У 2024 році Україну сколихнула новина про масові прокурорські інвалідності на Хмельниччині. Зʼясували, що прокурорів, які отримують пенсію за інвалідністю, у країні майже 500, і ледь не половина від цієї кількості працює в Хмельницькій і Черкаській областях. Через цей скандал генпрокурор Андрій Костін пішов у відставку. Пізніше Рада національної безпеки і оборони України (РНБОУ) ліквідувала Медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), а увага до цієї історії вщухла. 

Уже влітку 2025 року новий генпрокурор Руслан Кравченко пообіцяв розібратися з проблемою. Утім, прокурори дотепер не зазнали кримінальної відповідальності, заледве дисциплінарної; декотрі втратили керівні посади й опинилися на рядових.

Лабораторія законодавчих ініціатив уже писала, чому поспішні рішення нового генпрокурора, який масово подає дисциплінарні скарги на прокурорів, більше нашкодять, ніж розв’яжуть проблему комплексно. Серед іншого це підтверджує нещодавній матеріал NGL.media про те, як прокурори повертають собі інвалідність через суд після сумнозвісного скандалу. Пропоную подивитися на цю історію в ширшому контексті.

Прокурори, чий статус інвалідності скасували чи змінили, проходили огляд у Науково-дослідному інституті медико-соціальних проблем інвалідності (НДІ) у Дніпрі. Частину рішень скасовують через неузгодженість процедури на підзаконному рівні та брак юристів у НДІ. Прокурори поновлюють свій попередній статус через адміністративний суд, а також повертають собі щомісячні виплати. При цьому вони продовжують працювати, адже втратили лише виплати, а не посади. Тобто ці прокурори не зазнали жодної відповідальності, ще й повернули статус інвалідності, скасований чи змінений внаслідок переогляду. Як це сталось?

У липні 2025 року генпрокурор Руслан Кравченко повідомляв, що в органах прокуратури працюють 484 прокурори з інвалідністю, з них 41 подав заяву на звільнення за власним бажанням. Тоді ж генпрокурор скерував до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП) питання притягнення до відповідальності 348 прокурорів з інвалідністю. Адже керівник органу прокуратури не може просто звільнити підлеглого. Лише незалежний орган — КДКП — має право звільнити прокурора.

Не викликав сумніву і не підлягав підтвердженню статус прокурорів, які мають інвалідність з дитинства, людей, які зазнали невідновних втрат для здоров’я, набули інвалідність через війну чи хворі на рак. Таких в органах прокуратури 136 — тож вони не підпадали під переогляд. 

Усіх інших прокурорів зобов’язали підтвердити інвалідність у визначених медико-соціальних експертних комісіях.

Два місяці після скандалу, у вересні 2025 року, Руслан Кравченко розповів про перші результати:

• 57 прокурорів зі статусом інвалідності звільнили з органів прокуратури;
• 56 прокурорів звільнили з адміністративних посад;
• відкрили 228 дисциплінарних скарг, які очікують розгляду КДКП.

Після цього про прогрес у цій справі керівництво Офісу Генпрокурора не повідомляло, та й ці дані насправді викликають сумнів.

У реєстрі рішень КДКП станом на 13 травня 2026 року лише 29 про звільнення з органів прокуратури. Причина: безпідставне отримання статусу людини з інвалідністю та підвищеного розміру пенсії. Це дисциплінарний проступок — дії, які порочать звання прокурора, можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості й незалежності і є порушенням правил прокурорської етики.

Це вдвічі менше від заявленої генпрокурором кількості звільнених прокурорів. 14 прокурорам заборонили обіймати вищі посади й переводитися до прокуратури вищого рівня строком на рік. Ще три прокурори отримали догани. Інших юридичних підстав звільнити прокурора немає — хіба що він сам захотів або через сумнівні схеми реорганізації.

Однак 246 прокурорів із 292, щодо яких КДКП уже вирішила справи, не покарані за свої дії. Тобто КДКП не побачила в їхніх діях складу дисциплінарного проступку і закрила провадження. Це понад 80 % від загальної кількості дисциплінарних проваджень щодо прокурорів з інвалідністю. 

Чому закривали дисциплінарні провадження? Найчастіше за результатами службового розслідування бракувало інформації, яка підтверджувала б наявність дисциплінарного проступку в діях прокурора, коли він отримував статус людини з інвалідністю, оформлював і отримував пенсію. Крім того, не могли підтвердити, що прокурор використовував службові повноваження або службовий статус і пов’язані з цим можливості задля отримання інвалідності.

У цьому випадку йшлося про зміну групи інвалідності або строку її дії, що встановлює НДІ медико-соціальних проблем інвалідності (адже КДКП не може оцінити правдивість діагнозу — вона відповідає лише за юридичну складову). Тобто у прокурора є підтвердження від системи охорони здоровʼя: «Усе добре, просто медики помилилися з групою інвалідності та/або її строком».

Строк давності в дисциплінарних справах — лише рік. Тобто КДКП мусила відкласти звичайні скарги на прокурорські порушення (ситуації, в яких громадяни скаржилися на прокурорське свавілля) на користь цих справ, щоб вкластися у такий короткий строк. Більшість рішень КДКП з початку 2026 року стосується саме прокурорів з інвалідністю, а інші справи відійшли на другий план. Упевнений, що це негативно позначилося на якості рішень, ухвалених поспіхом, що може стати слабкою ланкою під час оскарження у Вищій раді правосуддя чи суді.

Безпідставна інвалідність і отримання вигоди з неї — це не лише порушення етичних правил, а й результат кримінального правопорушення. Усі ці випадки має розслідувати Державне бюро розслідувань, а суд повинен притягнути винних прокурорів до відповідальності.

За пресрелізами ДБР можна встановити, що розслідують п’ять кримінальних проваджень щодо прокурорів з інвалідністю. Обвинувальні акти для частини вже передали до суду. Окремої статистики про це немає, а вироків, принаймні на загал, ще не публікували. 

Так, не всіх прокурорів, яких притягнули до дисциплінарної відповідальності, слід засудити. Однак безпідставне отримання інвалідності та пенсійних виплат — це або корупція, тобто хабар МСЕК за рішення, або підробка документів для встановлення неправдивого діагнозу, або просто купівля інвалідності чи отримання в подарунок (знаємо і такі приклади — на день народження). Зрештою, це може бути пряма участь у схемі злочинної організації чи групи. Провадження, які розслідувало ДБР, стосуються саме таких випадків. 

Отже, у відповідь на скандал з безпідставними прокурорськими інвалідностями прокуратура скерувала всіх на переогляд до НДІ медико-соціальних проблем інвалідності. Частина прокурорів пройшла переогляд, частина ухилилася від нього, адже це не передбачено законом. Потім до КДКП скерували понад 300 дисциплінарних скарг на всіх прокурорів.

Залежно від поведінки прокурора можна говорити про такі наслідки:

29 прокурорів звільнені з прокуратури на підставі вчинення дисциплінарного проступку, тобто порушення правил етики. Це ті, хто відмовився від переогляду в НДІ або кому ДБР повідомило про підозру у вчиненні злочину.

56 прокурорів, яких, за словами Кравченка, звільнили з керівних посад. Тобто вони перейшли на рядові посади. Перешкод для подальшого призначення на керівну посаду немає, юридичної відповідальності вони не зазнали.

Декілька прокурорів є підозрюваними й обвинуваченими у вчиненні кримінальних правопорушень. ДБР розслідує безпідставне отримання статусу інвалідності і пенсійних виплат. 

Більшість прокурорів, які поїхали на переогляд, на думку системи охорони здоровʼя, — люди з інвалідністю, адже підтвердили свій статус. Йдеться про щонайменше 246 прокурорів. Або їм послабили діагноз — з ІІ групи інвалідності до ІІІ групи, з безстрокової групи до строкової. Тобто юридично йдеться лише про помилку медичної системи у встановленні діагнозу. Складу правопорушення в діях прокурора немає. Частина прокурорів повертає собі пенсійні виплати через суд на підставі процедурних порушень. Чи знайшли вони спосіб «вирішити» питання з профільною установою Міністерства охорони здоров’я, чи справді помилилася система — питання відкрите.

Ключовим залишається питання про стан кримінальних проваджень, які розслідує ДБР. Процесуальне керівництво в них здійснюють прокурори відповідних підрозділів нагляду за слідчими ДБР. Але всю їхню роботу по вертикалі організовує генеральний прокурор, тим паче йому розширили наглядові повноваження в липні 2025 року. Якщо він серйозно береться розвʼязати проблему прокурорів з фіктивною інвалідністю, то до нього і ДБР є слушне питання. Який стан розслідування кримінальних проваджень? Чому за півтора року маємо лише декілька обвинувальних актів? Саме про ці речі має звітувати генпрокурор, адже суспільний інтерес ніде не зник.

Зрештою, окремим складником проблеми є реакція МОЗ і поспіх у виконанні рішення РНБО без реальних механізмів перевірки. Якщо медики пишуть, що діагноз правильний, то жоден доказ проти цього не встоїть. 

Проте це вже питання до керівництва держави: що там з виконанням цього рішення? Адже шкода від безпідставних інвалідностей не лише для бюджету, гроші з якого йдуть у кишені прокурорів чи інших недоброчесних людей, а й для обороноздатності нашої країни. Не секрет, що величезна проблема з цим в органах, відповідальних за мобілізацію. Варто порушувати питання про кримінальну відповідальність не лише прокурорів, а й усіх організаторів, виконавців і користувачів цих злочинних схем. Це мало б бути пріоритетом для генерального прокурора.

Лабораторія законодавчих ініціатив долучилася до експертних консультацій щодо законодавчого врегулювання цивільної вогнепальної зброї, які відбулися цього тижня, спільно із представниками громадянського суспільства й аналітичних центрів, військової, ветеранської, адвокатської спільнот, а також медіа. У засіданні взяли участь керівництво Міністерства внутрішніх справ України, народні депутати України–члени Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності, представники Національної поліції, СБУ, ДБР, Офісу Президента України.

Питання обігу зброї для цивільного населення — дискусійне та часто маніпулятивне, однак його якісне регулювання важливе як для внутрішньої безпеки, так і в контексті євроінтеграційних зобовʼязань України за Розділом 24 acquis ЄС. Тож необхідно продовжувати роботу з гармонізації проєктів законів № 5708 «Про право на цивільну вогнепальну зброю» та № 5709 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про право на цивільну вогнепальну зброю» з правом Європейського Союзу і зокрема — з положеннями Директиви (ЄС) 2021/555 Європейського Парламенту та Ради про контроль за придбанням і володінням зброєю.

Обговорювали також право на самозахист, класифікацію дозволених видів зброї, чіткі підстави для застосування цивільними, а також механізми вилучення у випадках загрозливої поведінки чи домашнього насильства. Окрім того, звернули увагу на аспекти, які повʼязані з розбудовою відповідної інфраструктури — необхідність теоретичного та практичного навчання, проведення іспитів тощо.

Експертка напряму «Правопорядок» ЛЗІ Ольга Піскунова наголосила, що потрібен системний підхід для розвʼязання цих проблем.

Лабораторія вже не перший рік працює з сектором безпеки. У межах проєкту «Парламентська підзвітність сектору безпеки в Україні» (PASS Ukraine) ЛЗІ надавала підтримку Комітету з питань правоохоронної діяльності та Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Зокрема, у партнерстві з Парламентським центром (Канада) організувала навчальний візит правоохоронного Комітету до Оттави, ключовими темами якого були питання військової юстиції та парламентського нагляду за правоохоронними органами.

Також впродовж реалізації проєкту ЛЗІ підготувала ряд аналітичних документів — оцінки законодавчого впливу, глибинні дослідження — щодо питань, які розглядав Комітет з питань правоохоронної діяльності. Серед них був і законопроєкт № 5708 щодо права на цивільну вогнепальну зброю, який Верховна Рада ухвалила за основу ще в лютому 2022 року. Тож комплексне оцінювання проблемних аспектів та допомога в напрацюванні оптимальних законодавчих рішень у цій сфері — залишатиметься у фокусі роботи ЛЗІ.

Реформування сектору правопорядку — це важлива частина на шляху України до членства в ЄС, яка зумовлює внесок у спільну безпеку як нашої держави, так і всього Європейського Союзу. Однак про це неможливо говорити поза контекстом української реальності та кроків, спрямованих на реалізацію необхідних змін.

Тож 29 квітня в місті Дніпро відбулася регіональна конференція «Реформування органів правопорядку в контексті євроінтеграції України: імплементація Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та регіональний вимір».

Учасники заходу обговорили пріоритети та стан імплементації Комплексного стратегічного плану (КСП), прогрес України у виконанні вимог ЄС, регіональний вимір реформ у контексті євроінтеграції, подальші кроки реалізації реформ. Адже Україна послідовно інтегрується у європейський безпековий простір, а КСП визначає ключові напрями трансформації системи правопорядку. Зокрема, приділили увагу Дорожній карті з протидії незаконному обігу вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових речовин.

Заступник Міністра внутрішніх справ України Олексій Сергєєв підкреслив, що практична реалізація стратегічних планів має починатися з прифронтових регіонів, які є критично важливими для стійкості держави. Серед іншого, він розповів про формування багаторівневої системи безпеки, яка передбачає посилення аналітичної роботи правоохоронних органів, профілактику правопорушень, а також тісну взаємодію між правоохоронними органами, органами державної влади та місцевого самоврядування, міжнародними партнерами.

У межах події керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін разом з радницею Віце-прем’єр-міністра Ольгою Кільдюшкіною провели фахову дискусію щодо реформування органів правопорядку в контексті Розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека», зосередившись на питаннях переговорного процесу щодо вступу до Європейського Союзу.

Експерт зауважив: Лабораторія продовжує системну роботу та стежить за станом виконання євроінтеграційних зобовʼязань у сфері правопорядку. У фокусі, зокрема, й питання Комплексного стратегічного плану, який займає важливе місце серед євроінтеграційних документів державної політики: його виконання передбачає Розділ 24 acquis ЄС, присвячений побудові інституційної спроможної системи правопорядку протидіяти серйозній злочинності.

Саме тому обговорення стану реформи органів правопорядку з керівництвом Дніпропетровської та Запорізької областей, врахування їх думки у національних планах, є необхідним кроком до євроінтеграції української системи правопорядку.

Віцепремʼєр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Тарас Качка наголосив: переговорний Розділ 24 «Юстиція, свобода та безпека» є одним із найбільш чутливих і водночас вимогливих у переговорному процесі, оскільки він передбачає здатність держави забезпечувати безпеку, захищати громадян і створювати передбачуване середовище для бізнесу.

До події долучилися Тимчасова повірена у справах Великої Британії в Україні Шарлотта Сюрен, Голова Консультативної місії ЄС в Україні (КМЄС) Рольф Холмбо, представники Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань, Бюро економічної безпеки, закладів вищої освіти, громадянського суспільства, міжнародних організацій, незалежні експерти; учасники від Дніпропетровської, Запорізької, Донецької та Луганської областей.

Захід організовано Міністерством внутрішніх справ України спільно з Офісом Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України в межах проєкту «Реформування сектору цивільної безпеки в Україні» (CSSR), який реалізується компанією Chemonics UK у партнерстві з Siren Associates за підтримки Уряду Великої Британії та Консультативна місія ЄС в Україні.

18 квітня у Голосіївському районі Києва пролунали постріли. Семеро людей загинуло, щонайменше 14 — поранено. Двом поліцейським повідомлено про підозру в тому, що вони втекли з місця подій, залишивши цивільних у небезпеці. Цей теракт укотре здійняв хвилю обговорення реформи Національної поліції та її ефективність, як і минулі події у Врадіївці, Кривому Озері, Княжичах, Переяславі, Кагарлику… Кожен із цих випадків супроводжувався хвилею обурення та обіцянками змін. Жоден не став точкою системного перелому.

Про те, що саме має змінитися в підготовці поліції та системі безпеки, ZN.UA вже писало раніше. Але справа не лише в рецептах. Ключове — чи здатна сама система ці зміни реалізувати.

Після того, що сталося, міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив голові Нацполіції Івану Вигівському провести службове розслідування щодо дій поліцейських і надати всю інформацію у Державне бюро розслідувань (ДБР). Також було відсторонено від посад цілу вертикаль керівництва патрульної поліції Києва. Міністр Клименко також зазначив, що протоколи реагування та підготовка представників органів правопорядку мають бути переглянуті з урахуванням ризику використання громадянами зброї та боєприпасів.

Це передбачатиме і зміни у системі підготовки патрульних. Ігор Клименко знову підтримав ідею закону про цивільну зброю з обов’язковим навчанням і чіткою класифікацією різних її видів, над якою і так іде робота останніми роками в межах євроінтеграції. 27 квітня комітет ВРУ з питань правоохоронної діяльності створив робочу групу щодо цього, попри вже наявну в МВС, яка кілька років працює над цими питаннями. Важливо й те, що Україна пообіцяла Єврокомісії у Дорожній карті з верховенства права, що у грудні 2026 року зазначений законопроєкт таки буде ухвалено.

Тим часом соцмережі та медіа наввипередки шукають, хто і як має понести відповідальність: «Клименка у відставку», «поліцейських за грати», «всіх переатестувати», «всіх на фронт» тощо. Однак в умовах повномасштабної війни, де внутрішня безпека залежить безпосередньо від поліції, такі рецепти є поверхневими і не сприятимуть практичним змінам. Вжити заходів — як кадрових, так і інституційних — однозначно потрібно.

Однак проблема не лише в окремих помилках чи кадрових рішеннях. Питання в тому, як влаштована сама система. Щоб це зрозуміти, варто подивитися, як будувалася реформа поліції та де вона дала збій.

Трансформація пострадянської міліції в українську поліцію після Революції Гідності відбулася. Однак успіх патрульної поліції, яка є «вітриною» всієї реформи, тоді видали за реформу як таку. 2015 року її працівників із нуля набирали за конкурсом, ця ланка громадської безпеки справді відрізнялася від усіх інших. Інших міліціонерів протягом 2015–2016 років атестували, а після звільнення «грузинської команди» провели 2017 року консультативний конкурс на другого голову Нацполіції. На цьому масштабні кроки з реформування завершилися.

Від початку поліція не мала чіткого плану розвитку, а зміни впроваджувалися точково і нагадували радше ситуативне гасіння пожеж, ніж систему, об’єднану спільними цілями. Трансформація стосувалася більше поліції громадської безпеки, ніж кримінального блоку. Натомість невирішеними залишилися системні проблеми, які стосувалися катувань, незаконних затримань, свавілля чи, навпаки, безпорадності, нездатності захистити від злочину, ефективно його розслідувати. За офіційними даними, 7,7% колишніх міліціонерів були звільнені, половина з них поновилася через суд і отримала грошові компенсації. «Моя нова поліція» насправді здебільшого складалася з колишніх міліціонерів, які привнесли із собою інституційну пам’ять і неформальні практики роботи, заручниками яких Нацполіція залишається й досі.

Це не просто інституційна проблема, це нова українська реальність повномасштабної війни. Зростання соціальної нерівності, виклики демобілізації, посттравматичні розлади, слабка ветеранська політика — усе це неминуче впливає на рівень насильницької злочинності. Наука кримінологія і досвід інших країн показують: після завершення війни ця тенденція лише посилюється. І саме до такої реальності система виявилася не готовою.

Попри деклароване прагнення «деполітизувати» поліцію, тобто зменшити вплив міністра на її оперативне управління, Нацполіція так і залишилася залежною від МВС у невластивих для міністерства питаннях. Наразі ж посада голови Нацполіції — це цілковито рішення міністра внутрішніх справ, а на відсутність конкурсу як на проблему вказує Єврокомісія. Тож посада, яку зараз обіймає Іван Вигівський, досі залишається контрольованою очільником МВС. Ба більше, призначення всіх керівників територіальних органів та їхніх заступників теж погоджує міністр.

Натомість міністр внутрішніх справ мав би відповідати лише за формування державної політики, брати участь у засіданнях Кабінету міністрів, представляти бюджетні та нормотворчі питання, а голова Нацполіції — управляти самою поліцією. На практиці ж усі міністри одночасно займалися і політикою, і операційною діяльністю у поліції. Міністр — політичний висуванець, якого призначають народні депутати. А операційну діяльність поліції потрібно відмежувати від впливу політики.

Під час повномасштабної війни поліція й надалі уникає гострих тем соціальної несправедливості. Наприклад, забезпечення правопорядку під час мобілізаційних заходів. Міністр Клименко прямо виступив проти того, щоб доручити здійснювати такі заходи поліцейським, які мають право законно застосовувати примус. Поліція мінімізує свою участь у цьому процесі, щоб не провокувати політичної кризи та нової хвилі вимог покарати саму поліцію. Тож увесь репутаційний негатив збирають на себе ТЦК.

Цікаво, що навіть в умовах повномасштабної війни поліція зберігає суттєву підтримку суспільства, — соціологія свідчить, що довіра до поліції перебуває в межах 48% (Центр Разумкова, Rating Group). Значне схвалення також викликає безпосередня участь майже 10% поліцейських (за даними МВС) у бойових діях на фронті (підрозділ «Лють», стрілецькі підрозділи тощо), до того ж робота як на прифронтових територіях, так і в тилу пов’язана зі щоденним ризиком для життя.

За законом про Нацполіцію 2015 року, основним показником ефективності діяльності поліції є довіра громадян до неї. На виконання цієї норми 2018 року було ухвалено постанову Кабміну, яка передбачала, що держава оголошуватиме тендер на такі заміри. До 2022 року незалежні соціологічні служби проводили відповідні дослідження, але із запровадженням воєнного стану тендери призупинили. Тоді також ішлося про 40+ відсотків довіри. Але проблема в тому, що з року в рік різні соціологічні служби можуть застосовувати різні методології, що унеможливить порівняння результатів за одними критеріями. Постанову від 2018 року скасували у березні 2026-го. Натомість затвердили нову, відповідно до якої такі опитування мають проводитися щодо всіх органів кримінальної юстиції. Проблема з використанням соціологами різних методологій залишилася.

Реформа системи органів правопорядку формально триває, зокрема, як частина євроінтеграційних зобов’язань України. Розділ 24 acquis ЄС «Юстиція, свобода та безпека» безпосередньо вимагає посилити інституційну спроможність органів у боротьбі зі злочинністю, насамперед організованою.

У світлі цього Нацполіція зараз планує перейти від боротьби з одиничними явищами до боротьби із системними випадками, організованою злочинністю. Йдеться про розвиток аналітичних спроможностей, включення поліції до системи кримінальної політики, впровадження європейської системи оцінки загроз організованої злочинності (SOCTA), зокрема у сфері кібербезпеки (IOCTA), тощо. Частину євроінтеграційних заходів було відображено у першій Стратегії розвитку Нацполіції на 2026–2030 роки. Їхня реалізація має завершити реформу кримінального блоку. Зараз Україна перебуває в тій точці, де реформа нарешті може охопити те, що не вдалося зробити у 2015–2019 роках, а за жорсткої оцінки Єврокомісії з’являється шанс на якісні зміни.

Некоректно вважати, що будь-які резонансні випадки за участю поліцейських мають автоматично призводити до відставки керівництва. Це може працювати у країнах усталених демократій, які мають ресурси і можливість практикувати широкі представницькі повноваження, наприклад, у Швейцарії. Але не в країні, яка перебуває у стані повномасштабної війни.

За наслідками теракту 18 квітня у Києві відповідальність за підлеглих мали б нести керівництво патрульної поліції та Національної поліції загалом. Але якщо зараз звільнять Івана Вигівського, то новий голова Нацполіції буде таким же керівником просто тому, що це буде кандидатура міністра внутрішніх справ, його ставлеником з огляду на недеполітизованість поліції. Тобто зміна прізвища не означає зміни курсу органу. І це напряму впливає на здатність системи швидко й ефективно реагувати на кризові ситуації.

Методи колективної відповідальності — це логіка політична, а не професійна. Політична розправа не є ознакою європейської поліції, яку ми хочемо мати. Тому набагато важливіше, яких системних кроків вжито, щоб запобігти подібній трагедії в майбутньому.

При цьому охочих керувати поліцією на будь-якому рівні обмаль, а то й узагалі немає. Професійних кадрів, очевидно, не приваблюють низькі зарплати, постійний ризик бути звільненим не за результатами аудиту чи оцінки ефективності, а просто в межах «колективної відповідальності за підлеглих» тощо.

Масштаб проблеми підтверджує і керівництво самої Нацполіції. За словами її голови, некомплект у патрульній поліції становить близько 25%, а в Києві — ще більше. В таких умовах працівників змушені постійно залучати на підсилення, навіть якщо вони не мають достатнього досвіду роботи в реагуванні. Як визнав Іван Вигівський, одна з поліцейських, що опинилися в центрі подій 18 квітня, не працювала системно в таких нарядах.

Накладається ще й проблема із кадрами, актуальна не лише для поліції, а й для всієї держслужби. Єврокомісія наголошує на необхідності меритократичного просування по службі — мають бути конкурси на керівні посади, включно з посадою очільника поліції. Наразі такі правила впроваджено щодо добору всіх керівників органів правопорядку, крім голови Нацполіції. Скасування цього винятку частково зменшить залежність Нацполіції від міністра внутрішніх справ.

З конкурсом на керівні посади в поліцію складніше, адже їх там тисячі, і фізично організувати його майже неможливо, бо тоді необхідно створити безліч комісій. Логічно застосовувати конкурсну процедуру не на всі, а лише на вищі керівні посади й окремі посади середньої ланки. Натомість МВС згодне на конкурс лише за умови, щоб посади, на які він поширюється, визначалися у підзаконному акті за рішенням міністра. Але це створює ризик, що міністр обмежить конкурсний добір кількома невпливовими посадами. Найбільш збалансованим може бути підхід, за якого конкурсна процедура стосується насамперед високих керівних посад, а саме тих управлінців, чиї рішення мають системний вплив на роботу поліції загалом.

Тож не варто очікувати швидкого розв’язання кадрових проблем, зокрема, якщо йдеться про конкурсні процедури. Відповіддю на наслідки теракту має стати посилення внутрішніх механізмів контролю: неупереджених службових розслідувань, встановлення підстав для дисциплінарної відповідальності керівників за неналежну організацію роботи підлеглих.

Проблеми в поліції, які підсвітив теракт у Голосіївському районі столиці, навряд чи можна розв’язати, ухваливши кілька ситуативних кадрових і політичних рішень. Натомість необхідно посилити інституційну спроможність органу. Це передбачає: деполітизацію системи управління, ефективний внутрішній контроль, оновлені протоколи реагування, професійну підготовку тощо. Комплекс цих змін зможе забезпечити баланс між правами громадян, їхньою безпекою й ефективністю органів правопорядку під час війни.

1. Кримінальна відповідальність індивідуальна. «Поліцейські, які втекли» — кримінальне провадження за частиною 3 статті 367 Кримінального кодексу України, в межах якого Державне бюро розслідувань, вивчивши протоколи і процедури, дасть оцінку наявності складу злочину, і прокуратура скерує справу до суду.
2. Відповідальність керівництва. У межах службового розслідування має бути досліджено питання наявності підстав для дисциплінарної відповідальності керівництва поліції — патрульної поліції Києва, голови Національної поліції та інших осіб, які організовували операцію з протидії теракту.
3. Протоколи реагування. На терористичні акти із захопленням заручників протоколи мають бути вдосконалені. Так, КОРД виконав свою роботу, але якісна робота перемовників і спецпідрозділів, їхня взаємодія з патрульними, які прибувають першими на місце події, можуть допомогти зменшити кількість жертв до ліквідації терориста.
4. Тактико-технічна підготовка. Навички застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї мають відпрацьовуватися постійно. Кількість годин на це потрібно збільшити, зокрема на заняття з практичної стрільби, тобто із застосування ведення вогню в незвичних і екстремальних умовах. Недостатньо лише мати зброю, треба ще й володіти нею — бути готовим застосувати на законних, критично необхідних підставах.

Окремо слід виокремити критичну проблему — готовність поліцейських застосовувати зброю.

1. Психологічна підготовка поліцейських. Саме її відсутність ми побачили 18 квітня: поліцейські втекли не лише через індивідуальні фактори, а й через системну неготовність діяти в ситуації, де застосування зброї неминуче тягне за собою розслідування. Застосування зброї в нашій правовій системі — апріорі проблема, хтось має за це понести покарання. Це має величезний психологічний стримувальний ефект, який ми побачили у дії. З кожним роком гасло «краще не застосувати, аби чогось не вийшло» у суспільстві у стані війни призводить до руйнування безпеки і правопорядку. Наразі за кожним фактом застосування зброї проводиться службове розслідування, але не завжди такі розслідування є об’єктивними. Судова практика щодо законного застосування зброї слабка порівняно із самообороною цивільних.
2. Вдосконалення дозвільної системи. Необхідно, нарешті, ухвалити закон із чіткими правилами щодо зброї у цивільного населення (або законопроєкт №5708, або його доопрацьовану версію згаданими робочою/робочими групами). Необхідно навести лад у дозвільній системі — краще контролювати реєстрацію/перереєстрацію зброї, оцінку психічного стану особи, якій надається дозвіл, підготовку власників зброї, відстріл нарізної зброї тощо.

Дещо із переліченого вже анонсував міністр Клименко. Але визначальними стануть не політичні заяви після резонансної трагедії, а здатність системи правопорядку реалізувати ці зміни на практиці. Тому ключове запитання: чи є ця інституційна спроможність? І поки деполітизація поліції залишається декларацією, а не нормою, межі реформи визначає не війна, а сама система.

Стан імплементації Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку — у фокусі обговорення громадянського суспільства із профільними міністерствами та інституціями. ЛЗІ долучилася до засідання Експертної групи при Координаційній раді з питань моніторингу реалізації плану заходів, спрямованих на виконання КСП як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки.

Учасники обговорили ключові виклики у впровадженні реформ у сфері правопорядку, бачення громадянського суспільства щодо їхнього прогресу, зокрема підготовку незалежних аналітичних оцінок. Разом визначили формати взаємодії державних органів та громадянського суспільства на перспективу для розвитку та інституціоналізації діалогу.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін наголосив на важливості участі неурядових організацій у моніторингу реформ та підготовці незалежних аналітичних оцінок. Адже ЛЗІ вже третій рік поспіль готує Тіньовий звіт з оцінкою виконання Україною євроінтеграційних зобовʼязань — зокрема, за розділом 24, одним із заходів якого є виконання Комплексного стратегічного плану.

Нині багато документів у сфері державної політики передбачають заходи щодо реформи органів правопорядку, водночас КСП та План заходів до нього є найбільш розгалуженим. Наприклад, Дорожня карта з питань верховенства права та Державна антикорупційна програма на 2023-2025 роки також містить низку заходів у цій сфері, тож органи влади мають належним чином скоординуватись у виконанні заходів державної політики.

На думку експертки напряму «Правопорядок» ЛЗІ Ольги Піскунової, треба почати з напрацювання відповідного законопроєкту, який має бути розроблений із застосуванням комплексного підходу та у тісній взаємодії всіх заінтересованих сторін і громадськості. Це забезпечить впорядкованість процесу з виконання Пріоритетів.

До заходу долучилися представники Міністерства внутрішніх справ, Офісу Віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Офісу Генерального прокурора та органів правопорядку, а також міжнародні партнери та представники інституцій громадянського суспільства — правозахисні організації, науковці та аналітичні центри, залучені до моніторингу реформ у сфері правопорядку.

Захід був організований Міністерством внутрішніх справ України в межах проєкту «Реформування сектору цивільної безпеки в Україні» за підтримки Уряду Великої Британії.

2025 року увагу до одного з українських органів правопорядку — Бюро економічної безпеки (БЕБ) — було прикуто через скандал навколо конкурсу на посаду нового директора. Зрештою у серпні уряд призначив колишнього детектива Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) Олександра Цивінського — переможця відкритого конкурсу за участю міжнародних експертів. В інтерв’ю ZN.UA він окреслював ключові виклики для інституції та запевняв: якщо виникнуть проблеми в комунікації з владою (БЕБ процесуально підпорядковується Генеральному прокурору), про це буде сказано публічно.

За пів року гучних заяв не пролунало. Натомість виникла напруга в медіа й запитання: що ж насправді змінилося після «перезавантаження»? Резонанс у суспільстві та серед журналістів викликав скандал із задекларованою пенсією 44-річного Цивінського — близько 300 тис. грн. Сам очільник БЕБ пояснив: ідеться про виплати за вислугу років (26 років служби) та статус учасника бойових дій, нараховані за кілька місяців після оформлення.

Проте призначення нового директора стало сигналом про намір перезапустити БЕБ і для бізнесу, і для держави. Водночас за ці пів року очікування швидких результатів зіткнулися з реальністю: інституція перебуває в процесі глибокої внутрішньої перебудови.

Цивінський фактично виконує роль кризового менеджера. Його призначення збіглося з іншою ключовою вимогою «перезавантаження» — повною атестацією працівників Бюро, передбаченою законом, ухваленим на вимогу МВФ у червні 2024 року. До того ж у БЕБ сьогодні працює лише третина від передбаченої чисельності штату. Частина співробітників проходить перевірку, нових потрібно набрати за конкурсом. Усе це суттєво обмежує спроможність органу демонструвати швидкі результати — щонайменше в короткій перспективі.

Тож що насправді визначає ефективність БЕБ сьогодні? Чи достатньо в нього ресурсів і повноважень для виконання своїх завдань? І чи коректно взагалі оцінювати його роботу на цьому етапі лише за кількісними показниками?

Головне завдання БЕБ — протидія правопорушенням, які підривають функціонування економіки держави. Йдеться про злочини в економічній сфері та виведення «тіньового» сегменту бізнесу в «білий». Тобто щоби бізнес працював, розвивався й сплачував податки, наповнюючи державний і місцеві бюджети.

Акцент на «процвітанні» не випадковий. Це не лише про податки, а й про правила гри: відсутність тиску з боку органів правопорядку («маски-шоу», вимагання «ренти за кришу»), передбачуваність та інвестиційну привабливість — як для українського, так і для іноземного бізнесу. Однак є ключове «але»: БЕБ фактично не функціонувало повноцінно від моменту створення 2021 року. І саме це багато в чому визначає те, що ми бачимо сьогодні.

Йдеться про незавершену реформу податкової міліції. Формально її ліквідували ще 2016 року, але фактично вона проіснувала до 2021-го. За цей час держава кілька разів намагалася створити новий орган — фінансову поліцію, Службу фінансових розслідувань, Національне бюро фінансової безпеки. Лише 2020 року цю спробу нарешті було реалізовано, а 2021-го закон про БЕБ набрав чинності. Його створювали за логікою спеціалізованих органів — на кшталт НАБУ чи ДБР: з окремою підслідністю, конкурсним відбором і гарантіями незалежності. Але, як показала практика, лише скопіювати профільний закон недостатньо.

Майже одразу виникли проблеми з керівництвом і конкурсними процедурами. На це наклався воєнний стан, і врешті Україна взяла на себе зобов’язання «перезавантажити» БЕБ. Цьому передував критичний висновок Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради (2023 року), а також відверте невдоволення бізнес-асоціацій, які говорили про ті самі практики, що й за часів податкової міліції: тиск, вимагання, безпідставні обшуки.

Станом на початок 2024 року репутацію БЕБ коротко описували так: «податкових міліціонерів просто перевели з одного органу до іншого».

У червні 2024 року Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення роботи Бюро економічної безпеки України» запустив новий конкурс на посаду директора та передбачив атестацію всіх працівників БЕБ. Олександра Цивінського призначили в умовах, коли саме «перезавантаження» стало ключовою вимогою до інституції. Паралельно нове керівництво мало розпочати кадровий відбір на вакантні посади.

Упродовж 18 місяців БЕБ зобов’язане провести повну атестацію й доукомплектувати штат. Відлік цього процесу розпочався 6 серпня 2025 року. Водночас за всі роки існування Бюро вдалося набрати лише близько третини необхідної кількості працівників — приблизно 1200 із максимально можливих 4000.

Для проведення атестації створено кадрові й атестаційні комісії за участю міжнародних експертів і представників громадськості. Як і в поліції чи прокуратурі, вона передбачає три етапи: тести на знання законодавства, перевірку загальних здібностей і співбесіду, під час якої оцінюють доброчесність.

Водночас досвід попередніх реформ органів правопорядку свідчить, що така модель є складною і не завжди ефективною. Ризики судових поновлень залишаються високими. Альтернативою могло б бути посилення внутрішнього контролю та дисциплінарної відповідальності, однак нове керівництво БЕБ обмежене вимогами закону 2024 року і змушене діяти в його межах.

Є й інша проблема: сама атестація фактично відсуває основну роботу органу на другий план. Працівники готуються до тестів, збирають документи, беруть відпустки. Як наслідок, частина функцій Бюро опиняється «на паузі» — замість розслідувань і аналітики ресурси витрачаються на внутрішній процес перезавантаження.

Набір нових працівників за конкурсом — ще один серйозний виклик. Ідеться про більш як 2700 вакантних посад, до яких додаються звільнення за результатами атестації. Також уже зараз близько 100 співробітників відмовилися її проходити.

Однак проблема не лише в кількості, а й в умовах. Робота в БЕБ менш приваблива, ніж у НАБУ чи ДБР. І річ не у функціоналі — для слідчих чи детективів різниця між економічними, корупційними чи службовими злочинами не є принциповою. Ключовий чинник — оплата праці. Формально оклади в БЕБ, НАБУ і ДБР однакові — 22 прожиткові мінімуми. Але якщо в НАБУ і ДБР використовується повний розмір (3028 грн), то в БЕБ — занижений (2102 грн). Як наслідок, працівники БЕБ отримують приблизно на третину менше. І поки цієї диспропорції не буде вирішено на рівні бюджету, розраховувати на конкурентний відбір кадрів складно.

У підсумку БЕБ залишається критично недоукомплектованим. І поки тривають атестації та конкурси, його спроможність демонструвати якісно нові результати об’єктивно обмежена. Саме з урахуванням цих чинників і варто оцінювати його роботу сьогодні.

Основний масив проваджень БЕБ — це сфери, де економіка недоотримує кошти через несплату податків і зборів. Ідеться як про класичні економічні злочини — розтрату майна чи ухилення від сплати податків у великих масштабах, — так і про порушення правил акцизів та контрабанду товарів. Останнє охоплює широкий спектр — від ввезення продукції без розмитнення до нелегального обігу підакцизних товарів, зокрема алкоголю й тютюну. Сюди ж належать і так звані чорні АЗС, які працюють без належних дозволів і фактично поза податковим полем.

У цьому сенсі ключовим бенефіціаром роботи БЕБ є держава, адже йдеться про наповнення бюджету. Водночас інтерес до результатів роботи Бюро має й бізнес. Адже в умовах, коли ринок переповнений контрабандою та контрафактом, виграє не той, хто ефективніше працює, а той, хто краще «оптимізує» бізнес-модель, нерідко ухиляючись від сплати податків. Це спотворює конкуренцію та підриває довіру до правил гри. Саме тому запит на появу інституції, яка не лише карає, а й формує зрозумілі правила, є спільним як для держави, так і для легального бізнесу.

Окрім процесуальної роботи, БЕБ намагається вибудовувати інший формат взаємодії — через діалог із бізнес-асоціаціями. За перші пів року вдалося налагодити базову комунікацію й окреслити підхід: не тиск і «збирання ренти», а створення умов, за яких працювати в «білій» зоні стає вигідніше, ніж у «тіні». Це напряму пов’язано і з бюджетом, і з інвестиційною привабливістю країни. У довгостроковій перспективі результатом роботи БЕБ має стати витіснення тіньових практик і формування передбачуванішого ринку.

За інформацією ЛЗІ, у березні–квітні 2026 року БЕБ має опублікувати оновлену Стратегію інституційного розвитку. Чинний документ, ухвалений на початку 2024-го, не враховує бачення нового керівництва та потребує перегляду.

Окремо варто згадати й про спроби посилити інституційну спроможність Бюро. Під час нещодавнього візиту до США керівництво БЕБ обговорювало питання гарантій незалежності органу. З огляду на досвід роботи нинішньої команди (зокрема вихідців із НАБУ), не виключено, що надалі Бюро намагатиметься частково запозичити цю модель — передусім у частині інституційних гарантій.

З моменту призначення Цивінського минуло майже вісім місяців. Цього достатньо, щоб оцінити не стільки кінцеві результати, скільки динаміку змін і напрямок руху Бюро.

Серед помітних кроків — активізація роботи в сегментах, пов’язаних із порушенням акцизних правил і тіньовими ринками. Йдеться про паливо, контрафактний тютюн і каву, а також електроніку, яку масово завозять без належного розмитнення. Однак для довгострокового ефекту БЕБ має діяти на випередження: бізнес швидко адаптується, змінює схеми і знаходить нові способи ухилення від сплати податків.

Це означає, що Бюро має не лише реагувати, а й прогнозувати такі зміни. А для цього потрібні ресурси — кадрові, фінансові й аналітичні. Без доукомплектування штату та посилення спроможності масштабувати цю роботу буде складно.

Якщо ж звернутися до формальних показників, то звіт БЕБ за 2025 рік фіксує певні зрушення: збільшення надходжень податків приблизно на 100 млн грн унаслідок припинення схем «дроблення» бізнесу, вилучення підакцизних товарів і майна орієнтовно на 3 млрд грн, а також зростання задекларованих виторгів — від 380,4 млрд грн 2024 року до 403,4 млрд грн 2025-го. У самому Бюро це пов’язують із поступовою детінізацією ринку.

Втім, оцінювати ефективність роботи БЕБ лише за цими цифрами — недостатньо. Економічні злочини складніше оцінювати в плані позитивного ефекту, ніж корупційні чи загальнокримінальні. Найпоширеніше покарання в таких справах — штраф, і завдання полягає не у знищенні бізнесу, а в тому, щоби змусити його працювати за правилами. Надмірно каральний підхід може мати зворотний ефект — зниження економічної активності та, як наслідок, недоотримання податків. Тому в разі порушень, пов’язаних із податковою дисципліною, логіка реагування поступово зміщується від суто каральної до стимулювальної.

Саме в цьому контексті БЕБ почало обговорювати альтернативні підходи до вирішення кримінально-правових спорів. Зокрема, запропоновано механізм, що дає змогу закривати провадження ще на стадії повідомлення про підозру — без судового рішення. Йдеться про своєрідний «податковий компроміс», коли збитки державі не лише відшкодовуються, а й додатково сплачується штраф у розмірі 150–200%.

Такі інструменти покликані не лише карати, а й створювати стимули для виходу бізнесу з «тіні». Водночас їх упровадження потребує обережності, адже йдеться про зміну балансу між інтересами держави та принципом невідворотності відповідальності.

Говорити про зміну парадигми у сфері протидії економічним злочинам ще зарано. Водночас перші кроки БЕБ можна розглядати як маркер і потенційну основу для довгострокових змін. Ідеться й про поступову нормалізацію відносин із бізнесом, і про пошук збалансованіших підходів до регулювання «тіньового» сегменту, і про створення умов, за яких працювати за правилами стає вигідніше, ніж їх обходити.

Реальний ефект від цих змін можна буде оцінити лише тоді, коли Бюро запрацює на повну — передусім після завершення атестацій і конкурсів та доукомплектування штату. До того моменту будь-які оцінки неминуче залишатимуться проміжними.

Втримати заданий курс, паралельно вирішуючи кадрові, бюджетні й організаційні проблеми, — складне завдання. Але саме від здатності БЕБ не звернути з цього курсу залежатиме, чи перетвориться «перезавантаження» на реальну інституційну зміну, а не чергову імітацію реформи.

Водночас ключовим викликом залишається не тільки внутрішня трансформація самого Бюро, а й середовище, в якому воно працює. Ще на старті нове керівництво декларувало готовність відкрито говорити про можливий вплив неформальних центрів ухвалення рішень. Однак за пів року публічної розмови на цю тему так і не відбулося. Чи є спроби тиснути на БЕБ із боку Офісу Президента чи інших «неформальних» джерел впливу? Питання відкрите. (Тим часом наші джерела підтверджують, що бек-офіс пана Гагача досі існує, а влада й далі намагається впливати через нього на БЕБ. Олександр Цивінський під час інтерв’ю обіцяв нам звернутися до НАБУ та САП по допомогу за крайньої потреби. Схоже, така потреба вже виникла. — ZN.UA.)

Не менш важливим є й питання інституційних гарантій незалежності самого БЕБ. Досвід антикорупційної інфраструктури свідчить, що без чітко вибудуваної системи запобіжників — від процедур призначення керівництва до процесуальної автономії — будь-які спроби змін залишаються вразливими до політичного впливу. І саме в цій площині БЕБ поки що лише на початку шляху. У Бюро немає окремої спеціалізованої прокуратури й суду, тож багато залежить від того, як будуть вибудувані стосунки з прокуратурою, що здійснює процесуальне керівництво. Законопроєкт №12439, який, імовірно, ухвалять найближчими днями, може погіршити ситуацію для БЕБ. А скільки таких ідей у противників цього органу — можна лише припускати.

Саме тому говорити про БЕБ як про повністю сформований новий орган наразі передчасно. Сьогодні це радше інституція в процесі становлення — з правильним напрямком руху, але ще не гарантованим результатом.

Зміни в системі мають бути видимими й проговореними публічно. Без чесної та відкритої розмови керівництва БЕБ із суспільством, яке передусім зацікавлене в появі ефективної правоохоронної інституції, в разі тиску буде складно знайти підтримку зовні й побудувати орган, який справді стоїть на захисті економічної безпеки.

Напрацювання змін до законодавства для реформування адвокатури, посилення гарантій професійної діяльності адвокатів та підвищення якості правничої допомоги — вже давно не тільки про внутрішні пріоритети, але і про якісне виконання завдань у цій сфері на шляху євроінтеграції. На цьому регулярно наголошено у документах — від щорічних звітів Європейської Комісії про розширення до Тіньових звітів до Розділу 23 acquis ЄС.

19 березня Лабораторія законодавчих ініціатив долучилася до першого засідання Робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності (утворена Постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 2026 року № 42). Учасники обговорили подальші кроки до напрацювання змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Адже вдосконалення профільного законодавства є необхідним складником зміцнення верховенства права. Також мова йде про ратифікацію Конвенції Ради Європи про захист прав адвокатів, яку Україна підписала на початку березня 2026 року. Це важлива частина комплексного реформування української адвокатури — від оновлення професійних стандартів до якісно нового функціонування органів адвокатського самоврядування.

Початок активної роботи спільної групи, до якої входять парламентарі, урядовці, представники адвокатури, неурядових організацій, науковці — важливий крок у процесі змін, зауважив Євген Крапивін, керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ. Необхідно зберегти цей темп і сфокусованість, щоб вже невдовзі Робоча група змогла представити результат, а народні депутати підтримали напрацювання фахівців. Дорожня карта у сфері верховенства права визначає для цього чіткий строк — четвертий квартал 2026 року.

Проведення заходів Дорожньої карти з питань верховенства права сприятиме виконанню Україною євроінтеграційних зобов’язань, тож учасники засідання обговорили відповідні аспекти в частині реформування адвокатури. Перш за все, йдеться про:

• реформування органів адвокатського самоврядування, запровадження чітких та відкритих конкурсних процедур їх обрання та підвищення ефективності і прозорості їх фінансового управління;
• вдосконалення порядку доступу до професії адвоката: забезпечення неупередженості та об’єктивності такого процесу;
• встановлення прозорого та дієвого механізму дисциплінарної відповідальності адвокатів;
• ефективне та доступне проведення заходів з підвищення кваліфікації адвокатів.

Формат робочої групи дозволить напрацювати змістовні рекомендації для втілення цих заходів. Відповідно одним із ключових питань стало оновлення її складу — задля забезпечення паритетного представництва Верховної Ради, Національної асоціації адвокатів, органів державної влади та громадянського суспільства.

До першого засідання Робочої групи доєдналися Віце-прем’єр-міністр з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України Тарас Качка, т.в.о. Міністра юстиції України, заступник Міністра юстиції з питань європейської інтеграції Людмила Сугак, голова Комітету Верховної Ради України з питань правової політики Денис Маслов, представники Офісу Президента України, Кабінету Міністрів України, народні депутати України а також науковці, адвокати, представники професійної спільноти, громадянського суспільства та міжнародних партнерів.

9 березня 2026 року постійний представник України при Раді Європи Микола Точицький підписав Конвенцію Ради Європи про захист професії адвоката. Україна стала 28-ю країною, що поставила підпис під цим міжнародним договором.

Конвенція про захист прав адвокатів є першим в історії міжнародним договором, спрямованим на захист цієї професії. Документ встановлює єдині підходи до гарантій незалежності адвокатів та передбачає механізм моніторингу виконання її положень. Її розробили у відповідь на зростаючу кількість повідомлень про напади на представників цієї професії чи то у формі переслідувань, погроз або нападів, чи то у формі втручання у виконання професійних обов’язків (перешкоджання доступу до клієнтів тощо). 

Підписання Конвенції — лише перший крок. Тепер Україна має ратифікувати її у  порядку, передбаченому ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України». Керівник напряму «Правопорядок» Лабораторії законодавчих ініціатив Євген Крапивін зазначив, що договір набирає чинності з моменту восьмої ратифікації (шість країн з яких мають бути членами Ради Європи). А станом на сьогодні жодна країна-підписант Конвенції ще не ратифікувала. 

Для ратифікації, зокрема, потрібен офіційний переклад документа українською мовою від Міністерства юстиції та Міністерства закордонних справ. Директорка громадської організації «Адвокат майбутнього» Дарʼя Писаренко наголошує, що це не просто технічне питання: йдеться про обсяг гарантій незалежності юридичних професій. 

Лабораторія законодавчих ініціатив та ГО «Адвокат майбутнього» вітають Україну з підписанням Конвенції та водночас звертають увагу, що загроза незалежності адвокатської професії походить не лише зовні, а й зсередини самої сфери. У 2022 році закінчилися повноваження всіх органів адвокатського самоврядування (ОАС), проте Рада адвокатів України (РАУ) не оголошує виборів уже четвертий рік. Порушений принцип підзвітності адвокатури самим адвокатам. Адвокати не бачать звітів про використання їхніх внесків з 2021 року, дисциплінарна процедура використовується як покарання за критику рішень та дій ОАС, допуск до професії все ще непрозорий та містить ризики для зловживань. Ці та інші проблеми описані в розділі «Реформа адвокатури» в Тіньовому звіті до Розділу 23 acquis ЄС та в Звіті Європейської Комісії про розширення.

Оскільки адвокатура займає чільне місце в системі правосуддя поряд з судами і прокуратурою, неможливо говорити про реформу сфери правосуддя без реформи адвокатури. Зі свого боку Європейська Комісія також неодноразово зауважувала на необхідності змін, а в останньому Звіті про розширення чітко вказала: «Україні варто невідкладно розпочати комплексну реформу адвокатури» — і надала власні пропозиції щодо змісту таких змін. 

У відповідь на глибоку інституційну кризу в українській адвокатурі Міністерство юстиції України ініціювало створення робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності. Тож уже в січні 2026 року Уряд утворив робочу групу з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності, до якої увійшли представники ЛЗІ та громадської організації «Адвокат майбутнього».

Лабораторія законодавчих ініціатив долучилася до ІІІ Конференції з антикорупційного права для того, щоб обговорити ці питання — і поділитися своїм баченням.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін взяв участь у сесії «Євроінтеграційні зміни в антикорупційному законодавстві». Розуміння євроінтеграційних процесів і державної політики у цій сфері дозволяє передбачити, які зміни очікують українське законодавство, і що потребує особливої уваги в процесі євроінтеграції. 

Експерт зауважив, що «10 пріоритетів Качки-Кос», озвучені у грудні 2025 року, та Дорожня карта з питань верховенства права до 2027 року дають нам чітке розуміння, що Кримінальний процесуальний кодекс (КПК України) зазнає змін як у частині антикорупції, так і в інших сферах.

Цікаво, що усі вимоги пріоритетного плану ЄС збігаються із рекомендаціями Тіньового звіту, який у 2025 році підготувала коаліція громадських організацій за координації Лабораторії. Наразі ж Уряд працює над консолідованим проєктом змін, який буде представлений у Верховній Раді — а фахова й змістовна дискусія з цього питання згодом буде продовжена.

Щорічно Асоціація правників України організовує Конференцію з антикорупційного права — професійний майданчик для фахової розмови про те, як сьогодні працює антикорупційна система в Україні — від досудового розслідування корупційних кримінальних проваджень до формування судової практики. Подія об’єднує представників державних органів, суддів, адвокатів, юристів корпоративного сектору та експертів для обговорення ключових викликів антикорупційного правозастосування, аналізу практичних кейсів і обміну професійним досвідом.

У 2025 році до судів надійшло понад 100 тисяч процесуальних документів, пов’язаних з обшуками. У відкритому доступі є лише судова статистика щодо клопотань про дозвіл на обшук, які розглядаються слідчими суддями в межах попереднього контролю (ex ante). У 2024 році органи правопорядку подали 93 991 таке клопотання, з яких відмовлено у 7 239 випадках (7,7%). Для порівняння: у 2020 році було 97 367 клопотань і 15 310 відмов (15,7%). Навіть у 2022 році, попри меншу кількість звернень і часткове санкціонування обшуків прокурорами за ст. 615 КПК, частка відмов становила 18,8%. Тенденція зниження відмов зберігається — судді задовольняють все більше клопотань. 

Це можна пояснювати кращою аргументацією клопотань. Однак існує й інша версія: у випадках, коли перспектива отримати судовий дозвіл сумнівна, слідчі можуть вдаватися до невідкладного обшуку з подальшою легалізацією його результатів. 

Регулярні повідомлення в медіа про обшуки створюють враження зростання їх кількості. Проте проблема не лише в цифрах. Обшуки стали помітнішими через резонансність проваджень і високий суспільний запит на справедливість. У публічному дискурсі сам факт обшуку часто сприймається як доказ вини, хоча це лише інструмент збирання доказів.

Чи справді обшуків стало більше, чи невідкладність поступово стає правилом, і як зберегти баланс між ефективністю розслідування та правами людини — спробуємо розібратися.

Обшук — це слідча дія задля збору доказів у кримінальному провадженні під суворим судовим контролем. У нього є чітко визначений предмет пошуку — виявлення та фіксація відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення, відшукання знаряддя кримінального правопорушення або майна, яке було здобуте у результаті його вчинення (доказів) тощо. Це встановлено у Кримінальному процесуальному кодексі України (КПК України).

Однак на практиці обшуки часто виходять далеко за межі процесуальних потреб і можуть бути неправомірними. Інколи це політичні історії — тиск на опонентів, дискредитація громадських діячів чи представників влади, коли слідчі дії перетворюються на публічне «шоу». Часом обшуки стають частиною незаконної діяльності органів правопорядку: залякування бізнесу, тиск на конкурентів, корупційні «наїзди», «кришування» тощо. Тоді обшук перестає бути інструментом пошуку доказів і перетворюється на знаряддя свавілля.

Якщо обшук санкціонується слідчим суддею, то слідчий і прокурор зобовʼязані обґрунтувати підстави для його проведення. Але Конституція України та КПК України дозволяють у виняткових випадках проведення невідкладного обшуку: коли слідчий вважає, що зволікання призведе до втрати речей чи документів, обшук проводиться без попередньої ухвали слідчого судді. Мета — «врятувати майно», під яким судова практика розуміє і речові докази.

З публікацій у медіа може здаватися, що у 2025 році цією практикою не гребують ані НАБУ, ані ДБР, ані інші органи. На мій погляд, відчуття зростання зловживань під час обшуків може бути пов’язане насамперед з активнішим застосуванням невідкладних обшуків і їх публічним висвітленням. Здебільшого саме вони створюють додатковий резонанс, адже відбуваються без попереднього судового дозволу і підлягають подальшій перевірці в межах судового контролю ex post.

Щоб стверджувати про свавілля, варто розуміти, яка кількість невідкладних обшуків у підсумку не була легалізована судом, а здобуті під час них докази — визнані недопустимими. Через відсутність статистичних даних суспільство не має повної картини, а це створює простір для припущень і узагальнень. Зокрема, у публічному доступі немає даних щодо кількості невідкладних обшуків окремо по кожному органу досудового розслідування (ДБР, НАБУ, Нацполіція, СБУ, БЕБ). Негативне сприйняття посилюється також через інколи агресивну поведінку окремих представників органів правопорядку під час обшуків (приниження, спроби підкинути докази, розвідування і зливання інформації про людину тощо). За інформацією «Дзеркала тижня», НАБУ лише нещодавно почало вести статистику невідкладних обшуків, і на сьогодні це 2% від загальної кількості; в інших органах такої статистики не ведуть.

Значного резонансу набули обшуки ДБР у приміщенні ВККС та за місцем проживання на той момент заступника голови Комісії у 2025 році. Формально — в межах кримінальних проваджень, однак поза процесуальною рамкою проступили глибші інституційні проблеми: ВККС заявила, що розцінює ці дії як тиск. Події збіглися в часі з активізацією кваліфоцінювання суддів ліквідованого Окружного адмінсуду та Печерського райсуду, які водночас розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася небезпечно тонкою.

Нещодавно гучний скандал розгорнувся довкола мережі магазинів «Ябко», до якої навідалися з обшуками представники БЕБ. Під час цього могли вилучити контрабандну техніку на суму понад 100 млн доларів. Представники компанії говорять про «ознаки замовної кампанії», натомість у БЕБ стверджують, що детективи провели масштабну операцію з детінізації ринку електроніки та техніки.

Це лише окремі кейси, які отримали розголос у медіа. Однак медійна видимість не дає розуміння масштабу використання цього інструменту та можливості об’єктивно оцінити його ефективність або ж зловживання. Зрештою, медіа часто подають невідкладні обшуки як потенційне зловживання. Проте сам по собі факт проведення обшуку без попередньої ухвали не означає автоматичного порушення. Ключовим є те, чи був дотриманий механізм подальшої легалізації обшуку та належно здійснювався судовий контроль із застосуванням цього інструменту.

Найслабше місце всієї історії з невідкладними обшуками — судовий контроль. Він відбувається постфактум: невідкладно, але не пізніше ніж протягом 24 годин після обшуку слідчий зобов’язаний повідомити суддю, а той перевіряє законність. На момент перевірки обшук уже відбувся. Якщо суд визнає дії незаконними, докази можуть бути визнані недопустимими. Але шкода вже завдана: бізнес зупинений, репутацію зіпсовано — повернути все назад неможливо. До того ж випадки визнання доказів недопустимими поодинокі — «легалізація» обшуку для сторони обвинувачення зазвичай є успішною.

Слабкість судового контролю має засадничі причини. Критерії для дозволу на обшук («достатні підстави», «ймовірність знаходження доказів») належать до оціночних понять. Ці критерії неможливо виписати в законі з огляду на значне різноманіття випадків у реальному житті, де необхідно невідкладно провести обшук. Такі категорії мали б пояснюватися у межах судової практики. На жаль, вона неоднорідна.

У результаті судді формально підходять до оцінки вмотивованості підстав для невідкладного обшуку, а клопотання задовольняються без глибокого аналізу. Адвокати звинувачують суд у «підігруванні» стороні обвинувачення та непрофесіоналізмі, адже судовий контроль має упереджений характер. Причини — не лише можливий зовнішній чи внутрішній тиск, а й системна перевантаженість суддів. Самі судді зазначають: найбільшою загрозою неупередженості є брак часу на вивчення матеріалів досудового розслідування. Надмірне навантаження змушує спиратися на особисті симпатії та спрацьованість з учасниками процесу з попереднього досвіду проваджень.

Якщо скласти хронічний брак часу з великим навантаженням, отримуємо ситуацію, коли клопотання про обшуки задовольняються майже автоматично — не через переконання в їхній обґрунтованості, а через рутину та взаємну довіру. Прокурор щодня приносить матеріали, які зазвичай не містять очевидних процесуальних помилок, і суддя рідко має можливість критично зануритися в кожен кейс.

Це добре пояснює теорія «судових робочих груп» (courtroom workgroup), розроблена американськими соціологами права у 1960–1970-х роках. У кримінальному процесі формуються стабільні «робочі групи»: слідчий, прокурор і той самий слідчий суддя, які взаємодіють щодня. Вони знайомі й «спрацьовані». Адвокат у цій моделі — змінна фігура без постійної інституційної присутності. Брак незалежності, упередженість з огляду на перевантаженість у поєднанні з цим сприяють формуванню обвинувального ухилу.

В умовах воєнного стану кількість відмов у задоволенні клопотань про обшук зменшується, а невідкладні обшуки легше підтверджуються судом. Водночас судова система перебуває у складному стані: брак кадрів, нерівномірне навантаження, зміна підсудності через війну, постійні перенесення засідань через тривоги. У такій ситуації формальний підхід до судового контролю стає системним ризиком.

Навряд чи ми зможемо подолати соціологічні закони — «робочі групи» виникатимуть завжди, поки існує щоденна взаємодія учасників кримінального провадження. Людський фактор, когнітивні упередження, бажання спростити роботу — невідʼємна частина професійної діяльності. Втім, їхній вплив можна мінімізувати.

Передусім — через зміни до законодавства, зокрема передбачивши участь особи, в якої проводився обшук, під час його легалізації ex post. На необхідність цього вказав Європейський суд з прав людини у справі «Корнієць та інші проти України» (2025). Суд констатував неефективне розслідування скарг, необґрунтоване втручання в приватне життя та відсутність реальних засобів захисту. ЄСПЛ наголосив: невідкладний обшук — виняток, а не правило, і він має відповідати критеріям «відповідно до закону», «необхідності в демократичному суспільстві» та «пропорційності». Дотримання цих стандартів покращить процесуальний бік таких справ, але не усуне проблему тиску повністю — її корінь не лише в процедурі, а й у мотивах і системі.

Інший шлях — звуження підстав для невідкладного обшуку. Така спроба вже була: Законом № 4555-ІХ від 23 липня 2025 року звузили відповідні підстави, виключивши певні економічні та службові злочини, зокрема корупційні. Однак через ризики для проваджень НАБУ і САП уже за тиждень Законом № 4560-ІХ ч. 3 ст. 233 КПК повернули до попередньої редакції. Водночас у Парламенті з’являються нові ініціативи з подібними пропозиціями.

Не менш важливою є зміна суспільного ставлення до презумпції невинуватості. Обшук у квартирі чи офісі не означає автоматично «винен». Це стосується і повідомлення про підозру, і реєстрації відомостей у ЄРДР. Проте в публічному просторі обшук часто сприймається як моральна сатисфакція, якщо йдеться про «корупціонерів», і як «зрада», коли слідчі дії проводять щодо журналістів чи військових. Така логіка емоцій не має нічого спільного з кримінальним процесом. Обшук — лише інструмент, а балансувати його застосування має суд.

Потрібно також розв’язувати проблему перевантаженості судів і посилювати судовий контроль. Слідчі судді мають ретельніше оцінювати матеріали досудового розслідування, особливо у випадках невідкладних обшуків.

Зрештою необхідне напрацювання чіткіших критеріїв невідкладності в судовій практиці та залучення Верховного Суду до формування підходів щодо найбільш серйозних втручань у права людини, зокрема право на приватність.

Такі кроки можуть змінити ситуацію: у слідчих буде менше бажання звертатися до слідчого судді за обшуком без реального наміру відшукати докази, а невідкладні докази стануть радше винятком з правил, а не загальною практикою. 

Обшук сам по собі не є ні добром, ні злом. Це інструмент. Але в системі зі слабким судовим контролем і розмитими критеріями невідкладності будь-який інструмент ризикує перетворитися на засіб тиску. Тому питання не в кількості обшуків, а в тому, чи здатна система гарантувати, що виняток не стане правилом, а доказування — не підмінить собою правосуддя.