснювало перевірки. Особливий резонанс викликала історія про незадекларований будинок в Криму Голови КСУ. У тексті ж рішення КСУ знайшли плагіат, зі збірки статей та есе «Федераліст» авторства О. Гамільтона.

Конституційний Суд має бути останнім бастіоном охорони конституції, проте непоодинокими є зовсім протилежні випадки, і Конституційний Суд виступає інструментом руйнування конституційного ладу держави. Часто Конституційний Суд дозволяв президенту певної країни обиратися на новий третій, четвертий чи п’ятий термін, цим самим руйнуючи конституційні засади демократичного режиму у державі. Так Конституційні Суди дозволяли обиратися на треті терміни президентам Киргизстану, Сенегалу та Бурунді, на четвертий термін – президенту Болівії, на п’ятий – президенту Росії. Власне Конституційний Суд України теж відзначився в цьому списку, дозволивши Леонідові Кучмі переобиратися на третій термін (хоча останній цим і не скористався). Іншим прикладом руйнівного для конституційного ладу є рішення 2010 року, про скасування поправок до Конституції 2004 року. Усі ці рішення призвели до руйнування конституційного ладу та негативних наслідків для держави, а конституційні суди – зіграли в них головну роль.

Аналізуючи саме рішення Конституційного Суду у справі щодо діяльності антикорупційних органів, а також у спробах осмислити і хоч якось для себе артикулювати ситуацію, яка склалася, автори цього коментаря зійшлися на не менш абсурдному, ніж сама ситуація висновку: демократична інституція приймає в демократичний спосіб недемократичне рішення. Парадоксальність цієї ситуації полягає у тому, що вона можлива (адже вона вже сталася) і неможлива (через катастрофічні для державних інституцій наслідки) водночас. Першим інтуїтивним способом стати в критичну позицію щодо цієї катастрофи буде звісно пошук винних. Адже якщо процедура була з порушеннями або була злочинна змова, то винна не система, а конкретні люди, конкретні судді. Такий спосіб критики відсилає нас до сучасної версії мракобісся, коли, замість того, щоб визнавати, що щось не так з формою, структурою, шукають конкретних винних (так здебільшого працює сучасний український інформаційний простір і політичний дискурс). Але поки припустимо, що судді Конституційного Суду щиро переконані у законності та правомірності свого рішення.

Зрозуміло, що Конституційний Суд міг прийняти й інше рішення по цій справі. Окрім здорового глузду, про це свідчить і наявність двох окремих думок, і одностайність думок незалежних експертів та представників дуже різних політичних таборів. Тобто Конституційний Суд розглядав відповідне подання і розумів, що є інші способи вирішення справи. Як так сталось, що в молодій, і вже без сумніву демократичній, державі, де боротьба з корупцією декларується на всіх рівнях, Конституційний Суд виносить настільки суперечливе рішення?

Здивування та обурення стали частиною нашого повсякденного життя за останній час. Незрозуміла кадрова політика, згортання (а то і відверте скасування) багатьох реформ, плутані публічні заяви із кардинально протилежними діями та наслідками – це політична реальність, в якій живемо ми і судді Конституційного Суду. При цьому найбільше жахає навіть не саме рішення, як доконаний факт. У цьому рішенні найбільше лякає рівень (не)обґрунтованості, а також те, що поважні судді Конституційного Суду взагалі вважають за можливе і прийнятне приймати рішення з таким рівнем обґрунтування.  Але в країні, де рівень обґрунтування будь-яких змін слабкий, а найпопулярнішою підставою для змін (при чому дуже радикальних) є результати невідомих за природою, рівнем легітимності і можливими політико-правовими наслідками відповіді на «питання Президента», то чи можна очікувати від суддів, що вони будуть пропонувати високі стандарти обґрунтування?

Інша проблема, яка напряму пов’язана з рівнем обґрунтування є (не)передбачуваність рішень судів, а особливо Конституційного Суду. Саме вичерпність обґрунтування дає можливість рішенням суду бути передбачуваними. Непередбачуваність рішень Конституційного Суду – це вирок реформам, оскільки вони так чи інакше спрямовані на зміну статусу кво. Тут можна, звичайно, говорити про випадки політичної заангажованості суддів, коли за різних умов Конституційний Суд виносив абсолютно протилежні рішення/тлумачення з одного й того самого питання (наприклад рішення № 16-рп/2008  та № 11-рп/2010 щодо принципу формування парламентської коаліції), або коли винесене рішення не тільки суперечило вже усталеним правовідносинам, а й мали наслідком руйнування конституційного ладу і узурпації влади (рішення № 20-рп/2010 щодо відміни Конституційної реформи 2004 р.). За такої ролі Конституційного Суду і при такому підході суддів до винесення рішень немає жодної гарантії, що через певний час не будуть скасовані будь-які реформи, будь-які нові політики, бодай скільки грошей міжнародних партнерів на них не було витрачено чи скільки десятків та сотень життів не було втрачено у вимогах їх впровадження.

З іншого боку, в цьому контексті можна говорити про зловживання народними депутатами свого права на конституційні подання. Адже такі звернення повинні в першу чергу також мати на меті захист Конституції, а не досягнення політичних цілей. Завантаженість Конституційного Суду такими рішеннями створює у суддів певне уявлення щодо політичної реальності сьогодення. За умови непередбачуваності дій Конституційного Суду такі подання несуть реальну загрозу для демократичних інституції, верховенства права і національної безпеки України.

З судовим рішенням можна не погоджуватися, але важливо, щоб логіка рішення була зрозумілою і не викликала сумнівів. Обґрунтованість рішень КСУ – це одна з найважливіших засад його діяльності. Однак в цьому конкретному випадку важко осягнути, яким чином судді прийшли до ухвалених в результаті висновків.

Так, на думку КСУ, незалежність судової гілки влади тягне за собою визнання неконституційними норм, які стосуються не тільки суддів, а загалом усіх суб’єктів декларування. У Конституційного Суду були і тут альтернативні варіанти визнати норму неконституційною з вимогою до Верховної Ради внести відповідні зміни, як, наприклад, Суд вчинив у справі щодо конституційності положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України. У цій справі Суд визнав положення неконституційним  і зобов’язав  Верховну Раду України привести нормативне регулювання у відповідність із Конституцією України та цим рішенням. Такий спосіб, зокрема, допомагає уникнути ситуації  «законодавчої паузи», як висловився суддя Лемак, у своїй окремій думці. Чому Суд не зробив схожим чином зараз? Прикра помилка? Зумисний саботаж реформи? Демонстрація «сили» судової гілки влади у ситуації реальної загрози вже звичному способу життя і статусу суддів?

У питанні щодо кримінальної відповідності Суд висловив думку, що встановлення кримінальної відповідальності за декларування завідомо недостовірних відомостей  є надмірним, а негативні наслідки, яких зазнає особа, – непропорційні шкоді. Однак проблема полягає в тому, що Суд не навів якихось додаткових міркувань, які дозволили йому зробити такий висновок. Хоча навіть в своєму рішенні Суд наводить Висновок Консультативної ради європейських суддів від 9 листопада 2018 року, де зазначається, що корупція серед суддів є однією з основних загроз суспільству та функціонуванню демократичної держави. А як зазначається в Розбіжній думці пана Головатого з посиланням на міжнародні договори, які підписала Україна, корупція є однією із найнебезпечніших загроз правопорядку, демократії та правам людини, руйнує добропорядне врядування, чесність та соціальну справедливість. Інша проблема лежить у теоретичному просторі: чи може взагалі Конституційний суд визначати доцільність покарання замість того, щоб аналізувати наявність чи відсутність розумних обґрунтувань для обмеження свобод, як це зазвичай відбувається в межах конституційного судочинства.

Підсумовуючи цю частину, і якщо зовсім коротко, то Конституційний Суд міг ухвалити як мінімум не таке руйнівне для антикорупційної архітектури рішення: як в аспекті обсягу застосування, так і передбачаючи адекватні механізми імплементації цього рішення.  Однак не зробив цього.

Рішення КСУ може мати дуже вагомі наслідки, настільки вагомі, що під загрозою може опинитися національна безпека України. У НАЗК вже заявили, що втратили доступ до реєстрів. Відповідно НАЗК не може здійснювати спеціальні перевірки кандидатів на посади, без яких керівники органів державної влади не можуть бути призначені, оскільки «Рішення про призначення (обрання) або про відмову у призначенні (обранні) на посаду, пов’язану із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, приймається після проведення спеціальної перевірки» (джерелоЧастина 2 ст. 58 закону «Про запобігання корупції» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18#Text). Це ставить під питання результати місцевих виборів, та й функціонування державного апарату в цілому. ЄС вважає, що рішення КСУ є достатньою підставою для тимчасового призупинення безвізового режиму. Антикорупційна реформа є однією з основних складових домовленостей України з західними партнерами: МВФ, Світовим Банком, вищезгаданим Європейським Союзом. Посли держав Великої Сімки теж висловили своє незадоволення підривом антикорупційної реформи. Фінансова підтримка у формі кредитів чи прямої фінансової допомоги тепер теж знаходиться під питанням. А кращого часу для відмови від фінансової підтримки годі й шукати – пандемія та економічна криза дуже вдало збіглися з анти-антикорупційним рішенням КСУ. Не варто забувати й безпосередньо про боротьбу з корупцією. Досить квола боротьба з корупцією буде ще більше ослаблена рішенням КСУ: громадськість втрачає можливість контролювати спосіб життя чиновників, вилучається одна з головних антикорупційних статей Кримінального кодексу, а головний орган по запобіганню корупції втрачає більшість своїх повноважень. Рішення КСУ таким чином вилучає інтегральні частини антикорупційної архітектури. Навіть якщо буде прийнято новий закон, існуючі кримінальні справи по (вже) неконституційним статтям будуть припинені. Весну, коли почнуться посадки за корупцію доведеться чекати дуже довго. Мабуть навіть довше ніж виходу нової книги Дж. Мартіна «Мрії про весну» (A Dream of Spring).

По великому рахунку, Конституційний Суд створив патову ситуацію для всієї антикорупційної реформи, а також для багатьох державних інституцій.  Конституційний Суд може спробувати скористатися положенням частини 2 статті 95 Закону «Про Конституційний суд» і за клопотанням учасника конституційного провадження, який брав участь у справі, роз’яснити порядок виконання рішення, пояснивши, що рішення стосується лише працівників судової системи. Хід не дуже красивий. З іншого боку, ймовірно, Верховній Раді доведеться намагатися приймати нові положення, які стосуються діяльності НАЗК і узгоджуються з рішенням Конституційного Суду. Проблема полягає у тому, що, оскільки обґрунтування дуже розпливчасте, то теоретично будь-які нові закони щодо НАЗК також можуть бути визнані неконституційними.  Чи не єдиним виходом із ситуації, що склалася, є винесення питання законності рішення КСУ на всенародне опитування, під час другого туру місцевих виборів: «питання від Президента: одне, але на мільярд» (для гарячих голів з ОП – це жарт).

Проте Володимир Олександрович вирішив йти ще більш незаконним шляхом, ніж проведення всенародного опитування. Подано законопроект «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства», що суперечить і Конституції, і самій суті законів (які не є актами індивідуальної дії). Виникає риторичне питання: що є гіршим – рішення КСУ чи цей законопроект?

Конституційний Суд є одним з найбільш незалежних органів в українській правовій системі. Таку незалежність йому гарантує Конституція. З огляду на це, чинність рішень Конституційного суду, як і питання перебування суддів Конституційного Суду на посадах не може бути предметом регулювання закону. Відповідно до правової доктрини законодавчий акт, який скасовує рішення Конституційного Суду або звільняє з посад суддів Конституційного Суду, не може мати жодних юридичних наслідків. Навіть сама така пропозиція викликає закономірне обурення і є неосяжною для будь-якої людини з правовою освітою. Однак зважаючи на те, що вже «несеться», спробуємо моделювати ситуацію, що законопроект було прийнято і хоч якось легітимовано.

Тут виникає досить несподіваний сценарій. Закони є, фактично, конституційними доти, доки Конституційний суд не ухвалив рішення про їх неконституційність. Якщо закон про припинення повноважень складу КСУ не буде визнано неконституційним, тоді він теж буде конституційним. Але оскільки повноваження КСУ припиняються, відповідно рішення про неконституційність не може бути ухвалене цим складом КСУ. Виникає колізія. Після припинення повноважень цього складу КСУ, буде сформовано новий склад КСУ, і тоді може бути прийнято рішення про неконституційність цього закону. Тут знову виникає колізія – чи буде означати визнання закону про припинення повноважень КСУ неконституційним те, що повноваження попереднього складу КСУ будуть поновлені? Проте і новий склад КСУ начебто має бути сформований за законною та конституційною процедурою. Відкритим залишається і питання конституційності Закону «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, адже у разі визнання закону (який на разі на стадії законопроекту) В. Зеленського, ці поновлені закони теж будуть неконституційними. Новий склад КСУ в своєму рішенні може вирішити ці колізії, розтлумачивши порядок виконання свого рішення, проте очевидними є наявність занадто великої кількості колізій та невідомого. Навіть якщо процес визнання неконституційності закону «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства» (якщо він стане законом) не буде запущено одразу, фундамент законності у Закону «Про запобігання корупції», окремих положень Кримінального кодексу України буде дуже хитким, і це лише питання часу, коли такий закон буде визнано неконституційним.

Набагато більш законним виходом із ситуації було б прийняття закону в новій редакції, з врахуванням зауважень КСУ, наскільки це можливо, маючи на увазі досить абстрактний і нечіткий характер обґрунтування рішення.

Ми могли б накидати кілька не менш абсурдних варіантів, ніж запропонований Президентом законопроект (наприклад, позбавлення суддів громадянства, визнання їх безвісти відсутніми – а чому б ні? Після такого ці судді не «існують» для суспільства), але жодний варіант не вирішить наявну ситуацію. Більше того, такі абсурдні варіанти підважують конституційний лад в нашій країні ще більше. Цю ситуацію необхідно прийняти і визнати, що проблема вкорінена в саму систему. Це не означає, що нічого не треба робити. Протести, прийняття нового закону щодо НАЗК, висвітлення в ЗМІ кожного подальшого кроку Конституційного Суду, (можливо) реформування Апарату Конституційного Суду і навіть проведення правоохоронними органами перевірок, щоб виключити факт «злого умислу» в діях суддів (особливо враховуючи конфлікт інтересів деяких суддів, які підтримали рішення) – це спокійно, демократично і впевнено.

Загалом вся ця ситуація стала можливою через небезпечні процеси політизації судової влади, яка характерна для молодих демократій, а також авторитарних режимів. То чи можна визнати дії суддів КСУ зрадою і відправити їх до Ростова, як пропонують активісти, або «просто взяти і відновити довіру до КСУ», перезапустивши його? Якщо судді виходили зі своїх переконань щодо права і переконані в тому, що їх рішення не просто законне, а і правове, то ні. Судді як частина ширшого процесу вказують нам на політичні проблеми, які панують в нашій державі. Легітимність цього рішення під сумнівом, однак при цьому під сумнівом і діяльність всього Конституційного Суду, рішення або позиції якого у різних випадках викликають схвальні відгуки одних і обурення інших.

Сучасні політики мають усвідомлювати певну сакральність Конституції, як документу, як суспільного договору. А отже і призначення суддів КСУ не може бути змаганням за політичний вплив або результатом політичних торгів. Тут звісно можна згадати процес призначення суддів Верховного Суду США, який є важливою частиною політичної гри. Більше того, в США процес призначення є важливою подією в інформаційному просторі, і кожне призначення публічно дебатується. В ідеалі, суб’єкти призначення суддів Конституційного Суду мали би змагатися за те, хто з них призначить найбільш достойну та варту довіри людину. Адже Конституційний Суд – це та інституція, яка має повноваження динамічно тлумачити Конституцію, вдихаючи в неї життя відповідно до сучасної реальності.

На жаль, ані політична культура в сучасній Україні, ані судова реформа, яка триває вже не один рік, ані система підготовки правників (і відповідно суддів) все ще не дозволяють наблизитися до такого високого конституційного ідеалу. І що гірше, реакція інших гілок влади, зокрема, Президента із його новою (хочеться навіть сказати «цнотливою») політичною силою – не те, що якось може виправити ситуацію. Навпаки, це затягує нас у вир конституційного хаосу, і запускаючи сніжний антиконституційних ком, де кожна наступна дія видається ще більш неконституційною і, як в результаті, підриваючи легітимність державних інституцій.

10-13 березня Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Світлана Матвієнко брала участь у Конкурсній комісії, яка проводила співбесіди з кандидатами до Наглядової ради системи Безоплатної правової допомоги (Координаційний центр з надання правової допомоги, Міністерство юстиції України). І от вже на сьогодні маємо результат – Наглядову раду обрано! До її складу увійшли 9 членів та членкинь.

Звіт присвячено аналізу державної політики у сфері адвокатури та адвокатської діяльності, розвитку адвокатури як незалежного самоврядного суспільного інституту з моменту заснування Національної асоціації адвокатів України у 2012 році до сьогодні.

У звіті оцінюються стан виконання відповідних міжнародних зобов’язань України, ефективність державної політики у сфері адвокатури та адвокатської діяльності, проблемні питання реалізації чинного Закону «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року, окремі законодавчі ініціативи народних депутатів України, внесені та/або прийняті у цей період.

Також беруться до уваги зміни державної політики у згаданій сфері у зв’язку зі здійсненням судової реформи, реалізацією стратегії у сфері прав людини та внесенням змін до Конституції України (щодо правосуддя). Зокрема, окремим предметом аналізу є проект нової редакції Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», затверджений Радою з питань судової реформи у червні 2018 року.

У цьому зв’язку оцінюються сильні сторони, недоліки та дискусійні питання у згаданому проекті нової редакції «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», зокрема те, наскільки його положення дозволяють відповісти на сучасні виклики у функціонуванні адвокатури.

Оцінку було здійснено на основі загальновизнаних міжнародних стандартів адвокатської діяльності, які визначені у: Основних положеннях про роль адвокатів ООН, Проекті Загальної декларації про незалежність правосуддя (декларація Сінгхві), Рекомендації Комітету Міністрів РЄ R (2000)21 про свободу здійснення професії адвоката, Хартії основних принципів європейської адвокатської професії CCBE, Кодексі поведінки європейських адвокатів CCBE.

За результатами проведеної оцінки було зроблено такі висновки:

1. Відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів незалежна адвокатура є необхідною умовою утвердження верховенства права та демократії в суспільстві.
2. Реформа адвокатури є складовою судової реформи та стратегії у сфері прав людини, які не можуть бути успішними без інституціонально розвинутої незалежної адвокатури.
3. Державна політика у сфері адвокатури та адвокатської діяльності є неефективною. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року, який визначає засади її організації та діяльності, містить значні недоліки, що мають істотний негативний вплив на виконання адвокатурою її особливої соціальної ролі у суспільстві. Цей Закон вже два роки залишається неприведеним у відповідність до Конституції України після внесення змін до неї щодо правосуддя.
4. Розвиток адвокатури в Україні у 2012–2018 роках виявив низку проблем і у застосуванні Закону.
5. Незважаючи на наявність окремих недоліків та декількох дискусійних питань, Проект нової редакції Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», затверджений Радою з питань судової реформи у червні 2018 року, в цілому відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам, суттєво вдосконалює засади організації та діяльності адвокатури, дозволить, у разі його прийняття, розв’язати більшість проблем, що виникли в діяльності адвокатури України у 2012–2018 роках, та забезпечити її прогресивний розвиток в інтересах суспільства і цілях справедливого правосуддя.

Підготовка та презентація аналітичних доповідей у форматі Shadow Report (тіньові звіти) є частиною проекту, який реалізує ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» у рамках Програми USAID «РАДА: відповідальність, підзвітність, демократичне парламентське представництво», що виконується Фондом Східна Європа.

Думки, викладені в цій публікації, не обов’язково відображають позицію Уряду США, Програми USAID «РАДА: відповідальність, підзвітність, демократичне парламентське представництво» і Фонду Східна Європа.

Тіньовий звіт «Адвокатура України: уроки перших років самоврядності» підготовлено ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив» у співпраці з ГО «Адвокат майбутнього» на запит Комітету Верховної Ради України з питань правової політики і правосуддя з метою підтримки здійснення його контрольної функції.

27 березня 2018 року в стінах Верховної Ради України відбувся Круглий стіл «Виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах “Юрій Миколайович Іванов проти України” та “Бурмич та інші проти України”: вимоги щодо заходів загального характеру», організований Підкомітетом з питань виконання рішень Європейського суду з прав людини Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя, Міністерством юстиції України та проектом Ради Європи «Підтримка виконання Україною рішень Європейського суду з прав людини».

Під час Круглого столу Світлана Матвієнко, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, презентувала Тіньовий звіт «Щодо стану виконання урядом України рішення Європейського суду з прав людини у справі Бурмич та інші проти України», підготовлений експертом Лабораторії законодавчих ініціатив.

Проблема невиконання рішень національних судів вперше була констатована Європейським судом 2004 року в справах «Жовнер проти України» та «Войтенко проти України». На жаль, впродовж 5 років Урядом України не було вжито ефективних заходів для вирішення даної проблеми, що спричинило значне збільшення кількості скарг до Європейського суду, як наслідок, Судом було вирішено застосувати процедуру пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». У цій справі Суд вказує на існування структурних проблеми, які мають широкомасштабний і комплексний характер і вимагають здійснення всебічних і комплексних заходів законодавчого та адміністративного характеру, із залученням різних національних органів. Європейський суд постановив, що порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  (ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997) практики, яка полягає в систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв’язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту.

12 жовтня 2017 рішенням Великої Палати Європейського суду з прав людини у справі «Бурмич та інші проти України», Європейський суд передав 12,148 справ під контроль Комітету міністрів Ради Європи. А також прийняв рішення про передачу всіх подібних справ, які знаходяться на розгляді, а також майбутніх подібних справ, до Комітету Міністрів для розгляду в рамках загальних заходів щодо виконання пілотного рішення у справі Іванова, включаючи положення щодо відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання національних судових рішень та сплати боргу, присудженого судовим рішенням. Таким чином державні органи мають бути закликані запровадити на національному рівні цільовий механізм для забезпечення відшкодування всім фактичним та потенційним заявникам, які мають дійсні скарги відповідно до Конвенції. У відповідь на рішення у справі Бурмича 17 листопада 2017 року у Страсбурзі відбулась зустріч високого рівня за участю Міністерства юстиції, Адміністрації Президента та Парламенту, на якій обговорювалось створення ad hoc механізму цільового відшкодування для всіх зазначених у рішенні заявників, що має відбуватись паралельно з зусиллями, спрямованими на досягнення довгострокового вирішення першопричин цих проблем.

Світлана Матвієнко, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, презентуючи Тіньовий звіт, підготовлений експертом Лабораторії законодавчих ініціатив, зазначила, що джерелом інформації для Звіту стали щорічний звіт про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2017 р., відповіді на запит пана Ліщини народному депутату України Сидоровичу Р. М., інформація, надана Міністерством юстиції̈ Уповноваженому ВРУ з прав людини, щорічна доповіді Уповноваженного ВРУ з прав людини про стан додержання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні за 2017 р. та інформація, отримана від заявників у справі Бурмич.

Перша позиція – вжиття заходів щодо виконання рішень національних судів винесених на користь заявників у справі Бурмич та виплати компенсацій; друга позиція – вжиття заходів щодо запровадження ефективної системи виконання рішень національних судів.

Якщо говорити про вжиття заходів щодо виконання рішень національних судів, то варто наголосити на механізмі, виявленому нашими експертами, і який полягає у роботі з Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення платежів, пов’язаних з використанням рішень закордонних юрисдикційних органів, прийнятих за наслідками розгляду справ проти України» № 408 від 7.03.2017.

Постанова КМУ № 408 може бути покращена наступним чином: найперше має бути проведений масштабний збір інформації щодо рішень, які підлягають виконанню та стан їхнього виконання. Внесення змін до Постанови КМУ № 408 дозволить здійснювати витрати для вжиття заходів загального характеру. Після цього з’явиться можливість здійснити розрахунок суми індексації та компенсації за тривале невиконання рішень судів. І найголовніший крок – забезпечити достатнє фінансування цих виплат. Саме на цьому етапі потрібна злагоджена робота Верховної Ради України та підняття цього питання не тільки в межах професійного кола юристів, а масштабне інформування громадськості.

Другим важливим пунктом, на якому акцентує увагу Тіньовий звіт, є вжиття заходів щодо запровадження ефективної системи виконання рішень національних судів.

Основними недоліками запропонованого Урядом механізму, на нашу думку, є:

• погашення заборгованості векселями здійснюється за згодою стягувача, при цьому відсутні альтернативні механізми погашення заборгованості;
• відсутність індексації за період з моменту винесення рішення і до моменту видачі векселів, а також відшкодування немайнової шкоди;
• строк погашення заборгованості є надто довгим (про що зазначалось Українською Гельсінською Спілкою з прав людини п. 125 Бурмич), окрім того, він може бути в будь-який̆ момент продовжений̆ рішенням Уряду, так само як змінена відсоткова ставка;
• моментом виконання рішення суду вважається не момент повної оплати векселя, а момент видачі векселя стягувачу.

Проблема невиконання рішень національних судів вперше була констатована Європейським судом у справі «Жовнер проти України» (заява № 56848/00, рішення від 29.06.2004 р.) та «Войтенко проти України» (заява № 18966/02, рішення від 29.06.2004 р.).

На жаль, впродовж 5 років Урядом України не було вжито ефективних заходів для вирішення даної проблеми, що спричинило значне збільшення кількості скарг до Європейського суду, як наслідок, Судом було вирішено застосувати процедуру пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (рішення № 40450/04 від 15.10.2009 р.).

Тіньовий звіт щодо стану виконання урядом України рішення Європейського суду з прав людини у справі Бурмич та інші проти України містить стислий огляд проблеми, аналіз запропонованих Урядом України заходів; досліджує вжиття заходів щодо виконання рішень національних судів винесених на користь заявників у справі Бурмич та виплати компенсацій; досліджує вжиття заходів щодо запровадження ефективної системи виконання рішень національних судів; пропонує ефективний механізм виконання нових рішень та погашення чинної заборгованості.

09 лютого 2018 року о 12:15 у Верховній Раді України відбувся прес-брифінг, присвячений презентації аналітичного дослідження (Policy Paper) на тему «Застосування практики та виконання Україною рішень Європейського Суду з прав людини».

Захід організовано Лабораторією законодавчих ініціатив спільно з Русланом Сидоровичем, народним депутатом України, Головою підкомітету з питань виконання рішень Європейського суду з прав людини Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та правосуддя, в рамках реалізації Програми USAID «РАДА: відповідальність, підзвітність, демократичне парламентське представництво», що виконується Фондом Східна Європа.

Дослідження презентували:

• Руслан Сидорович, народний депутат України;
• Олександр Заславський, заступник Голови Ради Лабораторії законодавчих ініціатив.

У документі запропоновані шляхи удосконалення національно-правового механізму реалізації рішень ЄСПЛ на основі проаналізованих норм міжнародного права у правовій системі України, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», національної практика виконання зобов’язань за ЄСПЛ.

Руслан Сидорович, народний депутат України, наголосив:

Олександр Заславський, заступник Голови Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, автор дослідження, подякувавши пану Руслану за підтримку і співпрацю у популяризації документів аналізу політики, наголосив:

Правовим базисом регіональної системи захисту прав людини Ради Європи (далі — РЄ) є Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі — ЄКПЛ). Втім, з розвитком Ради Європи та системи захисту прав людини під її егідою, а також з поглибленням діяльності Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) на перший план у досягненні цілей Конвенції почали виходити рішення цього Суду, правові принципи та стандарти, вироблені ним на основі зазначеної Конвенції.

ЄСПЛ вже декілька десятиліть розглядає ЄКПЛ як «живий інструмент», керуючись у своїх рішеннях не статичними, одного разу прийнятими нормами, а реально наявними правовідносинами, особливостями правових систем, культур, правосвідомості різних держав-членів РЄ. Тому можна говорити про «вирівнювання» ролі і місця у цій системі захисту прав людини норм власне Конвенції та рішень, стандартів і принципів, вироблених Судом.

Еволюційний підхід до ЄКПЛ (тлумачення її положень в еволюції та у відповідності до змінних правовідносин) було викладено у рішеннях «Тайрер проти Сполученого Королівства» від 25 квітня 1978 р., «Маркс проти Бельгії » від 13 червня 1979 р. та багатьох інших: «Суд звертає увагу на те, що Конвенція є живим інструментом і …повинна тлумачитися з точки зору умов сьогоднішнього дня» (в подальшому такий підхід отримав назву «методу еволюційного тлумачення Конвенції», а сама Конвенція — «живого інструмента»).

Відтак практика ЄСПЛ із застосування Конвенції, тлумачення норм та стандартів, закладених в ній, як і діяльність інших органів РЄ із застосування і реалізації цих рішень, зробили рішення цього Суду ключовими в усій системі правозахисту РЄ.

З іншого боку, в сучасному міжнародному праві в цілому значно зростає роль рішень міжнародних судів, як джерела права. Цей процес багато в чому двосторонній. Так, за висновком професора І.І. Лукашука, ще з кінця минулого століття «тенденція до зростання ролі судів держав у функціонуванні міжнародного права стає все більш очевидною. Від цієї ролі значною мірою залежить дія як міжнародної, так і національних правових систем».

Тому роль рішень і практики ЄСПЛ виходить далеко за межі ординарних міжнародно-правових зобов’язань держави.

Лектор: Сергій Головатий, Президент-засновник Української правничої фундації, Міністр юстиції України (1995-1997, 2005-2006), почесний партнер ПАРЄ. Напрямками наукової діяльності є міжнародне публічне право, теорія права, конституційне право, права людини. Опублікував понад 200 наукових праць, головною з яких є монографія (у трьох книгах) «Верховенство права» (2006).

У заході взяли участь понад 30 людей: студенти та аспіранти київських вишів (Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київський національний університет ім. Тараса Шевченка), викладачі Національної академії внутрішніх справ, випускники Програми стажування у Верховній Раді, помічники народних депутатів, представники громадських організацій.

Правовладдя виступає тестом на наявність чи відсутність у суспільстві того стандарту, без якого справжня демократія і забезпечені права людини виявляються нездійсненними. Суд, оцінюючи дії держави (її органів і посадових осіб) стосовно людини в кожному випадку за допомогою формул — «у суспільстві, що взяло зобов’язання дотримуватися верховенства права», «у державі, що визнає верховенство права», «у державі, керованій верховенством права» тощо, — чітко визначає, що та чи інша дія держави є несумісною з погляду принципу верховенства права.

Виходячи з того, що принципи справжньої демократії, прав людини і правовладдя як «основоположні європейські ідеали» належать до цінностей, що становлять спільну спадщину європейських народів. Актуалізація проблематики правовладдя важлива у світлі євроінтеґраційних прагнень України.

Що таке «the rule of law» та які цінності стоять за цим принципом? Чому переклад принципу «the rule of law» як «верховенство права» є помилковим? Чому треба віддавати перевагу терміну «правовладдя» й які смисли та конотації він несе? Якими є віхи становлення ідеї правовладдя? Що є мірилом правовладдя? У чому полягає різниця між soft law і hard law? Що таке справедливість? Що таке природні права та як вони забезпечуються? Навіщо усім необхідно вивчати філософію? Які сильні та слабкі сторони Конституції України? – відповіді на ці та інші питання отримали учасники лекції.

Захід організовано Лабораторією законодавчих ініціатив спільно з Інтерньюз-Україна та Лігою інтернів у рамках Програми USAID «РАДА: відповідальність, підзвітність, демократичне парламентське представництво», що виконується Фондом Східна Європа.