Андрій Магера: Змішана виборча система забезпечувала представництво інтересів лише третини українських виборців
Ігор Когут: Україну силоміць, маніпулятивно повертають до змішаної виборчої системи
Тут можна говорити про різні аспекти недоліків системи. Слід загалати, як формувалась більшість після виборів 2002 ріку. Також є багато питань щодо округів – ніяк не визначені критерії їх «нарізки» округів. Тут можуть бути численні маніпулятивні технології – хоча б з огляду на те, в якому регіоні буде більше чи менше округів.
Також необхідно згадати про складність закону, його просто не розуміють. Причина цього – тотальна недовіра до всіх учасників процесу. Діяльність члена виборчої комісії регламентується фактично покроково. У експертів, які готували висновки Венеціанської комісії, така складність викликала нерозуміння.
Важко сьогодні стовідсотково говорити про те, яка виборча система найкраща для України. Соціологія говорить про те, що люди хочуть мати мажоритарну систему. Відверто – альтернативою до змішаної системи сьогодні виглядає система відкритих регіональних виборчих списків. Аналізуючи виборчий законопроект, підготовлений Міністерством юстиції, Венеціанська комісія взяла на себе величезну сміливість. Попри те, що її попередній висновок виявився досить обережним, в ньому міжнародні експерти наголосили, що Україна мала б прислухатися до рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи щодо запровадження саме системи з відкритими регіональними списками. На що Міністр юстиції відповів що «вирішувати, яку обирати виборчу систему – це виключне право самої держави». Але в ситуації, що зараз склалася, не зрозуміло, хто насправді це вирішує: чи держава, чи окремі політики, чи це рішення президента. Але знову ж таки, доводиться визнавати, що це рішення ніяким чином не було продискутовано та не апробовано. Було б природно, якби президент, винісши проблему обговорення виборчого закону за межі парламенту, позбавив проблему багатьох політичних аспектів. Насправді, під час засідань Робочої групи ініціатори законопроекту прислухалися до багатьох експертних зауважень (стосовно спостереження, стосовно оприлюднення даних про кандидатів, стосовно навчання членів виборчих комісії тощо) й знаходився компроміс. Але принципового питання виборчої системи не торкалися. Ми залишаємося в ситуації, коли в суспільстві залишається недовіра до того, що його голосами в черговий раз хочуть маніпулювати.
Разом з тим, Україна не витримає ситуації без змін. Якщо не буде виборів у 2012 році, то та соціальна напруга, яка вже сьогодні виплескується за край, може набути дуже небезпечних форматів. Вибори ж часто бувають способом каналізації суспільної енергії. Тож у наступному році парламентські вибори мають відбутися в будь-якому разі.
Україна вміє проводити чесні вибори відповідно до міжнародних стандартів. Наша країна в цьому плані не є білою плямою на карті Європи. Але зараз вкрай потрібна політична воля влади та громадянська активність й відповідальність виборців.
Про підвищення прохідного бар’єру:
Це питання політичної доцільності. Якщо говорити про європейський досвід, то від 3% до 5% вважається допустимим для прохідного бар’єру. Але якщо говорити про політичну доцільність в контексті тих політиків, які зараз при владі в парламенті, то для них вигідне підвищення бар’єру. Сьогодні вони відчувають силу й прагнуть відсікти конкурентів, законсервувати систему. Якщо ж говорити про політичну доцільність суспільства, то мені здається, нам треба все-таки знижувати бар’єр й створювати конкуренцію в парламенті. Потрібно надати можливість для нових політичних об’єднань проходити в парламент та створювати свої фракції.
Про скасування пункту «проти всіх»:
Ця позиція вже вилучена з виборчого законопроекту. Будемо дивитися, як це позначиться на виборчому процесі та на його результатах. Часто говорять, що це робиться для підвищення політичної відповідальності виборців, але таке пояснення, насправді, досить недолуге. Дійсно, ті голоси, які віддані «проти всіх», пізніше так чи інакше йдуть в ротацію й розподіляються між лідерами виборів. Але з відміною відповідного пункту ми отримуємо загрозу підвищення рівня абсентеїзму, тобто кількості людей, які відмовляться йти на голосування. А якщо люди не підуть на вибори, то це підвищить небезпеку фальсифікацій.
Про заборону виборчих блоків:
Проблема виборчих блоків є багатовимірною. Зокрема тут треба згадати про політичну відповідальність – блоки насправді її розмивають. Чи можемо ми сьогодні щось конкретне сказати про блок «Наша Україна – Народна самооборона»? Хто є хто там, за що вони виступають?
Разом з тим, на проблему блоків не можна дивитися лише в контексті виборчого законодавства. Тут також треба враховувати чинник якості політичних партій. По-перше, для того, щоб забороняти виборчі блоки, необхідно законодавчо створити умови для нормального об’єднання партій. По-друге, будь-які заборони дуже негативно сприймаються в суспільстві. Лабораторія законодавчих ініціатив проводила відповідне соціологічне опитування, й більшість опитаних не хочуть такої заборони. Громадяни не хочуть, щоб чи то їх, чи то політичні партії у чомусь обмежували. По-третє, партії сьогодні «множаться» вегетативним способом – кожен, хто не погодився з керівництвом, створює власну партію. Що далі робити цим «партіям однієї особи?» Вони шукають способу разом з кимось потрапити в парламент. Якби сьогодні ми мали самодостатні, сильні партії, вони б таким чином посилювали одна одну. Але зараз це просто можливість потрапити у прохідний виборчий список. Також маємо проблему внутрішньопартійної демократії. Політичну відповідальність несе не керівництво партії. Наочний приклад – КПУ. Пам’ятаємо часи, коли вони набирали понад 20% на виборах до парламенту, а зараз – менше 5%. Але чи відбулась зміна лідера партії? І чи є потреба в цьому? В Європі ситуація кардинально інша.
Олена Чебаненко: максимальні можливості міні-рівня (коментар газеті «Известия в Украине»)
Практика останніх років свідчить, що організувати кампанію з вирішення певної політичної проблеми легше в регіонах, ніж в країні загалом. Сталося так з двох причин.По-перше, на місцевому рівні питання, що потребують вирішення, все ж не такі заполітизовані в порівнянні з проблемами загальнонаціонального рівня, як, наприклад, зміна виборчої системи, податкова чи пенсійна реформи тощо. По-друге, результати відповідних місцевих кампаній є більш відчутними для громадян, адже тут йдеться про вирішення конкретних проблем конкретної місцевості. Однак для ефективності місцевих кампаній критично важливою є комунікація влади та громадян, партнерство громадських організацій та місцевих чиновників. Зараз в Україні діє багато програм, які спрямовані на посилення такої співпраці. Як приклад можна згадати проект «Громадянин і держава. Розвиток партнерства для ефективного врядування в Україні» та проект «Посилення співпраці влади і громадськості на регіональному рівні задля розвитку громади». Основна задача цих проектів — передача в регіони (місцевим політикам та громадським активістам) знань та навичок щодо ефективного аналізу та розробки політики, організації кампаній задля просування певних питань на місцевому рівні. Також передбачається застосовування на практиці здобутих знань шляхом реалізації міні-ініціатив на місцевому рівні.
Чи готова місцева влада в Україні до співпраці з громадськістю? Відповідь — так. По-перше, є організаційна готовність серед представників місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій вчитися, відвідувати тренінги, брати участь у коаліціях з неурядовими організаціями. По-друге, представники влади, так само як і представники громадськості, відчувають, з одного боку, брак власних навичок для аналізу та здійснення дієвої політики в своїх регіонах, а з іншого боку — усвідомлюють певну неефективність, яка реально існує в процесі здійснення повноважень місцевими радами та державними адміністраціями.
Однак існують серйозні проблеми в комунікації між місцевими політиками та громадянами. На жаль, в контексті України не можна говорити про усталеність традиції співпраці влади та громадськості. Навіть на місцевому рівні, незважаючи на те, що саме тут така співпраця більш ефективна. Дуже часто влада не розглядає громадські організації як партнерів, а громадські організації не розглядають владу як доступний канал впливу, через який можливо провести те чи інше рішення. Тож маємо брак партнерських стосунків.
Разом з тим є надії на позитив. По-перше, поступово з’являється все більше і більше ініціатив, які мають на меті стимулювати співпрацю влади та громадськості, демонструвати, що таке партнерство можливе й вигідне для всіх учасників та для громад, що влада може використовувати ресурс громадськості, і навпаки. Такі ініціативи виникають як за участі та підтримки міжнародних організацій (наприклад, Європейського Союзу, Британської Ради, програми “МАТРА” посольства Королівства Нідерландів) чи українських донорів, так і за власної ініціативи неурядових центрів на місцях. По-друге, протягом останніх років вже було кілька вдалих проектів, які засвідчили дієвість співпраці місцевої влади з громадськими організаціями та активними членами громади. Приклад — так званий «Новоазовський експеримент» в одному з районів Донецька. Зміст його полягав у тому, що Донецька обласна рада видала серію міні-грантів для громад та громадських організацій з метою стимулювання вирішення конкретних невеликих місцевих проблем. Хтось на ці гроші будував майданчики, хтось ремонтував під’їзди і т. д. Проект мав реальні позитивні результати. Подібні програми успішно діяли і в інших регіонах, наприклад в Одеській області. Красномовним є той факт, що за дуже невеликі кошти люди готові були діяти задля покращення життя своїх громад. Тож, перспективи є, головне зараз — підтримка місцевих ініціатив та відповідна освіта.
На політичному роздоріжжі (коментар Олени Чебаненко газеті “Известия в Украине”)
Під час звернення до українського народу з нагоди Дня Конституції президент України Віктор Янукович розкритикував (й цілком небезпідставно) ключові положення конституційної реформи 2004 року як такі, що не витримали випробування часом. Пізніше, під час відкриття чергової сесії Верховної Ради України, він наголосив на необхідності злагодженої роботи парламенту, уряду та президента задля реалізації ключових реформ і підвищення рівня життя громадян. Назріває закономірне припущення: невже Україну вкотре чекає новий етап дебатів про зміну балансу повноважень між різними гілками влади (себто про багатостраждальну конституційну реформу), та, як наслідок — політичної нестабільності, що традиційно супроводжує такі процеси в нашій країні?
Найчастіше зараз мова йде про повернення до того варіанту конституції, який був схвалений 1996 року. Утім, загроза нинішньої ситуації полягає в тому, що риторика про повернення до президентської форми правління шляхом відміни конституційної реформи 2004 року, а також можливість реалізації цього сценарію на практиці може не лише вкотре дестабілізувати систему влади, а й суттєво нівелювати демократичні здобутки України. Тож хотілося б напередодні можливого повернення до старих «правил гри» відзначити: світова практика свідчить, що саме сильний парламент є необхідною умовою побудови демократії та належного державного управління. Невипадково більшість демократичних країн світу є парламентськими республіками. Їхні законодавчі органи ефективно представляють інтереси народу та виконують покладені на них обов’язки. Відповідно критерій ефективності має служити мірилом збалансованості роботи владних органів.
Що є підставою для оцінки ефективності парламенту як інституції? По-перше, він покликаний нормально здійснювати свої функції: формувати законодавче поле, контролювати виконавчу владу, брати участь у кадрових призначеннях. По-друге, саме парламент є тим публічним майданчиком, де формується логіка політичного процесу в державі. В Україні ж законодавчий процес є непередбачуваним (згадаймо, наприклад, тривалі блокування роботи парламенту як більшістю, так і меншістю), механізми парламентського контролю належним чином не використовуються, а рішення про кадрові призначення приймають партійні лідери внаслідок кулуарних переговорів, а не відкритих дебатів. Крім того, Верховна Рада України наразі фактично перестала бути місцем узгодження різних позицій, перетворившись на поле відкритої політичної боротьби. Часто трапляється так, що особливості протистояння у стінах законодавчого органу поширюються на політичне протистояння в державі в цілому. Згадаємо конфлікти по лінії «президент — парламент» впродовж 2008—2009 років. Як наслідок, Верховній Раді зараз, згідно з нещодавніми соціологічними дослідженнями, довіряє менше 3% громадян, а не довіряє — майже 60%.
За таких умов, найбільш конструктивним шляхом може бути не повернення до президентської форми правління, а проведення системних реформ, спрямованих на забезпечення реального функціонування парламенту як представницького органу. Для цього, в першу чергу, необхідно персоніфікувати виборчу систему через запровадження пропорційних виборів із голосуванням за відкриті списки кандидатів. Крім цього потрібно змінити законодавство про політичні партії з метою запровадження прямого державного фінансування, обмеження приватного партійного фінансування, а також забезпечення прозорості фінансів партій. Імперативний мандат також є недемократичним рудиментом, який варто скасувати. Парламент має бути наділений реальними інструментами контролю уряду. Важливе питання — удосконалення законодавчого процесу шляхом закріплення права законодавчої ініціативи за певною кількістю виборців, а також запровадження обов’язкової експертизи законопроектів Кабінетом Міністрів (це елементарно дозволить нам отримати більш якісні закони). Також у цьому контексті слід розглянути можливість введення заборони внесення законопроектів на заміну раніше поданих, посилення експертизи законопроектів у частині оцінки наслідків їх прийняття, та забезпечення громадського впливу на законотворчість.
Отже, чим має позначитися новий політичний сезон в Україні? Черговим раундом політичних і громадських дискусій про конституційну реформу? Сезонним нападом політичного паралічу? Запровадженням нових правил гри у владному трикутнику? Чи все ж таки — конструктивними кроками на шляху до підвищення інституційної ефективності влади? Час покаже. Утім уже зараз слід задуматися: який із шляхів буде для нас оптимальним.
ОЛЕНА ЧЕБАНЕНКО,
програмний координатор, експерт
Лабораторії законодавчих ініціатив
Коментар Дениса Ковриженка щодо змін до законодавства про місцеві вибори газеті «Известия в Украине»
Депутати «у мішку»
Денис Ковриженко, директор правових програм Лабораторії законодавчих ініціатив
Перш за все, була збережена змішана виборча система, яка неодноразово критикувалася і політиками, і експертами як така, що створює значні можливості для використання адміністративного ресурсу. Міські голови і надалі будуть обиратися за мажоритарною системою відносної більшості, яка так само критикувалась, оскільки дозволяє обирати мерів фактично меншістю виборців того чи іншого міста.
Ще один проблемний момент — збереження провідної ролі політичних партій у висуванні кандидатів на виборах, у формуванні виборчих комісій і т.д. Можливості самовисування як не було, так і не з’явилося. Так звана «партизація» місцевих виборів загалом є недемократичною практикою, тому що діяльність місцевого самоврядування на рівні сіл, селищ і міст не носить політичного забарвлення. Тут ідеться не про формування регіональних чи місцевих програм розвитку або ж здійснення політики на місцевому рівні, чим теоретично могли б займатися політичні партії, а про вирішення поточних проблем відповідної місцевості — прокладання доріг, облаштування різних об’єктів інфраструктури тощо. Тому мала б передбачатись можливість самовисування кандидатів у депутати районних у містах та міських рад. Так само варто було б надати право самовисування і кандидатам у мери — узурпація політичними партіями права висування міських голів є недемократичною практикою і не відповідає європейським стандартам. Крім того, це посилює ризики корупції у місцевій політиці, оскільки діючі мери, які мали б орієнтуватися, перш за все, на виборців, тепер вимушені проводити переговори з партіями щодо можливості висування своїх кандидатур на місцевих виборах. Можна лише здогадуватися, чим ці переговори можуть супроводжуватись: або зобов’язаннями з боку діючих мерів про надання партіям, які їх висунули, певних преференцій у разі свого обрання, або ж взагалі банальною купівлею власного висування.
Що ж до застосування адміністративного ресурсу на місцевих виборах, то зараз ця проблема існує на всіх виборах і не може бути вирішена шляхом змін до виборчого законодавства. Для мінімізації впливу адміністративного ресурсу на результати виборів необхідно провести комплексне реформування законодавства про боротьбу з корупцією (у тому числі і в політичній сфері), трудового законодавства та регулювання державної служби. Однак введення у дію «антикорупційного пакета» законів перенесено на 2011 рік, а державні службовці та керівники державних закладів і установ залишаються повністю залежними від політичних рішень, а тому вимушені беззаперечно виконувати забаганки політиків.
До речі, в контексті формування територіальних виборчих комісій невирішеною залишилась проблема рівномірного представництва різних політичних сил у складі комісій в межах певного регіону. Є можливості для застосування закону в ручному порядку. За статтею 22 новоприйнятого закону, кожна організація парламентської партії, яка утворила фракцію, може подати три кандидатури до складу територіальних виборчих комісій. Процедура відбору цих кандидатур ЦВК та іншими комісіями «вищого рівня» детально не прописана. В результаті, наприклад, у ручному режимі на посади голів чи секретарів виборчих комісій можуть бути навмисно призначені недостатньо підготовлені люди (що підтверджує практика попередніх місцевих виборів) від опозиційних партій, у той час як всі кандидатури голів і секретарів комісій, внесені провладними партіями, будуть схвалені. Посилюється і ризик того, що у певних регіонах представники опозиційних партій не матимуть належного представництва на рівні голів та секретарів комісій.
Закон не вирішив основних проблем, пов’язаних із складанням та уточненням списків виборців — це і надалі здійснюється низкою органів, засади взаємодії між якими не визначені чітко. Зміни до списків вноситимуться напередодні, а то й у день голосування, що, знові таки, суперечить європейським стандартам. Тобто вкотре варто очікувати появу у списках виборців «мертвих душ», невключення виборців, які мають право голосу, до списків та інших маніпуляцій зі списками у день голосування.
Серйозний недолік, на який неодноразово звертали увагу при розгляді попередньої редакції закону, — недостатня прозорість інформації щодо кандидатів на виборах. Наприклад, за попередньою редакцією закону кандидати звільнялись від обов’язку подання своїх передвиборних програм до територіальних виборчих комісій, а отже, і обов’язку мати такі програми. Дозволялось не розміщувати на інформаційних плакатах фотографії кандидатів, включених до виборчих списків, а для кандидатів у депутати сільських, селищних, міських (міст районного значення) рад інформаційні плакати взагалі не повинні були виготовлятись. Ці проблеми так і не були розв’язані на позачерговій сесії. Відповідно, виборці фактично голосуватимуть за кота в мішку, — вони не матимуть уявлення не лише про те, чим займатимуться кандидати після їх обрання, у багатьох випадках вони навіть не знатимуть, як виглядають кандидати.
Права спостерігачів на виборах не були розширені. Їм відводиться роль таких собі статистів, які зможуть віддалено спостерігати за виборчим процесом, але не матимуть дієвих важелів впливу на запобігання порушень, якщо такі будуть ними виявлені. Якщо ж той чи інший спостерігач проявлятиме небажану для комісії активність у здійсненні спостереження і фіксуватиме порушення, то його можна буде у спрощеному порядку просто позбавити права участі у засіданні комісії.
І, насамкінець, кілька слів про заборону виборчих блоків. Узагалі, ідея заборони або ускладнення процедури утворення виборчих блоків заслуговує на увагу, але її навряд чи потрібно було реалізовувати на практиці вже на найближчих місцевих виборах. На моє переконання, заборона формування виборчих блоків була б доцільною у тому випадку, якби закон «Про політичні партії в Україні» передбачав можливість злиття партій і належним чином регулював відповідні процедури. Сьогодні ж такі процедури не врегульовано. За всю історію української незалежності випадки злиття партій можна перерахувати на пальцях однієї руки. За таких умов заборона виборчих блоків виглядає більш політичним кроком, тим паче, що у багатьох країнах Європи блокування партій все ж дозволяється (хоча передбачаються і певні ускладнення для цього, зокрема — вищі, в порівнянні з окремими партіями, бар’єри для потрапляння в ради різних рівнів тощо).
Ігор Когут: На місцевих виборах будуть «прориви» радикальних сил
Сама Конституція не є однозначною в цьому плані. Ми маємо дату обрання міських голів і міських рад на різний термін. Можливо, це була помилка законодавців, можливо, свідомий підхід. Зараз ми говоримо про одночасне проведення виборів міських голів і місцевих рад, відповідно, треба шукати щось середнє між одним і іншим. Можна було погоджуватися з аргументами і логікою, чому оптимальною датою було 30 травня. Це той момент, коли був укомплектований склад місцевих рад, зайняли свої посади міські голови. Але і ця дата, і кінець березня 2011 року пов’язані з однією проблемою – хтось перебуває термін, хтось один не добуває. Конституцією була запроваджена дихотомія дат виборів.
Сьогодні визначення дати має бути винесено за межі виключно правової дискусії. Це має бути аспектом політичного дискурсу, тому що Україна, як один з лідерів демократичного розвитку на пострадянському просторі, знаходиться в дуже специфічній і пікантній ситуації. Ми ніби “демократія”, але у нас немає бачення дати виборів. Будь-яку політичну волю парламенту, політиків, для того щоб визначитись нарешті з датою виборів, треба сприймати позитивно. І чим швидше це відбудеться, тим краще.
Велику роль у призначенні дати виборів відіграють політичні мотиви і моменти, що є проблемою. Тому що політики, а особливо більшість у Верховній Раді – Партія регіонів – хочуть віднайти оптимальну для себе дату. Після президентських виборів є певне піднесення, але вони розуміють, що через рік багато що можна втратити. Не можна буде відновити цей режим підтримки до Президента, і, як я розумію, кампанія, як би це не було дивно, буде будуватися навколо загальної лінії вертикалі влади. Ніхто не буде звертати уваги на ті конституційно-правові обставини, що місцеве самоврядування і державна влада це зовсім різні явища. Усі будуть говорити, що ми єдині; від Президента – до останнього представника народу в селі. З іншого боку, опозиція атомізована, і можна очікувати, що місцеві вибори не стануть моментом об’єднання її зусиль.
Щодо так званих “нових”…С. Тігіпко було локалізовано до певної міри, хоча я думаю, що його політична сила буде намагатися взяти участь, і довести, що він невипадково був третім на виборах Президента. А.Гриценко набирає оберти, це видно з соціології. Єдине, що більшість у парламенті намагається не дати цьому проекту знайти інституційний розвиток.
Щодо дати виборів. І 30 травня цього року, і 31 березня наступного, можна було обґрунтувати. Дещо важче обґрунтувати дату 31 жовтня. Тут треба знаходити якусь додаткову логіку, і ми говоримо виключно про політичну доцільність. У ситуації, в якій ми опинилися, треба говорити тільки про те, аби були збережені демократичні принципи.
Можливо, не зовсім правильне і не зовсім тактовне порівняння, але ми говоримо про Білорусь, як країну, де немає конкурентних і демократичних виборів, але принаймні в цій країні вибори відбуваються регулярно. В Україні ж ситуація, коли ми не знаємо, коли і як будуть проводитися місцеві вибори.
Ідеальної системи не існує. Ми повинні пройти весь процес спроб і помилок. Якщо ми запозичимо будь-яку виборчу систему, це ще не означає, що вона в нас спрацює. Є одна особливість, в Україні не дивляться на те, як дотриматися законодавства, а дивляться, як його обійти.
Пропорційна система не виправдала себе через одну обставину. Насправді вона могла б працювати і навіть бути доволі ефективною, але основним суб’єктом виборчого процесу є політичні партії, і в нас є величезні проблеми з їхньою якістю. Проблеми формування списків, фінансування партій, програмних аспектів. Тут стоїть проблема внутрішньопартійної демократії. Як вони приймають рішення? Як вони формують списки? Чи вони пропонують людей, котрі будуть реально працювати, чи людей, які будуть “дерибанити”.
Пропорційна система отримує таку порцію критики не через саму систему, а через політичні партії, які нездатні бути демократичними. Думаю, що пропорційна система може бути застосована у великих містах дуже просто. Ще одна проблема існуючої системи полягає в тому, що немає відповідальності. А для місцевого рівня це є надто кричущою проблемою. Немає відповідальності за реальні справи. Не йдеться про те, щоб проголосити певну територію вільною від НАТО, чи підтримати “харківські угоди”, а про те, щоб зробити конкретну дорогу. Хто буде за це відповідати? Якась абстрактна влада, абстрактна адміністрація, чи абстрактний виконком? Найкраще сприяє такій персоніфікованій відповідальності мажоритарна система. Недоліком, яка нас страшно лякає, є те, що в нас виборці некритично ставляться до свого кандидата і тим більше до того, кого вони обрали. Я маю на увазі те, що дуже просто можна купити округ, і пізніше з якоюсь періодичністю відкуплятися від своїх виборців. Така політична культура. І тому мажоритарна система сьогодні не приживається.
Виборець готовий продавати голос, він не розуміє, що депутат місцевого рівня для нього більш значимий, ніж депутат парламенту. Система цінностей у нас відмінна і дещо гіпертрофована. Хоча дехто зараз каже, що це благо, оскільки хоч щось отримають виборці, а не тільки керівництво партії. Регіонали сьогодні нарешті визначились щодо змішаної системи (50% складу ради обираються на пропорційній основі, 50% – на мажоритарній). Тут є проблема, яка впадає у вічі, це знову ж таки питання відповідальності. Коли у нас парламент обирався за змішаною системою, він нагадував рояль, в якому були чорні і білі народні депутати. Чорні працювали, тому що у них були округи, їм потрібно було звітувати, утримувати людей, помічників, робити прийоми. І були білі, котрі фактично ніякимне були пов’язані з округом, виборцем і проходили винятково через партію. Я думаю, така ж сама проблема може виникнути на місцевих виборах, де одні будуть “пахати”, а інші будуть насолоджуватися статусом, можливостями і ресурсами.
Хоча у фінансовому аспекті як одні, так і інші будуть нести величезні витрати, тому що сьогодні перемогти в окрузі – це величезні кошти. Це та ж сама політична корупція. Очевидно, більш адекватним є або повернення до мажоритарної системи виборів, або віднайдення простої конструкції відкритих списків. Кажуть, мовляв, це складно, треба друкувати якісь цілі брошури. Не треба брошури. У кожній кабінці повісьте регіональні списки партій, створіть певне обмеження, щоб цих партій могло бути сім-дев’ять. І у виборчому бюлетені виборець напише номер партії і номер кандидата у списку. І все! Бюлетень буде надзвичайно маленький. Після того, як ми пережили і мажоритарну систему, і змішану систему, і пропорційну систему, ми бачимо, що жодна з них не є оптимальною для того, щоби забезпечувати представницький характер влади. Для чистоти експерименту Україні потрібно пройти ще й цю систему. Для цього вже є і відповідна громадська думка. Я не думаю, що повернення до цієї мажоритарно-пропорційної системи, що намагатиметься втілити Партія регіонів, буде якоюсь якісною зміною. Але це може поєднати політичну відповідальність партії і відповідальність конкретної людини, оскільки партія отримує свій результат не через харизматичного лідера, а через конкретну людину.
Мені здається, що цей симбіоз пропорційної і мажоритарної системи для України дуже важливий. Нам у жодному випадку не потрібно відкидати пропорційну систему, партійну структуризацію і підсилення політичних партій. На основі будь-якої політичної практики партії є найбільш адекватним представником інтересів. Але нам потрібно буде дуже довго і ретельно попрацювати над якістю цих партій, починаючи від законодавства і закінчуючи контролем і моніторингом з боку Мін’юсту і Центральної виборчої комісії. Аж до того, що нам потрібно запровадити державне фінансування політичних партій. Ми повинні зробити все, щоб вони були підконтрольними, щоб ми краще розуміли, що це за утворення і щоб перестали говорити про політичні партії як закриті акціонерні товариства. Які можуть бути негативи? Здавалося б, партія шукатиме кращого представника. Цей кращий повинен буде якимось чином дбати про своє ім’я, цінності, жити у своєму регіоні. Але у нас підуть іншим шляхом. Фактично зроблять своєрідну мажоритарну систему і будуть змагатися, хто краще зможе фінансово вмотивувати округ, комісії. Це є проблема, тому що у нас правова і політична культура не дає будь-яку систему запровадити. Будь-яка система в Україні не працюватиме спокійно.
Я боюся, що дискурс навколо відкритих списків створює міф про якусь панацею. І не думаю, що це стане остаточним вирішенням усіх проблем. Проблеми це не вирішить, оскільки проблема зовсім не у системі виборів. Виборці не мотивовані для чесного вибору. До того ж наші виборці схильні критикувати ту політичну силу, за яку вони не голосували і мало приділяють уваги тій силі, якій віддали свій голос. Суть же якраз у тому, що я віддав за них свій голос, і я повинен “витрусити” з них те, за що я голосував, оскільки я віддав найдорожче.
Мені здається, що логіка політичних подій полягає в тому, щоб довести владну вертикаль до абсолюту. Технологічно це можливо. Останні події показали, що ідеологія ідеологією, а інтереси інтересами. Наприклад, голосування за вотум недовіри голові Львівської облдержадміністрації показало, що настрой обласної ради може бути один, а голосування зовсім інше. Нашим ключовим завданням є розмежування політики і бізнесу. Через бізнесові інтереси, через фінансові “ін’єкції” вдасться фактично комерціоналізувати діяльність рад. Це не є добре, і не є позитивом для діяльності регіональної влади.
В таких випадках доволі часто це грає проти тих людей, які ініціюють це. Дуже прості приклади – формування списків Блоку Юлії Тимошенко. Скільки випадкових людей та бізнесменів потрапило до списків, тому що просто потрібні були їхні фінанси! Що тепер ми маємо? Тепер тільки блок переходить в опозицію, як виникає необхідність очистки кадрів.
Думаю, що такий підхід не є виправданим. Політика має бути політикою, а бізнес має бути бізнесом. Загроза названого вами сценарію є. Але тут є і позитиви і негативи. Якщо ми знімемо політиканство на рівні місцевих рад, це буде позитивно. Якщо увага буде акцентуватися на вирішенні місцевих проблем. Те, що ідеологічно не буде відрепрезентований виборець, є проблемою. Тому що ніхто мені не доведе, що Партія регіонів може на Галичині взяти 51%. Це в принципі неможливо, навіть за великих фінансових вливань.
Швидше за все, зміни у законодавство будуть зумовлені політичним фактором. Не бажанням сформувати якусь адекватну систему, яка б забезпечила представницький характер влади, а будуть стосуватися переважно тих умов, які вигідні. Як нам поставитись до заборони блоків? Ідея про те, що брати участь у виборах мають лише політичні партії, не нова. “Лабораторія законодавчих іцініатив” говорить про це вже років п’ять. Блоки, навіть якщо вони не іменні, а ідеологічні, це є розмита відповідальність.
Мені здається, у нас є підстави для того, щоб у виборах брали участь лише політичні партії. Це буде додатковим стимулом, тому що відповідальність є дуже важливим фактором. Насправді, коли ти маєш перед собою Партію регіонів, чи партію “Батьківщина”, чи Народний рух України, чи Компартію, ти розумієш, хто це, можеш подивитися якусь програму, їхні голосування. І ніхто не розповідатиме, що він там до когось в опозиції, що є окремо “Народна Самооборона”, а окремо “Наша Україна” і вони мають якісь непереборні суперечності. Нам дуже важливо подивитися за партією, не тільки за її політичною діяльністю, але й за статутною діяльністю, за тим, як вони фінансуються, як ухвалюють свої рішення, як делегують кандидатів. Це буде предметом аналізу. Тому я думаю, що треба переходити до виборів виключно серед політичних партій. Що ще потрібно. Я не знаю, чи буде законодавець це обмежувати, але дуже серйозно треба регулювати і обмежувати політичну рекламу на телебаченні. Це надзвичайно великі кошти, це дуже бізнесовий підхід, який у політиці не завжди грає.
Є інші засоби агітації і це нормальна практика. Розумію, що негативно сприймається, коли ти мислиш обмежувальними категоріями, але тут треба обмежувати. Це явище, яке дуже погано впливає на самі засоби масової інформації. Формуються неправдиві образи, якісь картинки, а не політичні та ідеологічні зобов’язання. Відбувається створення картинок, створення образів, а не дискусія програм та ідей.
Питання коаліції особливо цікаве і веселе. Тільки в Україні можливо, щоб комуністи, політична сила, яка представляє пролетаріат, якому немає що втрачати, окрім своїх робочих рук, іде у коаліцію з тими, хто є власниками засобів виробництва, з великим бізнесом в особі Партії регіонів. У будь-якій іншій країні, навіть на пострадянському просторі, це нереалістично. У нас цей симбіоз виник. Очевидно, що ідеології не мають жодного значення в Україні в принципі. Це є величезний виклик для подальшого розвитку політичної і демократичної системи.
Ніхто не казав, що реформи, особливо пенсійні, будуть зроблені настільки швидко, що відіб’ються на місцевих виборах. Проте вони можуть бути зроблені достатньо швидко для того, що серйозно не позначиться на наступних парламентських виборах. Хоча ми також достеменно не знаємо, коли вони відбудуться. Це теж буде питання непростої дискусії. Ми ж пам’ятаємо, що рік тому серйозно обговорювалося питання коаліції між БЮТ та Партією регіонів і в їхніх домовленостях фігурувало питання продовження каденції парламенту. В українських реаліях знімати це питання з порядку денного до кінця не можна. Збільшувати пенсійний вік… У нас просто немає іншого виходу. Це кажуть і українські, і міжнародні експерти.
Демографічна ситуація така і покращення поки не спостерігається. Логіка непопулярних реформ полягає у тому, що рішення приймається доволі швидко. Я не можу зараз сказати, чи здатна нинішня владна команда швидко приймати такі рішення і швидко їх виконувати. У них є особливі моменти впливу на державних службовців, на апарат, які можуть швидко виконувати рішення, хоча я не переконаний у тому, що система в Україні працює настільки бездоганно, що це рішення буде швидко втілене.
Насправді у нас ще немає досвіду реалізації будь-яких програмних і законодавчих рішень. У нас така природа, що ми орієнтуємося на закон як на якесь особливе явище, мовляв, закон вирішить все. Але закон сам по собі нічого не вирішує. Це просто правила. Ці правила має ще хтось втілювати. І ось поки дійде до того, як всі ці правила пояснити, прописати, проходить дуже багато часу. Реформи можуть затягнутися в часі настільки, що вони не принесуть позитивного результату.
По-перше, це будуть прориви крайніх. Ситуація ніяким сьогодні не призводить до того, щоб люди сьогодні отримували задоволення. Якась частина українського виборця після президентських виборів, коли йдеться про побудову системи влади, йдеться про сильну руку, про те, що все підконтрольно, про дефляцію, якісь позитиви в економіці, вони будуть щасливі і підтримають традиційно Партію регіонів у тих регіонах, де вона є домінуючою, тобто, на сході і півдні України.
Несподіванкою може стати лише їхній результат у центрі України. Тут я думаю, що багато в чому Партія регіонів не дасть своїм партнерам з коаліції розвинути свій успіх. Мені здається, що комуністи не отримають того, що могли б отримати, не кажучи вже про прогресивних соціалістів, які представляють радикальне ліве крило. На західній і центральній Україні відбудеться радикальна зміна настроїв, тому що дуже велике розчарування у БЮТ і у “Нашій Україні”. Тому тут можна спокійно розглядати можливість появи тої самої “Свободи”.
Можна розглядати повернення і соціалістів у деяких регіонах. Є Черкащина, Полтавщина, соціалістичні регіони. Хоча це швидше буде винятком. Думаю, що є регіони, де може несподіваний результат показати той самий А.Гриценко. Є регіони, де свою базу зможе створити С.Тігіпко. Хоча в нього дуже непроста ситуація, оскільки доведеться конкурувати з Партією регіонів. Але є Дніпропетровщина, ще декілька регіонів, де він зможе це зробити. Я думаю, ці вибори будуть доволі амбітним завданням для А.Яценюка. Він має створити свої базові регіони, відстояти своє. Насправді, якоїсь особливої несподіванки не станеться. Це буде перевірка.
Для нас, для виборців, це буде перевірка здатності вийти за межі двополярної системи БЮТ-Партія регіонів. Те, що певні області потраплять під вплив А.Гриценка, А.Яценюка, не є особливою несподіванкою. Вони будуть створювати опорні точки. Для них це дуже важливо. На жаль, а може й на щастя, у нас ніхто не розраховує на великий ареал. У кожного є свої базові регіони. Ми добре пам’ятаємо, як “Громада” П.Лазаренка пройшла в Верховну Раду, перетнувши 3%-й бар’єр тільки у трьох областях.