Чому ж проблема більш чіткого і жорсткого врегулювання використання піротехніки назріла давно і потребує вирішення?

По-перше, у країні війна. Звукові та світлові ефекти від використання піротехніки шкідливі для психологічного здоров’я населення у воєнний час через схожість зі звуками вибухів. Ця проблема особливо актуальна з огляду на частоту авіаударів у країні та ймовірність ракетних обстрілів міст. Та і після війни важливо контролювати та обмежувати використання піротехніки, оскільки переважна більшість людей ще довго страждатиме від посттравматичного стресового розладу внаслідок обстрілів під час військових дій.

По-друге, необережне використання піротехнічних виробів шкідливе не тільки для людей, а і для тварин. Стрес, панічні атаки, зупинка серця і смерть – так можуть реагувати тварини на звуки піротехніки. Під час різдвяно-новорічних свят збільшується кількість випадків, коли домашні тварини тікають і губляться через стрес, викликаний активним використанням феєрверків. Дикі тварини теж перебувають у стресі та масово гинуть від таких розваг.

По-третє, в Україні наразі відсутній належний контроль за реалізацією та використанням суб’єктами господарювання та громадянами піротехнічних засобів. Будь-які покупці (в тому числі неповнолітні) протягом року, а особливо напередодні свят, на ринках та в магазинах (у тому числі в Інтернеті) можуть придбати неконтрольовані піротехнічні вироби. Також відкрито продається піротехніка, яка може бути небезпечною при необережному використанні.

Ппродаж та використання  піротехнічних засобів (феєрверків, бенгальських вогнів, петард тощо) регулюється Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», а також постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 839 «Про затвердження Технічного регламенту піротехнічних виробів».

Наприклад, з 2015 року подібна заборона діє у Львові, а з 2017 – у Полтаві. 3 червня цього року заборона на феєрверки діє і в Києві.

За порушення порядку виробництва, продажу, зберігання чи використання піротехніки передбачені санкційні механізми –  штраф від 595 до 1 700 гривень з конфіскацією піротехніки.

Також в Україні встановлені вікові обмеження щодо купівлі піротехнічних засобів в залежності від виду:

Феєрверки  

• класу 1 (загального використання, що мають дуже низький рівень небезпеки та шуму і можуть використовуватися у житлових будівлях);
• класу 2 (загального використання, що мають низький рівень небезпеки та шуму і не призначені для використання у житлових будівлях);
• класу 3 (загального використання, що мають середній рівень небезпеки і не призначені для використання у житлових будівлях);
• класу 4 (професійного використання, що мають високий рівень небезпеки);

Сценічні піротехнічні вироби: 

• класу Т1 (що мають низький рівень небезпеки);
• класу Т2 (що мають високий рівень небезпеки і призначені для використання виключно особами із спеціальною підготовкою);

Піротехнічні  вироби, зокрема ті, що призначені для транспортних засобів:

• класу Р1 (що мають низький рівень небезпеки);
• класу Р2 (що мають високий рівень небезпеки і призначені для використання виключно особами  із спеціальною підготовкою).

Отже, феєрверки заборонено продавати або передавати особам, які не досягли такого віку:

• класу 1 – 12 років;
• класу 2 – 16 років;
• класу 3 – 18 років;
• сценічні піротехнічні вироби класу Т1 та піротехнічні вироби класу Р1 – 18 років.

Міжнародний досвід показує, що питання контролю обігу та використання піротехнікою важливе та актуальне.

Вікові обмеження згідно з цими директивами схожі до тих, що зараз є в Україні: F1 від 12 років, F2 від 16, F3 від 18 та F4 лише для професіоналів.

Окремим державам-членам дозволено також забороняти продаж, володіння та використання споживачами інших категорій.

Наприклад, в Ірландії феєрверки категорії F2-F4 є незаконними і можуть використовуватися лише піротехніками для публічних демонстрацій, а покаранням за правопорушення, у найгіршому випадку, може бути штраф до 10 000 євро або 5 років позбавлення волі.

У Німеччині феєрверки F2можна продавати лише протягом останніх 3 днів року та використовувати 31 грудня і 1 січня особами старше 18 років, а порушення тягнуть за собою штраф до 50 000 євро. У Бельгії з 2017 року продаж феєрверків F3 і F4 непрофесіоналам є кримінальним злочином. У Швеції деякі види феєрверків потрібно запускати за допомогою «джойстиків управління», і кожен, хто купує та запалює ракети, повинен пройти спеціальний навчальний курс, організований муніципалітетом, щоб отримати дозвіл.

Проте, незважаючи на доволі жорсткі обмеження, проблема безвідповідального використання не зникає. На початку 2022 року у Європі від феєрверків загинули щонайменше три людини і десятки отримали поранення – попри заборону на їхнє використання.

Законопроєкт передбачає заборону по всій Україні використання будь-яких феєрверків і проведення будь-яких заходів з використанням піротехнічних виробів (окрім сценічних Т1 і Т2 та феєрверків класу F, оскільки вони мають дуже низький рівень небезпеки і шуму). Є також пропозиції дозволити продаж тільки феєрверків класу F1 (з 16 років) та Т1 (з 18 років), а вироби класу Т2 – продавати тільки тим, хто має спеціальну підготовку.

Беручи до уваги досвід країн ЄС, при розробці нового законопроєкту депутати фокусувалися на більш жорстких обмеженнях та санкційних механізмах в першу чергу щодо виробників та продавців піротехніки в Україні.

Наприклад, проєкт пропонує заборонити всі непогодженні з місцевою владою заходи з використанням феєрверків, а для тих, які отримали дозвіл, обмежити використання тільки класами F1 та F2, що мають найнижчий рівень небезпеки та шуму.

Також розробники проєкту пропонують заборонити продаж та передачу будь-яким способом феєрверків у довільному доступі та встановити конкретні види піротехніки, які можна продавати.

За перший місяць роботи коаліція RISE Ukraine набрала чітких обрисів. Ми визначили спільні завдання та напрямки діяльності, зробили перші кроки та сформували чіткий план робіт.

Ці напрацювання були презентовані на офлайн-зустрічі організацій, що увійшли до складу Коаліції. Круто, що сьогодні їх вже майже 40.

Лабораторія законодавчих ініціатив доєдналася до активної роботи Коаліції з перших днів її створення. Виконавча директорка ЛЗІ Світлана Матвієнко стала співзасновницею та членкинею правління коаліції RISE Ukraine.

Ми вважаємо, що налагодження співпраці з державними органами є суперважливим завданням, адже реалізувати таку амбітну програму відновлення можна лише спільними зусиллями держави і громадськості.Перший і фундаментальний напрямок роботи коаліції RISE Ukraine – формування інституційної архітектури відбудови. Ми в Лабораторії вже понад 20 років працюємо над тим, аби державні інституції в Україні були сталими та ефективними одиницями, здатними рухати державний механізм до потрібних перетворень.

У процесі післявоєнної відбудови спроможність інституцій буде одним з ключових елементів, який зменшить корупційні ризики та зможе забезпечити ефективне використання виділених ресурсів на розвиток України. Саме у цьому напрямку Лабораторія підсилює своєю експертизою коаліцію RISE Ukraine. Працюємо разом далі!

Більше про роботу коаліції тут на сайті коаліції.

Цей матеріал підготовано за фінансової підтримки Швеції.

За останні два місяці українська влада найвищого рівня зазнала незвично багато як на воєнний час кадрових змін.

31 травня 2022 року Верховна Рада звільнила Уповноважену ВРУ з прав людини Людмилу Денісову, а 18 липня – Міністра соціальної політики Марину Лазебну. Ввечері 17 липня Президент опублікував два укази про усунення Голови СБУ та про відсторонення Генерального прокурора. Верховна Рада «затвердила» ці рішення. Якщо звільнення Міністра соціальної політики відбувалося за звичайною процедурою (принаймні формально «за власним бажанням» і без зайвих скандалів), то процедура звільнення інших трьох осіб викликала великі дискусії. А у випадках з Іриною Венедіктовою та Людмилою Денісовою одна з причин для критики була спільною: застосування нового правового механізму, створеного нещодавно ухваленим законом № 2259-ІХ (для простоти  будемо називати його особливим законом воєнного стану).

Особливий закон запровадив два нових механізми:

• Президент України у період дії воєнного стану може прийняти рішення про відсторонення від займаної посади посадової особи, призначення на посаду та звільнення з посади якої віднесено до його повноважень (цю процедуру застосовували щодо Ірини Венедіктової, спершу її саме відсторонили і лише потім звільнили вже за іншою процедурою).
• У період дії воєнного стану Верховна Рада України може прийняти рішення про звільнення посадової особи з посади, призначення на яку та звільнення з якої віднесено до повноважень Верховної Ради України … у разі висловлення недовіри такій посадовій особі (цю процедуру застосували щодо Людмили Денісової).

Особливий закон вніс зміни до тексту Закону України «Про правовий режим воєнного стану», додавши нові процедури у ст. 11 та ст. 12, однак ст. 10 при цьому не змінювали.

І хоча Генерального прокурора можна (не заборонено) звільняти під час воєнного стану, у цьому процесі все одно виникли труднощі із законністю. Конституція України встановлює, що Верховна Рада надає згоду на те, що Президент призначає та звільняє Генерального прокурора.

Порушення Конституційної процедури під час звільнення Генерального прокурора викликало критику у суспільстві, що, вочевидь, призвело до необхідності збиратися народним депутатам, щоб зробити все «по закону». Чому цього не можна було зробити одразу?

Тому що, як виявилося, і в цьому випадку вийшло б не на 100% законно. Для звільнення Генерального прокурора є три підстави: 1) особиста заява Генерального прокурора, 2) подання органу, що здійснює дисциплінарне провадження, або Вищої ради правосуддя, 3) несплата аліментів (ст. 42 закону «Про прокуратуру»). Жодна з цих підстав не була застосована. І знову ж, незрозуміло –  навіщо потрібно було звільняти Генерального прокурора саме за такою процедурою, без відповідних підстав, якщо Верховна Рада могла висловити Ірині Венедіктовій недовіру (висловлення недовіри не потребує наявності особливих підстав).

Але пропонуємо повернутися до джерела згаданих доленосних рішень, особливого закону, за допомогою якого зараз змінюються очільники ключових інституцій в країні.

Законопроєкт № 7269 «щодо функціонування місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» було зареєстровано 9 квітня 2022. Першопочатково він стосувався саме місцевого самоврядування та перерозподілу повноважень на місцевому рівні в умовах воєнного стану. 21 квітня він був прийнятий у першому читанні. Потім, до другого читання, були внесені поправки, що запровадили ці дві нові процедури, розширивши повноваження Верховної Ради та Президента.

Вже на етапі прийняття цього законопроєкту він критикувався і викликав непорозуміння. Ні Президент, ні Верховна Рада напряму не призначають і не звільняють посадових осіб місцевого самоврядування. Відповідно –  незрозуміло було, на кого саме спрямовані ці зміни, що прописані в законі «щодо функціонування місцевого самоврядування у період дії воєнного стану». Також було незрозуміло, навіщо надавати Президенту та Верховній Раді повноваження на звільнення тих осіб, яких вони і так можуть призначати та звільняти? Такі складні та абстрактні формулювання можна було б сприйняти як погану нормотворчу техніку, але, як виявилося, вони стосувалися іншого.

Хочемо ще раз пояснити і наголосити: ці нові процедури фактично розширюють повноваження Президента та Верховної Ради, і це неконституційно.

Тепер же процедури, встановлені цим законом, почали застосовувати у спосіб, що порушує процедури, встановлені Конституцією та іншими законами України.

Якщо дивитися на цей процес з політичної точки зору, то після звільнення Людмили Денісової, стало дещо ясніше, навіщо було ухвалено цей неконституційний особливий закон. Матеріали, оприлюднені Українською правдою, в яких йшлося про негативні сторони діяльності Уповноваженого з прав людини, слугували певним виправданням для порушення процедури в екстраординарних умовах.

Закон 2259 можна було б сприйняти як точковий засіб для вирішення конкретної критичної необхідності. Однак тепер ці механізми були застосовані знову. Причому тепер неконституційні повноваженні Президента були застосовані у спосіб, що порушує Конституційну процедуру (відсторонення Генерального прокурора). Тобто маємо подвійне порушення Конституції. Є всі підстави вважати, що прописані в особливому законі механізми будуть зостосовано знову.

Справа не просто в порушенні законів та Конституції, хоча в нормальній правовій державі сам факт таких порушень – вже неординарна подія. 

За реальними прикладами далеко ходити не треба. Достатньо згадати неоднозначні результати атестації прокурорів Офісу Генерального прокурора. Це, у свою чергу, викличне організаційно-управлінський хаос та двовладдя.

Але є інші, набагато більш небезпечні наслідки застосування неконституційних процедур. Це – деградація системи стримувань та противаг, інституційних балансів влади, перш за все між Президентом та Верховною Радою. Система стримувань та противаг має гарантувати виживання демократичного режиму, ситуацію, коли народ України є носієм суверенітету і здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Якщо така система руйнується, то виникає загроза узурпації влади. Україна вже проходила через загрозу узурпації влади у 2013-2014 роках. Руйнування системи стримувань та противаг, у свою чергу, веде до розмивання довіри як внутрішньої, так і зовнішньої.

Минулого тижня Верховна Рада прийняла у другому читанні та в цілому Закон «Про державну реєстрацію геномної інформації людини». Закон визначає правові засади щодо оброблення та реєстрації геномної інформації людини та критерії обліку такої інформації в Україні. Але для чого він потрібен  та чому прийняти його вирішили саме зараз? 

Насправді, в умовах повномасштабної війни, врегулювання обліку геномної інформації людини є особливо актуальним, але Закон корисний і в умовах мирного часу. І на це є декілька причин:

Наприклад, відповідно до ст. 37 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства» для того, щоб запобігти скоєнню злочинів та забезпечити кримінальне переслідування, потрібно вживати заходів для накопичення та зберігання ідентифікаційних даних та ДНК осіб, яких засудили за скоєння правопорушень.

А стаття 6 Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних говорить, що персональні дані не можуть піддаватися автоматизованій обробці, якщо внутрішнє законодавство не забезпечує відповідних гарантій. Це саме правило стосується і персональних даних людей, засуджених у кримінальному порядку.

Тепер же внутрішнє законодавство в Україні містить необхідні норми – і це добре. 

Наприклад, у США з 1994 року працює програма зі створення лабораторій комбінованої системи ДНК-індексу — CODIS. Ця система має три рівні: місцеві системи, системи штатів та національна система індексів. Також існують 3 індекси для зберігання профілів ДНК: індекс злочинців, арештованих та профілів, зібраних з місця злочину. Кожен штат має низку правил, що регулюють, які саме профілі можуть входити до бази даних штату. 

Станом на кінець 2021 року CODIS містив понад 14 мільйонів профілів злочинців та 4,5 мільйони профілів заарештованих. І використання цієї бази допомогло у більш ніж 500 000 розслідувань.

Станом на початок війни у 2014 році у ЗСУ не було ні профільних фахівців-пошуковців, ні спеціалізованого підрозділу, які б сприяли ідентифікації зниклих безвісти військових. Тому підрозділи ЗСУ зверталися по допомогу до організацій, які мали у цій галузі досвід, зокрема, Делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні, що вивело нас на міжнародний рівень у цьому питанні.

Наприкінці вересня 2015 року створили відділ пошукової роботи і паралельно працював проєкт «Евакуація-200», завданням якого були пошук та евакуація тіл військовослужбовців. А з 2016 року МВС почало закуповувати сучасне обладнання, яке дає змогу проводити комплексну генетичну експертизу. 

Проте для пошуку безвісти зниклого необхідно було дослідити зразки його близьких родичів (якщо вони є) або особисті речі. У випадку з родичами потрібно було отримати дозволи цих людей на оброблення їхніх персональних даних. І лише після цього можна було помістити їхні генетичні ознаки до бази даних ДНК для проведення пошуків на спорідненість. Та чимало загиблих військовослужбовців не мають близьких родичів (батьків, дітей), з огляду на що ідентифікувати їх практично неможливо. У світовій практиці щодо ідентифікації військовослужбовців відбувається процес, коли у них завчасно відбирають зразки, які зберігаються у спеціально відведеному місці — репозиторії. У разі відсутності обставин, необхідних для використання біологічного матеріалу, зразки знищують, не досліджуючи їх. 

Тепер і в Україні новим Законом передбачено процедуру обов’язкового відбору біологічного матеріалу під час воєнного стану у військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а також членів добровольчих формувань територіальних громад. У мирний час відбір біологічного матеріалу у цієї категорії осіб здійснюватиметься за згодою особи. 

На грудень минулого року зафіксовано 51 504 осіб, яким повідомлено про підозру у вчиненні умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, життя, здоров’я, волі, честі, гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, власності, громадської безпеки, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. За новим Законом, ці особи вже мали би бути в Електронному реєстрі геномної інформації людини. 

Отже, враховуючи ефективність міжнародних практик та виконання Україною міжнародних зобов’язань, прийняття цього Закону сприятиме як профілактиці злочинності, так і боротьбі зі злочинністю та ефективному виконанню правоохоронними органами їхніх функцій (розшуку безвісти зниклих осіб і ідентифікації невпізнаваних осіб). Як наслідок, вдосконалиться робота правоохоронних органів та полегшиться розслідування найбільш важких кримінальних справ, особливо у випадку, якщо особа вчинила злочин повторно.

Потреба в законі, який би регулював процес відбору та зберігання геномної  інформації, існувала в Україні не один рік. Утім, важливо розуміти, що, хоча Закон і пропонує важливе та потрібне рішення для зниження рівня злочинності і пошуку безвісти зниклих, є низка недоліків, які не були враховані у фінальній редакції проєкту Закону. 

Насамперед в експертному просторі правозахисників та громадських активістів точилися дискусії про те, чи спричинятиме такий Закон порушення прав та приватного життя осіб. Через це законопроєкт № 4265 перед ухваленням неодноразово доопрацьовувався. Наприклад, було зменшено термін зберігання геномної інформації та приведено норми у відповідність до  міжнародних стандартів та чинного законодавства про захист персональних даних. 

Крім того, у Законі зазначено, що Електронний реєстр є державною власністю, держателем якої є Міністерство внутрішніх справ України, а адміністратором – уповноважена Міністерством внутрішніх справ юридична особа, що належить до сфери його управління або перебуває у його підпорядкуванні.

Тому варто було б забезпечити гарантії прозорої та незалежної роботи зі збирання, зберігання і використання зразків ДНК. Наразі ніяк не враховані потенційні корупційні ризики та можливості для зловживання інформацією, зокрема щодо її передачі для інших цілей іншим органам. Зазначено, що порядок доступу до геномної інформації, зареєстрованої в Електронному реєстрі, та її використання визначається держателем Електронного реєстру.У Законі передбачено певний запобіжник: вказано, що контроль за додержанням прав людини і громадянина при державній реєстрації геномної інформації має здійснювати Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Однак Уповноважений не має безпосереднього впливу із відповідними санкціями на МВС. Тому такий нагляд мав би  бути покладений на окремий регуляторний орган у сфері захисту персональних даних, який би міг здійснювати системну перевірку і проводити консультації. Також як запобіжник додатково встановлено можливість оскаржувати у судовому порядку певні рішення чи дії установ, які задіяні у проведенні державної реєстрації геномної інформації, та їх посадових осіб.

Також бентежать деякі моменти, що не конкретизовані у законі. Насамперед, це стосується: 

• (не)можливості вилучення геномної інформації у зв’язку зі смертю особи для того, щоб мінімізувати ризики доступу до персональних даних родичів цієї особи;
• нечітко прописаних механізмів контролю за дотриманням законності у веденні Електронного реєстру;
• відсутності визначених вимог щодо доступу й обробки інформації іншими органами влади з метою невтручання до особистих даних особи всіх структур і зловживання цими даними.

Цю публікацію підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Лабораторія законодавчих ініціатив та Українська школа політичних студій увійшли до складу коаліції для відновлення та модернізації України після війни RISE Ukraine.

На сьогодні RISE Ukraine об’єднує понад 20 українських та міжнародних організацій, які працюють, серед іншого, над розвитком відкритого урядування та реалізацією антикорупційної реформи.

Зокрема, у принципах відбудови та модернізації RISE Ukraine задекларовано, що реформи мають продовжуватися. Кінцевою метою післявоєнного розвитку має бути не лише технологічне та економічне відновлення, а також створення ефективних державних інститутів та оновленої, потужної, розвиненої, незалежної демократичної європейської держави, члена Європейського Союзу. Україні необхідно досягти прогресу в імплементації реформ, включно зі впровадженням найкращих практик урядування, охорони здоров’я та освіти, усталенням верховенства права через впровадження ефективної антикорупційної та судової реформ.

Ми в Лабораторії законодавчих ініціатив переконані, що запорукою успішної реалізації реформ є сталі і сильні державні інституції.

10 принципів відбудови та модернізації вже підтримали Міністерство інфраструктури України, Міністерство економіки України, Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК), Рахункова палата України та інші провідні державні установи.

Серед завдань Коаліції також — закласти основу для використання цифрових рішень під час розбудови; побудувати підзвітні, прозорі та інклюзивні процеси, залучивши до них всіх учасників відбудови. А також створити справедливі й рівні умови для бізнесу та забезпечити підзвітність і швидкість ухвалення рішень.

Дізнатися більше про RISE Ukraine та долучитися до коаліції можна тут: https://www.rise.org.ua.

Цю публікацію підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Дослідження було підготовлене в рамках спільного проєкту Лабораторії та Парламентського центру (Канада) – «Парламентська підзвітність сектору безпеки в Україні» (PASS Ukraine), який реалізується за підтримки Міністерства міжнародних справ Канади (Global Affairs Canada) та Програми розбудови миру та стабілізації (PSOPs) у партнерстві із Верховною Радою України.

Проєкт приділяє особливу увагу інклюзивним практикам та ґендерній рівності в процесі реформування сектору безпеки і оборони.

Метою аналізу було визначити тодішні потреби та прогалини на шляху впровадження ґендерної рівності та реформування сектору безпеки як цілісних концепцій у контексті розробки, реалізації та нагляду за дотриманням законодавства у сфері безпеки та оборони.

В основу дослідження лягли результати інтерв’ю та опитування, які були проведені з цільовими для проєкту комітетами ВРУ – з питань національної безпеки, оборони та розвідки, з питань правоохоронної діяльності, з питань інтеграції України до Європейського Союзу, а також організаціями громадянського суспільства (ОГС), які займаються питаннями забезпечення рівних прав та можливостей жінок та дівчат і чоловіків та хлопців у секторі безпеки та оборони України.

Результати цього дослідження ґрунтуються на:

1) оцінці та самооцінці законодавчої, наглядової та організаційної спроможності комітетів Верховної Ради України, включаючи питання ґендерної рівності та;

2) первинному дослідженні зібраних даних (з березня по серпень 2021 року) у комітетів Верховної Ради України та організацій громадянського суспільства (ОГС) щодо ґендерної рівності в процесі реформування сектору безпеки і оборони.

Проблема:

Одним з ключових аспектів цього ґендерного аналізу було визначення того, якою мірою законодавчі та наглядові функції комітетів ВРУ охоплюють аналіз ґендерної рівності в процесі реформи сектору безпеки і оборони – чи цей аналіз відбувається на регулярній основі, чи в контексті безпосередньо пов’язаного законодавства та наглядових повноважень.

Що показало дослідження:

Урядові програми, концепції, процедури та вказівки, видані протягом останнього часу, окреслюють обов’язок державних органів здійснювати ґендерний аналіз та просувати ґендерну рівність, серед іншого, у контексті реформи сектору безпеки і оборони.

Утім, результати дослідження продемонстрували явну прогалину в практичних зусиллях комітетів щодо врахування ґендеру та просування ґендерної рівності. На думку членів та членкинь досліджуваних комітетів, питання ґендеру враховано в достатній мірі, і в більшості випадків це не є необхідністю. Однією з основних проблем цієї прогалини є наразі недостатність людських ресурсів в комітетах для виконання законодавчої та наглядової функцій.

Проблема:

Забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків у секторі безпеки та оборони відповідно до стандартів НАТО є вимогою євроатлантичної інтеграції та заявленим пріоритетом Кабінету Міністрів України з 2020 року.

Що показало дослідження:

Були докладені певні зусилля для інтеграції ґендерної рівності в контекст реформи сектору безпеки та оборони, принаймні на рівні розробки політики та риторики. Зокрема, ці зусилля були спрямовані на:

• впровадження європейських стандартів рівності жінок та чоловіків;
• створення умов для забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків в усіх сферах суспільства;
• реалізацію пріоритетів відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН «Жінки, мир, безпека»;
• зміцнення інституційних та координаційних механізмів національного органу з питань ґендерної політики;

Деякі конкретні результати:

• у 2020 році були опубліковані «Методичні рекомендації щодо впровадження ґендерних підходів у систему підготовки кадрів для сектору безпеки та оборони України»;
• Кабінет Міністрів України також затвердив Концепцію комунікації у сфері ґендерної рівності до 2025 року;
• пріоритети політики ґендерної рівності включені до плану дій Уряду;
• президент України зобов’язався боротися з ґендерним та домашнім насильством.

АЛЕ незважаючи на те, що були здійснені ці, безсумнівно, важливі кроки, імплементація програмних документів все ще триває, і заплановані результати досягнути не повністю.

Проблема:

Неурядові організації (НУО), які займаються питаннями забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків у секторі безпеки і оборони, здійснюють боротьбу проти ґендерного насильства, займаються просуванням ґендерної рівності та прав людини, сприяють реформуванню сектору безпеки, а також розв’язанню конфліктів, розбудові миру та стабільності, вважають себе критичною силою, яка стоїть за реформою безпеки та оборони.

Що показало дослідження:

1. Неурядові організації стверджують, що їхня участь у розробці та впровадженні законодавчих документів, а також у нагляді за їх дотриманням, сприяє підвищенню обізнаності та відкритості виконавчої й законодавчої гілок влади щодо цілісних концепцій ґендерної рівності та реформи сектору безпеки і оборони.
2. Неурядові організації мають відповідну експертизу і готові підтримувати реформу безпеки та оборони.
3. Неурядові організації намагаються впливати на законодавчі ініціативи, але повідомляють про перешкоди при взаємодії з комітетами ВРУ.

1. Важливо, аби співробітники комітетів та експертних управлінь Апарату ВРУ мали достатній рівень знань для регулярного проведення ґендерного (та безпекового) аналізу.
2. Потрібно забезпечити призначення та / або визначення ґендерних радників зі спеціальними знаннями з питань ґендерної рівності та реформи сектору безпеки і оборони у профільних безпекових міністерствах.
3. Важливо залучати неурядові організації до проведення аналізу гендерного впливу на законодавчі ініціативи щодо просування ґендерної рівності та нагляду за її впровадженням у секторі безпеки та оборони.

Цю публікацію підготовано також за фінансової підтримки Швеції.

Лабораторія законодавчих ініціатив уже багато років займається сприянням реалізації та моніторингом парламентської реформи. За даними нашого останнього моніторингу за 2021 рік, реформа українського парламенту виконана на 45,7%. В останні роки темпи реалізації реформи знизилися, однак політичне керівництво Верховної Ради визнає необхідність виконання узятих на себе зобов’язань щодо імплементації парламентської реформи. Крім того, судячи із публічних заяв політичного керівництва Парламенту, влада цілком свідома як фактичного стану реалізації реформи, так і проблем у її реалізації. А сам факт реалістичної оцінки ситуації дає надію на вирішення цих проблем і успішне завершення реформи.

На сьогодні Лабораторія включена в робочу підгрупу з парламентської реформ в Україні і має можливість активно та конструктивно співпрацювати безпосередньо з представниками Верховної Ради у цьому напрямку.

Якими ж наразі є пріоритети у реалізації реформи парламенту? На чому треба акцентуватися для зміни ситуації на краще? Директор Аналітичного напряму Лабораторії Олександр Заславський під час форуму «Демократичні реформи для інтеграції України в ЄС: діалог з провідними реформаторами» озвучив для наших європейських партнерів та українських колег із громадянського суспільства і Парламенту 3 пріоритети парламентської реформи в Україні.

Загальновідома проблема, яка ускладнює роботу Верховної Ради, це – продукування великої кількості законодавчих ініціатив. І це не може не позначатися на якості законодавчих ініціатив, а також на завантаженості народних депутатів і структурних підрозділів Апарату Верховної Ради. У ІХ скликанні ВРУ спостерігається стабільне зниження кількості, в першу чергу депутатських, законодавчих ініціатив, що, безумовно, є позитивною тенденцією. Однак зменшувати кількість «законодавчого спаму» можна і іншими шляхами. Зокрема, через підвищення вимог до експертно-аналітичного супроводу, загалом шляхом підвищення кількості і якості супровідної аналітики у законодавчому процесі. Є світові приклади, коли такий крок, зокрема підвищення вимог до підготовки оцінок впливу проєктів актів, в рази зменшував кількість цих самих проєктів актів. Що свідчить про підвищення їхньої якості, оскільки радикально зменшується частка таких законопроєктів, які вносять зміни у вже діючі закони.

Сюди ж можна віднести і необхідність посилення євроінтеграційної експертизи на рівні парламенту. Зокрема шляхом посилення спроможності Євроінтеграційного комітету. У Верховній Раді є 3 комітети, чиї висновки обов’язкові для всіх законопроєктів: бюджетний, антикорупційний і євроінтеграційний. Тобто протягом скликання через ці комітети проходять тисячі законопроєктів. Відповідно і підвищення вимог до супровідних документів, зокрема до законопроєктів, які стосуються євроінтеграції, і підвищення спроможності євроінтеграційного комітету опрацьовувати велику кількість законопроєктів однозначно покращить весь євроінтеграційний напрямок законодавства. А це, як ми розуміємо, наразі стає вкрай важливим і актуальним.

Війна актуалізувала питання демократичного контролю у сфері безпеки й оборони. В Україні вже є ухвалені зміни до законодавства у цьому напрямку, які набувають чинності з наступного року. Зокрема, буде створений унікальний для Верховної Ради спеціальний контрольний комітет, який здійснюватиме контроль у сфері безпеки і оборони.

До речі, в частині парламентського контролю варто навести приклад, як Верховна Рада адаптувалася до умов війни. З 24 лютого в нас не відбувалися години запитань до Уряду, однак був запроваджений спеціальний формат, коли окремі міністри зустрічалися із керівниками парламентських фракцій або із представниками більшості у парламенті. Деякі міністри встигли кілька разів пройти такий формат. Що ж стосується конкретних дій на посилення парламентського контролю, то тут треба говорити про посилення системності та регулярності його здійснення. У тому числі на рівні комітетів.

Це також вкрай важливий аспект реформи. Оскільки Апарат – це, по суті, парламентська служба. Хоча в нас наразі немає відокремленої парламентської державної служби, але Апарат ВРУ і є тією структурою, яка забезпечує сталість та інституційну пам’ять Верховної Ради. Це люди, які і під час війни забезпечували роботу парламенту. Серед працівників Апарату є значна кількість тих, хто працює там вже більше 15 років. Це висококласні фахівці. Їхній досвід треба зберегти та примножити, а сам статус парламентського службовця посилити. З цією метою був розроблений і ухвалений у першому читанні законопроєкт про парламентську службу. Було би дуже добро його ухвалити в цілому. Також була ухвалена і вже на фінальній стадії реалізується стратегія розбудови кадрового потенціалу Апарату Верховної Ради. Варто було б її оновити із акцентом на підтримці високого рівня фаховості працівників Апарату та збереженні інституційної пам’яті.

Лабораторія законодавчих ініціатив буде, наскільки зможе, підтримувати ці та інші напрями парламентської реформи. І ми вкотре наголошуємо на важливості сталого функціонування такої інституції, як парламент, для реалізації всіх інших реформ, а також для поступу України на євроінтеграційному шляху.

Цю публікацію підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Учасники:

• Девід Донат Каттін, Генеральний секретар, Міжнародна мережа Парламентарі за «Глобальну дію» (PGA);
• Алі Ехсассі, Член Парламенту (Канада), Голова Всепартійної парламентської групи із запобігання геноциду та іншим злочинам проти людства; Голова Національної групи Міжнародна мережа Парламентарі за «Глобальну дію» (PGA Canada) та член правління PGA;
• Аніта Ванденбелд, Членкиня Парламенту (Канада), Парламентський секретар міністра міжнародного розвитку;
• Євгенія Кравчук, Народна депутатка України, Членкиня PGA, Заступниця Голови фракції «Слуга народу» у Верховній Раді України, Заступниця Голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики;
• Іванна Климпуш-Цинцадзе, Народна депутатка України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу, Віце-прем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України (2016 – 2019);
• Марина Бардіна, Народна депутатка України, Членкиня PGA, Заступниця Голови Комітету Верховної Ради України з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва, Голова підкомітету з питань дотримання Україною міжнародних зобов’язань у сфері прав людини та гендерної політики;
• Кастурі Патто, Членкиня Парламенту (Малайзія), Президентка PGA.

12 травня на 78 день повномасштабної війни, яку розв’язала російська федерація проти України ми провели захід, метою якого було донесення інформації про нескінченні воєнні злочини проти народу України, поточну ситуацію та позицію ЛЗІ та українських парламентарів до світової спільноти з «перших вуст».

Тому, в контексті своєї діяльності та враховуючи, конституційно визначену роль Парламенту (Верховної Ради України) у питаннях війни та миру, територіальних змін та ратифікацій міжнародних угод, Лабораторія законодавчих ініціатив у партнерстві з Парламентським центром (Канада) в рамках проекту «Парламентська підзвітність сектору безпеки і оборони України» (PASS Ukraine), який реалізовується за підтримки Міністерства міжнародних справ Канади (Global Affairs Canada), Програми розбудови миру та стабільності (PSOPs) разом з міжнародною мережею – Парламентарі за «Глобальну дію» (Parliamentarians for Global Action (PGA)), організували та залучили українських, канадських та інших парламентарів країн-членів (PGA), щоб обговорити розвиток подій, роботу та роль українських парламентарів, перспективи протистояння майбутнім загрозам, а також потреби та варіанти міжнародної підтримки в умовах війни.

Міжнародна мережа – Парламентарі за «Глобальну дію» (Parliamentarians for Global Action (PGA)) – платформа, яка об’єднує парламентарів всього світу, як і багато інших майданчиків, що вже використовуються, відіграє свою роль у формуванні єдиного правильного, єдиного можливого ставлення до росії як до країни агресора, країни, якій не місце в сучасному світі, і якої треба позбутися задля спасіння не тільки вже досягнутого світовою цивілізацією, але і всього живого.

Зараз парламентарі, які піддаються все більшому ризику відіграють ключову роль у об’єднанні союзників і друзів з усього світу в спільний об’єднаний фронт: прагнення до миру, справедливості та підзвітності та захисту демократії, її принципам та інститутам. Для цього у заході взяли участь українські парламентарки, дві з яких є членами PGA, – це Євгенія Кравчук та Марина Бардіна, а також Іванна Климпуш-Цинцадзе розповіли своїм закордонним колегам з якими труднощами вони зараз стикаються у своїй роботі, які подальші плани та яка ключова допомога зараз потрібна, як Україні в цілому, так і Парламенту, зокрема.

Українські депутатки наголосили на необхідності термінового надання Україні подальшої військової та фінансової допомоги, а також введення додаткових санкцій проти російської економіки. Також зачепили тему гуманітарної катастрофи, що розгортається в Україні, відзначивши, що руйнування та людські жертви є немислимими для тих, хто спостерігають здалеку в мирі та безпеці і наголосили, що російське вторгнення завдає шкоди, зокрема українським жінкам, зазначивши, що сексуальне насильство є одним із військових злочинів, які вчиняють російські солдати.

Світлана Матвієнко, виконавча директорка ЛЗІ, проінформувала та нагадала усім учасникам про те, що відбувається зараз у цей час у ці хвилини у нашій країні:

На засіданні Верховної Ради 14 квітня депутати затвердили постанову «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» та ухвалили закон «Про заборону пропаганди російського неонацистського тоталітарного режиму, акту агресії проти України з боку російської федерації як держави-терориста, символіки, яка використовується збройними та іншими воєнними формуваннями Російської Федерації у війні проти України». Ці акти можуть мати як символічне навантаження, так і політико-правове.

Поняття «геноцид» виникло і застосовувалося у звʼ’язку з масовим вбивством єврейського народу під час Другої світової війни. Воно застосовувалося і пізніше, а з останніх прикладів можна згадати події у Боснії чи Руанді, які відбувалися у 90-ті роки ХХ століття.

Це поняття використовувалося як задля символічного засудження масового вбивства людей, так і для реального покарання злочинців. Слободан Мілошевич, колишній президент Югославії та Сербії, був звинувачений у геноциді у рамках Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії. Міжнародний трибунал щодо Руанди засудив Жан-Поля Акайесу (мера Таби), Жана Камбанду (колишнього премʼєра Руанди) та Теонесте Багосору (офіцера) за звинуваченнями у геноциді. За геноцид було засуджено й багатьох інших осіб, тобто звинувачення у геноциді і у наш час можуть мати правове застосування, а не лише символічне.

Україна у 2006 році визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом. Вона звернулася до багатьох країн з тим, щоб вони теж зробили цей крок. І близько двох десятків держав ухвалили відповідне рішення. Проте поза Україною це визнання мало лише символічне значення.

Наразі складно спрогнозувати, яке значення матиме визнання геноциду у 2022 році. Ймовірно, що країни, які визнали Голодомор геноцидом, визнають і геноцид 2022 року. Власне Естонія вже почала цей процес, і 21 квітня визнала дії РФ в Україні геноцидом. Це зробили і Латвія, Польща та Канада. До них можуть доєднатися держави, що постачають Україні зброю та відправили делегації до Бучі, а під впливом великих держав, як-от США, Велика Британія, Франція факт геноциду можуть почати визнавати менші держави Центральної Америки, Африки, Азії.

А от визнання росії державою-терористом може мати більш швидкі наслідки. З одного боку, це можна розглядати як тенденцію до гібридизації війни і винайдення якихось нових термінів. Можна згадати як війну на території Донецької та Луганської областей, що почалася у 2014 році називали «Антитерористичною операцією». росія 24 лютого не оголосила війну Україні і використовує конструкцію «специальная воєнная опєрация».

З іншого боку, статус «держава-терорист» може бути частиною міжнародної кампанії, яка спрямована на те, щоб росію визнали державою-спонсором тероризму чи внесли у чорний список Міжнародної групи з протидії відмиванню брудних грошей (FATF).

Якщо ж напрям визнання росії державою-терористом буде успішно реалізуватися, і багато інших держав та міжнародних організацій підтримають це, то в довшій перспективі є шанс закріплення поняття «держава-терорист» в міжнародному праві.

Наразі ж визнання як факту геноциду, так і визнання росії державою-терористом є радше символічними для України актами. Однак в перспективі цей символізм може перерости у конкретні правові конструкції на міжнародному рівні.

Цю публікацію підготовано за фінансової підтримки Швеції.

Тим часом нагадуємо, що затриманий СБУ Віктор Медведчук все ще народний депутат поточного, дев’ятого, скликання Верховної Ради України!

І що ж цим прикрим фактом можна зробити?

Відповідно до ст. 81 Конституції України повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

1. складення повноважень за його особистою заявою (це рішення має підтримати Верховна Рада);
2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього – тобто попереду може бути тривалий судовий процес, перш ніж набере чинності відповідне рішення суду;
3. визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4. припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України (у цьому випадку парламент теж має проголосувати);
5. якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;
6. невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції (відбувається теж на підставі особистої заяви депутата);
7. його смерті.

Можемо тільки здогадуватися, від якого з пунктів цієї статті Конституції Віктор Медведчук втратить мандат і припинить ганьбити статус народного депутата України. Проте є й інші питання.

Якщо з Віктором Медведчуком, над яким «висить» судовий процес з обвинуваченням у держзраді, є шанс отримати справедливий вирок, який означатиме не тільки позбавлення мандата народного депутата, на яке, можливо, доведеться зачекати, а й покарання за скоєні проти України злочини.

То що робити, наприклад, з депутатами, які з початком повномасштабного вторгнення покинули територію України і фактично не виконують свої повноваження? Ідеться, звісно, не про тих парламентарів, які перебувають у відрядженнях і відстоюють інтереси України на дипломатичному фронті, а про тих, хто просто втік – зокрема, чималої кількості депутатів від фракції ОПЗЖ.

За прогули засідань без поважної причини для парламентарів передбачені тільки «штрафи» – таким народним депутатам не проводяться виплати, пов’язані з виконанням депутатських повноважень.

Замінити більшість депутатів фракції ОПЗЖ на депутатів інших фракцій теж не можна. Якщо депутати, які «вибули», і будуть замінені на нових, то це будуть депутати зі списку того ж ОПЗЖ. Зрештою, нагальної потреби в заміні старих депутатів в короткостроковій перспективі немає.

Однак наявність мандата народного депутата України у відвертих зрадників України не може бути прийнятною. Зрештою, можемо подивитися на те, наскільки можуть бути застосовані механізми ст. 81 Конституції, зокрема і на прикладі Медведчука й інших втікачів з України.

Розглянемо ці механізми від найменш ймовірних до найбільш дієвих.

Смерть (ч. 7 ст. 81 Конституції) депутата ми не розглядаємо, бо зрадники в переважній більшості були завчасно повідомлені і виїхали за територію України. Відповідно зафіксувати їхню смерть, навіть якщо вони померли, за кордоном, «у бігах», на території недружніх держав, досить складно.

Несумісність з мандатом народного депутата (ч. 5 ст. 81) теж вкрай малоймовірна. Якби депутати-зрадники порушували вимоги щодо несумісності, то про це було б відомо раніше і, відповідно, їх би вже позбавили мандата. Складно також уявити ситуацію, коли втікачі вже під час свої втечі зайняли якусь посаду, що несумісна з мандатом народного депутата.

Вихід з фракції депутата-списочника (ч. 6 ст. 81). З фракції ОПЗЖ вже вийшли 9 депутатів. Частина з них була обрана за партійним списком. Тому партія ОПЗЖ має право провести зʼїзд та ухвалити рішення про позбавлення таких депутатів мандату. Але тут є нюанс. РНБО заборонила діяльність партії ОПЗЖ, тому вона не може провести зʼїзд і виключити цих депутатів. Зрештою, принаймні частина депутатів, що вийшли з ОПЗЖ перебувають на території України. Деякі з них ходять на засідання ВРУ, займаються гуманітарною допомогою тощо. Тобто складно назвати їх відвертими зрадниками.

Складення повноважень за особистою заявою (ч. 1 ст. 81) наразі виглядає відносно перспективним механізмом. В деяких депутатів-зрадників теоретично може прокинутися сумління, і вони напишуть заяви про складення повноважень. Або ж такі заяви можуть бути частиною неформальних політичних домовленостей. Скажімо, можна уявити, що Медведчук напише таку заяву, якщо це буде умовою його обміну на українських полонених.

Набрання законної сили обвинувальним вироком (ч. 2 ст. 81) теж відносно перспективний напрям, принаймні у довгостроковій перспективі. Інша справа, що цей процес може розтягнутися на довгий час.

Найбільш імовірними в середньостроковій перспективі виглядає комбінація частин 3 та 4 ст. 81 Конституції (визнання депутата судом недієздатним або безвісно відсутнім + припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України). По-перше, давайте не забувати про пригоди М. Саакашвілі, якого П. Порошенко позбавив громадянства. Однак позбавлення громадянства депутатів-зрадників буде не дуже коректним кроком з юридичної точки зору.

Більш перспективними виглядають застосування положення про виїзд на постійне проживання за межі України або визнання судом безвісно відсутнім. Депутати, яких всі називають зрадниками та агентами спецслужб росії, втекли за кордон. Хтось зробив це легально (завчасно виїхав через державний кордон), а хтось, можливо, і нелегально.

Якщо депутат легально, через прикордонний пункт пропуску, пересік державний кордон і не заїжджав назад до України, то це є беззаперечним доказом, що такий депутат перебуває за межами України. Поняття «постійне місце проживання» не має чіткого визначення у законодавстві України (до речі, Верховна Рада могла б дати визначення такому поняттю, що спростило б процес позбавлення мандата депутатів-зрадників). Виходячи зі ст. 3 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» можна говорити про те, що критерієм, який відрізняє місце перебування від місця проживання, є 6 місяців. В інших джерелах часовим критерієм постійного місця проживання на території інших держав є 1 рік. Важливе значення в питанні встановлення постійного місця проживання можуть відігравати довідки, видані компетентними органами, та судові рішення.

Загалом же рішення про позбавлення мандата на підставі ч. 4 ст. 81 Конституції, приймається саме Верховною Радою, а не судом. Можливо, народні депутати знайдуть й інші способи встановлення факту виїзду на постійне проживання за межі України.

Якщо ж депутат виїхав незаконно, і його місце перебування невідоме, тоді можна застосувати ч. 3 ст. 81. Суд може визнати такого депутата безвісно відсутнім.

Відповідно до ст. 43 Цивільного кодексу: «Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування». У такому разі позбавлення депутата мандату буде залежати від судового рішення.

Окремо додамо, що Україні в будь-якому разі потрібно буде уточнювати та оновлювати процедуру визнання людини безвісно зниклою. Після війни актуалізуються питання спадку, різних майнових зобовʼязань, які будуть стосуватися тисяч цивільних і військових, що фактично безвісно зникли.

В обох випадках (ч.3 та ч.4 ст. 81) значну роль будуть відігравати процедурні аспекти встановлення факту постійного проживання та місця перебування. Однак Верховна Рада має можливості уточнити такі аспекти, а виконавчі органи влади мають можливості належно та процедурно правильно допомогти встановити ці факти. І треба зважати, що такі механізми не є короткотерміновими, їх можна буде застосувати лише через рік-півтора.

Медведчук може бути більш корисним з символічної точки зору, як показовий зрадник, ворожий агент, що посприяв появі багатьох колаборантів.