23 грудня генеральний прокурор Руслан Кравченко своїм наказом призначив адвоката Олексія Шевчука членом конкурсної комісії, яка здійснюватиме добір прокурорів на керівні посади в Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (САП), зокрема заступника керівника САП, посада якого наразі вакантна. Відповідно до закону членами такої комісії можуть бути лише особи з бездоганною діловою репутацією, високими професійними та моральними якостями, суспільним авторитетом і підтвердженою доброчесністю.

Хоча членів комісії шість, а трьох із них ще мають делегувати міжнародні партнери з розвитку, питання саме у сумнівах відповідності Олексія Шевчука цим критеріям. А з його репутацією й епатажною поведінкою в процесі можна говорити і про можливість зриву засідань комісії навіть одним з її членів. Тож ідеться як про окрему персону, включену до складу комісії, так і про значно ширшу проблему — межі допустимого впливу генпрокурора на інституційно незалежну антикорупційну систему.

Олексій Шевчук неодноразово брав участь у конкурсах на ключові державні посади. У різні роки він балотувався на посади голови Національного антикорупційного бюро (НАБУ), керівника Координаційного центру з надання безоплатної правничої допомоги, голови Національної поліції (2017), голови Нацагентства з питань запобігання корупції (НАЗК), а також уже під час повномасштабної війни — на посаду члена Вищої ради правосуддя (ВРП).

Жоден із цих конкурсів не став для нього успішним. Водночас конкурс до ВРП 2023 року має принципове значення, адже завершився формалізованим рішенням Етичної ради про невідповідність кандидата критеріям професійної етики та доброчесності. У цьому рішенні викладено фактичні обставини, які стали підставою для негативної оцінки.

Очевидно, що зазначене рішення не має автоматичної дії поза межами конкретного конкурсу. Однак ігнорувати встановлені факти також неможливо — вони не зникли і не втратили актуальності. Повторна оцінка тієї ж особи в межах іншої конкурсної процедури логічно мала б привести щонайменше до повторного аналізу цих обставин. Тож і Рада прокурорів України, яка мала одного безальтернативного кандидата з-поза системи прокуратури (відповідно до її роз’яснення), і сам генпрокурор як суб’єкт призначення повинні були вивчити це питання і дати оцінку кандидату. На наш погляд, негативну, адже є невідповідність критерію, встановленого статтею 29-1 Закону України «Про прокуратуру», а саме: «Членами Конкурсної комісії повинні бути особи, які мають бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, є доброчесними…». Отже, на чому ґрунтується така наша думка?

Етична рада у своєму рішенні посилалася на низку встановлених обставин. Зупинимося лише на тих, які мають безпосереднє значення для оцінки морально-ділових якостей, насамперед доброчесності.

По-перше, було встановлено, що Олексій Шевчук не підтвердив виконання обов’язку щодо підвищення кваліфікації адвоката у 2020–2021 роках. Під час перевірки він не надав переконливих документів, які це підтверджували б. На цьому тлі показово, що у 2024–2025 роках Вища школа адвокатури подала сотні дисциплінарних скарг на адвокатів, які не підвищували кваліфікації протягом п’яти років. Питання про те, чи перевірили цей аспект діяльності самого Шевчука в дисциплінарному порядку, залишається відкритим.

По-друге, значно серйознішими є обставини, пов’язані з використанням сумнівних документів. 2018 року адвокатське об’єднання, яке очолював Шевчук, подало тендерну пропозицію для державного підприємства, до якої було додано лист-відгук із використанням логотипа та найменування, візуально й змістовно подібних до символіки відомої коаліції громадських організацій «Реанімаційний пакет реформ». Така подібність могла створити хибне враження про підтримку з боку авторитетної громадської ініціативи. Попри заяви самого Шевчука про необізнаність, Етична рада дійшла висновку, що він усвідомлював потенційну оманливість використання цієї символіки.

По-третє, 2018 року Шевчук подав заявку на реєстрацію торгівельної марки «Судовий репортер», тоді як однойменний незалежний журналістський ресурс уже існував і був відомий у професійному середовищі. Обставини цієї спроби реєстрації, а також подальший тиск на редакцію ресурсу були публічно описані журналісткою Іриною Салій і викликали значний резонанс.

Загалом Етична рада посилалася на вісім встановлених обставин, які в сукупності, на її думку, були достатніми для визнання кандидата недоброчесним. Зокрема, щодо дисциплінарних проваджень щодо Олексія Шевчука.

На окрему увагу заслуговує дисциплінарна історія Олексія Шевчука як адвоката. Однією з ключових обставин стало притягнення його 2023 року до дисциплінарної відповідальності за порушення правил адвокатської етики, що призвело до позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю. Надалі це рішення було скасоване Вищою кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури (ВКДКА) з процесуальних підстав — без спростування факту наявності порушень. Після цього Шевчук став речником Національної асоціації адвокатів України. Такий таймлайн також викликає питання.

Крім того, щодо нього подавалися й інші дисциплінарні скарги, зокрема через публічні висловлювання образливого характеру та погрози військовим обов’язком як формою покарання.

Ще дві скарги було подано адвокатом Масі Наємом, в яких він просив притягнути Шевчука до відповідальності за образи і цькування на його адресу через поранення, публічні звинувачення без доказів і поширення недостовірної інформації. На жаль, усіх рішень за цими скаргами немає в публічному доступі.

Відсутність відкритого реєстру дисциплінарних рішень адвокатури унеможливлює повноцінну оцінку того, як саме працює система відповідальності та чи застосовуються дисциплінарні санкції справедливо, а, можливо, вибірково. Це проблема не лише персональна, а й системна, і вона напряму впливає на довіру до адвокатського самоврядування. Існування відкритого реєстру всіх дисциплінарних рішень щодо адвокатів значно підвищило б довіру до системи.

Ситуацію додатково ускладнює інституційна криза всередині адвокатського самоврядування: з’їзд адвокатів, який повинен обирати керівні органи, мав відбутися ще 2022 року. Вже понад три роки ключові призначення здійснюються рішеннями Ради адвокатів України (РАУ) всупереч закону, як-от призначення голови ВКДКА, хоча відповідно до закону очільник цієї комісії може бути призначений тільки з’їздом адвокатів. Таким чином, вищий дисциплінарний орган є залежним від РАУ. Фактично керівні посади в органах адвокатського самоврядування обіймають ті представники спільноти, яких обрали ще 2012 року і які перебувають при владі вже більш як 13 років. Посилання на континуїтет у зв’язку з неможливістю провести з’їзд адвокатів виглядає юридично хибним, адже з’їзди суддів і конференції прокурорів після 2022 року відбувалися. Чим адвокатура гірша за суддів і прокурорів, обсяг самоврядності та державного регулювання яких суттєво менший?

26 січня Рада прокурорів оприлюднила заяву, в якій фактично переклала відповідальність за призначення Шевчука на Руслана Кравченка. На участь у конкурсі до комісії подалися три прокурори і один адвокат. Рада прокурорів делегувала трьох прокурорів. Але вже після цього одна з прокуророк подала заяву про виключення її з комісії за власним бажанням. Відповідно до закону генпрокурор отримав формальне право призначити одного члена комісії на власний розсуд. Ним і став Олексій Шевчук.

Офіс генерального прокурора (ОГП) зі свого боку заявив, що чинне законодавство не передбачає можливості відкликати члена комісії за репутаційними критеріями. Водночас і Рада прокурорів, і ОГП наголошують, що комісія наразі не є повноважною через відсутність кандидатів від міжнародних та іноземних організацій.

У цьому контексті закономірно постає запитання: чи будуть міжнародні партнери готові делегувати своїх представників до комісії з таким складом і чи зможуть вони ефективно працювати в умовах очевидної суспільної недовіри. Понад те, що робити, якщо ці три представники міжнародних партнерів чітко заявлять, що «з Шевчуком працювати не будемо»? Це ставить під загрозу весь процес уже зараз. Набагато продуктивніше врегулювати конфлікт тут і зараз, а не форсувати ситуації надалі.

Інше питання стосується представництва прокурорів у складі комісії. Всі шість її членів визначаються генпрокурором: троє — за поданням міжнародних партнерів, ще троє — за поданням Ради прокурорів. Логічно й очікувано, що прокуратура має бути безпосередньо представлена в цьому органі, адже це важливо для врахування професійної позиції та специфіки роботи прокурорів. Очевидно, що прокурорська спільнота розраховувала на своє представництво саме за квотою Ради прокурорів. Натомість призначення генпрокурором адвоката фактично позбавило прокурорів такої можливості. Постає запитання: невже серед прокурорів не знайшлося гідних і зацікавлених кандидатів, які могли б забезпечити належну репрезентацію в комісії?

Станом на сьогодні спільну заяву з вимогою скасувати наказ про призначення Шевчука підписали понад 60 громадських організацій, депутатів, адвокатів і громадських діячів. У відповідь генпрокурор і його офіс обмежилися формальними роз’ясненнями про відсутність повноважень.

Сам Олексій Шевчук заявив про тиск і погрози після призначення, звернувшись до органів правопорядку і президента України з вимогою забезпечити охорону. Водночас жодних доказів таких погроз публічно надано не було. Ба більше, крім сказаного під час пресконференції, нічого про такі погрози невідомо. Тобто ні про факти, ні про наявність кримінального провадження, ні про заяву в його межах про необхідність застосувати заходи безпеки у визначеному законом порядку.

Проблема полягає не в тому, що стосовно Олексія Шевчука відсутній обвинувальний вирок суду чи скасоване рішення дисциплінарних органів адвокатури. Законодавство і стандарти доброчесності не потребують наявності остаточного юридичного рішення в межах кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, адже суб’єкт призначення має право автономно тлумачити відповідність кандидата необхідним морально-діловим якостям. Для відсторонення особи від чутливих процедур, які вимагають високої довіри, достатньо наявності обґрунтованого сумніву щодо її відповідності встановленим критеріям. У цьому разі такий сумнів формується сукупністю численних і задокументованих обставин. Ми не заперечуємо, що єдиного підходу до оцінки етичної поведінки та критерію доброчесності в конкурсних процедурах бракує, проте варто його формувати, а не лише бідкатися щодо його відсутності. Тим паче Єдині показники для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді), затверджені Вищою радою правосуддя у грудні 2024 року, є гарним орієнтиром для цього.

Комісія, до якої призначено Шевчука, обиратиме заступника керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури — другу за впливом особу в органі, який має формально і фактично незалежний статус від генпрокурора. Саме тому склад цієї комісії має вирішальне значення.

Тут варто нагадати про кризу липня 2025 року, коли влада здійснила спробу суттєво обмежити повноваження НАБУ та САП. За інформацією медіа, генпрокурор Руслан Кравченко був одним із активних виконавців обраної тоді стратегії. Якби ці зміни вдалося реалізувати, Україна, ймовірно, так і не дізналася б подробиць так званого міндічгейту, Андрій Єрмак продовжував би очолювати офіс президента без публічних репутаційних втрат, а народні депутати, які «скуповують голоси», і надалі відчували б свою безкарність. Адже за повного процесуального контролю за антикорупційними органами з боку генпрокурора, який досі обирається за політичними вподобаннями, а не за професійними критеріями, складно було б говорити про об’єктивні та всебічні розслідування, фігурантами яких є люди з посадами високого рівня.

Проте спроби обмежити діяльність антикорупційних органів далекі від завершення. Серед інструментів, які можуть бути задіяні, — підготовлене повідомлення про підозру керівнику САП Олександру Клименку, про що вже писали, спираючись на інформацію медіа, які регулярно висвітлюють теми правосуддя та антикорупції.

У разі відсторонення Клименка від посади на час розслідування його повноваження мав би перебрати на себе перший заступник. Проте на сьогодні у керівника САП такого заступника немає. За цих умов кадрове рішення генерального прокурора фактично відкриває можливість реалізувати сценарій шляхом непрямого контролю над керівництвом антикорупційної прокуратури.

Призначення особи з настільки суперечливою репутацією виглядає не просто кадровою помилкою, а сигналом про готовність ігнорувати суспільні очікування щодо прозорості та доброчесності в антикорупційній сфері.

У цій ситуації залишається ключове запитання: як до того, що їх оцінюватиме і фактично впливатиме на добір керівництва САП особа з обґрунтованими репутаційними сумнівами, ставляться самі прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури?

Олексія Шевчука делеговано до двох стратегічно важливих комісій — з добору складу ВККС і з відбору на керівні посади САП. Жодна з них досі не може розпочати повноцінну роботу. Можливо, справа не лише в персоналіях, але саме вони стають лакмусовим папірцем системної проблеми.

І якщо навіть формально законні рішення призводять до паралічу ключових антикорупційних процедур, це означає, що проблема не в окремій людині, а в якості державного управління загалом і в готовності влади чути суспільство.

На початку 2026 року Президент публічно заявив про курс на оновлення Державного бюро розслідувань (ДБР). Він доручив протягом січня підготувати відповідний законопроєкт і невідкладно внести його до Парламенту. Рішення не з’явилося спонтанно, адже реформування ДБР обговорювалося і раніше, це радше політичний сигнал щодо необхідності зробити це тут і зараз. Отже, воно органічно вписалося у порядок денний як у контексті євроінтеграції, так і на фоні кадрових перестановок.

Якість цих перестановок не тема цього тексту, а ось реформа ДБР — один із десяти пріоритетів, які Україні потрібно виконати протягом 2026 року у межах frontloading’у. Це процес, запущений спільно з Євросоюзом, який дозволить нам підготуватися до відкриття переговорних кластерів для вступу у ЄС ще до зняття угорського вето. 

У цьому контексті оновлення Державного бюро розслідувань стає важливим тестом для української влади: чи здатна вона переосмислити роль ще одного органу правопорядку із суттєвою концентрацією повноважень і явними ознаками заполітизованості процесів. 

Якою ж має бути роль ДБР у системі правопорядку? Чому цей орган продовжує опинятися у центрі скандалів? Як перетворити реформу з формальності на реальні інституційні зміни? 

Ідея створення Державного бюро розслідувань у 2018 році виглядала логічною. Орган мав розслідувати службові злочини — катування, незаконні затримання, фальсифікацію доказів та інші злочини проти правосуддя, усуваючи конфлікт інтересів, коли порушення розслідують ті самі структури, працівники яких можуть бути до них причетні. ДБР мало стати інституцією, що зменшує відчуття безкарності й демонструє: над законом не стоїть ніхто, навіть посадові особи.

До листопада 2018 року ці злочини розслідувала прокуратура, а передання підслідності новому органу передбачалося ще Конституцією 1996 року. Після кількох невдалих спроб створити аналогічний орган у 1997 та 2004 роках КПК 2012 року зобов’язав створити ДБР у п’ятирічний строк. Формально це завдання виконали — підслідність передали, багаторічна законодавча робота завершилася. Але очікуваного ефекту не сталося.

ДБР так і не змінило правил гри у сфері протидії катуванням та іншим службовим злочинам. Фактичним пріоритетом стала корупція середнього рівня, а сам орган почав позиціювати себе як ще один антикорупційний. У результаті первинна місія відійшла на другий план — всупереч очікуванням правозахисників і міжнародних партнерів.

У перший рік роботи (2018–2019) управлінська модель ДБР нагадувала «тріумвірат»: директор і заступники по черзі виконували керівні функції, що підривало вертикаль відповідальності. Це швидко призвело до скандалів, символом яких стали «плівки Труби» — записи розмов, пов’язані з тодішнім директором Романом Трубою, які породили сумніви щодо неформального впливу на розслідування. Саме це стало поштовхом до першої спроби «перезавантаження».

3 грудня 2019 року Парламент підтримав президентський закон про дострокове припинення повноважень керівництва ДБР. Хоч рішення виглядало політично зрозумілим, спосіб його реалізації викликав серйозні сумніви: повноваження припинялися автоматично, без індивідуальної процедури відповідальності. Роман Труба оскаржував цю логіку в Конституційному Суді, однак той так і не дав оцінки саме його випадку. Водночас сьогодні такий сценарій практично неможливий — адже у 2021–2023 роках КСУ неодноразово наголошував у рішеннях щодо атестації поліцейських та прокурорів, що Парламент не може підміняти кадрові процедури політичними рішеннями.

Дострокове звільнення керівництва зробило ДБР інституційно вразливим і закріпило сприйняття Бюро як органу, залежного від політичної кон’юнктури. Закон став реакцією на кризу довіри, а не справжнім перезавантаженням: повноваження не переглянули, оцінювання доброчесності не провели, запобіжників від зловживань не створили.

У грудні 2021 року директором ДБР за результатами конкурсу став Олексій Сухачов. Його повноваження спливають наприкінці 2026 року. Проте обсяг критики на адресу Бюро свідчить: навіть конкурсна зміна керівництва не розвʼязала системні проблеми. Отже, питання не в персоналіях — а в самій моделі ДБР.

З часом Державне бюро розслідувань перетворилося на універсального «розслідувача всього», коли ресурси розпорошуються, а пріоритети зміщуються. І це ніяк не службові злочини, тим паче у сфері правосуддя. Значну частину проваджень органу сьогодні становлять військові злочини (проти порядку несення військової служби), що логічно в умовах війни. Хоча актуальні дані кримінальної статистики закриті (з огляду на масштаби СЗЧ), зі старих форм видно, що в останні роки їх частка становила близько 80–90% всієї підслідності ДБР (зокрема, у 2024 році — 89 тис. з 98 тис. проваджень). Але коли орган створювали, то цю підслідність сприймали за залишковим принципом, зовсім не основну.

Водночас інша частина ресурсів ДБР спрямовується на розслідування корупційних злочинів середнього рівня, що за своєю природою також не було головною причиною створення цього органу. До того ж ефективність такої роботи викликає питання: до вироків доходить небагато справ, тоді як ситуація зі злочинами у сфері правосуддя залишається стабільно поганою, а безкарність — системною. Врешті катування, незаконні затримання, фальсифікація доказів — найменший пріоритет цього органу. А саме для цього його створювали.

У результаті ДБР одночасно перевантажене і позбавлене чіткого пріоритету. Не випадково підслідність щодо військових злочинів регулярно пропонують передати новому спеціалізованому органу, на кшталт Державного бюро військової юстиції, адже ДБР об’єктивно не справляється з таким обсягом. Ідеться не лише про понад 200 тис. проваджень щодо СЗЧ, а й загалом про злочини у війську, включно з корупцією, яка за рівнем суспільної небезпеки часто не дотягує до підслідності Національного антикорупційного бюро. 

Певний час також обговорювалася ідея передати ДБР розслідування злочинів проти національної безпеки в межах реформування Служби безпеки України, щоби позбавити її функції досудового розслідування. Нині ж ця пропозиція викликає у фахівців радше іронію, а в суспільстві — відверте роздратування.

Додаткові питання виникають і щодо залежності ДБР від Офісу Президента та ролі органу у можливих «політичних переслідуваннях». ДБР регулярно опиняється у центрі скандалів, а журналісти й представники громадянського суспільства неодноразово звинувачували його у тиску, вибірковому правозастосуванні та заполітизованості за умов надмірно широких повноважень.

Показовими в цьому контексті стали події навколо Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) у 2025 році. ДБР провело серію обшуків у приміщенні ВККС та за місцем проживання на той момент заступника голови Комісії, допитувало її членів. Формально — в межах кримінальних проваджень, однак поза процесуальною рамкою проступили значно глибші інституційні проблеми. ВККС публічно заявила, що розцінює ці дії як тиск і втручання у виконання її конституційних функцій, на що звернули увагу і міжнародні партнери, і громадські організації. Події збіглися в часі з активізацією кваліфоцінювання суддів ліквідованого Окружного адмінсуду та Печерського райсуду, які водночас розглядали клопотання ДБР щодо обшуків і доступу до документів. Межа між правозастосуванням і тиском виявилася небезпечно тонкою.

На суспільне сприйняття діяльності ДБР також суттєво вплинуло активне використання невідкладних обшуків без ухвали слідчого судді. Хоча КПК України допускає такий інструмент у виняткових випадках, на практиці він дедалі частіше виглядає як стандартна процедура, яку легалізують постфактум. Коли ж скандали та виявлені порушення не призводять до службових розслідувань чи дисциплінарних рішень, формується відчуття безкарності. Це лише посилює наративи про «політичне ДБР» і підриває довіру до органу.

Скандали довкола ДБР не залишилися поза увагою міжнародних партнерів. Європейська Комісія у Звітах про розширення за 2024 і 2025 роки прямо вказала на необхідність реформи Бюро. Зокрема, Україна має запровадити прозорі, засновані на заслугах (merit-based) процедури добору керівництва ДБР із залученням незалежних експертів — не формальний конкурс, а механізм, здатний гарантувати інституційну незалежність від політичних впливів. На цьому наголошують не випадково: попередні конкурсні процедури до ДБР неодноразово критикували за непрозорість і нестабільність роботи комісій, а під час воєнного стану їхня ефективність узагалі не аналізувалася.

Ще жорсткішою є позиція, викладена у Скринінговому звіті щодо відповідності українського законодавства праву ЄС (січень 2025 року), де рекомендовано «перезавантаження» ДБР за аналогією з Бюро економічної безпеки (БЕБ). Хоча цей документ не є публічним, про таку рекомендацію ще у лютому 2025 року повідомляв народний депутат Ярослав Железняк.

Дорожня карта з питань верховенства права передбачає комплексний огляд інституційної структури ДБР у IV кварталі 2026 року, розробку механізмів доброчесності та нагляду, а вже потім — оцінку доцільності подальшого реформування і підготовку відповідного законодавства. Водночас урядовий підхід виглядає надто повільним, зважаючи на масштаб проблем і кількість запитань до ДБР з боку політиків, громадянського суспільства та професійних спільнот. Реалізація такого плану може розтягнутися на роки.

Альтернативний шлях пропонують народні депутати Ярослав Железняк і Анастасія Радіна. У серпні 2025 року вони зареєстрували законопроєкт № 13602, який передбачає «перезавантаження» ДБР за моделлю БЕБ — новий порядок добору директора з вирішальним голосом міжнародних експертів та атестацію персоналу. Втім: це має стати лише першим етапом реформи ДБР, адже він стосується насамперед кадрових питань.

Ключове ж питання реформи ДБР — не в заміні директора, а в переосмисленні логіки підслідності, системи контролю та ролі органу в загальній архітектурі правопорядку.

Історія Державного бюро розслідувань уже знає спроби «перезавантажень», які не дали довгострокового ефекту. Якщо структура і далі поєднуватиме надширокий портфель повноважень — політичний вплив на її діяльність буде неминучим. 

Як цього уникнути? Комплексна реформа має стосуватися насамперед підслідності ДБР, його місця в системі правопорядку. Якщо ДБР має насамперед протидіяти злочинам у сфері правосуддя та службовим зловживанням, то на ці напрями потрібно спрямувати ресурси і кадри. Почати зі спеціалізації слідчих підрозділів і перейти до створення захищених каналів звʼязку, розширення інституту викривачів до службових злочинів тощо. Багато ідей, висловлених у 2021 році в Урядовій Стратегії протидії катуванням, так і не було реалізовано, а взятися за це має якраз ДБР.

Паралельно з цим критично потрібно розвивати аналітичну спроможність для прогнозування злочинності, для ефективної протидії їй, почати працювати з європейськими інструментами, такими як SOCTA, вдосконалити питання кримінальної політики тощо. Це наблизить нас до системи правопорядку зразка ЄС. А європейські підходи у цій сфері ґрунтуються саме на аналізі даних і стратегічному визначенні пріоритетів.

Є потреба вдосконалити підзвітність ДБР і впровадити реальні інструменти контролю. Формальна наявність підрозділів внутрішнього контролю, рад громадського контролю тощо не гарантує результату, якщо ці механізми не можуть реально впливати на діяльність ДБР. Вони мають бути достатньо незалежними від керівництва і неупереджено розглядати скарги на працівників Бюро. Переглядати інституційну траєкторію можна, наприклад, через періодичний аудит діяльності, внаслідок якого керівник може втратити посаду, а робота органу може бути суттєво відкоригована ззовні — Урядом і Парламентом. 

Реформа ДБР сьогодні — це перевірка на здатність розбудовувати інституції з реальними стримуваннями і противагами. Без системного переосмислення ролі цього органу кадрові зміни не спрацюють. 

Призначення нового керівництва — лише один з багатьох кроків, які потрібні для реальної реформи ДБР. Тим паче це «новостворений» орган, який зʼявився після Революції Гідності — з конкурсами, радою громадського контролю і звітуванням перед Парламентом. Тому лише перестановки кадрів недостатньо, адже навіть максимально прозорий конкурс за участі громадськості і міжнародних експертів не розвʼяже проблеми, якщо орган і далі працюватиме з тією ж концентрацією повноважень, розмитою підслідністю та слабкими запобіжниками від зловживань, без зовнішнього і внутрішнього контролю. Старі практики повернуться, якщо не виправити ці глибинні аспекти. Якщо реформа змінюватиме логіку роботи ДБР, фіксуватиме його чітку підслідність та передбачатиме запобіжники і механізми контролю, то це дасть шанс на реальні зміни і виконання пріоритетних євроінтеграційних вимог.

Лабораторія законодавчих ініціатив разом із партнерами — громадською організацією «Адвокат майбутнього» поглиблює роботу над реформою адвокатури. Експерти організацій — керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ Євген Крапивін і директорка громадської організації «Адвокат майбутнього» Дарʼя Писаренко увійшли до складу робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності.

Питання ефективного функціонування адвокатури в Україні постає дуже гостро — з усього трикутника правосуддя саме адвокатура залишається досі нереформованою. Її трансформація — одна з євроінтеграційних вимог. Ще з 2023 року про це згадує Єврокомісія у Звітах про розширення і щоразу відзначає відсутність будь-якого прогресу. 

Участь у робочій групі є продовженням роботи ЛЗІ над темою адвокатури ще з 2018 року — тоді Лабораторія оприлюднила Тіньовий звіт «Адвокатура України: уроки перших років самоврядності». Надалі тема адвокатури порушувалася у Тіньових звітах до Звітів Європейської комісії щодо України у 2023 та 2024 роках. Тож нині ЛЗІ та «Адвокат майбутнього» займатимуться практичною імплементацією цих рекомендацій. 

На чому планує зосередитися Лабораторія законодавчих ініціатив у робочій групі? Євген Крапивін зазначає: 

Також експерт зауважує, що нещодавно під час обговорення тексту Антикорупційної стратегії щодо адвокатури слушно викликала інтерес пропозиція запровадити повноцінний реєстр дисциплінарних рішень, винесених стосовно адвокатів. У судах і прокуратурі такі рішення давно є публічними. Це дає можливість аналізувати практику, виявляти проблеми й підвищувати її якість. Адже питання не в грошах чи адмініструванні, а в готовності системи працювати прозоро.

Вітаємо експертів і бажаємо успіхів у реформуванні адвокатури відповідно до європейських стандартів. Усіма знахідками та новинами й надалі будемо ділитися на ресурсах Лабораторії.

Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) продовжує послідовно поглиблювати свою експертно-аналітичну роботу у межах напряму «Правопорядок». Ми розширюємо свою діяльність у бік всеохопного аналізу та висвітлення євроінтеграційних реформ за Розділом 24 acquis Європейського Союзу, який є одним з ключових у процесі вступу України до ЄС. І вже це робимо — зокрема, через перший комплексний огляд стану виконання зобовʼязань Україною за цим розділом у Тіньовому звіті за 2025 рік. 

З 2026 року Лабораторія також зосередиться на аналізі та розвʼязанні проблем, які виникають у процесі реформування органів правопорядку. Зокрема, йдеться про питання внутрішнього контролю та підзвітності, дотримання професійної етики, забезпечення гендерної рівності, а також впровадження сучасного стратегічного планування. Підсилить нашу команду у роботі за цим напрямом Ольга Піскунова. Вона має значний досвід публічної служби, наукової, аналітичної та експертної діяльності. 

Нагадаємо, що ЛЗІ посилила власну експертизу у темах прокуратури і правопорядку на початку травня 2025 року. Напрям очолив Євген Крапивін, юрист, науковець із понад 10-річним професійним досвідом. Діяльність напряму «Правопорядок» зосереджена на питаннях розвитку прокуратури відповідно до стандартів ЄС, реформуванні органів правопорядку, формуванні ефективної та збалансованої кримінальної політики, удосконаленні кримінального процесу, а також посиленні воєнної та військової юстиції з урахуванням умов повномасштабної війни та повоєнного відновлення.

Лабораторія законодавчих ініціатив продовжує працювати над розбудовою ефективних демократичних інституцій, зокрема у сферах правосуддя і правопорядку як невід’ємного складника шляху України в ЄС. Усіма знахідками та дослідженнями будемо ділитися на ресурсах Лабораторії.

Служба безпеки України (СБУ) давно перестала бути «просто спецслужбою». У часі війни вона стала однією з ключових інституцій для виживання держави. СБУ виконує контррозвідувальні функції, займається боротьбою з організованою злочинністю, колабораціонізмом та воєнними злочинами, викриттям агентурних мереж, протидіє диверсіям і кібератакам тощо. А подекуди — її працівники встигають брати участь у «конфліктах» навколо бізнесу й політики.

Сама Служба зазначає — «ми розвиваємося». Але чи є такий розвиток реформою, яку від України чекає ЄС?

СБУ й досі поєднує функцію класичної спецслужби — контррозвідкиКонтррозвідка — спеціальні заходи з попередження, своєчасного виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав (це все поза сферою кримінального провадження, що стосується загроз нацбезпеці). та органу правопорядку — досудового розслідуванняСлідство або досудове розслідування — це розслідування кримінальних правопорушень, конкретних складів, визначених Кримінальним кодексом. У підслідності СБУ лише злочини проти нацбезпеки, тероризм, контрабанда, злочини у сфері держтаємниці та міжнародні злочини. злочинів з доволі широкою підслідністю. Така концентрація повноважень створює простір для зловживань, заполітизованості органу, конфліктів компетенцій і ризиків для прав людини.

Реформа СБУ є євроінтеграційною вимогою, попри негласний консенсус серед фахівців, що це «не на часі», бо послабить обороноздатність країни. Європейський Союз констатує, що за останній рік прогресу в реформі СБУ немає. Водночас він прямо вказує, що функцію досудового розслідування СБУ має передати спеціалізованим органам правопорядку, а сама — сфокусуватися на сфері нацбезпеки (national security tasks) й запровадити ефективні запобіжники проти зловживань.

Єврокомісія вимагає посилити як внутрішні, так і зовнішні механізми нагляду та протидії корупції, а також удосконалити правила добору керівного складу і персоналу Служби безпеки України. На це також звертає увагу коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив (ЛЗІ) у Тіньовому звіті. Українська влада ж офіційно взяла на себе зобов’язання змінити СБУ до першого кварталу 2026 року.

Варто зауважити, що під сферою національної безпеки наше законодавство розуміє широке коло питань — від питань оборони до економічної та екологічної безпеки. При цьому різниці між звичним для СБУ терміном «державна безпека» і «національна безпека» небагато, все залежить від контексту, бо системності законодавству тут бракує.

Так, термін «національна безпека» ширший за «державну безпеку», десь ці терміни синоніми, десь же термін «держбезпека» стосується лише загроз невоєнного часу тощо. Водночас розвиток законодавства призвів до того, що термін «нацбезпека» вживається значно частіше, зокрема це стосується відповідальності, яка за Конституцією визначена у повноваженнях Президента і Кабміну — захист нацбезпеки. Відповідно вони покладають ці завдання на спецслужбу — СБУ. Тож важлива не сама назва, а щоб повноваження СБУ були чітко визначені законом і не допускали широкого тлумачення, адже часто випадки незаконних дій Служби геть не стосуються її повноважень, коли під нацбезпекою розуміють усі сфери діяльності держави.

Тож розбираємо, чому і яких змін потребує Служба безпеки України та наскільки реалістично реформувати цю структуру у часі повномасштабної війни.

За законом СБУ є центральним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями. Та на практиці — працює в межах надширокого кола завдань і повноважень. Це підхід ще радянської логіки силового універсалізму, коли одна структура відповідала майже за все: від держбезпеки до економічних злочинів. Водночас особливістю демократичних суспільств є якраз те, що повноваження спецслужб обмежені, а їхня діяльність є предметом цивільного контролю, зокрема парламентського.

Саме тому після Революції Гідності реформа СБУ стала одним із завдань, яке так і не встигли виконати перед повномасштабним вторгненням. З 24 лютого 2022 року багатозадачність Служби безпеки лише посилилася. Постали нові виклики: масштабні міжнародні злочини, загрози національній безпеці (держзрада, колабораціонізм, пропаганда війни тощо), спецоперації на окупованих територіях та територіях ворога, міжнародне співробітництво тощо.

Експерти Лабораторії законодавчих ініціатив відзначають злиття контррозвідки й контртероризму у діяльності структури в умовах війни. З погляду верховенства права це розмиває межі відповідальності та підзвітності.

Воєнний стан не може бути довгостроковою «індульгенцією» для збереження старих інституційних рішень. Так, війна вимагає гнучкості й швидких рішень, але є потреба у перегляді управлінських і правових моделей та підходів, які формувалися в іншому безпековому контексті.

Проблемним є питання підслідності. Йдеться передусім про широкі функції досудового розслідування у СБУ — не лише нацбезпека і тероризм. Це і контрабанда, і міжнародні злочини, і злочини у сфері держтаємниці, і захист критичної інфраструктури. Зокрема, деякі з них перебувають в економічній сфері, на що скаржиться бізнес (контрабанда, фінансування тероризму, колабораційна діяльність у формі підприємництва тощо). Це нетипово для спецслужб європейського зразка.

Наприклад, воєнні злочини фактично розслідує Нацполіція — з огляду на представленість поліцейських у всіх громадах, до них звертаються першими й більшість з них це «прильоти», наслідки яких треба належно зафіксувати. Тож лунають заклики до розширення підслідності поліції або утворення нового органу, який в довгостроковій перспективі зможе розслідувати ці злочини, щоб не повторити негативний досвід «справ Майдану».

Часто критикують і окремі політики кримінального переслідування, наприклад, пенсіонерів за колабораційну діяльність (вподобайки в «Однокласніках») чи тих, хто вимушено залишився на окупованих територіях (звісно, не ті, хто пішов працювати в окупаційну адміністрацію чи активно підтримував окупаційний режим). Надто жорстка фактична кримінальна політика є наслідком загострених вимог до справедливості, проте програшна у довгостроковій перспективі, особливо деокупації. Подекуди це просто наслідок роботи на кількісні показники розкриття, а не реальна боротьба зі злочинами.

За словами представників СБУ, з якими експерти ЛЗІ спілкувалися у межах підготовки Тіньового звіту, Служба проти звуження функції досудового розслідування. За винятком контрабанди, підслідність за якою може бути передана Бюро економічної безпеки України з огляду на предметну спрямованість. Але потрібне ширше звуження підслідності — наприклад, визначити поетапність, що буде передано іншим органам в умовах воєнного стану, а що — після його завершення. Розслідування злочинів має бути вторинним порівняно з іншими завданнями із захисту держави.

Крім того, оперативні підрозділи СБУ широко залучаються до розслідування кримінальних правопорушень всіма органами досудового розслідування (навіть Національне антикорупційне бюро (НАБУ) інколи залучає оперативників СБУ — у цьому немає жодного конфлікту). Водночас «погану славу» у Службі безпеки України мають підрозділи «К» (контррозвідка у сфері боротьби з корупцією та організованою злочинністю) та «Е» (контррозвідка у сфері економіки) — раніше їх часто критикували правозахисники, журналісти та антикорупційні активісти за втручання у діяльність інших органів, стеження за активістами і журналістами тощо. Після такої критики діяльність підрозділів «К» та «Е» у 2021 році переорієнтували на захист критичної інфраструктури (фактично відбулося суттєве звуження функцій).

Тут важливо зрозуміти, що корупційні злочини не перебувають у підслідності СБУ. Їх розслідують НАБУ, Державне бюро розслідувань (ДБР) і Нацполіція. Діяльність згаданих підрозділів відбувається саме у контррозвідувальній сфері і не передбачає кримінального переслідування Службою за корупцію чи економіку як таку. Економічна сфера, загрози нацбезпеці органів влади та інші чутливі сфери не можуть бути повністю виведені з поля діяльності Служби безпеки України як контррозвідувального органу, адже є сферою впливу іноземних розвідок, промислового шпигунства, готування терористичних актів тощо.

Контррозвідка як функція завжди залишатиметься за цим органом, адже вона притаманна спеціальній службі, на відміну від досудового розслідування. Питання лише у тому, наскільки Служба підзвітна і підконтрольна в демократичному суспільстві, щоб цими повноваженнями не зловживати.

Безумовно, ризики зловживань були і будуть завжди. Саме тому мають бути інструменти, які їх нівелюватимуть через контроль, підзвітність тощо. Зі свого боку цим має займатися Парламент. На необхідності посилення таких механізмів наголошують як Єврокомісія, так і експерти ЛЗІ у Тіньовому звіті.

Поширеним є наратив про заполітизованість СБУ — через гучні скандали довкола спецслужби і її працівників, а також минулий досвід, коли органи правопорядку ставали інструментами політичної боротьби. Проте таке узагальнення надмірно спрощене.

Цікаво, що при цьому рівень довіри до СБУ станом на вересень 2025 року становить 78%. Зрозуміло, чому після Сил оборони довіра до СБУ найвища. У часі війни репутація СБУ корелює з її ефективністю на полі бою та в тилу ворога (згадаємо спецпідрозділ «Альфа»), а також протидією внутрішнім безпековим загрозам.

Водночас багато говорять про так зване «політичне СБУ» та «інше СБУ». Тільки от такий поділ позбавлений сенсу, адже звужує проблему структури до персоналій. Недостатньо лише замінити «поганих» керівників на «хороших». Потрібно сформувати таку систему стримувань і противаг, визначити обсяг повноважень, впровадити механізми підзвітності, які унеможливлять зловживання в роботі Служби.

Важливо розуміти, що реформу СБУ не вийде забезпечити за універсальним рецептом «за участі міжнародних експертів» у конкурсних процедурах. Адже мова йде про спецслужбу, а не орган виконавчої влади чи навіть суд. Переатестації усіх працівників або ж регулярне нагадування в медіапросторі про кейси Шила і йому подібних — недостатньо, щоб наблизити нас до стандартів ЄС і НАТО. Ці інструменти не аплікабельні до осіб, які мають високий рівень доступу до держтаємниці, виконують завдання з конфіденційного співробітництва та часто є непублічними людьми. Так, наприклад, під час масштабної атестації поліції у 2015–2016 роках переатестацію не проводили щодо оперативних працівників, що вже говорити про цілу спецслужбу.

Помітною у цьому контексті є справа детектива НАБУ Руслана Магамедрасулова, якого разом із батьком СБУ звинуватила у начебто продажу технічних конопель представникам сектору економіки росії. Магамедрасулова заарештували 21 липня, що так чи інакше повʼязано з спробою знищити незалежність антикорупційних органів. Його захисники публічно заявляли, що розглядають цю справу як можливий тиск на детектива та його родину. Медіа і громадськість також звернули увагу, що уся ситуація може бути пов’язана із розслідуванням справи щодо корупційних зловживань в оточенні Президента. Оприлюднення інформації стосовно операції «Мідас», яку проводили НАБУ і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП) дещо прояснило ситуацію.

За словами НАБУ, детектив Магамедрасулов брав участь у зборі доказів для цієї операції. І вже 3 грудня прокуратура змінила свою позицію щодо необхідності тримання Магамедрасулова і його батька під вартою, у результаті чого суд випустив їх із СІЗО під особисте зобов’язання.

Чи є в цьому роль СБУ? Безперечно. Водночас йдеться про заполітизованість всієї системи — від прокурорів, очільник яких є результатом політичних домовленостей, до Офісу Президента, який традиційно поза гілками влади і дублює всі інші сфери діяльності держави. Адже у кримінальному провадженні задіяні різні субʼєкти: слідчий, який збирає докази, прокурор, який здійснює процесуальне керівництво, та слідчий суддя, який контролює дотримання прав і свобод людини, зокрема застосовує запобіжні заходи.

Іншими словами — справа Магомедрасулова чи інші «політичні» справи є вироком всій системі кримінальної юстиції, а не винятково СБУ. Щобільше, якщо СБУ максимально вивести з-поза цієї системи (а в цьому і полягає ідея реформи, яка серед іншого обмежує підслідність Служби), то і можливість залучати її до політичних справ стане меншою. А далі потрібно деполітизація всієї системи кримінальної юстиції, що не є предметом цієї статті.

Ефективніше у цьому аспекті було б змістити фокус дискусії з прив’язки до персоналій до пошуку системних інституційних рішень. Так, варто говорити про поступову реформу Служби, яка трансформуватиме і розвиватиме саму структуру й при цьому посилювати демократичний контроль за нею. Зокрема, це можуть робити нардепи через профільний Комітет з питань нацбезпеки, оборони і розвідки.

На початку 2027 року планують створити окремий Комітет ВРУ, який забезпечуватиме контрольні функції Парламенту за діяльністю органів спецпризначення з правоохоронними функціями, правоохоронних органів спецпризначення та розвідувальних органів. Він функціонуватиме відповідно до найкращих європейських практик і буде захищений від необґрунтованого політичного впливу. Цей захід Дорожньої карти з питань верховенства права посилює субʼєктність Парламенту у контролі за СБУ.

Окрім того, стежити за роботою Служби має незалежний омбудсмен/наглядовий орган для розслідування індивідуальних скарг та інших питань, повʼязаних із діяльністю СБУ. Створення цієї посади або органу згідно з європейськими стандартами передбачено Дорожньою картою до першого кварталу 2027 року.

Про реформу говорять ще з 2021 року. Її мета — трансформація спеціальної служби у невелику мобільну високотехнологічну структуру, на кшталт британської MI5, з вичерпним переліком завдань: контррозвідка, боротьба з тероризмом та охорона держтаємниці.

Фундаментом для цього мав стати законопроєкт № 3196-д, ухвалений у першому читанні у січні 2021 року. Він передбачав демілітаризацію служби, позбавлення її невластивих функцій досудового розслідування згаданих видів економічних злочинів і посилення контррозвідувального блоку. Відповідну ініціативу готували враховуючи рекомендації ЄС і НАТО та стратегічних документів з розвитку сектору безпеки.

Однак контекст кардинально змінився. Наразі цього законопроєкту вже недостатньо, тож необхідні зміни намагатимуться ввести через кілька законодавчих ініціатив, центральною з яких має стати новий Закон України «Про Службу безпеки України».

Дорожня карта з питань верховенства права встановлює дедлайни цих нововведень. У її розробці брала участь і сама СБУ, свою оцінку надала і Єврокомісія. У четвертому кварталі 2025 року мають фіналізувати аналіз законодавства ЄС і НАТО, а до першого кварталу 2026 — ухвалити новий Закон «Про СБУ». Відповідно до вимог міжнародних партнерів він має зосередити діяльність служби на контррозвідці, боротьбі з тероризмом, кібербезпеці та захисті держтаємниці. До того ж на слідчі та оперативні підрозділи поширюється великий блок реформ, повʼязаних з діяльністю органів правопорядку.

Зміни до законодавства можливі. Лише у 2025 ухвалили два закони, які уточнюють структуру, посилюють соціальні гарантії та збільшують чисельність працівників СБУ. Також Службі надано право самостійно звертатися до Уряду або Президента з проєктами змін до законодавства (раніше це відбувалося за посередництва Міністерства внутрішніх справ).

Час на обговорення, чи потрібна реформа СБУ, вже давно минув. Зараз українська влада має чіткі зобов’язання і перед суспільством, і перед Європейським Союзом. Зміни в структурі мають бути в інтересах і самої СБУ: орган потребує очищення своєї репутації й утвердження довіри людей як у верховенство права, так і в те, що старі патерни не повторяться і спецслужба не буде ще одним інструментом політичних впливів та карального впливу.

Скандали довкола СБУ, події липня 2025 року, подальші кримінальні провадження, підозрюваними у яких є детективи НАБУ, досвід «політичного хитання» керівників окремих інституцій вказують на довгострокові негативні наслідки в умовах війни. Тож відновлення довіри до СБУ не як «органу політичного переслідування» чи «каральної дубини Президента» є порівняно новою ціллю розвитку Служби, яка виникла у 2025 році.

Щобільше, реформа СБУ — умова подальшої євроінтеграції України. Служба безпеки України може трансформуватися із багатофункціонального органу правопорядку з ознаками політизованості в сучасну стратегічну спецслужбу європейського зразка, що узгоджується з стандартами ЄС та НАТО. Питання лише, чи вистачить українській владі політичної волі, щоби цей шанс не змарнувати.

У сфері внутрішньої (цивільної) безпеки держави існує низка загроз, які негативно впливають на безпеку людини, насамперед фізичну. Серед цих загроз, як і в будь-якому суспільстві, існує злочинність, яку неможливо викорінити чи подолати з огляду на те, що це негативне соціальне явище є прямим наслідком людської природи (поведінки). Проте злочинність як явище можна контролювати та мінімізувати в окремих сферах.

Рівень злочинності та її сприйняття (уявлення людей про безпеку) є предметом прямого впливу органів правопорядку, від результативності роботи яких залежить як безпека людини, так і її сприйняття безпеки. В цих умовах ефективність може підважуватися корупційними практиками всередині цих органів. І, якщо за наявності корупційних практик, загалом система може бути ефективною в питаннях контролю над злочинністю, то точно сприйняття злочинності потерпатиме від негативного іміджу органів правопорядку. І навпаки — намагання покращити свій імідж шляхом активної комунікації результатів роботи не обовʼязково матиме позитивні наслідки, особливо в частині реального контролю за злочинністю.

При цьому ставлення людей до системи протидії злочинності прямо залежить від двох обставин. З одного боку органи правопорядку повинні мати належну спроможність допомогти людині із її проблемою, тобто кримінально-правовим конфліктом (кримінальним правопорушенням), який її спіткав. А саме надати підтримку потерпілому, розслідувати кримінальне правопорушення, відновити справедливість шляхом притягнення винних до відповідальності і компенсації шкоди. З іншого — саме система правопорядку наділена найбільш інвазивними щодо прав і свобод людини інструментами, адже має законні повноваження із обмеження свободи, проведення обшуків чи вилучення майна тощо. Саме тут наявні випадки незаконного затримання, катування, фальсифікації доказів, корупції тощо.

Сьогодні в Україні доволі поширеними є нарікання як на першу, так і другу складову. Залежно від типу злочину (очевидно, що в насильницьких злочинах людина більше шукає захисту в органах правопорядку, водночас в майнових чи тим паче службових — набагато менше) люди по-різному оцінюють можливість органів правопорядку захистити їхні права, тобто гарантувати їм безпеку. Наприклад, у 2024 році 48% компаній відчули тиск з боку органів правопорядку чи регуляторних органівСтан та потреби бізнесу в Україні: результати дослідження у серпні 2024 року. Дослідження проведено Центром Розвитку Інновацій, Офісом з розвитку підприємництва та експорту, національним проєктом Дія.Бізнес, AdvanterGroup у співпраці з Міністерством економіки України, Міністерством фінансів України, Міністерством розвитку громад та територій України, Міністерством цифрової трансформації, Коаліцією бізнес-спільнот за модернізацію України. Період опитування: 20.08.2024–31.08.2024.. Адже в органах правопорядку існують зловживанням кримінально-правовими інструментами з метою тиску та отримання неправомірної вигоди. Відбувається це в межах штучно ініційованих кримінальних проваджень (проведення обшуків, вилучення та арешт майна). Як наслідок — це блокує діяльність підприємства, від чого страждає бізнес та його інвестори. Такі дії мають довгостроковий негативний вплив на українську економіку та обмежують її розвиток. Зокрема, іноземні інвестори часто називають саме проблеми з верховенством права серед причин, з яких вони не готові працювати на українському ринку.

Отже, громадяни шукають підтримки від системи правопорядку з метою захисту від протиправних посягань, що негативно впливають на їхню безпеку, при цьому очікують, що система правопорядку виконуватиме прямо покладені на них обовʼязки із належним забезпеченням прав і свобод людини, а не створюватиме нові протиправні діяння у сфері службових злочинів. Для цього система правопорядку має бути ефективною, зорієнтованою на потреби людей, насамперед потерпілих, і використовувати науково обґрунтовані підходи до прогнозування та протидії злочинності на системному рівні.

Саме тому реформа органів правопорядку полягає у виконанні цими структурами основного завдання — протидії злочинності, що негативно впливає на внутрішню безпеку людей в суспільстві. Йдеться про інституційну спроможність органів правопорядкуКонституція України вживає як термін «органи правопорядку» (ст. 131-1), так і «правоохоронні органи» (ст. 17). Галузеве законодавства використовує різну термінологію, яка потребує уніфікації. Першим кроком для цього може стати Закон України «Про органи правопорядку», ухвалення якого передбачене п. 1.1 Планом заходів з реалізації Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку на 2023–2027 роки. Під органами правопорядку, на наш погляд, необхідно розуміти органи, які наділені повноваженнями із 1) здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень; 2) повноваженнями зі здійснення оперативно-розшукової діяльності (в перспективі — кримінальної розвідки). При цьому термін «органи правопорядку» є видовим, а «правоохоронні органи» родовим, тобто ширшим за змістом і таким, що охоплює перший термін, який включає органи з атестованими працівниками, форменим одягом, правом носити зброю, які виконують контрольні функції безпекового характеру або такі, які прямо віднесені законом до правоохоронних органів. здійснювати запобігання і боротьбу зі злочинністю, насамперед організованою, яка завдає найбільшої шкоди інтересам суспільства.

У контексті європейської інтеграції Україна продовжує процес приведення свого законодавства до acquis communautaire ЄС, а також виконує рекомендації щодо політики розширення, які містяться у звітах про розширення (2023, 2024, 2025) Європейської комісії за Розділом 24 «Юстиція, свобода та безпека». Саме в цьому розділі основний акцент на організованій злочинності, кіберзлочинності, наркозлочинності, боротьбі з тероризмом та міжнародному співробітництву у цій сфері (Європол, Євроюст) та інші аспекти боротьби з серйозною злочинністю (serious crimes).

Крім того, мова йде не лише про інституційну спроможність органів правопорядку протидіяти злочинності, а й про інструменти щодо стратегічного запобігання злочинності та пріоритезацію ресурсів системи правопорядку у формі впровадження планової та послідовної кримінальної політикиДет. див.: Крапивін Є. Кримінальна політика і стратегічне планування в протидії злочинності: перспективи і до чого тут євроінтеграція. JustTalk, 12.11.2025.. Так, планується впровадження європейських механізмів оцінки загроз такої злочинності (SOCTASerious and Organised Crime Threat Assessment., IOCTAInternet Organised Crime Threat Assessment.), обмін інформацією з європейськими органами правопорядку (SIENA, SIENA-CT, співпраця з Європолом та Євроюстом), впровадження концепцій intelligence-led policing тощо. Мова йде про стратегічне планування у сфері протидії злочинності.

Крім інституційної спроможності та посилення аналітичної складової (стратегічне планування), йдеться і про перегляд кримінальних процесуальних повноважень та інфраструктури кримінальної юстиції. До першого можна віднести удосконалення інституту підслідності кримінальних правопорушень, удосконалення альтернативних заходів вирішення кримінально-правових конфліктів (наприклад, світовий досвід transactions), трансформацію інституту оперативно-розшукової діяльності в кримінальну розвідку, впровадження засад зловживання процесуальними правами тощо. До другого ж — впровадження системи відшкодування шкоди потерпілим від насильницьких злочинів, удосконалення системи гарантування безпеки учасників кримінального провадження, розширення інституту викривацтва до ширшого кола службових злочинів, як це передбачено Директивою ЄС тощо.

Отже, євроінтеграційні зобовʼязання України спрямовані на побудову більш ефективної системи правопорядку, яка орієнтуватиметься на послідовну та дієву кримінальну політику, пріоритезацію кримінальних проваджень, виділення ресурсів на протидію серйозній злочинності. А в центрі такої системи буде потерпілий та його потреби у відшкодуванні шкоди, не лише кримінальне переслідування правопорушника будь-якою ціною.

Реформа органів правопорядку полягає в трьох ключових напрямах:

1. посилення інституційної спроможності органів правопорядку у протидії серйозній злочинності;
2. удосконалення системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності — впровадження системи кримінальної політики;
3. перегляд кримінальних процесуальних повноважень прокуратури та органів правопорядку й загалом інфраструктури системи кримінальної юстиції.

Основним документом у сфері реформування органів правопорядку є Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 рокиКомплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки : Указ Президента України від 11.05.2023 № 273/2023. (КСП) та Урядовий План заходів, спрямованих на його виконанняПлан заходів, спрямованих на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки : розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.08.2024 № 792. (План заходів до КСП).

Окремі його положення відображені у Дорожній карті з питань верховенства права, затвердженій Кабінетом Міністрів України у травні 2025Деякі питання забезпечення переговорного процесу про вступ України до Європейського Союзу за кластером 1 «Основи процесу вступу до ЄС» : постанова Кабінету Міністрів України від 14.05.2025 № 475.. При цьому виконання КСП є одним із заходів Розділу 24 acquis ЄС.

Окремі заходи є в Плані для Ukraine FacilityПлан для Ukraine Facility. 2024–2027., Державній антикорупційній програмі на 2023–2025 роки (наразі НАЗК готує нову програму) та галузевих документах (Стратегія боротьби з організованою злочинністю, Стратегія розвитку прокуратури на 2025–2028 рокиПро затвердження Державної антикорупційної програми на 2023-2025 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2023 р. № 220., Національній стратегії захисту прав дитини у сфері юстиції на період до 2028 року тощо).

Досягнення комплексної реформи органів правопорядку на євроінтеграційному шляху можливе лише за умови виконання всіх заходів, передбачених цими документами у сфері державної політики, адже вони стосуються одночасно змін до законодавства, розв’язання інституційних проблем, впровадження практик стратегічного планування тощо.

Натомість розв’язання окремих складових — чи то кадрових питань (впровадження конкурсних засад відбору тощо), чи то розширення повноважень, чи то інституційних практик — не матиме належного ефекту з огляду на несистемний та розрізнений характер таких реформ.

Ключові заходи щодо посилення інституційної спроможності органів правопорядку у протидії серйозній злочинності:

• ухвалення Закону України «Про органи правопорядку», який визначить «правову рамку» функціонування органів правопорядку, уніфікує їх статус та повноваження;
• впровадження меритократичних засад добору на керівні посади в органах правопорядку, включно з керівниками цих органів (Національна поліція, ДБР, НАБУ);
• реформування Служби безпеки України шляхом поступової втрати функцій досудового розслідування, що перетворить її на класичний контррозвідувальний орган;
• посилення інституційної спроможності аналітичних підрозділів органів правопорядку;
• посилення системи внутрішньої безпеки органів правопорядку та порядку проведення службових розслідувань і дисциплінарної процедури;
• посилення інституційної спроможності уповноважених підрозділів органів системи кримінальної юстиції, відповідальних за запобігання та виявлення корупції, надання їм повноваження для ефективного моніторингу та підтримки впровадження антикорупційних програм;
• удосконалення системи підзвітності і прозорості органів правопорядку.

Ключові заходи щодо удосконалення системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності — впровадження системи кримінальної політики:

• впровадження системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності — кримінальної політики, яка охоплюватиме як питання превенції, так і боротьби зі злочинністю;
• впровадження європейських інструментів стратегічного планування: Оцінка загроз серйозної злочинності — SOCTA, Оцінка загроз організованої злочинності в інтернеті — IOCTA;
• впровадження системи збору альтернативних даних, які складають знання про злочинність: crime survey, victimology survey тощо;
• удосконалення системи кримінальної статистики;
• впровадження документів кримінальної політики: 1) загальнонаціональних пріоритетів протидії злочинності (кримінальна політика довгострокового верхнього рівня строком на 5–10 років); 2) стратегічних пріоритетів органів правопорядку (кримінальна політика середньострокового рівня — річні плани); 3) пріоритетів в індивідуальних кримінальних провадженнях (кримінальна політика короткострокового рівня), які є частиною менеджменту (управління) в цій системі.

Ключові заходи щодо перегляду кримінальних процесуальних повноважень прокуратури та органів правопорядку й загалом інфраструктури системи кримінальної юстиції:

• удосконалення інституту підслідності як засобу визначення спеціалізації органів правопорядку;
• впровадження детективів в усіх органах правопорядку;
• впровадження спільної системи оцінювання детективів та інших залучених до розслідування кримінальних правопорушень осіб, яка орієнтована на якісні, а не лише кількісні показники;
• розширення дискреційних повноважень прокурора з метою реалізації заходів, передбачених кримінальною політикою;
• удосконалення альтернативних заходів вирішення кримінально-правових конфліктів (наприклад, світовий досвід transactions);
• впровадження у КПК України засади зловживання процесуальними правами;
• удосконалення системи гарантування безпеки учасників кримінального провадження;
• створення фонду відшкодування шкоди потерпілим від насильницьких злочинів;
• реформування системи судово-експертної діяльності у кримінальному провадженні;
• ухвалення Закону України «Про кримінальну розвідку», який трансформує інститут оперативно-розшукової діяльності через відмежування від кримінальної процесуальної, розвідувальної та контррозвідувальної діяльності;
• імплементація положень Конвенції про кіберзлочинність та ІІ додаткового протоколу до неї у повному обсязі, зокрема введення в КПК України поняття електронного (цифрового) доказу (за аналогією з ГПК України, ЦПК України, КАСУ), криміналізація кібернасильства тощо.

Лабораторія законодавчих ініціатив (ЛЗІ) — незалежний український аналітичний центр, який 25 років допомагає державі будувати сталі інституції і формувати evidence-based державну політику у різних сферах. 

Коаліція громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив презентувала Тіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо України у 2024 році у Брюсселі (Бельгія).

Подія відбулася у межах заходу «Правосуддя та стійкість України: погляд громадянського суспільства та людський вимір судової системи», організованого за підтримку Проєкту ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France, у Постійному представництві Франції при ЄС. Він зібрав представників українського громадянського суспільства, судової влади, інституцій ЄС та міжнародного експертного середовища.

Європейський шлях до членства — це самостійний вибір України. На цьому зокрема наголосив Вольфганг Нозар, керівник відділу верховенство права, боротьби з шахрайством та фінансового управління Генерального директорату з питань політики сусідства та переговорів з розширення Європейської комісії.

«Реформи, які потрібно впровадити, вкрай важливі. Ми повністю підтримуємо зусилля, які докладає Україна до проведення реформ, однак Україна має взяти на себе відповідальність і визначити конкретні строки. Важливо, щоб ці строки були і амбітними, адже Україна прагне швидко вступити до ЄС, і реалістичними, щоб реформи вдалося практично здійснити», — зазначив він.

Представниці Лабораторії законодавчих ініціатив також наголосили на необхідності рухатися активніше і швидше у процесі імплементації реформ, зокрема у сферах верховенства права і правопорядку.

Керівниця напряму «Верховенство права» ЛЗІ Карина Асланян зазначила, що попри постійні відключення світла, ракетні обстріли, дронові атаки, українські суди продовжують працювати під час війни: 

Експертка відзначила певний прогрес у судовій реформі, але водночас звернула увагу на критичні виклики, які здатні цей поступ сповільнити або і взагалі — знівелювати роки напрацювань. Зокрема, йдеться про затягування суб‘єктами призначень членів Вищої ради правосуддя, суддів Конституційного Суду України, критичну потребу продовжити залученість міжнародних експертів у добори до органів суддівського врядування і ключових судів. А останнім часом додалося ще питання діяльності Тимчасової слідчої комісії з питань розслідування можливих фактів корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень в правоохоронних органах, судах та органах судової влади. «Замість того, щоби зосередитися на системних проблемах у секторі правосуддя та органах правопорядку, ТСК почала допитувати членів Вищої кваліфкомісії суддів, Громадської ради доброчесності, громадських активістів. Це спроба впливу на незалежність судової влади та перешкоджання діяльності громадськості», — наголосила Карина Асланян.

При цьому заступниця виконавчої директорки з операційних питань та координації проєктної роботи ЛЗІ, Олександра Егерт відзначила поступ України у виконанні вимог Розділу 24 — «Юстиція, свобода та безпека» через зміцнення інституцій, удосконалення політик та поглиблення співпраці з європейськими партнерами.

Експерти профільних громадських організацій Лабораторії законодавчих ініціатив, Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвокат майбутнього», «Європа без бар’єрів» та Асоціації правників України сформулювали понад 500 рекомендацій. Тіньовий звіт фактично став відповіддю «як саме» українській владі виконати вимоги Єврокомісії.

Зі свого боку, Сергій Терешко, заступник Представника України при ЄС, звернув увагу, що саме Тіньовий звіт коаліції ГО на чолі з ЛЗІ дає альтернативний погляд на розвиток верховенства права, захист прав людини та стан судової системи в Україні.

«Український Уряд твердо й послідовно залишається відданим просуванню шляхом верховенства права. Ми чітко усвідомлюємо: без дотримання ключових європейських принципів рух уперед на шляху до членства в ЄС є неможливим», — зазначив він.

Нагадаємо, що Тіньовий звіт зосереджує увагу не лише на прогресі України, а й на викликах та проблемах, з якими стикається держава в процесі впровадження європейських стандартів у сферах верховенства права (суди, прокуратура, адвокатура, юридична освіта), боротьби з корупцією та організованою злочинністю, захисту основоположних прав і свобод людини, візовій політиці, міграції тощо. Це доповнення до Звіту ЄС про розширення: незалежний й експертний аналіз з алгоритмами, конкретними, практичними кроками. Тіньовий звіт ґрунтується не лише на суб’єктивному баченні громадських організацій, а й дає оцінку відповідності українського законодавства праву ЄС, а всієї системи — стандартам ЄС.

Звіт підготовлений за фінансової підтримки Європейського Союзу у межах Проєкту ЄС «Право-Justice». Його зміст є виключною відповідальністю Лабораторії законодавчих ініціатив та інших громадських організацій і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Обговорювали стан виконання критеріїв за Кластером 1 «Основи» за участі Першого заступника Голови Верховної Ради України Олександра Корнієнка, Віцепрем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тараса Качки, пані Посол ЄС в Україні Катаріни Матернової, нардепів і представників громадськості від Transparency International Ukraine, Центру прав людини ZMINA, «Адвокат майбутнього», «Європа без бар’єрів», Асоціації правників України.

На думку Карини Асланян, керівниці напряму «Верховенство права» ЛЗІ, у судовій реформі є декілька пріоритетних завдань, до яких має долучитись Парламент: 

Участь міжнародних експертів у процесах доборів. 

У червні 2025 року у Верховній Раді був зареєстрований законопроєкт № 13382, який повертає міжнародних експертів в добір членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС). Однак прогресу в розгляді проєкту Закону досі немає.

Заповнення вакансій в Конституційному Суді України (КСУ) та Вищій раді правосуддя (ВРП). 

Окрім того, експертка звернула увагу на потребу переглянути підходи до фінансування судової влади: «Щороку судова влада фінансується приблизно на 60%, це не дає можливості забезпечити належний рівень оплати праці в місцевих судах. Як наслідок секретарі та помічники суддів отримують менше прибиральниць в супермаркеті».

Карина Асланян не оминула своєю увагою і останні скандали довкола роботи парламентської Тимчасової слідчої комісії (ТСК):

Вагомою частиною оновлення системи правосуддя є реформа органів правопорядку, яка потребує більш системної та послідовної роботи. 

Євген Крапивін, керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ, відзначив, що практика діалогу Парламенту та Уряду щодо виконання Україною євроінтеграційних зобовʼязань — важлива і має стати регулярною. Адже це про прояв субʼєктності Парламенту і Уряду в цьому процесі. Експерт вважає, що те, що Парламент та Уряд залучає до таких засідань громадянське суспільство є важливим, щоб сторони обʼєктивно оцінювали поступ України на євроінтеграційному шляху.

Керівник напряму «Правопорядок» ЛЗІ наголосив, що є потреба повернути обовʼязкові конкурси на посади в прокуратуру усіх рівнів, а обрання Генерального прокурора має відбуватись за прозорою та меритократичною процедурою, виключаючи будь-які ризики заполітизованості. 

Експерт зазначив, що профільні законопроєкти № 13601 та № 13699 вже на розгляді Верховної Ради, тож це дає можливість Парламенту швидко виконати рекомендації ЄС. 

Тіньовий звіт підготовлений коаліцією громадських організацій на чолі з Лабораторією законодавчих ініціатив у межах гранту, наданого Проєктом ЄС «Право-Justice», що імплементується Expertise France. Його зміст є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.

Кримінальна політика в Україні є широковживаним у правничих колах поняттям. Проте єдиного розуміння цього терміну немає, а найчастіше розмова про нього зводиться до бідкання на відсутність формалізованих документів такої політики й несистемний процес внесення змін до кримінального закону. Якщо ж говорити про рівень стратегій, концепцій, прогнозів у сфері злочинності, проблем стає лише більше. А коли додати до цього якість даних кримінальної статистики, високу латентність окремих злочинів, відсутність альтернативних джерел знань про злочинність і слабку аналітичну спроможність органів правопорядку — жодних позитивних емоцій не залишиться. Проте інструменти стратегічного планування у сфері протидії злочинності поширені в ЄС, а в межах євроінтеграції Україна планує впровадження послідовної кримінальної політики. Які ж перспективи її впровадження? І що ми маємо розуміти під цим?

Кримінальна політика — основний системоутворювальний елемент політики держави у сфері боротьби зі злочинністю. Вона розробляє стратегію і тактику, формулює«Засади сучасної кримінально-правової політики України» Вячеслав Борисов, Павло Фріс // Питання боротьби зі злочинністю. — 2014. — Вип. 27. — С. 30–38. основні завдання, принципи, напрями й цілі її впливу на злочинність. Український вчений М.П. Чубинський понад століття тому зазначав, що наука кримінального права складається з: 

1. кримінальної догматики;
2. кримінальної етіології;
3. кримінальної політикиФріс П. Слово про Михайла Чубинського. Політика у сфері боротьби зі злочинністю: стан та перспективи: колективна монографія / за заг. ред. проф. П.Л. Фріса. Київ, Ваіте. 2025. — С. 10–18..

Остання фактично формулює основні позиції як у сфері відповідних соціальних реформ, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, так і у сфері нормативного її забезпечення, зокрема створення відповідного кримінального законодавства. В Україні, попри низку доктринальних і прикладних дискусій, досі відсутня стала й послідовна кримінальна політика, хоча її елементи безперечно присутні в практичній діяльності органів влади.

Водночас є розуміння, що правильне визначення суспільством цілей боротьби зі злочинністю дає змогу:

1. сконцентрувати державні ресурси на найбільш вразливих напрямах;
2. зорієнтувати законотворчу діяльність;
3. оцінити ефективність кримінальної політики загалом й ефективність діяльності державних органів у сфері боротьби зі злочинністю;
4. консолідувати державу й суспільство на боротьбу зі злочинністю.

Донедавна, за більше ніж 20 років незалежності, в Україні не було національної доктрини, концепції боротьби зі злочинністю, програмного документа щодо послідовної кримінальної політики. Питання вивчалося на рівні наукових дискусій і досліджень.

Та єдиного поняття не було: під кримінальною політикою розуміється широке коло питань, а кількість галузевих відгалуженьФріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми: монографія. Київ: АТІКА, 2005. С. 219; Фріс П. Л. Ідеологія кримінально-правової політики: монографія / Павло. Львович Фріс — Івано-Франківськ: Супрун В. П. 2021 — 389 с. — кримінально-правова, кримінальна процесуальна, кримінологічна тощо — постійно зростає. Адже кримінальна політика — частина правової, а та, своєю чергою, належитьКонцептуальні основи побудови сучасного кримінального процесу України: монографія; Н. В. Глинська, Л. М. Лобойко, О. І. Марочкін та ін.: за заг. ред. О. Г. Шило. Харків: НДІ ВПЗ імені акад. В. В. Сташиса НАПрНУ, 2016. С. 120. до правової ідеології. Я вже не згадую про дискусії щодо прикметників «кримінальний» та «антикримінальний», бо українська мова, як і будь-які інші мови, що використовують латинське слово «crimen», доволі гнучко обходиться зі словом «кримінальний» і має на увазі два протилежні значення: злочинний/щодо протидії злочинам.

Але термінологічні питання поки що відкладемо, перейдімо до змістовних.

Якщо спростити, то маємо тенденцію на визначення кримінальної політики саме як кримінально-правової, тобто підходів законодавця до криміналізації/декриміналізації діянь.

Водночас рідше згадується такий аспект кримінальної політики, як стратегічне планування органів системи кримінальної юстиції у сфері протидії злочинності. Саме кримінальній політиці у значенні стратегічного планування і присвячена ця стаття.

На рівні відомчих документів елементом впровадження кримінальної політики є визначення річних пріоритетів діяльності органів прокуратури й правопорядку.

У відповідних документах наголошено на необхідності використання новітніх методів і практик реалізації політики у сфері протидії злочинності, спрощенні бюрократичних процесів, формуванні підходів взаємодії і співпраці органів правопорядку.

Прикладом такого документа є «Пріоритети діяльності органів правопорядку та прокуратури у сфері кримінальної політики на 2020 рік», чия мета полягає в тому, щоб спрямувати діяльність органів прокуратури й відповідних органів правопорядку та забезпечити використання сучасних підходів до політики кримінальної юстиції в Україні.

Документ передбачав, зокрема:

• розвиток міжвідомчої співпраці, а саме ефективної взаємодії при провадженні досудового розслідування, застосування спільних робочих груп та інших сучасних платформ міжвідомчої співпраці;
• впровадження спеціальних методів розслідування з використанням новітніх технологій і забезпечення дотримання стандартів законності й пропорційності;
• запровадження сучасних систем кримінального аналізу;
• застосування критеріїв пріоритетності роботи в розслідуваннях кримінальних проваджень з урахуванням тяжкості злочину, наявності підозрюваних, виду запобіжного заходу й перспектив судового розгляду;
• мінімізацію практики багаторівневого надмірного погодження процесуальних рішень слідчого та прокурора.

Подальші пріоритети на рівні прокуратури не відрізнялися за структурою і змістом. Такі пріоритети можна назвати стратегічними для сфери кримінального переслідування.

Водночас маємо пріоритети щодо інституційних реформ в органах прокуратури й правопорядку, вони відображені в галузевих документах державної політики у сфері правопорядку. До документів, які можна опосередковано віднести до таких, що регламентують кримінальну політику держави, зокрема за окремими напрямами, належать:

1. Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки (2023 року).
2. План заходів, спрямованих на виконання Комплексного стратегічного плану реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки (2024 року).
3. Дорожня карта з питань верховенства права (2025 року).
4. Стратегія боротьби з організованою злочинністю (2020 року).
5. Стратегія кібербезпеки України (2021 року).
6. Концепція боротьби з тероризмом (2019 року).
7. Стратегія наркополітики на період до 2030 року та затвердження операційного плану заходів з її реалізації у 2025–2027 роках (2025 року).

Більшість цих документів передбачає змістовні елементи кримінальної політики, і на цьому має зосередитися система правопорядку. Водночас у Комплексному стратегічному плані реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023–2027 роки та Стратегії розвитку прокуратури України на 2025–2028 роки передбачено впровадження заходів щодо розбудови системи стратегічного планування у сфері протидії злочинності (кримінальної політики). На сьогодні це і є відправною точкою дискусії — нарешті формалізувати розрізнені практики, наміри й реформи.

Так, у 2023 році ухвалення Комплексного стратегічного плану (КСП) стало однією з рекомендацій Європейської Комісії щодо отримання Україною статусу кандидата на членство у ЄС.

Документ визначив 6 стратегічних пріоритетів для реформування сфери правопорядку в Україні, серед яких окремо виділено послідовну кримінальну політику. Пріоритетом у ній є запобігання злочинності, невідворотність відповідальності, захист особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, забезпечення інтересів потерпілого.

У цій частині план є революційним, адже фактично це перша спроба закріплення на законодавчому рівні наміру формування і здійснення послідовної кримінальної політики, а також здійснення моніторингу її реалізації шляхом визначення пріоритетних напрямів протидії злочинності залежно від її стану, структури, динаміки й тенденцій.

Для виконання КСП розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.08.2024 № 273 затверджено План заходів, який містить детальний перелік заходів на 150 сторінках для втілення стратегічних пріоритетів.

Однак у зв’язку із затвердженням Дорожньої карти з питань верховенства права у 2025 році (далі — Дорожня карта) — всеохопного стратегічного документа, який визначає комплекс реформ у межах переговорного процесу щодо членства України в ЄС за переговорним розділом 23 «Судова влада та основоположні права» та розділом 24 «Юстиція, свобода і безпека», План заходів несправедливо став другорядним. Хоча формально в розділі «Боротьба з організованою злочинністю (загальні засади боротьби з організованою злочинністю)» Дорожньої карти передбачено забезпечення виконання Плану заходів.

Кримінальна політика має відповідати актуальним викликам суспільства в частині безпеки й охорони суспільного порядку, а також, зважаючи на набуття Україною статусу кандидата на членство в Євросоюзі та кропітку, плідну роботу всіх гілок влади для приведення діяльності у відповідність зі стандартами ЄС, політика боротьби зі злочинністю також має враховувати зобов’язання України щодо наближення законодавства до законодавства ЄС за главами acquis communautaire. Тож кримінальна політика як складова політики держави має враховувати установчі договори ЄС, Хартію засадничих прав ЄС (первинне законодавство); вторинне законодавство (регламенти, директиви тощо), акти ЄС про цілі, політику та принципи функціонування; декларації, резолюції, заяви й офіційні рішення інституцій ЄС; міжнародні договори й угоди, укладені ЄС.

Впровадження кроків щодо формування системної кримінальної політики держави можна імпліцитно віднести до євроінтеграційних завдань. Адже завданням розділу 24 acquis communautaire є розбудова інституційної спроможності системи правопорядку протидіяти злочинності, насамперед серйозній злочинності (serious crimes). Під цим Євросоюз розуміє організовану злочинність, кіберзлочинність, наркозлочини, фінансові злочини тощо — кримінальні правопорушення, що завдають найбільшої шкоди суспільству й нерідко мають транснаціональний характер, що потребує особливої уваги з боку ЄС.

Стратегічне планування у сфері протидії серйозній злочинності поряд з сильними, інституційно розвиненими й системно реформованими органами правопорядку, а також з належною реалізацією координаційних повноважень прокуратури як ключового органу сторони обвинувачення в кримінальному процесі разом можуть посилити Україну у виконанні зобов’язань за розділом 24 acquis communautaire. Іншими словами, ідеться не лише про органи, їх керівництво й кількісний склад, на чому часто зупиняються українські експерти), а і про інструменти стратегічного планування, які вони використовують. Інтеграцію України в європейський простір правопорядку уможливлять трирівнева структура документів у сфері кримінальної політики, пріоритезація кримінальних проваджень, реформована система кримінальної статистики і наявність альтернативних джерел даних щодо злочинності (у формі crime surveys, victimology surveys), використання інструментів SOCTA (Serious and Organised Crime Threat Assessment) та IOCTA (Internet Organised Crime Threat Assessment) тощо.

Системна кримінальна політика є ключовою передумовою сталого розвитку суспільства і гарантією верховенства права. Наприклад, у країнах Європейського Союзу питання протидії злочинності інтегроване в загальну політику безпеки. Так, Стокгольмська програма (2010–2014 рр.), а нині Стратегія безпеки ЄС (2020–2025 рр.) (EU Security Union Strategy for the period 2020 to 2025) визначають комплекс заходів щодо протидії організованій злочинності, тероризму, корупції, торгівлі людьми, кіберзлочинності, а також механізми взаємодії держав-членів у сфері правосуддя і внутрішніх справ. Водночас можна вести розмову про ухвалення окремого закону на певний строк, який визначатиме пріоритети кримінальної політики. Унікальним для ЄС є досвід Естонії, де до 2030 року діє спеціальний закон щодо кримінальної політики, який визначає пріоритети кримінальної політики на десять років.

Якщо ж говорити про актуальну Стратегію безпеки Європейського Союзу (2020–2025 рр.), то ЄС здійснює свій внесок у підтримку держав-членів у зміцненні безпеки для всіх, хто живе в Європі, від боротьби з тероризмом та організованою злочинністю до запобігання та виявлення гібридних загроз і підвищення стійкості критичної інфраструктури, сприяння кібербезпеці й дослідженням інновацій. Стратегія визначає інструменти та заходи, які розроблять протягом 5 років для забезпечення безпеки у фізичному й цифровому середовищі.

Стратегія передбачає 4 пріоритети для дій на рівні ЄС:

1. Безпекове середовище, яке відповідає вимогам майбутнього (нові правила ЄС щодо захисту та стійкості критичної інфраструктури, фізичної і цифрової безпеки);
2. Боротьба з новими загрозами (посилення можливостей органів правопорядку в цифрових розслідуваннях, забезпечення їх належними інструментами, методами й навичками, що включає штучний інтелект, великі обсяги даних і високопродуктивні обчислення в політиці безпеки для боротьби з основними загрозами для громадян, як-от тероризм, екстремізм чи сексуальне насильство над дітьми);
3. Захист європейців від тероризму та організованої злочинності (посилення боротьби з першопричинами, ефективне переслідування терористів, посилення законодавства про безпеку кордонів і краще використання наявних баз даних, співпраця з країнами, які не входять до ЄС, і міжнародними організаціями для припинення всіх джерел фінансування тероризму);
4. Сильна європейська екосистема безпеки (посилення мандата Європолу і подальший розвиток Євроюсту для кращого зв’язку судових органів та органів правопорядку, посилення співпраці з Інтерполом, створення Європейського інноваційного центру для внутрішньої безпеки).

Зауважимо, що в багатьох країнах Європейського Союзу, де органи прокуратури та правопорядку підпорядковуються виконавчій владі, насамперед Міністерству юстиції, розроблення актів щодо кримінальної політики й забезпечення моніторингу їх виконання є простішим завданням за розбудову відповідної системи в Україні. У принципі, в Україні Мінʼюст також відповідає за формування правової політики, складовою якої є кримінальна, проте практичних інструментів реалізації цієї функції наразі бракує.

Так, наприклад, Міністерство юстиції Республіки Ірландія представило План Міністерства юстиції на 2024 рік, де виклало програму роботи, яку Міністерство має виконувати протягом 2024 року. План спрямований на досягнення цілей і завдань, викладених у документі «Безпечна, справедлива та інклюзивна Ірландія: Стратегія на 2024–2026 роки».

Пріоритетами відповідно до вищезгаданого плану є:

• забезпечення доступу до правосуддя;
• побудова системи, орієнтованої на потерпілого;
• модернізація судової системи та покращення умов і підтримки тих, хто є жертвами або свідками злочинів;
• зниження рівня злочинності;
• підвищення довіри громадськості до системи кримінального правосуддя;
• сприяння утриманню від скоєння злочинів і зниження рецидиву.

Так, бачимо, що Міністерство юстиції Республіки Ірландія в межах своїх повноважень відповідним документом ставить завдання на рік як для органів правопорядку (робота з потерпілими, свідками, зниження рівня злочинності (як превенційна робота), так і для органів судової влади: прокуратури й судів (забезпечення доступу до правосуддя, модернізація судової системи тощо).

У такий спосіб спрощується процес моніторингу результатів виконання такого плану, оскільки Міністерство юстиції держави як орган, наділений відповідними повноваженнями, координує діяльність судів і прокуратури, які перебувають у його безпосередньому підпорядкуванні.

Стратегічний пріоритет № 2 Комплексного стратегічного плану і його реалізація мають принципове значення, оскільки саме це забезпечує перехід від епізодичного реагування на злочинність до системного управління процесами у сфері правопорядку.

Виконання завдань, передбачених цим пріоритетом, має створити єдиний стратегічний каркас для всіх суб’єктів системи правопорядку, який забезпечуватиме узгодженість політик, законодавства й управлінських рішень. У КСП здійснення заходів прописано послідовно й у логічному порядку.

Зокрема, План заходів визначає такі завдання:

• розроблення законодавчої бази для інституціоналізації кримінальної політики, включно з Законом про основи державної політики у сфері протидії злочинності;
• запровадження системи стратегічного планування, яка передбачає регулярне оновлення пріоритетів залежно від динаміки злочинності, розроблення концепції кримінальної політики за результатами аналізу поточного стану, що визначатиме довгострокові міжгалузеві й галузеві, інституційні, правові й організаційні заходи щодо протидії злочинності;
• створення єдиної бази кримінальної статистики та аналітичної системи оцінки загроз;
• підготовку концепції кримінальної політики на основі моделі SOCTA-Україна, яка забезпечить об’єктивне визначення тенденцій злочинності і стратегічних ризиків;
• формування ефективного механізму координації між органами правопорядку і розвитку державно-приватного партнерства у сфері протидії злочинності.

Як бачимо, розробники Плану заходів врахували найкращі міжнародні, зокрема європейські, стандарти щодо протидії злочинності, реагування органів правопорядку на актуальні загрози з урахуванням поточної кримінологічної обстановки в країні, використання сучасних технологій і методик у роботі органів правопорядку.

Так, наприклад, у країнах Європи державна стратегія протидії злочинності спирається на постійний моніторинг кримінальної ситуації, результати кримінологічних досліджень, а також на аналітичні звіти Європолу і Євроюсту. Уже згадана модель SOCTA, яку ЄС застосовує для визначення стратегічних загроз і формування політик у сфері безпеки, довела свою ефективність як інструмент стратегічного планування. Саме на ній нині базується розроблення української моделі SOCTA-Україна, яка передбачена Комплексним стратегічним планом реформування органів правопорядку. Модель SOCTA запроваджено в тестовому режимі з 2018 рокуТіньовий звіт до розділу 23 «Правосуддя та фундаментальні права» та розділу 24 «Юстиція, свобода та безпека» Звіту Європейської комісії щодо прогресу України в межах Пакета розширення Європейського Союзу у 2024 році. — C. 629., а з 2022 функціонує міжвідомча робоча група з цього питання.

Нещодавно затверджена Стратегія розвитку прокуратури України на 2025–2028 роки підтверджує намір прокуратури впроваджувати комплекс заходів, присвячених кримінальній політиці. Так, зокрема стратегічному пріоритету № 2 КСП відповідають окремі заходи стратегії з розділу 2 «Система управління, орієнтована на результат відповідно до встановлених пріоритетів кримінальної політики».

Згідно з документом упродовж трьох років прокуратура планує:

• впровадити процес збирання, систематизації й аналізу даних кримінальної статистики (п. 2.1);
• координувати визначення і впроваджувати пріоритети кримінальної політики на основі аналізу повних достовірних даних задля злагодженої роботи органів прокуратури й правопорядку (п. 2.4);
• розвивати й посилювати координаційну функцію прокуратури під час реалізації повноважень у сфері протидії злочинності; визначати пріоритетні напрями протидії злочинності залежно від її стану, структури, динаміки й тенденцій (п. 2.4.1);
• сприяти формуванню кримінальної політики, згідно з якою прокурор має дискреційні повноваження щодо пріоритизації під час організації та процесуального керівництва досудовим розслідуванням, розв’язання відповідно до закону інших питань у кримінальному провадженні (п. 2.5);
• розширити практику створення та функціонування спільних слідчих груп як з країнами ЄС (за підтримки EUROJUST), так і з іншими країнами для сприяння діяльності таких груп (п. 2.10.2).

Маємо надію, що новопризначений Генеральний прокурор поділяє важливість і принциповість питання виконання євроінтеграційних зобов’язань України, програмних і стратегічних документів та вибудування комплексної і послідовної політики боротьби зі злочинністю, де координуватиме таку діяльність органів правопорядку.

У моєму ідеальному світі кримінальна політика має бути присутньою на трьох рівнях і складатися з:

1. загальнонаціональних пріоритетів протидії злочинності (кримінальна політика довгострокового верхнього рівня) — документа, який розроблятиме і затверджуватиме на довгостроковий період Кабінет Міністрів України. Віднесення Уряду до ключового субʼєкта кримінальної політики зумовлене завданнями з боротьби зі злочинністю, покладеними на нього згідно зі ст. 116 Конституції України. Формою такої політики є Національний план протидії злочинності строком на 5–10 років;
2. стратегічних пріоритетів органів правопорядку (кримінальна політика середньострокового рівня). Тут ідеться про середньострокові програми в пріоритетних сферах протидії злочинності, які спираються на прогнозування злочинності з використанням SOCTA і кримінального аналізу, а також зважають на поточні ресурси системи правопорядку, суспільно-політичну й безпекову ситуацію. Формою такої політики є середньострокові пріоритети: стратегії, плани, пріоритети органів правопорядку на 1–3 роки;
3. пріоритети в індивідуальних кримінальних провадженнях (кримінальна політика короткострокового рівня), які є частиною менеджменту (управління) в цій системі. Водночас саме прокурор має можливість коригувати напрями політики нижчого рівня залежно від ситуації зі злочинністю, адже саме він визначає стратегію кримінального переслідування в конкретному кримінальному провадженні. Формою такої політики є стандарти досудового розслідування, плани кримінальних проваджень тощо.

Для пріоритезації ресурсів також з’явилося поняття економічної результативності витраченого ресурсу органу на виконання визначених законодавством завдань (п. 4.3.1 Плану заходів). Це аналіз відповідності витрат результату й досягненню мети, поставленої перед системою правопорядку. Як приклад можна навести такий алгоритм обрахунку ресурсів: облік часу, що його витратив керівник органу досудового розслідування, детектив, аналітик, оперативні співробітники; вартість експертиз, палива, канцелярії, роботи спеціалістів, оперативних фондів; у перспективі — урахування часу прокурора, помічника судді, слідчого судді.

Актуальним лишається питання суб’єкта, який актуалізуватиме пріоритети, ініціюватиме законодавчі зміни за результатами вивчення стану злочинності, координуватиме діяльність органів правопорядку щодо превенції і боротьби зі злочинністю.

Координація діяльності органів правопорядку — це об’єктивно необхідна умова в боротьбі зі злочинністю. Їй належить важлива роль у консолідації зусиль правоохоронних структур, що дозволяє значно підвищити сумарний ефект від заходів щодо боротьби зі злочинністю. Цілі й завдання координації полягають у забезпеченні злагоджених і цілеспрямованих дій органів правопорядку в боротьбі з правопорушеннями, зміцненні законності й правопорядку. Координація, покликана усунути паралелізм, дублювання і роз’єднаність, передбачає активне, творче й ефективне виконання кожним із органів покладених завдань та неприпустимість змішування функцій, заміни одних органів іншими.

Згідно з ч. 2 ст. 25 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор, керівники відповідних прокуратур, їхні перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків координують діяльність органів правопорядку відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Однак цією ж статтею передбачено, що основною формою координації є проведення координаційних нарад з керівниками правоохоронних органів, на яких слухають інформацію щодо їхньої діяльності у сфері протидії злочинності. Рішення координаційної наради є обов’язковим до виконання всіма зазначеними в ньому правоохоронними органами.

Але чи достатнім є інструмент скликання координаційних нарад за участі представників органів правопорядку і чи здатен він досягти амбітної цілі у вигляді послідовного запровадження кримінальної політики?

З метою врегулювання політики протидії злочинності План заходів, спрямованих на виконання КСП, передбачає підготовку законопроєкту, яким визначається зміст координаційної ролі органів прокуратури загалом і, зокрема, Генерального прокурора, щодо органів правопорядку під час здійснення ними повноважень з протидії злочинності.

До 2016 року діяльність прокуратури регламентувалася окремим розділом VII Конституції України. Однак відповідно до європейських стандартів її функції були максимально звужені до кримінального переслідування — прокуратуру було віднесено до розділу VIII «Правосуддя». Органи правопорядку ж залишилися у виконавчій владі, тож постає логічне питання: хто саме має координувати органи правопорядку в Україні? Якщо йдеться про кримінальне провадження (а публічне обвинувачення і процесуальне керівництво є основними функціями прокуратури), то очевидно, що координація діяльності органів досудового розслідування належить до функцій прокуратури.

Координаційні повноваження прокуратури є похідними від конституційної функції організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, розкриття змісту якої ще потрібне в українському законодавстві. З огляду на це давно час відмовитися від застарілого ставлення до «координаційних повноважень» прокуратури як до проведення оперативних нарад. Натомість варто ширше подивитися на це крізь призму стратегічного планування у сфері протидії злочинності (кримінальної політики).

Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.08.2024 № 792-р виконавці Плану заходів забезпечують щоквартальне подання Міністерству внутрішніх справ інформації про стан виконання Плану заходів. А Міністерство внутрішніх справ забезпечує щоквартальне інформування Кабінету Міністрів України про стан виконання Плану заходів.

Водночас результати моніторингу виконання КСП Урядом назагал не висвітлюються. Однак у розрізі законопроєктної діяльності успіхи щодо виконання КСП можна прослідкувати на офіційному вебпорталі Верховної Ради України, де публікуються зареєстровані законопроєкти.

План заходів делегує великий масив ґрунтовних, принципових законопроєктів підготувати Офісу Генерального прокурора як першому виконавцю.

Підготовлені Офісом Генерального прокурора проєкти законів мають передаватися органу, що формує державну політику у сфері правосуддя, проте цей механізм не працює. Або безпосередньо Уряду, якщо мова йде про виконання вже згаданих документів державної політики, адже Офіс є першим виконавцем, хоча і за згодою (оскільки не перебуває в підпорядкуванні Уряду). Натомість Офіс почав повертатися до практики, яка існувала раніше — передавати проєкти законів «дружнім» народним депутатам для реєстрації. Практика доволі сумнівна з позиції якісного опрацювання зацікавленими сторонами, адже такі законопроєкти оминають відповідні механізми погодження в Уряді, які особливо актуальні для питань впровадження кримінальної політики.

В травні–червні 2025 року Офіс Генерального прокурора, співвиконавці заходу 2.1.3 у співпраці з Міністерством внутрішніх справ і Міністерством юстиції України, науково-дослідними установами й представниками громадських організацій підготували принципово важливий документ на виконання підпункту 2.1.3 Плану заходів. Я мав нагоду бути співавтором цього документа, тому пишу про це. Цим проєктом закону мала бути впроваджена система стратегічного планування у сфері державної кримінальної політики й установлені повноваження Кабінету Міністрів України щодо розроблення, затвердження та впровадження концепції кримінальної політики і національного плану із запобігання (превенції) злочинності з урахуванням мети поступової адаптації законодавства України до права (acquis) ЄС. Однак законопроєкт досі не зареєстровано у Верховній Раді, попри сплив строків виконання завдання в Плані заходів.

Що ж до Стратегії розвитку органів прокуратури в Україні на 2025–2028 роки, то її затвердили лише на початку жовтня. План заходів з її виконання ще не приймався, проте розглядаємо наявність цього документа як позитивний сигнал щодо подальшої готовності прокуратури працювати над цими змінами в системі кримінальної юстиції. Адже нове керівництво прокуратури, яке обійняло посади влітку 2025 року, не підтримало всі попередні ініціативи у сфері реформування системи кримінальної юстиції. Хоча за останній рік прокуратура втратила лідерство в цьому процесі, її ніколи не пізно відновити.

1. Найчастіше під кримінальною політикою розуміють політику криміналізації / декриміналізації діянь у кримінальному законодавстві. Кримінально-процесуальна політика чи кримінальна політика у вузькому сенсі, який стосується стратегічного планування у сфері протидії злочинності, рідше є предметом обговорення. Проте наразі її найбільше бракує в роботі органів прокуратури й правопорядку.
2. Стратегічне планування у сфері кримінальної політики — це сучасний спосіб ефективної протидії злочинності від координаційних інструментів прокуратури як головного учасника кримінального провадження і періодичних планів, формалізованих у документах, підготовлених Урядом спільно з стейкхолдерами, до пріоритезації ресурсів у кримінальних провадженнях.
3. Стратегічне планування, поряд з іншими інструментами від SOCTA до реформування кримінальної статистики і впровадження механізмів вимірювання альтернативного знання про злочинність, дозволяє забезпечити інституційну спроможність системи правопорядку протидіяти серйозній злочинності (serious crimes). А це і є завданням розділу 24 acquis communautaire, тобто невідʼємною складовою євроінтеграційних зобовʼязань за розділом «Fundamentals».
4. Стратегічне планування у сфері протидії злочинності (кримінальна політика) може виражатися у трирівневій структурі: 1) загальнонаціональні пріоритети протидії злочинності, які ухвалюються Урядом строком на 5–10 років; 2) стратегічні пріоритети органів правопорядку, які визначаються органами правопорядку на 1–3 роки; та 3) пріоритети в індивідуальних кримінальних провадженнях (кримінальна політика короткострокового рівня), які є частиною менеджменту (управління) у цій системі. Причому ключовим органом, який координує сферу кримінального переслідування залишатиметься прокуратура, а політика ґрунтуватиметься на офіційних та альтернативних даних про злочинність.
5. Комплексний стратегічний план на 2023–2027 роки та Стратегія реформування органів прокуратури в України на 2025–2028 роки чітко декларують плани органів влади впровадити комплексні зміни до законодавства щодо впровадження послідовної кримінальної політики. Робота над цим розпочата і, попри складну дискусію в професійних колах, а також певну втрату лідерської ролі прокуратури в цьому процесі, має шанс на успіх.

4 листопада Європейська комісія оприлюднила Звіт у межах Пакета розширення Європейського Союзу 2025 року, в якому оцінила прогрес України за всіма переговорними розділами, зокрема у сфері верховенства права, реформи прокуратури, органів правопорядку, антикорупційної політики та сектору безпеки. ЄС відзначає поступ України на євроінтеграційному шляху, однак закликає прискорити структурні зміни та гарантувати незалежність ключових інституцій.

Експерти Лабораторії законодавчих ініціатив проаналізували рекомендації міжнародних партнерів за розділами 23 і 24, а саме щодо судової реформи, реформи прокуратури, боротьби з організованою злочинністю тощо. Більшість рекомендацій перегукуються з оцінкою від громадських організацій на чолі з ЛЗІ у Тіньовому звіті, який презентували напередодні. 

Єврокомісія чітко визначила основні пріоритети в реформах на наступний рік. Зокрема, Україні потрібно зробити наступні кроки у впровадженні судової реформи:

• ухвалити середньострокову стратегію розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства, яка б забезпечила узгоджене бачення та сталість реформ;
• повернути міжнародних експертів в Конкурсну комісію з добору членів Вищої кваліфкомісії суддів (ВККС). При цьому паралельно потрібно переглянути спосіб добору і делегування українських експертів у цьому процесі;
• необхідно ухвалити законодавство щодо удосконалення системи подання суддями декларацій доброчесності, включаючи тимчасове залучення незалежних експертів, делегованих міжнародними партнерами, для перевірки декларацій суддів вищих судів. Щоб мінімізувати корупційні ризики у Верховному Суді, такі експерти мають бути тимчасово залучені й до відбору нових суддів Верховного Суду. Це сприятиме підвищенню рівня підзвітності судової влади;
• вдосконалити конституційну процедуру відповідно до рекомендацій Венеційської комісії;
• оперативно подолати кадровий дефіцит у судах через пришвидшення конкурсних процедур і кваліфікаційного оцінювання;
• для швидшого призначення суддів необхідно підсилити інституційні спроможності Вищої ради правосуддя (ВРП) і ВККС через розвиток IT- та аналітичних департаментів;
• також потребують посилення органи громадського контролю, а саме Громадська рада доброчесності через покращення доступу до досьє, підвищення її аналітичної спроможності, створення незалежного секретаріату;
• відмова адвокатури делегувати представників до органів суддівського врядування негативно впливає на баланс у системі;
• підсилити Службу дисциплінарних інспекторів, забезпечити її фінансовою та інституційною підтримкою;
• почати оновлення української адвокатури, а також реформувати органи суддівського, адвокатського та прокурорського самоврядування: Раду адвокатів України, Раду суддів та Раду прокурорів, — на цьому Єврокомісія наголошує вже не вперше. 

Окрему увагу ЄС звертає на процеси, які відбуваються у прокуратурі та викликають занепокоєння. Зокрема, наголошують, що сферу потрібно позбавити від політичних впливів та забезпечити незалежність прокурорів:

• процедури відбору та звільнення Генерального прокурора повинні бути більш об’єктивними, прозорими та заснованими на заслугах відповідно до європейських стандартів, щоб зменшити ризик політизації. Єврокомісія очікує, що це буде відображено у відповідних законодавчих змінах;
• попри позитивні кроки — зокрема відновлення незалежності НАБУ та САП у липні 2025 року — залишається низка шкідливих положень у новому законі № 4555-ІХ. Зокрема, йдеться про ті, які дозволяють під час воєнного стану переводити та призначати прокурорів до обласних прокуратур та Офісу Генерального прокурора без конкурсу, а також надають Генеральному прокурору доступ до будь-яких матеріалів досудового розслідування (крім матеріалів НАБУ та САП). Єврокомісія переконана, що це підриває меритократію в прокурорській службі та створює ризики неправомірного втручання у кримінальні справи. Тому наголошують на потребі скасувати такі положення, а до впровадження нових змін застосування поточних норм має бути призупинено;
• Єврокомісія негативно оцінила скасування Генеральним прокурором кадрового резерву, незадовго до того, як було остаточно сформовано резервний список кандидатів з високим рівнем доброчесності та професіоналізму. Європейські партнери повʼязують це із заполітизованістю порядку призначення Генерального прокурора.

У секторі безпеки Європейська комісія фіксує брак відчутного прогресу в реформуванні Служби безпеки України. На думку ЄС, СБУ має зосередитись на питаннях національної безпеки, а в частині слідства — потрібно передати іншим органам правопорядку підслідність або звузити її винятково до питань національної безпеки з відповідними запобіжниками від зловживань. Серед пріоритетних кроків для України також відзначають:

• необхідність завершення аналізу злочинності за методологією SOCTA;
• потребу затвердити Стратегію боротьби з організованою злочинністю на 2026–2030 роки;
• на порядку денному і досі залишається проведення конкурсів на посади середньої й вищої керівної ланки в Нацполіції та Державного бюро розслідувань із залученням незалежних експертів, делегованих міжнародними партнерами;
• Єврокомісія відзначає, що призначення нового директора Бюро економічної безпеки після тривалих затримок стало позитивним кроком. Водночас реформа БЕБ має продовжуватися. Потрібно переглянути стратегічний план розвитку органу та провести переатестацію кадрів. ЄС вважає, що БЕБ потрібно підсилити фінансовими, людськими та технічними ресурсами, а також забезпечити належну оперативну незалежність органу. 

Тож Європейська комісія бачить зусилля України у впровадженні реформ, визнає рух вперед, але, схоже, недостатній. Адже при цьому наголошує, що темп змін у сферах правосуддя, прокуратури та сектору безпеки потребують пришвидшення. Готовність влади не лише проголошувати наміри, а й реально втілювати їх у практиці стане ключовим показником справжньої євроінтеграційної зрілості.