У цьому випуску:

1. Законодавчий процес в Україні: кількісний аналіз.
2. Парламентський моніторинг (2002 рік).
3. Аналітика за темами.
4. Парламенти країн світу. Парламент Італії.

Главою Української держави є Президент України. Такий його статус, закріплений у статті 102 Конституції України, відображає місце посади Президента у системі державної влади України. Таким чином, глава держави не належить до жодної з гілок влади, але є одним з головних елементів системи стримувань і противаг між ними, має численні повноваження у відносинах з іншими органами держави.

Обрання Президента України

Президент України обирається раз на п’ять років на загальних виборах громадянами України, які мають право голосу. При цьому, громадяни голосують безпосередньо за кандидатуру Президента. Для обрання особи главою держави, згідно з чинним законодавством, за її кандидатуру повинні проголосувати більше половини виборців, що взяли участь у голосуванні. Одна й та ж особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

До особи, яка претендує на зайняття посади Президента України, Конституція встановлює низку вимог. Зокрема, главою держави може бути обраний лише громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу (право голосу на виборах і референдумах мають громадяни, які досягли на час їх проведення вісімнадцяти років та не були визнані судом недієздатними), проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Повноваження глави держави

Та обставина, що глава держави отримує свої повноваження безпосередньо від громадян України на загальнодержавних виборах, зумовлює наявність у нього винятково важливих повноважень, які мають на меті гарантувати державний суверенітет, територіальну цілісність держави, додержання Конституції України та прав і свобод людини і громадянина. Тому Президент здійснює цілий ряд функцій, передбачених Конституцією України, що торкаються більшості сфер життя держави.

Президент керує діяльністю України у сфері зовнішньої політики, представляє державу у міжнародних відносинах, має при цьому право вести переговори та укладати міжнародні угоди від імені України. Саме главі держави належать повноваження щодо визнання іноземних держав, встановлення з ними, а також з міжнародними організаціями дипломатичних відносин.

Президент України має повноваження, які дозволяють йому активно впливати на процес законодавчого регулювання суспільних відносин. Зокрема, він наділений правом законодавчої ініціативи (тобто, може вносити на розгляд Верховної Ради України проекти законів з різноманітної тематики). У разі, якщо прийнятий парламентом закон суперечить Конституції України, не відповідає державним інтересам, міжнародним зобов’язанням держави, або з інших причин; глава держави може скористатися правом вето – не підписати закон і повернути його на повторний розгляд до Верховної Ради України зі своїми зауваженнями та пропозиціями. У такому разі закон не набуває чинності. Зрештою, Президент завершує законодавчий процес шляхом підписання законів та їх оприлюднення.

Як гарант державного суверенітету, тобто незалежності, верховенства та цілісності державної влади в Україні, Президент України зобов’язаний забезпечувати державну безпеку. Тому він є Головнокомандувачем Збройних Сил України, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони України. У разі збройної агресії проти України саме глава держави першим реагує на неї, приймаючи рішення про мобілізацію та введення військового стану, використання Збройних Сил тощо.

Президент України, крім іншого, має повноваження вирішувати численні кадрові питання. Зокрема, глава держави здійснює перше призначення особи на посаду професійного судді строком на п’ять років, призначає третину складу Конституційного Суду України, призначає та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, призначає за згодою Верховної Ради України та звільняє з посади (за власною ініціативою) Генерального прокурора України, призначає половину складу Ради Національного банку України та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Президент України здійснює також низку інших передбачених Конституцією повноважень. Виконуючи свої функції, глава держави видає укази та розпорядження, які є обов’язковими для виконання на території України. За юридичною силою акти Президента України поступаються лише Конституції та законам України, тобто, повинні видаватися на їх основі та на їх виконання.

Повноваження Президента України у відносинах з Верховною Радою України

З метою гарантування стабільної і безперервної роботи єдиного законодавчого органу держави – Верховної Ради України – Президент наділений у відносинах з нею відповідними правами і обов’язками. Так, глава держави достроково припиняє повноваження парламенту у разі, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, інакше кажучи, якщо Верховна Рада не може почати працювати у нормальному режимі протягом місяця. Після цього Президент також призначає позачергові вибори до Верховної Ради України.

Повноваження Президента України у відносинах з Кабінетом Міністрів України

Президент України відіграє провідну роль у процесі формування українського уряду – Кабінету Міністрів України: він призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України (керівника вищого органу виконавчої влади) та за поданням останнього інших членів уряду. Глава держави припиняє повноваження як Кабінету Міністрів у цілому, так і окремих його членів. Він вирішує кадрові питання стосовно керівництва центральних органів виконавчої влади (крім міністерств, до них належать численні державні комітети та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, наприклад, Державна податкова адміністрація України, Антимонопольний комітет України, Державна митна служба України, Служба безпеки України, Фонд державного майна України тощо). Президент України створює, реорганізовує (перетворює) та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Глава держави також має право скасовувати акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України.

Таким чином, не будучи формально главою виконавчої гілки влади, Президент України має змогу фактично спрямовувати діяльність Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади. Саме тому інколи можна почути, що в Україні має місце дуалізм виконавчої влади.

Припинення повноважень Президента України

За звичайного перебігу обставин Президент України продовжує виконувати свої повноваженя до вступу на пост новообраного Президента України. Однак Конституція передбачає можливість дострокового залишення главою держави своєї посади. Крім відставки за власним бажанням та смерті, його підставами є неможливість виконувати Президентом свої повноваження за станом здоров’я та усунення з поста в порядку імпічменту.

Усунення Президента України з поста за станом зоров’я

Для дострокового припинення повноважень глави держави за станом здоров’я потрібний відповідний медичний висновок та подання Верховного Суду України. На підставі цих документів Верховна Рада України на своєму засіданні має встановити дійсний стан справ та не менш ніж 226 голосами народних депутатів (більшістю від конституційного складу парламенту) прийняти рішення про дострокове припинення повноважень Президента України.

Усунення Президента України з поста в порядку імпічменту

Ще більш складна процедура (імпічмент) передбачена на випадок, якщо Президент України підозрюється у державній зраді або скоєнні іншого злочину. У такому разі, саме лише питання про усунення глави держави з посади ініціюється більшістю від конституційного складу парламенту (не менш ніж 226 народних депутатів). Після цього спеціальна слідча комісія Верховної Ради України проводить розслідування, висновки якого розглядаються парламентом. За наявності підстав голосами не менш як двох третин конституційного складу парламенту (300 і більше народних депутатів) приймається рішення про звинувачення Президента України. Остаточне рішення про дострокове припинення повноважень Президента України приймається не менш як трьома четвертими від конституційного складу Верховної Ради України (338 і більше народних депутатів) за наявності висновків Конституційного Суду України (про відповідність розслідування вимогам Конституції) та Верховного Суду України (про наявність у діях Президента ознак злочину). Така складна процедура імпічменту покликана забезпечити стабільність державної влади та запобігти зловживанням з боку політичних сил, які з тих чи інших причин не згодні з курсом, що провадить глава держави, тощо.

Верховна Рада України – український парламент – є єдиним органом, який належить до законодавчої гілки державної влади. Його конституційний склад становлять 450 депутатів, які обираються на загальних, рівних, прямих виборах строком на чотири роки. Кожен депутат незалежно від того, як він був обраний (в одномандатному виборчому окрузі або за партійним списком), представляє у парламенті народ України в цілому, а не лише виборців свого округу чи прихильників його політичної партії (тому депутатів до Верховної Ради України називають народними).

Функції та повноваження парламенту України

Оскільки парламент є єдиним колегіальним органом держави, який обирається Українським народом і представляє його, тільки йому належить повноваження закладати правові основи суспільного та державного життя шляхом законотворення (внесення змін до Конституції України та прийняття законів), визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики України, затвердження загальнонаціональних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно -культурного розвитку, охорони довкілля, надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України тощо.

Крім законотворення, Верховна Рада України здійснює цілу низку інших функцій. Зокрема, однією з них є функція затвердження Державного бюджету України – основного фінансового закону держави, – внесення до нього змін та контролю за його виконанням.

Здійснюючи функцію формування інших державних органів, Верховна Рада України призначає на посаду та звільнення з посади Голову Національного банку України за поданням Президента України, призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України, призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, призначає на посаду та припиняє повноваження членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України, надає згоду на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України та висловлює недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади, призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів безстроково тощо.

Однією з найважливіших функцій українського парламенту є функція контролю за дотриманням Конституції та законів України, прав і свобод людини і громадянина тощо. Її Верховна Рада здійснює як безпосередньо шляхом направлення депутатських звернень до тих чи інших посадових осіб або органів держави, шляхом заслуховування звітів урядовців та інших посадових осіб тощо, так і за допомогою спеціально створених органів. Зокрема, функцію парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який призначається на посаду та звільняється парламентом. Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата, склад якої також повністю формується парламентом.

Верховна Рада України здійснює і низку інших повноважень, прямо передбачених Конституцією України. Її рішення оформлюються в законах, постановах та інших актах і ухвалюються, як правило, більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (226 і більше голосів народних депутатів).

Законодавчий процес

Здійснюючи головну свою функцію – законодавчу – парламент повинен дотримуватися чіткої визначеної у Конституції України та Регламенті Верховної Ради України (документ, який регулює перебіг, практично, усіх внутрішніх процесів у парламенті, визначає структуру останнього тощо) процедури. інакше, прийняті закони, постанови та інші акти не матимуть юридичної сили.

Право подати до парламенту проект закону (право законодавчої ініціативи) мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України та Національний банк України.

Розгляд законопроектів у Верховній Раді Україні здійснюється, як правило, у трьох читаннях. Під час першого читання на пленарному засіданні парламенту обговорюються основні положення проекту закону. У разі схвалення законопроект спрямовується на доопрацювання у профільний комітет Верховної Ради, де він доопрацьовується з урахуванням пропозицій та зауважень народних депутатів. На другому читанні законопроект обговорюється постатейно, після чого або приймається у цілому, або направляється на доопрацювання у відповідний комітет парламенту. Логічним завершенням третього читання може бути прийняття проекту закону в цілому. За це повинні проголосувати не менше половини конституційного складу народних депутатів (226 або більше). У передбачених Конституцією України випадках (внесення змін до Конституції, законодавче встановлення державних символів) для прийняття рішення необхідна т.зв. “конституційна” більшість голосів (300 і більше народних депутатів).

Прийнятий парламентом законопроект підписується Головою Верховної Ради України, який невідкладно направляє його Президенту України. Протягом п’ятнадцяти днів глава держави може або підписати закон, або застосувати право вето, тобто, повернути його на повторний розгляд Верховної Ради зі своїми зауваженнями і пропозиціями. Для подолання вето Президента за законопроект мають віддати свої голоси не менше двох третин конституційного складу парламенту (300 і більше народних депутатів). У разі, якщо Президент України протягом п’ятнадцяти днів не повернув закон для повторного розгляду, він вважається схваленим Президентом України.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Повноваження Верховної Ради України у відносинах з Президентом України

Як єдиний загальнонаціональний колегіальний представницький орган державної влади Верховна Рада України має низку повноважень у відносинах з главою держави. Вони покликані забезпечити стабільність державної влади, запобігти її узурпації та можливим зловживанням з боку особи, яка посідає найвищу у державі посаду.

Верховна Рада України призначає вибори Президента у передбачені Конституцією строки, може усунути главу держави з посади у порядку особливої процедури (імпічменту), встановлює факт неможливості виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров’я. Парламент заслуховує щорічні та позачергові послання глави держави про внутрішнє і зовнішнє становище України, приймає рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України. Крім того, парламент у багатьох випадках бере участь у процесі здійснення Президентом його кадрових повноважень шляхом надання згоди на відповідні призначення або звільнення.

Повноваження Верховної Ради України у відносинах з Кабінетом Міністрів України

Парламент формально причетний до формування складу Кабінету Міністрів України лише на стадії призначення його керівника – Верховна Рада України дає згоду на призначення Президентом України тієї чи іншої особи на посаду Прем’єр-міністра України. Хоча, фактично, у процесі визначення кандидатур майбутніх урядовців, як правило, відбуваються численні консультації з політичними силами, представленими у парламенті, як з боку глави держави, так і з боку керівника Уряду.

Верховна Рада України розглядає Програму діяльності Кабінету Міністрів України та приймає рішення щодо її схвалення (або відхилення).

Відповідно до Конституції України парламент здійснює контроль за діяльністю Уряду, одним з наслідків якого може бути висловлення недовіри Кабінету Міністрів, що тягне за собою відставку останнього.

Організація роботи та структура Верховної Ради України

Верховна Рада України працює сесійно. Це означає, що робочий рік парламенту поділений на два періоди (сесії), розмежовані так званими “парламентськими канікулами”. У свою чергу, сесії поділяються на періоди, протягом яких відбуваються пленарні засідання парламенту, на яких Верховна Рада України обговорює різноманітні питання і приймає відповідні рішення, депутати працюють у парламентських комітетах та у виборчих округах.

Депутатські фракції та групи

Важливими суб’єктами парламентської діяльності є депутатські фракції та групи, які об’єднують народних депутатів за ознакою партійної належності або спільності політичних поглядів.

Депутатські фракції та групи беруть активну участь у формуванні керівного складу Верховної Ради України (керівництва парламенту та комітетів), визначенні порядку денного засідань парламенту та вирішенні інших питань організації роботи єдиного законодавчого органу влади. Водночас, депутати у своїй діяльності формально не зв’язані рішеннями фракцій (груп), до яких вони належать. Однак, фактично, незгода народного депутата виконувати рішення фракції (групи) може, за рішенням відповідного депутатського об’єднання, мати наслідком виключення депутата з його складу. Це є досить неприємною для депутата обставиною, оскільки у складі фракції (групи) він має більше можливостей впливати на парламентське життя.

Керівництво Верховної Ради України

Для здійснення організаційних, представницьких функцій, ведення засідань парламенту, підписання прийнятих Верховною Радою України актів остання обирає зі свого складу Голову. Голова парламенту має Першого заступника і заступника, які також обираються з числа народних депутатів України. Вони виконують функції Голови Верховної Ради України у разі його відсутності, а також здійснюють інші повноваження за його дорученням.

Погоджувальна рада депутатських фракцій (груп)

З метою сприяння організації попередньої підготовки та розгляду питань, які вносяться до Верховної Ради України, утворюється Погоджувальна рада депутатських фракцій (груп).

До складу Погоджувальної ради депутатських фракцій (груп) входять Голова Верховної Ради та керівники депутатських фракцій і груп (з правом вирішального голосу). В роботі Погоджувальної ради депутатських фракцій (груп) беруть участь заступники Голови Верховної Ради та голови комітетів Верховної Ради (з правом дорадчого голосу). Керівники депутатських об’єднань (фракцій та груп) відіграють у діяльності Погоджувальної ради провідну роль, оскільки вони, як вважається, є представниками народних депутатів, що входять до відповідних об’єднань.

Головною функцією Погоджувальної ради депутатських фракцій (груп) є вироблення проектів планів роботи та порядку денного Верховної Ради України. Вона також повноважна вирішувати й інші питання організації роботи парламенту.

За рішення Погоджувальної ради депутатських фракцій (груп) повинні проголосувати керівники депутатських фракцій (груп), сумарна кількість членів яких дорівнює кількості депутатів, голоси яких необхідні для прийняття відповідного рішення парламентом (як правило, це більшість конституційного складу Верховної Ради – 226 народних депутатів).

Комітети Верховної Ради України

З метою ефективної організації роботи парламенту у його структурі діють спеціалізовані комітети. Сфери діяльності комітетів визначаються Верховною Радою України із врахуванням важливості тих чи інших питань державного, господарського та соціально-культурного будівництва. Щоправда, на відміну від європейських країн, в Україні перелік парламентських комітетів не збігається з переліком міністерств.

Комітети Верховної Ради України займаються підготовкою проектів законів та інших питань до розгляду у парламенті, здійснюють контроль за виконанням Конституції та законів України, вивчають, наскільки ефективно втілюються у життя законодавчі акти тощо. Слід відзначити, що у країнах розвинутої парламентської демократії основна маса парламентської роботи зосереджена у комітетах, комісіях або подібних органах. Можна очікувати, що з часом роль комітетів зросте і в Україні.

Апарат Верховної Ради України

З метою правового, наукового, організаційного, документального, інформаційного, кадрового, фінансово-господарського, матеріально-технічного, соціально-побутового та іншого забезпечення діяльності Верховної Ради України, народних депутатів України у її структурі діє апарат.

До складу апарату парламенту входять численні управління (наприклад, Головне науково-експертне, Головне юридичне управління, інформаційне, управління кадрів тощо) та відділи (наприклад, відділи контролю, зв’язків з органами правосуддя, з питань звернень громадян та інші), секретаріати керівництва Верховної Ради, комітетів, депутатських груп та фракцій парламенту та інші структурні підрозділи.

Керівник апарату парламенту призначається і звільняється Верховною Радою України. Організовує роботу апарату Верховної Ради України Голова парламенту.

Функція правової охорони прав та свобод, законних інтересів людини та громадянина, а також юридичних осіб (підприємств, організацій тощо), Конституції та законів України, державного ладу, правопорядку покладена на судову гілку влади. Цю функцію суди реалізовують шляхом здійснення правосуддя – вирішення у відповідності із законодавством справ різних категорій (конституційних, цивільних, кримінальних та інших).

Судочинство в Україні провадиться Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Перший, як випливає з його назви, покликаний забезпечити конституційний правопорядок у державі, верховенство Основного Закону над іншими правовими актами. Суди ж загальної юрисдикції розглядають і вирішують справи, що виникають у повсякденному житті громадян, у процесі економічної та будь-якої іншої діяльності підприємств, установ, організацій тощо.

Незважаючи на належність до однієї гілки влади, між повноваженнями, порядком формування та діяльністю Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції існують суттєві відмінності.

Конституційний Суд України – одна з головних ланок правової системи України. Його головне завдання полягає у контролі за відповідністю низки правових актів (законів, указів Президента, постанов Уряду та деяких інших) Конституції України. Конституційний Суд також є єдиним органом державної влади, уповноваженим давати офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Формування складу Конституційного Суду України

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів. Вони призначаються в рівній пропорції (по шість суддів) Президентом України, Верховною Радою та з’їздом суддів України строком на дев’ять років без права бути призначеними на повторний строк.

У своїй діяльності Конституційний Суд нерідко виступає своєрідним арбітром у політичних протистояннях між гілками влади. Саме тому до його незалежності та об’єктивності ставляться особливі вимоги (тим більше, зважаючи на те, що рішення Суду є остаточними і оскарженню не підлягають). Зважаючи на це, Конституція і передбачає механізм спільної відповідальності вищих владних інституцій за формування єдиного органу конституційної юрисдикції держави.

Повноваження Конституційного Суду України

Найважливішим повноваженням Конституційного Суду України є перевірка на предмет відповідності Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів (указів і розпоряджень) Президента, актів (постанов і розпоряджень) Кабінету Міністрів України та правових актів (постанов і рішень) Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Логічним продовженням цієї функції Конституційного Суду України є дача ним висновків щодо відповідності Основному Закону міжнародних договорів України – як тих, що вже діють, так і тих, що тільки вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Справа в тому, що чинні міжнародні договори України є частиною законодавства держави і навіть мають вищу юридичну силу порівняно з національними правовими актами.

Інколи у практиці застосування тих чи інших законодавчих актів виникає потреба в офіційному тлумаченні деяких правових положень. Це трапляється, зокрема, коли вони суперечать положенням інших законів або положенням того ж закону, сформульовані нечітко тощо. У такому разі Конституційний Суд пояснює (тлумачить) справжній зміст положення Конституції або закону, щодо якого виникли сумніви, порядок його застосування, а у разі необхідності робить висновок про неконституційність тієї чи іншої норми закону. Такий механізм покликаний забезпечити захист прав та свобод людини і громадянина, а також однакове застосування законодавства на території України.

На Конституційний Суд України також покладена важлива функція дачі висновків щодо дотримання конституційного порядку розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту.

Суб’єкти, які мають право звертатися до Конституційного Суду України

До відання Конституційного Суду України віднесені питання виняткової державної ваги. Тому право звертатися до нього з тих чи інших підстав має обмежене коло осіб.

Зокрема, право на подання до Конституційного Суду щодо прийняття ним рішень про конституційність (чи неконституційність) законів, указів Президента та інших правових актів, на які поширюється компетенція Конституційного Суду, мають Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Звертатися до Конституційного Суду з питань дачі ним висновків про відповідність Конституції України міжнародних договорів України можуть лише Президент та Кабінет Міністрів України, які безпосередньо здійснюють зовнішню політику держави, у тому числі, укладають міжнародні угоди.

Верховна Рада України є єдиним органом, який уповноважений провадити процедуру імпічменту Президента України (усунення в особливому порядку глави держави з поста у разі підозри щодо скоєння ним державної зради чи іншого злочину). Тому лише парламент наділений правом звертатися до Конституційного Суду за висновком щодо дотримання конституційної процедури розслідування та розгляду справи про імпічмент.

Потреба в офіційному тлумаченні Конституції та законів України може виникнути у практиці будь-якого державного органу чи органу місцевого самоврядування. Тому й право на подання з відповідним проханням мають Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо) можуть звертатися до Конституційного Суду з проханням офіційно розтлумачити певні положення Конституції чи законів України лише з метою забезпечення реалізації та захисту своїх конституційних прав та свобод.

Суди загальної юрисдикції

Після розпаду СРСР судова влада в Україні ще досить довго будувалася на принципах, закладених у редакції Закону “Про судоустрій Української РСР” від 1981 року. З прийняттям у 1992 році Верховною Радою України “Концепції судово-правової реформи” ситуація не змінилася, оскільки остання мала суто декларативний характер і не передбачала яких-небудь конкретних шляхів оновлення системи судів в Україні. З часом “Концепція” частково знайшла своє законодавче продовження, а частково втратила своє значення у зв’язку з неприйнятністю низки її положень.

Принципово новий етап розвитку законодавства про судоустрій почався з прийняттям 28 червня 1996 року Конституції України. Чинний Основний Закон закріпив новий підхід до організаційної побудови судової гілки влади, суттєво підвищив її роль, поширивши юрисдикцію (компетенцію) судів на всі правовідносини, що виникають у державі тощо.

На запровадження у життя численних новел Конституція відвела п’ятирічний строк, завершення якого випало, відповідно, на 28 червня 2001 року. 21 червня 2001 року Верховна Рада України прийняла пакет законів про внесення змін до законодавства, введення яких у дію було назване “малою судовою реформою”. “Малою” тому, що законодавець так і не зміг прийняти повноцінні нові закони “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про прокуратуру”, процесуальні кодекси тощо. “Реформою”, бо внесені зміни кардинально змінили судово-правову систему України, відобразивши численні конституційні новації.

Організація судової гілки влади

Одним з найбільш суперечливих питань, яке мала вирішити судово-правова реформа – питання побудови судової гілки влади. Намагаючись поєднати конституційний принцип спеціалізації судів та статус Верховного Суду України як найвищої ланки у системі судів загальної юрисдикції, законодавець довго вагався між двома різними підходами до організації системи третьої влади. При цьому, найбільш гострим виявилося питання про структуру та статус Верховного Суду України.

Верховний Суд України

Основне завдання Верховного Суду України – забезпечення однаковості застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Проте бачення шляхів його реалізації кардинально різняться.

Згідно з однією точкою зору, Верховний Суд України повинен розглядати всі справи виключно у пленарному режимі (повним складом). Мовляв, учасники судового процесу, звертаючись до вищої ланки судової системи, бажають і повинні отримати рішення власне Верховного Суду, а не кількох його суддів. При цьому кількісний склад Верховного Суду України пропонувалося зменшити до 18-20 чоловік. Головним аргументом проти існування поділу Верховного Суду на спеціалізовані палати (або колегії) є те, що, мовляв, утворення системи спеціалізованих судів робить такий поділ недоцільним. Їх функції, натомість, мають виконувати вищі спеціалізовані суди.

Прихильники іншої точки зору підтримують збереження спеціалізованих палат (колегій) у складі Верховного Суду України. Головним їх аргументом є те, що право на звернення до найвищої судової інстанції мають усі. Однак, у пленарному режимі (повним складом) Верховний Суд може розглянути за рік лише 100-150 найскладніших справ, що вже пройшли розгляд у вищих спеціалізованих судах. Реально ж, до нього щорічно надходить 30-40 тисяч скарг. Це зумовлює необхідність існування спеціалізованих палат у Верховному Суді України, які функціонуватимуть одночасно з вищими спеціалізованими судами.

У чинній редакції Закону “Про судоустрій України” ця суперечка вирішена наступним чином. Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України, який у більшості випадків виступає касаційною інстанцією для судів загальної юрисдикції, тобто перевіряє дотримання ними правил судового процесу, а у разі виявлення порушень не переглядає справу самостійно, а надсилає її на новий розгляд у суд, що припустився помилки. У складі Верховного Суду діють судові палати. Так, сьогодні відділені палати з цивільних (сюди належать сімейні, трудові, майнові спори тощо) та кримінальних справ, військова палата. Вони існують для розгляду і перегляду справ, що не віднесені до підсудності (компетенції) вищих спеціалізованих судів. У такий спосіб забезпечується статус вищих спеціалізованих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів. Однак, у визначених законодавством випадках Верховний Суд України переглядає і рішення вищих спеціалізованих судів. Мова йде про незначну кількість справ особливих категорій, що виникають у випадках застосування вищим спеціалізованим судом нормативно-правових актів, які суперечать Конституції, неоднакового застосування норм закону, порушення судовим рішенням міжнародних зобов’язань України.

Система судів загальної юрисдикції

Стосовно ж структури самої судової системи більшість суперечок велося навколо доцільності запровадження три- або чотириланкової моделей. Триланкова судова система складається з місцевих судів, з яких починається розгляд кримінальних, цивільних, адміністративних та інших справ, апеляційних (із спеціалізованими палатами) судів, тобто таких, що, на відміну від касаційних судів, можуть самостійно переглядати справи, рішення з яких не вступили у законну силу, з перевіркою фактів, дослідженням нових доказів, та Верховного Суду України, у складі якого діють відповідні спеціалізовані палати, та який виступає касаційною інстанцією для судів загальної юрисдикції. Така модель максимально наближена до тієї, що традиційно існувала в Україні, а тому її запровадження не вимагає значних матеріальних ресурсів.

Чотириланкова судова система передбачає спеціалізацію всіх судів, тобто створення судів, що розглядали б виключно певні категорії справ, наприклад: адміністративні, кримінальні, цивільні, у справах неповнолітніх, податкові тощо. Очолюватимуть систему з місцевих та апеляційних спеціалізованих судів вищі спеціалізовані суди, які виступатимуть касаційними інстанціями для відповідних судів нижчого рівня. Найвищою – четвертою – ланкою у судовій системі держави буде, таким чином, Верховний Суд України, що у касаційному порядку переглядатиме окремі рішення вищих спеціалізованих судів і діятиме у пленарному режимі (у повному складі). Така модель сприяє підвищенню якості правосуддя, але й “коштує” набагато дорожче, ніж триланкова судова система.

Сьогодні суперечка щодо вибору три- або чотириланкової моделі судової системи вирішена компромісним шляхом – через їх поєднання.

Першу і основну ланку судової системи складають місцеві суди, які діють у межах району, міста (крім міст районного підпорядкування), району в місті, декількох районів чи району та міста одночасно, якщо інше не передбачено законом. Нижча ланка господарських судів (господарські суди розглядають спори між підприємствами, установами, організаціями та іншими юридичними особами, а також громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю) діє на рівні Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Саме ці суди розглядають понад 90% усіх справ і у переважній більшості випадків виступають першою інстанцією судового розгляду (вирішують справу по суті).

На рівні Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя діють апеляційні суди, що, крім перегляду рішень місцевих судів у апеляційному порядку, у чітко визначених законом випадках виступають і як суди першої інстанції, а також здійснюють перегляд справ за нововиявленими обставинами. Апеляційні господарські суди утворені Президентом України і діють на сьогодні у Дніпропетровську, Донецьку, Києві, Львові, Одесі, Севастополі та Харкові. В апеляційних судах можуть утворюватися спеціалізовані палати для розгляду окремих категорій справ.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди (наприклад, Вищий господарський суд). Вони діють як суди касаційної інстанції щодо рішень місцевих та апеляційних судів, а також як суди апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних судів, ухвалених у першій інстанції. Крім того, вищі спеціалізовані суди переглядають справи за нововиявленими обставинами.

Таким чином, система спеціалізованих судів будується за чотириланковим принципом. Система ж, так би мовити, “загальних” або “звичайних” судів побудована за триланковою моделлю.

Спеціалізація судів

Основною метою проведення в Україні судово-правової реформи, крім створення умов для втілення принципів незалежності правосуддя, рівності сторін тощо, є забезпечення високої якості судочинства. Не остання роль у здійсненні цього завдання належить спеціалізації судів.

Традиційно в Україні реалізація принципу спеціалізації судочинства обмежувалася лише існуванням, крім системи так званих “загальних” судів, арбітражних судів (державного арбітражу). В той же час світова практика знає існування значно ширшої системи спеціалізованих судів. Наприклад, у Великобританії діють трибунали з питань трудових відносин, з питань соціального забезпечення, із земельних спорів, відомчі, податкові та інші, у Франції існують спеціалізовані кримінальні суди у справах неповнолітніх, комерційні суди та ради прюдомів (по розгляду трудових спорів) тощо.

Збільшення кількості справ, що розглядаються щорічно судами України (сьогодні ця цифра сягає 2 млн.), поширення юрисдикції (компетенції) судів на всі правовідносини, що виникають у державі, урізноманітнення суспільного життя поставили нові вимоги до фахової підготовки судів, які розглядають окремі категорії справ. Відповідно, набуло актуальності питання про спеціалізацію судів. Зокрема, піднімається питання про створення фінансових, сімейних, податкових, земельних, соціальних (тих, що вирішують спори, пов’язані із пенсійним забезпеченням, компенсаціями шкоди, заподіяної здоров’ю тощо) судів, судів у справах неповнолітніх, таких, які розглядали б справи стосовно інтелектуальної власності тощо.

На часі створення адміністративних судів, які б розглядали справи за позовами громадян до державних органів та посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також за позовами органів місцевого самоврядування до держави. Потреба у такого роду спеціалізованих судах зумовлюється і специфікою принаймні однієї із сторін судового процесу (держави), і особливими вимогами до забезпечення незалежності таких судів, і значною кількістю справ цієї категорії. Так, за статистикою, тільки у 2000 році суди України розглянули понад 32 тисячі скарг громадян на дії державних органів та посадових осіб, з яких 77% були задоволені. Єдина ж обставина, яка заважає сьогодні втілити у життя принцип спеціалізації судів, має суто фінансовий характер. Зокрема, чинне законодавство не встановлює обмежень для утворення численних судів з різноманітними спеціалізаціями. Однак і згадує воно лише про господарські та адміністративні спеціалізовані суди.

Забезпечення діяльності судів

Питання незалежності судової влади тісно пов’язане і з правом осіб на судовий захист, і з питанням рівності сторін у судовому процесі, і, нарешті, з якістю правосуддя. Пов’язане таким чином, що без незалежності судів згадувані захист, рівність та якість неможливі.

У найбільш конкретному розумінні питання судової незалежності можна розглядати у контексті організації матеріально-технічного забезпечення діяльності “третьої влади”, вирішення численних кадрових питань тощо. Точніше – у контексті впливу на ці процеси інших гілок влади, переважно, виконавчої.

Матеріально-технічне забезпечення судів

Починаючи з 1970 року, організаційним, фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням діяльності судів (крім Верховного Суду України) в Україні займається Міністерство юстиції. Разом з тим, це відомство здійснює представництво у судах інтересів Президента та уряду України, може виступати позивачем та відповідачем. Це породжує проблему залежності судів при прийнятті ними рішень від посадових осіб Міністерства та управлінь юстиції.

Практика матеріально-технічного забезпечення судової влади через органи виконавчої влади широко розповсюджена у світі. Але якщо у країнах старої демократії така традиція не перешкоджає незалежному здійсненню судами правосуддя, то в Україні призводить до численних зловживань.

Для вирішення цієї проблеми інколи пропонується створити Державну судову адміністрацію – підпорядковану органам суддівського самоврядування структуру, яка займатиметься вирішенням численних питань матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Як контраргумент прихильникам такої ідеї називаються недоцільність створення окремого органу із самостійним фінансуванням у світлі проведення адміністративної реформи, а також те, що судова адміністрація не може підпорядковуватися органам суддівського самоврядування, оскільки завдання судової гілки влади – здійснення правосуддя, а додаткові управлінські функції лише заважатимуть його здійсненню. Хоча, слід зазначити, що подібний варіант – не суто українська ідея: аналог судової адміністрації існує, зокрема, у США та інших країнах.

З проведенням в Україні “малої судової реформи” засади матеріально-технічного та організаційного забезпечення діяльності судів принципово не змінилися. Так, сьогодні, як і раніше, матеріально-технічне забезпечення місцевих та апеляційних судів організовують Міністерство юстиції України та його регіональні управління.

Призначення голів судів та їх заступників

Ще однією проблемою у контексті забезпечення незалежності судової гілки влади є встановлення порядку призначення на адміністративні посади у судах, перш за все, голів судів. існуючі підходи до її вирішення можна звести до двох варіантів: голови судів та їх заступники обираються самими суддями із свого числа або призначаються виконавчою владою (главою держави, як в Україні до проведення “малої судової реформи”, чи міністром юстиції). Останній підхід є найбільш розповсюдженим у світі, оскільки вважається, що відповідні органи виконавчої влади здатні найбільш об’єктивно оцінити здібності судді як адміністратора. Разом з тим, зважаючи на роль голів судів в судовій системі України, можна говорити про те, що обрання суддів на адміністративні посади самими суддями сприятиме зменшенню стороннього впливу на правосуддя.

Зважаючи на це, з проведенням в Україні “малої судової реформи” порядок призначення суддів на адміністративні посади дещо змінився. Голова місцевого суду та його заступник тепер затверджуються із числа суддів відповідного суду Міністром юстиції України за поданням Ради суддів України. Керівництво апеляційних судів обирається загальними зборами відповідних судів. Порядок обрання голови суду та його заступників самими суддями передбачений і для вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України.

Економічна політика держави

Розвиток економіки будь-якої країни справедливо відноситься до відання держави. З цим пов’язано як право, так і обов’язок державних органів впливати на цей розвиток – стимулювати, коли “здоров’я” національної економіки погіршується, та встановлювати обмеження, коли є ризик “перегріву” через надшвидкі темпи економічного підйому. Україні, в силу об’єктивних причин, ризик “перегріву”, на жаль, не загрожує, тому роль держави зводиться до розроблення та реалізації економічної політики, спрямованої на забезпечення економічного зростання. Проте, на шляху до цього зростання існує багато перешкод, які неможливо оминути й необхідно долати. Навколо того, як це робити, й точиться більшість суперечок.

Безпосередніми цілями державної економічної політики, як правило, визнаються забезпечення певного рівня економічного зростання, забезпечення максимально можливої зайнятості населення, встановлення контролю над інфляцією для стабілізації цін та інші. Ці цілі визначають загальний напрям дій держави в економічній сфері, які включають у себе цілий ряд заходів, які можна об’єднати в кілька основних складових економічної політики:

• грошово-кредитна політика (здійснення впливу держави на загальноекономічні процеси за допомогою регулювання грошового обороту в країн);
• податкова політика (встановлення переліку податків, їх ставок, порядку збору, надання податкових пільг тощо);
• соціальна політика (забезпечення максимально можливої соціальної справедливості за допомогою часткового перерозподілу доходів);
• структурна політика (надання державної допомоги відносно відсталим регіонам країни або галузям економіки з метою стимулювання їхнього розвитку);
• конкурентна політика (включає антимонопольні заходи, вільне ціноутворення, вільний доступ підприємств на ринки, встановлення окремих правил існування для специфічних ринків, де вільна конкуренція об’єктивно ускладнена – в енергетиці, сільському господарстві тощо).

Розвиток економіки будь-якої країни справедливо відноситься до відання держави. З цим пов’язано як право, так і обов’язок державних органів впливати на цей розвиток – стимулювати, коли “здоров’я” національної економіки погіршується, та встановлювати обмеження, коли є ризик “перегріву” через надшвидкі темпи економічного підйому. Україні, в силу об’єктивних причин, ризик “перегріву”, на жаль, не загрожує, тому роль держави зводиться до розроблення та реалізації економічної політики, спрямованої на забезпечення економічного зростання. Проте, на шляху до цього зростання існує багато перешкод, які неможливо оминути й необхідно долати. Навколо того, як це робити, й точиться більшість суперечок.

Безпосередніми цілями державної економічної політики, як правило, визнаються забезпечення певного рівня економічного зростання, забезпечення максимально можливої зайнятості населення, встановлення контролю над інфляцією для стабілізації цін та інші. Ці цілі визначають загальний напрям дій держави в економічній сфері, які включають у себе цілий ряд заходів, які можна об’єднати в кілька основних складових економічної політики:

• грошово-кредитна політика (здійснення впливу держави на загальноекономічні процеси за допомогою регулювання грошового обороту в країн);
• податкова політика (встановлення переліку податків, їх ставок, порядку збору, надання податкових пільг тощо);
• соціальна політика (забезпечення максимально можливої соціальної справедливості за допомогою часткового перерозподілу доходів);
• структурна політика (надання державної допомоги відносно відсталим регіонам країни або галузям економіки з метою стимулювання їхнього розвитку);
• конкурентна політика (включає антимонопольні заходи, вільне ціноутворення, вільний доступ підприємств на ринки, встановлення окремих правил існування для специфічних ринків, де вільна конкуренція об’єктивно ускладнена – в енергетиці, сільському господарстві тощо).

Економічне регулювання з використанням засобів грошово-кредитної політики здійснюється Національним банком України, який при цьому спирається на існуючі в країні грошовий ринок та банківську систему. Свої регулятивні заходи центральний банк спрямовує на кількість грошей, які мають обіг в економіці країни (пропозицію грошей); ставку проценту, за якою здійснюється кредитування як банками своїх клієнтів, так і самих банків Національним банком; курс гривні по відношенню до інших валют та ін.

Курсова політика

Одним з інструментів активного впливу на стан економіки в цілому та окремих її складових є курсова політика, тобто заходи у сфері регулювання валютного курсу (співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на іншу, або “ціна” грошової одиниці певної країни, що визначена в грошовій одиниці іншої країни).

Головною проблемою у цій сфері в українських умовах залишається знаходження балансу між підтриманням конкурентоспроможності економіки та додатковим інфляційним тиском, який може справляти зменшення курсу національної валюти. Навколо цього питання переплітається багато різноманітних інтересів, що його пояснює жваве обговорення в політичних колах країни.

Напрями курсової політики та їхній вплив на економіку.

З метою регулювання курсу національної валюти курсова політика країни може здійснюватись у двох напрямах: зниження (девальвація) та підвищення валютного курсу (ревальвація). При цьому жодний з названих напрямів курсової політики не може розглядатись однозначно як позитивний або негативний, оскільки по-різному впливає на стан економіки в країні.

Наслідки ревальвації.

Прийнято вважати, що зростання курсу національної валюти призводить до зменшення прибутків підприємств-експортерів. Це пов’язують з тим, що, наприклад, купуючи сировину для виготовлення товару, підприємство сплачує в національній валюті одну ціну за певного валютного курсу, але коли вироблений товар був проданий на зовнішньому ринку за іноземну валюту, то ця валюта обмінюється на національну вже за меншим курсом. Відповідно, підприємство втрачає на цій курсовій різниці свій імовірний дохід. Звідси незацікавленість у поверненні валютних надходжень до країни, зменшення обсягів виробництва експортних товарів тощо.

Це стає особливо відчутним для економік, які сильно пов’язані з доходами від експортних операцій (до таких належить і Україна). Саме тому, досить активними у відстоюванні курсу на девальвацію гривні є представники тих політичних сил, які вбачають зростання економіки України залежним від розвитку, насамперед, експортних галузей економіки. Ця активність підтримується і групами впливу, які фінансово зацікавленні у збільшені експорту.

З іншого боку, за умови ревальвації гривні дешевшими стають імпортні товари, оскільки імпортер має можливість придбати іноземну валюту, необхідну для закупівлі товарів, значно дешевше.

Проте, це також може мати подвійні наслідки: позитивним є подешевшання імпортних товарів, які є критичними для економіки України через їхній значний брак (нафти та газу), а також товарів, необхідних для інноваційного оновлення підприємств (наприклад, обладнання); але зовсім не сприяє покращенню економічного становища українських товаровиробників поява на внутрішньому ринку порівняно недорогих високоякісних товарів іноземного виробництва, з якими вітчизняні не можуть конкурувати.

Вартим уваги є й те, що за умови зростання курсу національної валюти по відношенню до валют іноземних значно дешевшою стає виплата боргів, насамперед, зовнішніх. Це пояснюється тим, що Кабінет Міністрів чи Національний банк України можуть з меншими витратами придбати іноземну валюту для зовнішніх виплат. Особливо відчутним це стало в останні роки, коли прийшов час сплати за боргами України перед іноземними кредиторами.

Наслідки девальвації

Коли курс національної валюти починає падати порівняно з курсом валют іноземних, то першим від цього починає втрачати населення країни, оскільки значна девальвація викликає зростання рівня інфляції (зростають ціни на основні споживчі товари) та, відповідно, зменшення реальних доходів та заробітної плати населення (багато товарів та послуг стають менш доступними для більшості людей).

Разом з цим при девальвації спостерігається падіння привабливості економіки для інвестицій, оскільки гривня, вкладена сьогодні у виробництво, завтра втрачає свою вартість та купівельну спроможність і для того, щоб окупити вкладення, отриманий прибуток має перевищувати рівень знецінення цієї гривні.

Цю негативну курсову різницю буде намагатись компенсувати й банк, який видає кредит, оскільки при поверненні цього кредиту без нарахованих значних відсотків банк не лише не отримає прибутку, але й втратить. Звідси зростання цін на кредитні ресурси в Україні, зменшення можливостей для підприємств у поповненні за рахунок кредитних коштів своїх обігових коштів, які використовуються повсякчас, наприклад, для закупівлі сировини, підтримання виробничого циклу тощо.

Люди, які стають невпевнені, що наступного дня вони зможуть купити за свої гроші необхідні товари за ціною не більшою, ніж сьогодні, втрачаючи довіру до національної валюти починають масово переводити свої заощадження у більш сталу валюту (в Україні такою валютою став долар США).

Іншим негативним наслідком є збільшення витрат Уряду України на обслуговування державного боргу, оскільки Кабінет Міністрів або Національний банк змушені купувати валюту за завищеною ціною, а також індексувати, тобто пропорційно змінювати, розмір внутрішнього боргу відповідно до темпів знецінення національної валюти.

Девальвація може “відлякувати” іноземні інвестиції в Україну, оскільки іноземні інвестори втрачатимуть частину своїх доходів при переводі їх з гривні в іноземну валюту. Проте, це твердження не є абсолютно істинним, тому що за умови помірної девальвації для іноземної компанії виробництво у країні стає вигіднішим за ввезення до неї готової продукції, що вже може стати причиною для збільшення вкладень у національну економіку.

Однак девальваційним процесам властиві не лише згубні для економіки наслідки. За певних умов зменшення курсу національної валюти в порівнянні з іноземними може навіть сприяти економічному зростанню (гарний приклад – економічне зростання в Україні у 2000-2001 роках, що слідувало за девальвацією гривні у 1998-1999 роках. Детальніше в Історії питання).

Так, девальвація гривні спричинила зменшення імпорту товарів та відповідне зростання внутрішнього виробництва, оскільки український товаровиробник отримав переваги щодо свого іноземного конкурента (зросли витрати імпортера на придбання валюти для закупівлі товару за кордоном, що прямо позначилось на ціні імпортних товарів, які втратили свою привабливість). Вітчизняні підприємства отримали можливість компенсувати порівняно низьку якість продукції меншою ціною товарів та послуг.

Крім того, зростання вартості іноземної валюти дозволяє українським підприємствам, які відправляють свою продукцію на експорт, отримувати більші доходи після конвертації (переведення) іноземної валюти в гривню. Відповідно, зростають обсяги виробництва, з’являється загальне економічне пожвавлення тощо. Цей аргумент експортерів та політичних сил, які їх підтримують, не варто сприймати однозначно, бо за значної девальвації гривні вони можуть втратити більше, ніж отримати, що пов’язано зі зростанням витрат у процесі виготовлення товарів, які потім спрямовуються ними на експорт.

Позитивні та негативні сторони проведення девальвації або ревальвації курсу української валюти – гривні у систематизованому вигляді зображені в Таблиці 1.

Таблиця 1. “За” і “проти” девальвації або ревальвації гривні.

На підставі побіжного аналізу імовірних наслідків зміни курсу національної валюти можна побачити, що питання курсової політики потребує обережного, виваженого підходу. За допомогою регулювання валютного курсу центральний банк має можливість не лише стримувати інфляцію, але й активно впливати на загальний економічний стан країни.

Податкова та структурна політика

Активно впливати на стан економіки країни загалом, та окремих її суб’єктів зокрема держава може також за допомогою політики у сфері встановлення та стягнення обов’язкових платежів – податків – з громадян та юридичних осіб.

В умовах України головною фактичною метою політики у сфері оподаткування виступає фіскальна функція, тобто податки розглядаються переважно як основне джерело наповнення бюджету. Саме обмеженість регулюючого впливу податкової системи на економіку країни та недостатність стимулюючих механізмів є предметом більшості критичних зауважень стосовно існуючої податкової політики.

Податкова політика, яка часто виступає інструментом політики структурної, що має масштабніший вплив на економіку країни, як жодна інша ділянка діяльності держави в економічній сфері, характеризується ступенем втручання держави у відносини між суб’єктами господарювання. Саме від того, скільки свободи залишає державний апарат для вільної конкуренції між економічними агентами, які діють на ринку, наскільки рівними є ці агенти по відношенню один до одного, залежить спрямованість політики у сфері оподаткування.

За активного втручання держави у внутрішні економічні процеси вступають у дію такі засоби, як надання податкових пільг, надання прямої допомоги окремим групам населення, створення переваг для розвитку певних галузей економіки або регіонів. Використовуючи наявні в неї владні важелі, держава в особі відповідних органів державної влади має можливість змінювати співвідношення в економічних ресурсах цілих галузей промисловості або частин своєї території, тим самим впливаючи на структуру розміщення виробничих сил, економічного потенціалу країни.

Досвід зарубіжних країн показує, що проблема рівня податкового тиску в Україні криється не у високих податкових ставках, а в нерівномірності оподаткування. До цього призводять різного роду пільги, звільнення від оподаткування окремих галузей, регіонів та підприємств, наявність вільних економічних зон. Пов’язане з цим додаткове податкове навантаження механічно перекладається на законослухняних платників податків. Відбувається нерівномірний розподіл податкового тягаря серед економічних агентів.

Відповідно, вплив на реформування структури економіки країни може мати місце за допомогою засобів як фіскального характеру (податкові пільги, які носять переважно дискримінаційний характер), так і інших засобів економічного стимулювання (заохочення інновацій, наукових розробок, інвестицій у виробництво, розміщення державного замовлення тощо). Недоліки та переваги перших викладені нижче.

Податкові пільги.

При розгляді можливих варіантів здійснення регулюючого впливу існуючої податкової системи на загальноекономічне становище країни особливе місце відводиться різноманітним податковим пільгам.

Податкові пільги можна уявити як політичні засоби, створені для досягнення конкретних економічних цілей, таких як: залучення іноземних інвестицій в національну економіку; підвищення рівня зайнятості населення; економічний розвиток окремих відсталих регіонів; заохочення фінансових вкладень в економічно невигідні сфери, які мають важливе соціальне значення; сприяння імпорту товарів, які мають особливе значення для внутрішньої економіки країни; заохочення підприємництва тощо.

Подібний набір цілей може мати місце по-справжньому лише тоді, коли встановлення певних податкових преференцій є частиною єдиної податкової політики держави й не спрямоване на задоволення вузьких інтересів окремих людей чи групи підприємств. В іншому разі податкові пільги перетворюються з одного з дієвих інструментів реалізації політики держави у сфері встановлення та стягнення до бюджетів обов’язкових платежів – податків на засіб ухилення від оподаткування та приховування доходу особами, які мають політичний вплив на процес прийняття рішень на найвищому рівні.

Позитивні та негативні сторони запровадження податкових пільг можна побачити в Таблиці 2, при цьому слід зважати на те, що наслідки зі знаком “плюс” стають такими лише в тому випадку, коли за їхнім офіційним проголошенням стоїть реальне намагання досягнути поставленої мети та сприяти реалізації загальної податкової політики держави, а не результат “проштовхування” особливих умов для існування чийогось бізнесу (що, на жаль, часто має місце в Україні).

Таблиця 2. Можливі наслідки запровадження податкових пільг.

Наявність податкових пільг не може сприйматися однозначно через те, що в більшості випадків їх існування не є головною причиною для прийняття рішення про збільшення інвестицій чи про початок підприємницької діяльності. За податкові набагато більше важать такі чинники, як наявність стабільних законодавства та політичної системи, кваліфікованої робочої сили та розвиненої інфраструктури, доступу до ринків сировини та збуту. У цьому відношенні податкові пільги можуть розглядатися як певні економічні стимули лише тоді, коли їхнє запровадження спричиняє економічне зростання, яке було б неможливим за їхньої відсутності. Ефективність введення податкових пільг можна також визначити, порівнявши суму втрат, зокрема у вигляді недоотриманих доходів, з розміром отриманих переваг, якщо останні можна виразити в кількісному вимірі.

Звільнення від податків і вільні від податків території головним чином призначаються для залучення іноземних інвестицій. Насправді ж, для іноземного інвестора податкові пільги можуть бути непотрібними, оскільки більшість країн-експортерів капіталу мають угоди про уникнення подвійного оподаткування, якими надається звільнення при сплаті іноземних податків. Звичайно, є внутрішні інвестори, які прямо отримують вигоду від податкових пільг, і будь-яка пропозиція щодо їх скорочення буде натикатися на впертий опір. Проте, у цьому відношенні постає запитання щодо доцільності субсидування окремих підприємств, цілих галузей, регіонів за рахунок інших.

Вільні економічні зони.

Одним з можливих механізмів надання пільг у сфері оподаткування є запровадження на визначеній географічній території особливого режиму сплати податків та інших обов’язкових платежів, який може полягати у звільненні певних видів діяльності від оподаткування, зменшенні розміру прибутку, який підлягає оподаткуванню, звільнення від сплати митних платежів тощо. Офіційною метою створення вільних економічних зон або територій пріоритетного розвитку виступає залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація підприємницької діяльності, нарощування експорту товарів і послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, створення нових робочих місць та інше.

В ідеалі у країнах, подібних до України, створення таких зон зі спеціальним правовим режимом економічної діяльності має сприяти швидшому та більш вільному становленню ринкових механізмів в окремих регіонах країни. У цілому міркування на користь та проти існування подібних територій можна звести до наступного:

Структурна політика.

Застосування окремих механізмів податкової політики часто спрямоване також на досягнення такої мети, як зміна структури виробництва у розрізі галузей економіки. Надання прямої або непрямої підтримки окремим секторам економіки може бути частиною загальної стратегії економічного розвитку на визначений період часу. При цьому держава декларує наявність пріоритетних для економічного процвітання країни галузей, які мають підтримуватись нею. У цих галузях може вироблятись основна частина національного продукту, цими галузями може забезпечуватись зайнятість великої кількості населення країни тощо. Проте, в деяких випадках введення субсидування (надання допомоги в тій чи іншій формі) окремих галузей диктується виключно інтересами власників підприємств, які претендують на отримання податкових послаблень.

Світовий досвід свідчить, що часто галузі економіки, які підтримуються державою, виявляються неефективними. Результатом державної підтримки є перенесення бюджетних ресурсів з одного сектора економіки в інший. Економічний протекціонізм (створення сприятливіших умов для існування одних порівняно з іншими) порушує встановлений ринковими правилами розподіл ресурсів. Існування захищеного підприємства створює перешкоди для інших зацікавлених інвесторів, які мають намір зайнятись підприємницькою діяльністю, тим самим уповільнюючи економічне зростання.

Існування галузей зі спеціальними податковими пільгами або іншою державною підтримкою згубно впливає на вільну конкуренцію на ринку. А там, де немає конкуренції між суб’єктами ринку, як відомо, не може бути й економічного розвитку, оскільки разом із боротьбою за покупця зникає й зацікавленість у розвитку власного підприємства, поширюються споживацькі безвідповідальні настрої. Підприємства, які економічно не зацікавлені в активно зростаючому продажу власної продукції, продовжують випускати товари, які не користуються попитом.

З іншого боку, у силу певних історичних причин може створюватися ситуація, коли залишення без державної підтримки окремих галузей може призвести до більших втрат економічного та соціального характеру, ніж розміри наданої допомоги. Окремі галузі промисловості просто не здатні існувати самостійно без державного субсидіювання, але при цьому мають важливе значення для підтримання загальної економічної стабільності й не можуть нехтуватися.

У цьому відношенні знову постає питання: чи повинна держава активно втручатися у внутрішньоекономічні процеси, чи, навпаки, повинна дозволити ринковим механізмам здійснювати саморегулювання усіх процесів, що відбуваються в економічному житті країни.

При аналізі різноманітних засобів субсидіювання державою окремих платників податків або цілих галузей економіки чи регіонів в Україні, оцінку доцільності цих інструментів податкової та структурної політик можна звести до кількох головних протилежних думок, а саме до того, що: зниження обсягів субсидування економіки України з боку держави (надання різноманітних штучних переваг у вигляді податкових пільг, прямого кредитування тощо) повинно розглядатись як необхідна передумова досягнення бюджетної стабільності (збалансування доходів та видатків бюджетів), збільшення доходів та зниження державних витрат в умовах значного економічного занепаду окремі підприємства або цілі галузі промисловості не зможуть вижити без державної підтримки нерівне ставлення до одних платників податків з одночасним наданням переваг іншим призводить до нерівномірного розподілу податкового тягаря, його перекладення на тих суб’єктів господарювання, які спроможні на законних підставах самостійно діяти в існуючому економічному полі, отримувати прибутки та сплачувати належні податки мета забезпечення соціальної рівноваги та недопущення різкого зростання рівня безробіття вимагає підтримки економічно відсталих територій та секторів економіки

Зовнішньоекономічні зв’язки

В економіці України відносини у сфері зовнішньоекономічних зв’язків грають одну з чи не найважливіших ролей. Це пов’язується з переважною експортною орієнтованістю вітчизняної промисловості, високою часткою експорту у виробленому внутрішньому валовому продукті та відносно низьким попитом на продукцію промислового виробництва з боку внутрішнього ринку. Крім питання узгодження інтересів експортерів з політикою регулювання валютного курсу, важливою у цьому відношенні є також проблема необхідності входження України до Світової організації торгівлі (СОТ), яка була створена в 1995 році в якості правової та інституційної основи світової торгівельної системи.

Світова організація торгівлі охоплює близько 142 країни світу та приблизно 90% світової торгівлі (хоча, наприклад, у силу різних причин до організації не входять такі країни, як Китай та Росія). Привабливість цієї організації для країн пояснюється їхнім бажанням долучитися до стабільного та передбачуваного торгівельного середовища, яке забезпечується єдиними правилами торгівлі. Проте, вступ України до СОТ має як своїх прихильників, так і противників, аргументація яких відображена нижче:

Таблиця 3. Вступ України до СОТ: “за” і “проти”

Отже, очевидним є висновок про те, що стратегія вступу України до СОТ має бути достатньо виваженою, оскільки разом зі значними перевагами, які несе із собою членство у цьому світовому “форумі” торгівлі, не слід забувати й про негативні сторони приєднання, насамперед, для національних товаровиробників. Відповідно, хоча протягом деякого часу безпосередньо після вступу до організації лібералізація торгівлі може мати негативний вплив на українських виробників (це пояснює протидію приєднанню до правил СОТ з боку керівників підприємств окремих галузей промисловості та пов’язаних з ними осіб, які не бажаючи втратити дешеві джерела доходів внаслідок збільшення прозорості правил торгівлі та посилення конкуренції активно захищають свої корпоративні інтереси), у тривалій перспективі входження України до кола країн, що об’єднані єдиними правилами торгівлі та захисту економічних інтересів в рамках СОТ, може мати далекосяжні позитивні наслідки.

При цьому для того, щоб входження України до СОТ дійсно мало наслідком утвердження сприятливого інвестиційного та торгівельного клімату в країні, цей процес повинен підкріплюватися сильною політичною волею до інтеграції у світові економічні структури та супроводжуватися одночасним врахуванням інтересів національної економіки, яка на сьогоднішній день, через свою нерозвинутість, структурну незбалансованість, не готова до повної лібералізації торгівлі та абсолютного відкриття внутрішнього ринку.

Історія питання

У своєму економічному розвитку Україна пройшла кілька історичних етапів, які характеризувалися особливими ознаками та тенденціями. Разом з незалежністю Україна отримала в спадщину від СРСР цілий комплекс проблем економічного характеру та відсутність бачення можливих шляхів економічного реформування.

На початку 1990-х років Україна мала високозатратну, неефективну, монополізовану, з деформованою структурою (надмірно високою питомою вагою важкої промисловості) економіку. Більша частина підприємств не спроможні були працювати на засадах самофінансування і для існування потребували бюджетної допомоги, що викликало зростання бюджетного дефіциту в силу обмеженості фінансових ресурсів.

Слід відзначити, що впродовж усього часу здійснення економічних трансформацій Україна, на жаль, так і не розробила чіткої програми реформування економіки, і здійснювала більшість реформ під тиском обставин, методом спроб та помилок.

Грошово-кредитна (монетарна) політика

Певна етапність характерна й для розвитку грошово-кредитної політики країни, зі зміною стратегічних цілей якої видозмінювались як інструменти регулювання, так і їхні наслідки.

Так, у 1991-1993 роках пріоритетними цілями загальноекономічної політики, у тому числі монетарної, визнавалось стримування темпів падіння виробництва. Цій меті підпорядковувалась і діяльність Національного банку, який активно підтримував економіку країни шляхом емісії нових грошей. Наслідком цього стала гіперінфляція з найвищими показниками в 1993 році.

Надвисокій інфляції передувала лібералізація цін на товари, що спричинило зростання платоспроможного попиту населення. Так, упродовж 1991-1992 років ціни зростали швидше, ніж зростала грошова маса (кількість грошей в обігу). Цим процесам сприяв і значний дефіцит державного бюджету (14% від внутрішнього валового продукту в 1991 році та 29% – у 1992 році). Потреба в грошах задовольнялась за рахунок випуску грошей в обіг з боку Національного банку. Усе це розкрутило спіраль інфляції до небачених розмірів.

У 1994-1996 роках Національний банк України почав відстоювати як свою стратегічну мету подолання інфляції та стабілізацію цін. Проте, така політика не була належним чином узгоджена з іншими цілями економічної політики держави. Уряд та Верховна Рада не зуміли провести реальні структурні реформи, гальмувалися процеси приватизації та реструктуризації виробництва. Внаслідок того, що цілі економічного зростання не були підтримані немонетарними заходами, мало місце падіння виробництва, зайнятості, поглиблення платіжної кризи, погіршення фінансового стану економіки на фоні істотного зниження темпів інфляції.

Певної макроекономічної стабілізації було досягнуто після 1994 року внаслідок запровадження жорсткішої грошово-кредитної політики, яка пов’язувалась з обмеженням емісійної діяльності НБУ, вжиттям заходів із боротьби з інфляцією, зменшенням кредитування збиткових підприємств тощо. Два роки жорсткої грошово-кредитної політики дозволили досягти достатньої стабільності національної валюти та створити умови для запровадження нової української валюти – гривні.
     
Проведення грошової реформи в Україні здійснювались у кілька етапів:

• січень 1992 – серпень 1996 року, коли було випущено купоно-карбованець та забезпечено його функціонування як засобу платежу та обігу.
• вересень 1996 року, коли було введено в оборот постійну грошову одиницю України – гривню. Була проведена деномінація цінових показників та грошей (за співвідношенням 1 до 100000), тобто зменшення величини показників у сто тисяч разів. Така пропорція обміну обумовлювалась рівнем інфляції за 1991-1996 роки. Одним з наслідків таких дій стало знецінення заощаджень населення у вигляді вкладів в установах Ощадбанку, які не індексувались (перераховувались) відповідно до інфляції і після деномінації перетворились на незначні суми.

Таблиця 4. Інфляція в Україні в 1991-2001 роках.

З наведених в Таблиці 4 даних видно, що в 1992-1993 роках інфляція в Україні досягла надвисокого рівня. Такої високої інфляції (10156%) не зазнавала жодна з країн за мирних умов. Так, наприклад, для порівняння, найвищу інфляцію у своїй історії Росія мала в 1992 році на рівні 2509%, Білорусь – 2221% (1994 р.), Аргентина – 3389% (1989 р.), Перу – 7481% (1990 р.).

1996-1997 роки відзначились високою стабільністю національної валюти (1,8 грн. за долар США). Проте, за періодом відносної стабільності послідував різкий обвал курсу гривні, спричинений світовою кризою. Тільки за другу половину 1998 року гривня знецінилась на 66%. Протягом 1998-1999 років курс долара в Україні зріс у 2,7 рази, тоді як ціни на споживчі товари лише на 43%.

Причиною різкого падіння курсу стала неможливість Уряду виконати свої боргові зобов’язання перед іноземними кредиторами, які вклали гроші в державні цінні папери, але змушені були “відтягнути” свої фінансові активи через світову фінансову кризу. Цьому не завадило навіть те, що дохідність за українськими цінними паперами (облігаціями внутрішньої державної позики) зростала досить високими темпами. Уряд, який намагався утримати зовнішніх інвесторів такою надвисокою дохідністю державних облігацій (до 80% річних), був змушений забезпечувати сплату доходу за ними, що вимагало значних валютних коштів (оскільки валютні резерви Національного банку були на той час невеликими, єдиним джерелом коштів став валютний ринок). Це викликало значний попит на іноземну валюту, що й стало врешті-решт безпосередньою причиною різкої девальвації гривні.

Така девальвація національної валюти (яка відрізнялась від девальвації 1992-1993 років своїм немонетарним характером, тобто не була викликана емісією надмірної кількості грошей, не забезпечених товарами) разом з відносно низьким рівнем інфляції стала стимулом для виходу економіки країни з кризового стану у 1999-2000 роках.

Це пояснювалось тим, що разом зі зростанням курсу іноземної валюти зросли витрати на закупівлю імпортних товарів (відповідно, ці витрати зросли в 2,7 рази, тоді як продати імпортовані товари можна було лише на 43% дорожче – саме на стільки зросли ціни на товари за цей час), що викликало попит на товари вітчизняного виробництва, які стали успішно конкурувати з іноземними.

В умовах низької купівельної спроможності населення це дозволило власному виробнику практично повністю витіснити імпортні товари з продовольчого ринку та ринку товарів першої необхідності.

Одночасно значні переваги отримали й експортери, виручка яких від продажу продукції за кордоном зросла, відповідно, в 2,7 рази при збільшенні внутрішніх витрат лише на 43%. За таких умов підприємства-експортери зуміли розширити виробництво, значно збільшити обсяги експортованих товарів. Зростання експорту та попиту на вітчизняні товари надало імпульс збільшенню виробництва в усіх галузях економіки та спричинило загальне економічне пожвавлення.

Збільшення пропозиції іноземної валюти дозволило істотно укріпити курс національної валюти відносно долара США та забезпечити його стабільність протягом 2000-2001 років (часом Національному банку приходилось навіть стримувати зростання курсу гривні, щоб не викликати “перегрів” економіки та не завдати шкоди експортерам).

Разом зі збільшення експорту постала проблема надходження в Україну великої кількості іноземної валюти (що в обов’язковому порядку продавалась експортерами на валютному ринку), яка здійснювала ревальваційний тиск на гривню (можливі негативні наслідки значного зростання курсу національної валюти пояснювались раніше). Це могло звести нанівець позитивний ефект від девальвації гривні, болісно вдарити по експортерах, які забезпечували істотну частку національного продукту.

Щоб уникнути цього, Національному банку довелось активно скуповувати надмірну кількість валюти, що надходила у вигляді виручки експортерів. З одного боку, це дало йому можливість потроїти свої валютні резерви (на початок 2002 року їх обсяг досяг рекордних за роки незалежності розмірів – більше, ніж 3 млрд. доларів) та забезпечити вчасне виконання зобов’язань України за зовнішнім боргом, але, з іншого, спричинило значний інфляційний тиск на економіку (пов’язаний зі збільшення кількості грошей в обігу, які випускались для купівлі іноземної валюти). Звідси постала гостра дилема утримання стабільним валютного курсу та недопущення зростання цін на товари та послуги. Ця проблема є актуальною і донині.

Податкова та структурна політика
Упродовж розвитку податкової політики України однією з її головних особливостей була наявність численних податкових пільг у найрізноманітніших формах: від пільг спільним підприємствам, вільних від податків територій до податкових експериментів в окремих галузях. Характерним було й те, що часто пільгами користувались не ті, на кого вони були офіційно спрямовані, а результати податкового субсидіювання рідко визнавались вдалими.

Пільги спільним підприємствам.

Одними з перших фінансовий результат від користування пільгами почали отримувати спільні підприємства, створені із залученням іноземних інвестицій. У березні 1992 та травні 1993 років були прийняті відповідно Закон “Про іноземні інвестиції” та Декрет Кабінету Міністрів “Про режим іноземного інвестування”, якими спільним підприємствам надавались податкові та митні пільги, а також гарантувалося, що для них умови оподаткування не змінюватимуться протягом десяти років (тобто до 2002 року). Оскільки за останні роки податкова система країни істотно змінилася (податковий тягар посилився у кілька разів), то спільні підприємства з їхнім гарантованим пільговим режимом опинилися у привілейованих умовах, що дозволяло їм цілком законно отримувати надприбутки.

Пільговий режим для підприємств з іноземними інвестиціями призвів до значних ненадходжень до державного бюджету. Діючи формально у межах закону, ці підприємства значно збільшили ввезення до України підакцизних товарів, які обкладались великими податками, практично монополізували окремі ринки (зокрема, нафтопродуктів, горілчаних виробів, м’яса птиці тощо). Це призвело до ситуації, коли держава потрапила в залежність до цих підприємств, діяльність яких, крім того, викликала значний ризик виникнення цінової кризи та товарного дефіциту. До того ж, більшість підприємств мали суто символічний залучений іноземний капітал, оскільки законодавство дозволяло внести при створенні СП інвестиції в різному вигляді в розмірі 50 доларів США та отримати податкові пільги уже на 100-200 млн. доларів.

“Райське” життя спільних підприємств та їхніх власників тривало би й далі, якби не усвідомлення того, що надані пільги почали загрожувати національній економічній безпеці країни. З цієї причини, а також через те, що виконання бюджету потребувало нових джерел доходів (не останню роль зіграла й конкурентна боротьба за дуже дохідні ринки, які успішно намагались монополізувати СП), на початку 2000 року був прийнятий закон, який поширював на всі спільні підприємства, незалежно від часу та правової підстави створення, національний режим оподаткування. Відсутність чіткої державної політики у даній сфері простежувалась і тут, оскільки закон робив виключення для інвестицій у виробництво автомобілів в Україні (тобто, фактично, для одного підприємства).

Намагаючись позбавитись пільговиків, законодавці пішли навіть на порушення загальноправових та конституційних принципів, надавши положенням закону зворотну в часі силу. Саме цим у подальшому й скористалися найстійкіші СП, які не змінили напряму своєї діяльності. У ході численних судових процесів, які послідували, вони, посилаючись на букву закону, відстоювали своє право на пільгове оподаткування. Так, наприклад, лише протягом 2001 року за рішеннями судів СП було повернуто сплачених податків на суму близько 300 млн. доларів (варто зазначити, що до 2001 року “дожили” лише шість СП).

Кількість виграних судових процесів та розмір присуджених відшкодувань змусили Уряд та парламент піти далі й скасувати новим законом наприкінці 2001 року вже рішення судів. Не вдаючись у юридичне обгрунтування неконституційності подібного рішення, варто лише відзначити непослідовність державних органів, які намагаються забрати пільги в одних, щоб надати іншим (можливо для того, щоб завтра з таким же завзяттям відбирати і їх).

При цьому незалежно від того, чи вдасться нарешті позбавити СП наданих їм у далекому 1992 році пільг, безперечним є те, що як практика створення “тепличних” умов для окремих платників податків, так і легкість, з якою держава відмовляється від наданих нею гарантій, не сприяють покращенню інвестиційного клімату в країні та залученню інвестицій у національну економіку (хоча саме це часто виступає формальною метою подібних нововведень).

Експеримент у гірничо-металургійному комплексі.

Багато в чому є показовим експеримент, що проводився у гірничо-металургійному комплексі країни (ГМК). Введені з липня 1999 року (до січня 2002 року) відповідним законом податкові пільги металургійним підприємствам мали на меті створення умов для підвищення ефективності роботи ГМК, збільшення його експортного потенціалу та надходжень до бюджету шляхом списання пені і штрафів, нарахованих за несвоєчасну сплату податків, зборів та інших обов’язкових платежів; сплати збору до інноваційного фонду, податку на прибуток, екологічного збору за зниженими ставками оподаткування; відстрочки по сплаті податків тощо.

Результатами надання пільг стали, з одного боку, підвищення обсягів виробництва, збільшення платежів до бюджетів (у 2 рази), скорочення недоїмки зі сплати податків, істотне зменшення частки бартеру у взаєморозрахунках за металопродукцію (із 40 до 3%), погашення заборгованості з виплати заробітної плати, збільшення кількості працівників тощо. Металургійний комплекс за підсумками 2001 року забезпечив 47% валютних надходжень до країни.

З іншого боку, виробництво підприємств, які брали участь в експерименті (на час завершення експерименту їх кількість становила 59), модернізувалось на недостатньому рівні, хоча сам експеримент переважно був спрямований саме на оновлення виробничих потужностей гірничо-металургійного комплексу. Рентабельність реалізації металургійної продукції впала з 26% у 2000 році до 11-12% на кінець 2001 року. Надання пільг призвело до порушення у 2000-2001 роках цілого ряду антидемпінгових розслідувань з приводу поставок української металургійної продукції до США, Канади, країн Європейського Союзу, Росії тощо. Це призвело до значного скорочення ринків збуту для українських металургів, поставило під загрозу існування цілих галузей (зокрема, трубної промисловості). Не було досягнуто й збільшення внутрішнього споживання металопродукції, яке скоротилось порівняно з 1990 роком майже в 6 разів.

Наведені приклади свідчать як про повну непослідовність державної політики у сфері оподаткування, так і про відсутність розуміння згубності пільгового стимулювання економічних процесів. Пов’язано це переважно з тим, що таке стимулювання здійснюється внаслідок активного лобіювання інтересів окремих фінансових, промислових груп та пов’язаних з ними осіб, і втілюється у економічне пригнічення одних для отримання додаткового прибутку іншими. Крім цих теоретичних прикладів досить промовистими є наслідки пільг для бюджетних надходжень у цифровому вираженні (варто згадати, що від одержаних бюджетом доходів прямо залежить і те, скільки держава зможе витратити).

Таблиця 5. Вплив податкових пільг на доходи Державного бюджету України

Зовнішньоекономічні зв’язки
Для України, як і для більшості країн світу, протягом останніх десятиліть було характерним зростання залежності національної економіки від зовнішньої торгівлі. Так, частка експорту у внутрішньому валовому продукті України зросла з 24% в 1992 р. до 65% в 2000 р. Але в цьому відношенні Україна відрізняється від інших країн, по-перше, порівняно високим рівнем зростання, та, по-друге, тим, що це зростання пов’язане не зі збільшенням вартості продукції, що експортується, але зі збільшення фізичних обсягів експорту.

Те, як змінювались обсяги торгівлі українських підприємств на зовнішніх та внутрішньому ринках протягом останніх десяти років, можна простежити на підставі даних Таблиці 6.

Таблиця 6. Показники експорту та імпорту, торгового балансу України.

Що стосується входження України до Світової організації торгівлі, то слід згадати, що цей процес розпочався ще вісім років тому, наприкінці 1993 року, після подачі офіційної заявки України про вступ до СОТ та приєднання до Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ). Відповідні переговори, які розпочались тоді на офіційному рівні, тривали до 1998 року, після чого були фактично заморожені до 2000 року. За цей час Робоча група з приєднання до СОТ провела вісім засідань (останній раунд переговорів відбувся в червні 2001 року). З 1997 року розпочались переговори України з окремими країнами-членами СОТ (сторонами в цих переговорах є близько 40 країн) щодо питань, пов’язаних із взаємним доступом на ринки, що є обов’язковою умовою вступу. Крім того, другою головною умовою вступу (крім досягнення згоди з усіма зацікавленими країнами-членами СОТ) є гармонізація законодавства України відповідно до світових стандартів (вимагається прийняття цілого ряду законів, серед яких чільне місце посідає Податковий кодекс).

Сучасний стан

Грошово-кредитна (монетарна) політика

Відносно складна економічна ситуація в Україні викликає необхідність постановки та спрямування зусиль на досягнення одночасно кількох цілей грошово-кредитної політики. Стратегічної метою визнається підтримання стабільності національної валюти. При цьому офіційно визнається необхідність стримання рівня інфляції. Іншою метою, яка публічно в якості грошово-кредитного орієнтира не визнається, є збільшення міжнародних валютних резервів шляхом купівлі Національним банком України надлишку пропозиції валюти над попитом на неї та пов’язана з цим сплата зовнішніх боргів України.

На рівень інфляції останнім часом активно впливають дві групи чинників: т.зв. монетарні, пов’язані з кількістю грошей в обігу (наприклад, у 2001 році грошова маса, що включає в себе готівку в обігу та кошти на рахунках у банках, зросла приблизно на 13,5 млрд. гривень, або на 42%), та немонетарні, а саме адміністративне підвищення цін на послуги транспорту, зв’язку та житлово-комунальні послуги, зменшення продукції тваринництва, насамперед, м’яса, підвищення цін на енергетичні ресурси та інше.

Із середини 2000 року курс національної валюти залишається стабільним (так, у 2001 році гривня девальвувала всього на 2,5%). Головною причиною подібної сталості на фоні збільшення притоку валюти в країни у вигляді виручки експортерів стало активне втручання Національного банку в операції на міжбанківському валютному ринку. Хоча офіційно курс національної валюти в Україні є вільно плаваючим, що в класичному варіантів мало б виключати втручання НБУ з метою впливу на курс, фактично динаміка зміни курсу гривні протягом останніх двох років знаходилася під пильною увагою центрального банку країни.

Податкова та структурна політика

За останні два роки проблема податкових пільг набула широкого характеру разом із самими пільгами, які існують у вигляді субсидування цілих областей України, галузей промисловості шляхом створення вільних економічних зон, територій зі спеціальним інвестиційним кліматом та проведення різного роду експериментів. У даний час в Україні функціонує 12 пільгових економічних зон та 9 територій зі спеціальним інвестиційним кліматом.

На сьогоднішній день перелік різноманітних пільг у податковому та митному законодавстві складається приблизно із 200 позицій. Проблема існування податкових пільг ускладнюється величезними сумами несплачених податків в результаті отримання пільг (див. Таблицю 5).

Крім податкових пільг, в Україні розповсюджені списання та реструктуризація податкової заборгованості (особливо це стосується підприємств агропромислового та паливно-енергетичного комплексів).

На законодавчому рівні закріплено субсидування близько 12 галузей економіки, серед яких весь агропромисловий комплекс, гірничо-металургійний комплекс, автомобілебудівна, бронетанкова, суднобудівна, літакобудівна, космічна галузі та інші. Кількість та обсяги діяльності цих секторів економіки, які підтримуються державою, свідчить як про неефективність їхньої діяльності, так і про хибність практики штучного підтримання “на плаву” підприємств, неконкурентоспроможних у сучасних умовах економічного розвитку країни.

На даний час в Україні створено 12 вільних економічних зон та 9 територій пріоритетного розвитку, які охоплюють 10% території країни. З часу існування цих зон та територій у процесі реалізації інвестиційних проектів суб’єктами господарювання було залучено інвестицій на суму 622,8 млн. доларів США, з них іноземних – на суму 270 млн. доларів США (43 % від залучених); створено 22,5 тис. робочих місць та збережено 45,4 тис. робочих місць; реалізовано товарів та послуг на суму понад 7 млрд. гривень, у тому числі на експорт – на суму 1,7 млрд. гривень тощо.

Структурна деформація української економіки.

Оптимальність структури національної економіки значною мірою зумовлюється ефективністю співвідношення галузей, що виробляють товари та послуги. За даними Світового банку, для високорозвинутих країн характерний випереджаючий розвиток сфери послуг, для країн з низьким рівнем доходів – навпаки, панівні позиції займає матеріальне виробництво. Україна ж продовжує перебувати на стадії індустріалізму, де панівні позиції займає агропромисловий комплекс. Хоча й має місце зменшення питомої ваги сільськогосподарського виробництва, але це відбувається, головним чином, за рахунок скорочення абсолютних обсягів продукції. Можна стверджувати, що кардинальних змін у галузевій структурі ВВП поки що не відбулося.

Таблиця 7. Галузева структура внутрішнього валового продукту у країнах світу

Важкою та незбалансованою залишається структура промислового виробництва, оскільки в ній переважають енергоємні сировинні галузі.

Таблиця 8. Структура промислового виробництва України в 1990 – 2000 рр.

Зовнішньоекономічні зв’язки

Попри те, що Україна характеризується високим експортним потенціалом, який полягає в: значних запасах мінерально-сировинних ресурсів, існуванні достатніх передумов для розвитку сільського господарства (родючі ґрунти, сприятливий клімат), вдалому географічному розташуванні для надання транспортних послуг, наявності умов розвитку туристичного бізнесу, високотехнологічних галузей промисловості (космічна, авіаційна галузі), наявності висококваліфікованої та відносно дешевої робочої сили тощо, слід визнати, що наявний потенціал Україна використовує дуже неефективно. Про це свідчить той факт, що за обсягами експорту товарів на душу населення, Україна поступається не лише розвиненим країнам, але й більшості країн Центральної та Східної Європи.

Економіка України залишається більше як на 90% пов’язаною із зовнішньоторговельним оборотом – це майже у 2 рази більше, ніж у Німеччині та Великобританії, у п’ять разів – ніж в Японії і в шість – ніж у США. За рахунок експорту в Україні формується близько 50 відсотків ВВП, у той же час імпорт зменшує ВВП майже на 40 відсотків. Проблема ускладнюється через невиправдане зростання імпортної залежності внутрішнього ринку, яка за 1997 – 2000 роки збільшилася з 37 до 47,6%.

Зберігається сировинний характер українського експорту, який характеризується низькою часткою готової для споживання продукції. Зовнішня торгівля України залишається дуже чутливою до зовнішніх чинників, що пов’язано зі згаданою структурою вітчизняного експорту. Не сприяє успішній фінансовій діяльності експортерів і відсутність стабільного податкового та митного законодавства, згубний вплив має практика невідшкодування експортерам у встановленому порядку податку на додану вартість.

Необхідно звернути увагу на низьку здатність українських товарів конкурувати з подібними товарами іноземного виробництва. Це пояснюється, насамперед, високою енергоємністю (тобто високою часткою витрат на придбання енергоресурсів у загальному обсязі виробничих витрат, відповідно високою часткою цих витрат в собівартості продукції). Так, наприклад, на $1 виробленого внутрішнього валового продукту в Україні витрачається у 5 разів більше енергоресурсів, ніж країнами Центральної та Східної Європи, та в 12 разів більше, ніж країнами Західної Європи.

Негативним чином на фінансовий стан українських підприємств-експортерів впливає і такий рудимент часів Радянського Союзу, як закріплені за ними об’єкти соціальної сфери (дитсадки, житлові будинки, лікарні тощо). Це відволікає велику частину доходів цих підприємств, впливає на ціну продукції. Не сприяють активнішому просуванню українських товарів на зовнішніх ринках і відсутність кредитних ресурсів (через недовіру банків до позичальників, які часто не можуть забезпечити виконання своїх зобов’язань за кредитами); погане управління підприємствами, керівництво яких не має стратегії розвитку власного виробництва; відсутність ефективної підтримки з боку держави у вигляді діяльності органів у сфері зовнішніх економічних зв’язків тощо.

У теперішній час Україна пройшла лише приблизно половину шляху для приєднання до Світової організації торгівлі. Взагалі, процес вступу країни до СОТ займає від 4 до 6 років, при цьому щороку до організації приєднується 3-5 країн (серед країн колишнього СРСР до СОТ вже увійшли країни Балтії, Киргизстан, Грузія, Молдова). За найбільш оптимістичними оцінками Україна має реальний шанс увійти до когорти світової торгівлі не раніше 2003 року за умови закінчення двостороннього переговорного процесу (на даний момент відповідні угоди підписані лише з трьома країнами із 39) та ухвалення комплексу нормативних актів (з 20 обов’язкових для вступу законодавчих актів прийнято лише шість).

Додаткова інформація до таблиці

1. Ставлення до податкових пільг та бачення структурної політики держави:

• Партія “Демократичний союз” виступає, з одного боку, за закриття виробництв, які є збитковими і не можуть бути модернізовані, або не можуть конкурувати на внутрішньому ринку з іноземними виробниками, а, з іншого, за пріоритетну підтримку галузей-лідерів. Партія вважає можливим використання податкових стимулів для вітчизняних аграрних товаровиробників та високотехнологічних наукомістких виробництв, які спроможні конкурувати на світових ринках.
• Партія Зелених України виступає проти штучної підтримки підприємств-боржників за рахунок державного бюджету. Програмними документами партії наголошується на необхідності побудови єдиної та справедливої податкової системи, що виключає можливість надання пільг.
• Комуністична партія України є прибічником активної державної підтримки основних галузей економіки країни, зокрема шляхом здійснення протекціоністських заходів щодо захисту вітчизняного промислового та с/г виробника, визначення переліку продукції, яка взагалі є забороненою для ввезення на територію України тощо.
• Народний Рух України переконаний у необхідності використання прямих субсидій для економічної підтримки певних сфер, галузей та категорій громадян, при цьому відмовляючись від надання податкових пільг, які, на думку представників партії, призводять до диспропорцій у розподілі трудових та капітальних ресурсів, а також руйнують податкову систему країни.
• Прогресивна соціалістична партія України вбачає розвиток вітчизняного виробництва в ліквідації взаємозаборгованості підприємств за допомогою взаємозалік боргів, цільової кредитної емісії з боку держави на користь відсталих галузей економіки. Крім того, одним із засобів досягнення поставлених партією цілей є переведення у власність держави підприємств усіх базових галузей економіки.
• Програма Партії регіонів містить положення щодо повного скасування податкових пільг для великих підприємств (за умови зниження для них ставки оподаткування) та можливості надання пільг усім іншим підприємствам, але лише відповідно до державних інноваційних та інвестиційних програм.
• Народно-демократична партія вважає за необхідне забезпечення збереження та розвитку традиційних галузей української економіки (вугледобування, металургія, енергетика тощо), а також підтримку вітчизняного товаровиробника за рахунок протекціоністських заходів.
• Соціал-демократична партія України (об’єднана) виступає за суттєве скорочення, а у перспективі – повну заборону бюджетної підтримки неприбуткових виробництв.
• Головним принципом, який відстоює партія “Яблуко” у відповідній сфері, є те, що податки повинні бути низькими, але сплачувати їх потрібно всім, без винятків та пільг.
• Соціалістична партія України виступає за державну, фінансову підтримку пріоритетних галузей економіки (якими, на думку партії, є машинобудування, біотехнології для сільського господарства, інформатизація, альтернативні джерела енергії, переробка та використання вугілля тощо), вирівнювання пропорцій між виробничим та фінансово-банківським, торговим секторами економіки.
• Партія “Реформи і Порядок” розглядає податкові пільги як наслідок лобістських зусиль окремих зацікавлених груп.

Реальність подібних позицій, викладених в партійних програмних документах, яскраво відображається під час голосування у Верховній Раді України з приводу того чи іншого проекту закону.

Так, наприклад, за державну підтримку окремих галузей у вигляді податкових пільг активно виступали Комуністична партія України, Народний Рух України, Соціал-демократична партія України (об’єднана) та партія “Трудова Україна” (показовими є результати голосування за проекти законів, якими передбачалось надання пільг підприємствам бронетанкової галузі та продовження строку реалізації експерименту в гірничо-металургійному комплексі країни до 2003 року). Проти надання галузевих переваг висловились, за результатами голосування, лише Соціалістична партія України та партія “Батьківщина”. Усі інші партії не мали чіткої спільної позиції із зазначеного питання. Іншим прикладом практичної реалізації програмних декларацій та узгодження позицій у сфері податкової політики є голосування за проекти законів, якими запроваджувались спеціальні економічні зони або території пріоритетного розвитку. Однозначну позитивну оцінку створенню територіальних привілеїв у сфері оподаткування висловили Комуністична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), партія “Трудова Україна” та Народно-демократична партія. Проти подібного підходу до вирішення проблем регіонів виступили Партія “Реформи і Порядок” та Соціалістична партія України. Деякі партії (Партія Зелених України, Народний Рух України та Український Народний Рух) при голосуванні за вказані законопроекти час від часу змінювали власне ставлення з позитивного на протилежне. Представники усіх інших політичних сил не дотримувались будь-якої спільної позиції партії і голосували залежно від власних уподобань (політичних, ідеологічних, економічних тощо). Порівняння навіть лише цих двох прикладів свідчить про відсутність у більшості партій, представлених у парламенті, як чітких політичних орієнтирів, так і партійної дисципліни всередині партійних фракцій.

2. Ставлення до вступу до Світової організації торгівлі та відношення до іноземних інвестицій:

• Соціал-демократична партія України (об’єднана) виступає за поєднання прагнення України стати членом СОТ із заходами захисту внутрішнього ринку та вітчизняного виробника.
• На думку партії “Демократичний союз” пріоритет повинен надаватись такому міжнародному співробітництву, яке дасть можливість Україні зайняти відповідне місце на світовому ринку у міжнародному розподілі праці.
• Партія “Реформи і Порядок” виступає за отримання рівних прав в умовах торгівлі з іншими країнами світу.
• Прогресивна соціалістична партія України вважає необхідним введення державної монополії на зовнішню торгівлю. Головним партнером у зовнішньоекономічних зв’язках має виступати Росія, Білорусь, країни колишнього СРСР.
• Партія “Трудова Україна” вважає, що з метою розширення ринків збуту, Україна має якомога скоріше стати членом СОТ, а також бути відкритою країною для співробітництва з усіма державами та міжнародними організаціями на умовах рівноправності та взаємної виголи.
• Партія Зелених України бачить можливим вступ України до СОТ лише за умови реформування організації (без вказівки на характер потрібних реформ).
• Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” важливим завданням зовнішньоекономічної політики держави вважає захист вітчизняних підприємств від “експансії та агресії на внутрішньому ринку України і на міжнародних ринках”, а також просування національної продукції на міжнародні ринки. Партія збирається встановити відверто протекціоністські умови для національного капіталу, але не заперечує співпрацю на міжнародному рівні (на взаємовигідних умовах).
• Метою Комуністичної партії України є відновлення державної монополії на зовнішню торгівлю, а також “боротьба зі спробами підпорядкування іноземному капіталу вітчизняних підприємств”. Проте, програмою партії допускається можливість залучення на взаємовигідних умовах іноземних інвестицій.
• Народно-демократична партія виступає за перетворення України на один з центрів “світової торгівлі та системи міжнародних комунікацій” на основі як захисту вітчизняного виробника, так і сприяння залученню іноземних інвесторів.

Незважаючи на сприятливе географічне положення України, родючість ґрунтів та значну кількість громадян, зайнятих у виробництві та переробці сільськогосподарської продукції, аграрний сектор української економіки розвивається надзвичайно повільними темпами. Це, у свою чергу, значно ускладнює процеси реформування в інших галузях народного господарства. Тому й не дивно, що з початку 1990 року проблема виведення сільського господарства з кризи постійно знаходиться в епіцентрі уваги держави.

Забезпечення майнових прав селян

Чи не найголовнішим завданням перетворень в аграрному секторі економіки є забезпечення права власності селян на землю. Особливої актуальності це питання набуло у зв’язку з реформуванням колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). 

В процесі реорганізації КСП на засадах приватної власності на землю та майно виникло багато проблем, які одразу ж стали предметом жвавих дискусій. Деякі з них залишаються невирішеними і дотепер. 

Так, тривалий час висловлювались сумніви щодо доцільності поділу майна та землі колективних сільськогосподарських підприємств між їхніми членами. Прихильники такої позиції наводили досить вагомі аргументи. 

По-перше, наголошувалось на тому, що реорганізація КСП неодмінно призведе до порушення рівності прав селян на землю та майно. Скажімо, в процесі розпаювання одні члени реформованих підприємств можуть отримати високодохідне майно, яке може бути предметом застави при отриманні ними кредитів (зерно, насіння, сільськогосподарську техніку), а інші – майно, яке або взагалі не підлягає розпаюванню (наприклад, будівлі), або непридатне для ведення сільськогосподарського виробництва. Аналогічні проблеми виникнуть і при розподілі земельної власності колективних сільськогосподарських підприємств – земельні ділянки, як і майнові паї, можуть бути різними за якістю. Звичайно, досконалі методики оцінки землі (яких на цей час в Україні не існує) здатні певною мірою забезпечити реалізацію принципу рівності в процесі розпаювання. Однак і вони не враховують потенційних витрат власників на утримання землі: загальновідомо, що витрати робочої сили та коштів на значних за площею ділянках низької якості значно вищі за витрати на утримання невеликих ділянок кращої якості з тим самим рівнем врожайності. 

По-друге, масове виділення в натурі майнових та земельних паїв може призвести до стрімкого падіння сільськогосподарського виробництва та нищення матеріальної бази КСП. Крім того, значно скоротяться посівні площі, оскільки частину сільськогосподарських земель доведеться віднести до категорії земель транспорту: обслуговування селянами своїх ділянок вимагатиме прокладення мережі доріг. 

Зваживши на ці аргументи, ті, хто підтримав реформування КСП на засадах приватної власності на землю та майно, розробили власну концепцію реалізації майнових прав селян. Зміст її полягав у поєднанні двох протилежних за змістом принципів: забезпеченні, з одного боку, права безперешкодного виділення селянами своїх майнових та земельних паїв у натурі, а з іншого – збереження цілісності господарського використання землі та майна підприємств, що реформуються. Було запропоновано два варіанти втілення цієї концепції у життя. 

Перший з них полягає у передачі земель та майна КСП підприємству-правонаступнику (товариству з обмеженою відповідальністю, акціонерному товариству), яке використовує майнові паї та земельні частки членів реформованих КСП на правах оренди. При цьому селяни-орендодавці є учасниками (членами) господарства, що утворилось в процесі реорганізації. У разі виходу селян зі складу членів товариства, вони можуть виділити належну їм частку в такому ж порядку, як і при виході з КСП. Але такий спосіб вирішення проблеми навряд чи можна назвати вдалим, оскільки він, фактично, передбачає збереження КСП під виглядом інших форм господарювання. Це, у свою чергу, не відповідає меті та завданням реформи аграрного сектора економіки. 

Другий варіант передбачає створення членами реформованих КСП компаній, головним завданням діяльності яких буде передача землі та майна на конкурсних умовах в оренду фермерським господарствам та іншим приватним формуванням. Така модель у порівнянні з першою є більш досконалою, оскільки передбачає не лише можливість збільшення доходів селян за рахунок вільного вибору підприємства-орендаря, яке запропонує найприйнятніші для орендодавців умови, а й використання землі найбільш ефективними та прибутковими господарствами. Однак і такий підхід до вирішення проблеми не позбавлений недоліків: він не передбачає врегулювання відносин, пов’язаних з використанням спільного майна, порядку виділення в натурі належної селянину майнової (земельної) частки.

Створення ринку землі

Необхідною передумовою зростання обсягів сільськогосподарського виробництва, розвитку фермерських та інших приватних господарств є створення ринку землі. 

В Україні, як і в більшості держав, що створилися на терені СРСР, проблема становлення ринку земельних ресурсів набула не лише гострої економічної, але і соціально-політичної актуальності. Загалом, дискусії точаться навколо єдиного питання: бути чи не бути вільному продажу землі. 

Ті, хто виступають проти вільного відчуження земельних ділянок, вважають, що у разі відсутності будь-яких обмежень щодо їхнього продажу, платоспроможні покупці скуплять великі масиви сільськогосподарських угідь, що призведе до утворення величезних землеволодінь-латифундій; банки заволодіють значними земельними площами при переході землі, переданої підприємствами-виробниками у заставу під отримання кредитів, що може зумовити її нецільове використання; поширяться спекулятивні операції із земельними ділянками, внаслідок яких ціни на землю значно зростуть. 

Прихильники вільного продажу землі стверджують, що заборона відчуження земельних ділянок унеможливить кредитування під заставу землі (іпотечне кредитування), залучення у сільське господарство значних інвестицій, розвиток фермерства та інших приватних формувань. 

Цікаво, що у багатьох зарубіжних державах (у тому числі Польщі, Чехії, Угорщині) вдалося уникнути проблем, пов’язаних із включення землі в господарський обіг. Скажімо, у Данії на законодавчому рівні визначено максимальний розмір земельної ділянки, що може перебувати у власності однієї сім’ї. Тим самим обмежується монополізм на земельному ринку. 

Придбання банками землі може бути обмежене вимогою продати впродовж двох років землю боржника, отриману внаслідок неповернення отриманого кредиту (такий механізм діє в США). 

Спекуляції землями сільськогосподарського призначення можна запобігти шляхом, зокрема, встановлення високих податків на короткострокове землеволодіння, унеможлививши тим самим швидкий ринковий оборот землі, а отже – отримання прибутків з таких операцій. Існує і багатий зарубіжний досвід запобігання нецільовому використанню земельних ресурсів: в окремих державах законодавством передбачено розподіл земель на зони – сільськогосподарські, міські та дачні. При цьому переведення земель з однієї категорії до іншої можливе лише з дозволу відповідних державних органів.

Державна підтримка села

В процесі здійснення аграрних перетворень стало зрозуміло, що без належної державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників про успішне завершення реформування сільського господарства годі й думати. 

Традиційно в Україні сільське господарство підтримувалося за рахунок встановлення для товаровиробників різноманітних пільг. Зокрема, встановлювалися фіксовані ціни на основні види продовольчої сировини та гарантувалася її закупівля у державний резерв, відшкодовувалися втрати агропромислових підприємств від інфляції; колективні сільськогосподарські підприємства звільнялися від сплати податку на додану вартість. Також було запроваджено товарне кредитування виробників (для проведення посівних кампаній з державного резерву селянам виділялися паливно-мастильні матеріали та насіння, вартість яких відшкодовувалася за рахунок продажу майбутнього врожаю). 

Незважаючи на вжиті заходи, аграрний сектор економіки залишався в кризовому стані. Головним чином це було пов’язано з тим, що держава, надавши виробникам величезні пільги, не передбачила ні стимулів для збільшення ними виробництва, ні механізмів відповідальності за порушення договірних зобов’язань (аграрне підприємство-боржник не могло бути визнане банкрутом). В результаті вартість отриманих з державного резерву паливно-мастильних матеріалів, добрив, насіння переважною більшістю колективних сільськогосподарських підприємств відшкодована не була; суми залишеного за КСП податку на додану вартість (який згідно з законодавством повинен був спрямовуватись на розширення та переоснащення виробництва) використовувалися за нецільовим призначенням.

Тому виникла необхідність пошуку нових методів стимулювання аграрних виробників, які б передбачали надання державної підтримки лише найефективнішим господарствам. Зокрема, було запропоновано часткову компенсацію з державного бюджету відсотків по банківських кредитах, отриманих агропромисловими підприємствами; встановлення фіксованого сільськогосподарського податку та спрощеної системи звітності для виробників сільськогосподарської продукції; виділення з державного бюджету коштів на підтримку програм розвитку аграрного сектора.

Безумовно, запровадження часткової компенсації відсотків за кредитами є одним з найкращих шляхів державного стимулювання розвитку агропромислового комплексу, оскільки вимагає значно менших, порівняно з товарним кредитуванням, витрат бюджетних коштів, а з іншого боку – частково, на 50-60%, звільняє виробників від сплати відсотків за кредитами. Позитивно впливає на розвиток аграрного сектора і фіксований сільськогосподарський податок, оскільки підприємства, що його сплачують, звільняються від низки інших загальнообов’язкових платежів до бюджету.

Однак позиції прихильників такого підходу до державної підтримки сільського господарства поділяють далеко не всі. Наголошується, зокрема, на тому, що внаслідок доступності кредитів, як правило, для високорентабельних переробних підприємств (які здатні легко повернути банківські позички та відсотки за ними навіть в умовах відсутності часткової компенсації державою відсотків за кредитами, а також запропонувати банкам під отримані кредити набагато привабливіше, ніж виробники, майно), потреба у такій компенсації буде незначною і жодним чином не поліпшить становище господарств-виробників. Та й запровадження фіксованого сільськогосподарського податку для господарств без врахування їхньої прибутковості, як і виділення додаткових державних коштів для підтримки селян, зумовить необхідність у пошуку додаткових джерел наповнення державного бюджету.

Кредитування аграрних товаровиробників 

Виведення аграрного сектора економіки з кризового стану неможливе без фінансово-кредитної допомоги виробникам сільськогосподарської продукції з боку банківських установ та іноземних інвесторів. Саме тому створення сприятливих умов для здійснення капіталовкладень у цей сектор стало одним з головних завдань реформування сільського господарства. 

Особливої актуальності в Україні набула проблема довгострокового кредитування села. Потреба у такому фінансуванні обумовлюється насамперед тим, що технічне переоснащення господарств, будівництво необхідних для їхнього ефективного функціонування об’єктів не можуть здійснюватися за рахунок короткострокових кредитів. Водночас державою не було створено достатніх умов для зацікавленості банків у вкладанні в сільське господарство значних коштів на довготривалій (10-20 років) основі. 

Запропоновано два основних шляхи вирішення цієї проблеми. Перший з них – запровадження іпотечного кредитування селян (тобто, надання банками позик під заставу земельних ділянок). Прихильники такого способу залучення капіталу в АПК аргументують свою позицію тим, що банки будуть зацікавлені у виділенні господарствам-виробникам кредитів лише за умови забезпечення їхнього повернення заставою землі (мовляв, застаріле обладнання та будівлі сільськогосподарського призначення мало цікавитимуть фінансово-кредитні установи). іпотечне кредитування було б вигідне як банкам, так і виробникам: для перших надання кредитів є менш ризикованим, оскільки завжди існує можливість повернення позики за рахунок продажу заставленої землі; для других – виникає можливість модернізації виробництва та розширення будівництва. 

Слід відзначити, що з необхідністю запровадження такого кредитування у майбутньому погоджуються всі (розходження у поглядах спостерігаються лише стосовно питання, хто повинен здійснювати таке кредитування – Державний іпотечний банк, спеціалізований державний орган чи комерційні банки). В той же час низка перешкод законодавчого та економічного характеру – зокрема, неможливість вільного продажу земельних паїв, недосконалість методики оцінки землі (один гектар землі в Україні коштує в середньому 1000-2000 грн., в той час, як його реальна ціна становить 8000-9000 грн.) тощо – стали нездоланними перешкодами на шляху його впровадження. 

З огляду на це пропонуються й інші шляхи вирішення даної проблеми. Так, альтернативою іпотечному кредитуванню, на думку деяких фахівців, може стати довгострокова оренда селянами сільськогосподарських машин (фінансовий лізинг) та придатних для сільськогосподарського виробництва будівель. На відміну від грошового кредитування, лізинг не передбачає безпосереднього отримання виробниками коштів. Останні надаються банками виключно лізинговим компаніям, які використовують їх на купівлю необхідної сільськогосподарської техніки з метою її подальшої передачі в оренду. Тим самим значно знижується не лише ризик неповернення позики, але і витрати підприємств-орендарів.

Історія

Хід аграрної реформи в Україні прийнято розділяти на три основні етапи

Змістом першого етапу перетворень в аграрному секторі економіки, який тривав з 1990 по 1994 рік, була часткова передача землі з державної у колективну та приватну власність. Процес роздержавлення землі був ініційований Верховною Радою України 18 грудня 1990 року, коли законодавчим органом було прийнято Постанову “Про земельну реформу”. Вона визначила основоположні засади здійснення цієї реформи, її мету, проголосила всі землі України такими, що підлягають передачі у приватну, колективну власність та у користування підприємствам, установам і організаціям. На реалізацію положень цієї постанови протягом 1992 – 1993 років було прийнято цілу низку нормативних актів: Декрет Кабінету Міністрів “Про приватизацію земельних ділянок”, Закони “Про колективне сільськогосподарське підприємство” та “Про форми власності на землю”. Ними було закріплено державну, колективну та приватну форми власності на землю; забезпечено передачу у приватну власність громадянам присадибних ділянок, угідь для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного та гаражного будівництва; визначено статус колективних сільськогосподарських підприємств (КСП); створено умови для виникнення та розвитку фермерських господарств. 

Зважаючи на стрімке падіння виробництва сільськогосподарської продукції, на даному етапі аграрної реформи держава активізувала зусилля, спрямовані на підтримку сільськогосподарських підприємств. Основними формами стимулювання агропромислового комплексу були численні пільги (які, однак, не сприяли підвищенню зацікавленості відповідних підприємств у збільшенні обсягів виробництва) та товарне кредитування з усіма притаманними йому недоліками. Тому й не дивно, що темпи сільськогосподарського виробництва продовжували стрімко знижуватись. Найбільший спад відбувся у колективних сільськогосподарських підприємствах (реформованих колгоспах): якщо виробництво сільськогосподарської продукції особистими підсобними та фермерськими господарствами протягом 1990-1994 років зросло на 5,4%, то в КСП – знизилось майже у півтора рази.

З огляду на це зміст другого етапу аграрної реформи полягав у реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно. Виконання цього завдання тривало з 1994 по 1999 рік. Указами Президента “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям” від 8 серпня 1995 р. передбачалось завершення передачі земель у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та проведення їх паювання. Але внаслідок того, що Укази не передбачали виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості), реального забезпечення селян землею, реформування сільськогосподарських підприємств не відбулося.

Не залишилися поза увагою держави і проблема створення сприятливих умов для діяльності сільськогосподарських виробників. Найголовнішим кроком у цьому напрямку стало прийняття Законів “Про фіксований сільськогосподарський податок” від 17.12.1998 р. та “Про оренду землі” від 6.10.1998 р. Перший з них значно спростив систему оподаткування виробників сільськогосподарської продукції, оскільки підприємства-платники фіксованого податку звільнялися від сплати цілої низки платежів до бюджету. Врегулювання відносин, пов’язаних з орендою землі, сприяло не лише захисту прав селян-орендодавців, але й створенню умов для розширення виробництва сільськогосподарської продукції підприємствами-орендарями.

Прийняття Конституції України, нормами якої не було передбачено існування колективної власності, зумовило потребу в подальшому реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств та забезпеченні їхніх членів землею і майном.

Початок третього етап аграрної реформи в Україні пов’язують з підписанням главою держави 3 грудня 1999 року Указу “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. На відміну від попередніх Указів Президента, ним було передбачено не лише розпаювання земель КСП, але і виділення земельних паїв на місцевості та їх передачу в приватну власність членам КСП.

Сьогодні

Президентська нормотворчість значною мірою прискорила вирішення багатьох наболілих проблем агропромислового комплексу та активізувала законодавчу роботу у відповідній сфері. Поряд з цим, врегулювання окремих спірних питань цієї реформи триває і нині. 

Забезпечення майнових прав селян

У процесі здійснення аграрної реформи не втратила своєї актуальності проблема забезпечення селян землею та майном.

Укази “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” та “Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян в процесі реформування аграрного сектора економіки”, датовані відповідно 3 грудня 1999 р. та 29 січня 2001 року, закріпили право селян на безперешкодне виділення в натурі належної їм частки майна та земельних угідь КСП. Однак чітких механізмів реалізації цього права ні указами глави держави, ні прийнятими на розвиток їхніх положень нормативними актами уряду та Міністерства аграрної політики передбачено так і не було. Зокрема, забезпечення майнових прав селян в процесі реорганізації КСП звелося до видачі земельних та майнових сертифікатів, визначення методики оцінки майна колективних сільськогосподарських підприємств та встановлення мінімального розміру орендної плати за пай (не менше одного відсотка його вартості).

Не сприяло реалізації майнових прав членів реформованих КСП і те, що Указами Президента було наголошено на необхідності збереження цілісного господарського використання землі та майна підприємств, що реформувались. Це призвело до того, що на практиці реорганізація КСП на засадах приватної власності на майно та землю відбулася лише формально: керівниками новостворених приватних формувань залишились колишні голови КСП, а самі господарства продовжували використовувати землю колишніх членів реорганізованих підприємств, щоправда, на умовах оренди.

Створення ринку землі

В результаті підписання Президентом України Указу “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” близько шести з половиною мільйонів українських громадян отримали свідоцтва на право на земельну частку (пай). Незважаючи на те, що чинне законодавство не визначило порядок відчуження земель сільськогосподарського призначення, мали місце непоодинокі випадки скупівлі земельних сертифікатів за безцінь. Лише у 2000 році кількість проданих та подарованих свідоцтв на право на пай порівняно з 1999 роком зросла у 6 разів (у Вінницькій, Кіровоградській та Черкаській областях – у 18-25 разів). Тому Верховна Рада України 18 січня 2001 року прийняла Закон “Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)”, який до прийняття Земельного кодексу України заборонив власникам земельних часток будь-яким способом відчужувати паї (у тому числі шляхом укладання угод купівлі-продажу, міни, дарування). Поряд з цим закон дозволив передавати земельні частки у спадщину, викупати їх для державних та громадських потреб. Цікаво, що аналогічні норми містить і проект Земельного кодексу у новій редакції: ним встановлено тимчасову заборону на відчуження земельних ділянок. Формування ринку землі стане можливим лише після прийняття законів, які визначать методику оцінки землі та порядок реалізації земельних ділянок, переданих банкам у заставу під отримання кредитів. 

Державна підтримка села

Починаючи з 2000 року, державна підтримка сільського господарства отримала нове змістовне наповнення. Якщо раніше держава намагалася стимулювати розвиток всіх без винятку господарств, то у нинішніх умовах вона підтримує переважно тих, хто на практиці довів ефективність своєї діяльності. 

Перш за все, Постановою Кабінету Міністрів “Про додаткові заходи щодо кредитування комплексу сільськогосподарських робіт” від 25 лютого 2000 було запроваджено часткову компенсацію відсотків по банківських кредитах, отриманих господарствами. Таке нововведення стало в нагоді лише тим підприємствам, які розширювали виробництво продукції та були беззбитковими: очевидно, що банки відмовились від кредитування нерентабельних господарств – надто високим був ризик неповернення наданих позик. 

Ще одним напрямом державної підтримки сільського господарства стало надання виробникам пільг при оподаткуванні їхньої діяльності. Законом “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років” прямо заборонено вносити до законодавства зміни, що можуть спричинити збільшення податкового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників; передбачено звільнення від податку на додану вартість операцій, пов’язаних з реалізацією продовольчої сировини (при цьому ПДВ залишається у розпорядженні підприємств і використовується для технічного переоснащення виробництва). 

Реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно зумовила необхідність вирішення проблеми заборгованості цих підприємств перед бюджетом. Було запропоновано досить простий шлях врегулювання цього питання: відповідним законом, прийнятим Верховною Радою 18 січня 2001 року, борги сільськогосподарських підприємств перед державою було зменшено на суму заборгованості останньої перед виробниками та переробниками сільськогосподарської продукції. Що ж стосується залишку боргу, то він, згідно із Законом, повинен бути повернений державі рівними частинами протягом восьми років. 

Кредитування аграрних товаровиробників

Компенсація державою частини відсотків по банківських кредитах, отриманих сільськогосподарськими підприємствами, певною мірою сприяла залученню банківського капіталу в агропромисловий комплекс. Але умов для здійснення довгострокових капіталовкладень в сільське господарство створено так і не було (хоча в перспективі, як випливає із Закону “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років”, такі умови буде створено – окремою статтею цього нормативного акту передбачено внесення змін до банківського законодавства, які передбачатимуть надання пільг при оподаткуванні тим банкам, що кредитують аграрний сектор). 

Тому, починаючи з 2001 р., головні зусилля держави спрямовуються на розвиток лізингу як альтернативи грошовому кредитуванню. Так, Указом Президента “Про додаткові заходи щодо дальшого розвитку лізингу в аграрному секторі економіки” від 23 лютого 2001 року було передбачено створення Національної акціонерної компанії “Украгролізинг”. Мета діяльності “Украгролізингу” – організація та здійснення інженерного та матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств, надання виробникам послуг, пов’язаних з виконанням сільськогосподарських робіт, використанням сільськогосподарської техніки на умовах оренди, технічного обслуговування цієї техніки тощо.

Безумовно, такий спосіб залучення коштів в агропромисловий комплекс заслуговує на позитивну оцінку. Але подальше розширення використання лізингу в агропромисловому комплексі вимагає від держави створення умов для повноцінного функціонування приватних лізингових компаній.

Позиції політичних сил

Процес реформування аграрного сектора економіки, розпочатий Верховною Радою ще у 1990 році, на сьогоднішній день далекий від завершення. Це зумовлено насамперед тим, що представлені у парламенті партії по-різному бачать шляхи вирішення основних проблем агропромислового комплексу. При цьому найпалкіші дискусії точаться навколо двох питань – доцільності створення ринку землі та необхідності державної підтримки сільськогосподарських виробників.

Створення ринку землі

Проти приватної власності на землю та перетворення її на товар виступають три партії – Комуністична партія України (КПУ), Прогресивна соціалістична партія (ПСПУ) та Соціалістична партія (СПУ). При цьому негативне ставлення до формування в Україні ринку землі аргументовано тим, що для вільної купівлі-продажу земельних ресурсів не виникло достатніх економічних та правових підстав. Так, лідери цих партій наголошують на тому, що закріплення приватної власності селян на землю, як і розпаювання майна КСП та реорганізація останніх, призведуть до скупівлі великих земельних площ потужними фінансовими структурами та іноземцями за цінами, в десятки разів нижчими за ринкові. Як наслідок – масове зубожіння селян, перетворення їх на найманих робітників великих виробників, знищення науково обірунтованої системи землеробства (сівозмін), руйнація соціальної інфраструктури села тощо. На думку Н.Вітренко та П.Симоненка, для перетворення землі на товар не існує і правових підстав: відповідно до ст.13 Конституції, Декларації про державний суверенітет України, земля є об’єктом права власності Українського народу, а не власності окремих громадян.

Решта представлених у парламенті партій в цілому підтримують ідею формування земельного ринку. Водночас всі вони погоджуються з тим, що на законодавчому рівні необхідно закріпити такі механізми купівлі-продажу землі, які б забезпечили продовольчу безпеку держави та захист прав селян. Український Народний Рух виступає за зменшення державного втручання у відносини, пов’язані з купівлею-продажем землі, запровадження земельних аукціонів, тимчасову заборону купівлі земельних ділянок іноземними громадянами та підприємствами. Аналогічні позиції відстоюють Народний Рух України та Партія “Реформи і Порядок”. Партія регіонів України у своїй Програмі наголошує на необхідності широкого застосування можливостей оренди і застави землі, створення іпотечних банків. Народно-демократична партія України та Аграрна партія України виступають за приватизацію землі, її довгострокову оренду з правом успадкування, а також за продаж права на оренду на відкритому ринку. Наголошується на необхідності забезпечення землею працівників соціальної сфери сільської місцевості та виключно громадян України. Соціал-демократична партія України (об’єднана), як і більшість партій центристського спрямування (Партії “Батьківщина”, “Трудова Україна”, “Демократичний Союз”, “Яблуко”, “Солідарність”, а також Партія зелених України), підтримуючи ідею вільної купівлі-продажу земельних ділянок, вважає, що земля повинна належати тим, хто на ній працює. При цьому держава повинна забезпечити захист прав селян на землю, сприяти ефективному використанню основного природного багатства України. 

Необхідно зазначити, що більшість представлених в парламенті політичних сил підтримала ідею введення тимчасової (до прийняття Земельного кодексу України у новій редакції) заборони на відчуження селянами отриманих ними в процесі реорганізації КСП земельних паїв. Відповідний законопроект 18 січня 2001 р. був підтриманий 276 голосами народних депутатів. 

Державна підтримка села

З необхідністю державної підтримки села погоджуються практично всі. Водночас форми такої підтримки та її обсяг політичними партіями бачаться по-різному. Комуністична партія України вважає, що державна підтримка сільського господарства повинна передбачати планування сільськогосподарського виробництва, встановлення державного замовлення на основні види продовольчих товарів, приведення у відповідність цін на промислову продукцію та продовольчу сировину, оптимальне оподаткування виробників, цільове фінансування та пільгове кредитування сільського господарства, захист внутрішнього ринку від імпортних товарів. У новій редакції програми Соціалістичної партії України передбачено наступні форми державного стимулювання агропромислового комплексу: залучення державних коштів для модернізації і відновлення матеріально-технічної бази господарств-виробників, компенсація частини відсотків за кредитами, отримані сільськогосподарськими підприємствами, впровадження в аграрному секторі економіки стимулюючої податкової політики, фінансування найбільш важливих цільових програм (відновлення родючості земель, насінництва та племінної справи тощо). Прогресивна соціалістична партія України наголошує на необхідності впровадження прямої та непрямої форм державного стимулювання аграрного виробництва. Пряма державна підтримка передбачає надання пільгових кредитів для виробників, державне замовлення продукції за вигідними для селян цінами. Непряма підтримка може здійснюватися шляхом фіксації державою цін на паливно-мастильні матеріали та електроенергію, захисту національного виробника від імпорту продовольчої сировини. Український Народний Рух, Народний Рух України та Партія “Реформи і Порядок” наполягають на фінансовій підтримці державою лише тих товаровиробників, які довели здатність до ефективного господарювання в ринкових умовах. Ці партії виступають проти практики постійного списання заборгованості збитковим та нерентабельним підприємствам. Водночас вони підтримують державне стимулювання наукових досліджень в агропромисловому комплексі (зокрема, селекційної роботи), вимагають створення умов для залучення державних та приватних коштів у сільське господарство. Програмні документи Аграрної партії України та Народно-демократичної партії України передбачають надання державою підтримки машинобудівним підприємствам та банківським структурам, діяльність яких пов’язана з сільським господарством. Центристські партії (“Батьківщина”, “Демократичний Союз”, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), “Трудова Україна” та “Яблуко”) виступають за надання підтримки насамперед рентабельним сільськогосподарським підприємствам, що досягли значних успіхів на ниві виробництва продовольчої сировини. Вони вимагають запровадження стимулюючої податкової політики у галузі аграрного виробництва, підтримують державне фінансування пріоритетних програм на селі.

Приватизація тривалий час знаходиться у центрі уваги українського суспільства, що пов’язується з неабиякою роллю роздержавлення в реформуванні економіки, а також із зосередженням навколо об’єктів приватизації цілої низки різноманітних фінансових та політичних інтересів. 

Під приватизацією слід розуміти продаж (або відчуження іншим способом) майна, що знаходиться у державній власності, фізичним та юридичним особам, які відповідно до закону мають право виступати в ролі покупців цього майна. Приватизаційний процес, за своєю суттю, полягає у переході права власності на певний об’єкт від держави до приватних підприємств, господарських товариств та інших організацій, заснованих на недержавній формі власності, а також до фізичних осіб.

Власність та її перехід від одних до інших не залишають байдужими нікого. Саме тому час від часу приватизаційні питання стають приводом для політичних баталій між представниками різних політико-фінансових груп, різних гілок влади. При цьому, попри проголошені цілі, основний вплив на процес роздержавлення здійснюють чинники не економічної доцільності, а політичної необхідності та індивідуальної зацікавленості окремих осіб та груп у конкретних результатах ходу приватизації того чи іншого об’єкту.

Уся історія української приватизації будувалась навколо вирішення кількох основних проблемних питань, а саме визначення :

• цілей, які ставились перед приватизацією державного майна;
• кола осіб, які допускались до процесу роздержавлення;
• напрямів використання коштів, одержаних від продажу державного майна.

Залежно від того, які відповіді давались на ці питання і залежало те, якою була приватизація у конкретний період часу, яким способом вона здійснювалась, хто брав у ній участь та інше. 

Цілі приватизації 
Світовий досвід приватизації свідчить, що приватизація, у загальному економічному розумінні, має на меті досягнення таких орієнтирів як економія коштів та підвищення продуктивності. Проте, ця загальна формула змінюється і «обтяжується» новими цілями залежно від національних особливостей, історичних суспільно-економічних умов, у яких здійснюються перетворення.

Це можна яскраво зобразити на прикладі України, де на приватизацію покладались надії забезпечення досягнення цілого ряду цілей політичного, соціального та економічного характеру.

Серед усього «букету» приватизаційних дороговказів, що супроводжували небезболісний процес переходу майна до нових власників, треба виділити такі цілі, на які офіційно або негласно спрямовували приватизацію в Україні:

Ці цілі мали різний вплив та значення в різні історичні періоди ходу української приватизації, більшість з них тісно пов’язані й легко поєднуються одна з одною. Хоча таке поєднання часто має місце лише в наукових роботах та численних декларативних концепціях, які супроводжують процес приватизації в Україні, але рідко повною мірою реалізуються в житті. 

Останнім часом палкі дискусії політичного та економічного змісту викликає проблема надання приватизації виключно фіскального характеру, тобто орієнтації усього процесу роздержавлення на поповнення Державного бюджету України та фінансування за рахунок коштів, отриманих від продажу державного майна, загальних видатків бюджету. 

Не може викликати сумніву необхідність погашення заборгованості зі сплати зарплати, фінансування у необхідному розмірі бюджетної сфери, програм соціального захисту, що може бути здійснене, зокрема, за рахунок приватизаційних надходжень. Тому в умовах браку бюджетних коштів та необхідності здійснення великих платежів іноземним кредиторам кошти від приватизації перетворюються на значний фінансовий ресурс, яким уряду важко нехтувати й втриматись від зарахування до дохідної частини держбюджету.

Проте подібне спрямування, підкріплене жорстким графіком бюджетних надходжень від приватизації, не залишає можливості або максимально ускладнює досягнення мети, яка мала б бути визначальною – пошук ефективного власника, спроможного професійно управляти власністю, залучати інвестиції у розвиток підприємства, здійснювати оновлення виробництва тощо.

Існує і третій варіант розвитку, який передбачає залучення стратегічного інвестора, який, купуючи за значні кошти акції державного підприємства, у подальшому вкладає додаткові ресурси в його технічну модернізацію, робить його прибутковим, зберігає або навіть збільшує кількість робочих місць, справно сплачує податки. Проте такий хід подій у силу цілого ряду об’єктивних причин, які будуть розкриті нижче, в умовах України є дуже рідкісним і скоріше винятком, аніж звичайною практикою.

Хибність абсолютної спрямованості на використання приватизаційних коштів для покращення ситуації з бюджетними доходами пояснюється тим, що, по-перше, поспішність та поверховість у підходах до приватизації об’єктів державної власності часто призводить до протилежних результатів (бюджет не отримує заплановані надходження, а підприємство – ефективного власника), по-друге, губиться основне значення приватизації, яке за масштабністю та перспективністю економічних результатів важить набагато більше за порівняно невеликі поточні надходження, якими можна закрити окремі бюджетні «дірки». Цим значенням у більшості країн (як розвинених західних, так стрімко зростаючих в економічному плані країн Центрально-Східної Європи) є «підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки»?.

До того ж, пріоритетність залучення ефективного власника обгрунтовується також тим, що подібний підхід є значно далекогляднішим, оскільки успішно працюючі підприємства у подальшому, крім іншого, забезпечать надходження набагато більших коштів до державного бюджету у вигляді сплачених податків.

Використання приватизаційних коштів

З цілями приватизації, особливо тими, які мають фіскальний характер (фіскальний, бо спрямовані на поповнення фіску – тобто, державної скарбниці або бюджету), пов’язане питання вибору шляхів використання доходів від продажу державного майна. 

Слід зазначити, що дискусії викликає вже навіть те чи можна ці надходження вважати доходами держави. Подібні сумніви супроводжуються міркуваннями про те, що не може бути доходом продаж того, що було виробленим або заробленим попередніми поколіннями. 

Спрямування коштів від приватизації на фінансування дефіциту бюджету виправдовують необхідністю виконання державою своїх зобов’язань як перед своїми громадянами, яким держава гарантує соціальні захист та допомогу, так і перед іноземними кредиторами, які вимагають сплати зовнішніх боргів. Подібне використання коштів, отриманих від продажу державного капіталу, часто називають не інакше, як «проїдання». 

Грошовий характер приватизації виправдовують також твердженням про те, що витрачання компанією-покупцем значних коштів на придбання об’єкту приватизації спонукає цього інвестора дбайливо ставитись до придбаного підприємства, намагатися збільшити його дохідність з метою повернення вкладених коштів. Це, у свою чергу, може бути досягнуто переважно за рахунок пошуку нових ринків збуту, покращення управління, зменшення витрат, вкладень у модернізацію виробництва тощо. 

На противагу цьому зазначається, що цієї цілі можна досягнути (при цьому, як правило, набагато швидше та простіше) також шляхом «виснаження» ресурсів підприємства, розпродажу його активів, виведення всього отриманого прибутку та іншими способами. 

Жорстка бюджетна прив’язка приватизації також критикується за те, що часто надходження від приватизації спрямовуються через бюджет на виплату державних боргів, зокрема зовнішніх, тим самим гроші, отримані від продажу державної власності «виводяться» з національної економіки та працюють на економіку іншої країни. 

Крім того, включення приватизаційних надходжень до дохідної частини бюджету розглядається як досить ризикований крок, пов’язаний з нестабільністю та непередбачуваністю процесу роздержавлення в Україні. Ця нестабільність та невизначеність переноситься і на весь процес виконання плану доходів до державного бюджету. 

Логічнішим та більш далекоглядним є вкладення (інвестування) приватизаційних надходжень у нові технології та оновлення застарілих основних фондів підприємств (їх переважно складають засоби виробництва та капітальні будівлі). 

Ці вкладення через певний час мають повернутись у вигляді зростаючого виробництва, збільшення податкових надходжень до бюджету та посилення спроможності українських підприємств конкурувати світовому ринку торгівлі. 

Подібна політика узгоджується з перспективним баченням якісного розвитку економіки країни (покращення структури економіки в бік збільшення частки ринку послуг, зменшення енерговитратності виробництва, покращення якості товарів та послуг тощо), який не обмежуються досягненням поточних кількісних результатів (отримання максимального розміру надходжень до Державного бюджету за рахунок продажу великої кількості важливих для економіки та національної безпеки країни підприємств). 

Крім того, невіднесення приватизаційних надходжень до дохідної частини бюджету цілком відповідає світовій практиці, де гроші від приватизації не вважаються доходами бюджету.

Учасники приватизаційного процесу 
Від того, хто чинним законодавством допускається до участі в приватизації державного майна, залежить часто й те, які цілі ставляться перед самою приватизацією та чи будуть вони досягнуті. 

При цьому визначення кола учасників процесу роздержавлення є переважно питанням політичним, яке залежить від загальної політики держави у сфері приватизації. 

Обмеження доступу іноземців (іноземних громадян та компаній) під час продажу державного майна пояснювалось побоюваннями в тому, що «Україну скуплять іноземці». Хоча подібна позиція і є дуже спрощеною, проте частково виправдовується необхідністю забезпечення національної безпеки (особливо стосовно об’єктів, що становлять важливе значення для обороноздатності країни та екологічної безпеки населення). 

Крім того, присутність іноземного капіталу інколи розцінюється негативно через те, що останній зорієнтований, насамперед, на досягнення власних економічних чи політичних цілей, які можуть суперечити українським інтересам. Як приклад наводиться можливий механізм усунення потенційного чи реального конкурента шляхом його купівлі під час приватизації та наступного закриття. 

Аргументом інколи виступає і те, що іноземні підприємства мають на меті одержання швидкого прибутку, незважаючи на можливе виснаження виробництва та його поступового зупинення. 

Проте, не менше доводів і в тих, хто не вбачає в іноземному капіталі загрози національній економіці, а, навпаки, надає йому важливого значення в успішному реформуванні економіки країни. 

 Прибічниками подібних поглядів приватизація розглядається як один з механізмів залучення іноземних інвестицій, необхідних для загального оздоровлення економіки України. 

При цьому вкладення коштів у національну економіку шляхом купівлі об’єктів власності супроводжується привнесенням прогресивних знань про економічні механізми реформування, випробувані протягом тривалого часу в західних демократіях; запровадженням сучасного менеджменту (управління) підприємствами; встановленням тісніших зв’язків з міжнародним фінансовим капіталом у вигляді потужних банків та інвестиційних компаній, що дозволяє у подальшому залучити й позичковий капітал у вигляді наданих кредитів, які не можуть бути забезпечені внутрішніми інвесторами; відкриттям нових ринків збуту для українських товарів та відповідного збільшення експорту. 

Суперечки серед політичних сил викликає і встановлення бар’єру для участі в приватизації державного майна для компаній, які зареєстровані в так званих офшорних зонах (територіях або цілих державах зі спеціальними режимами оподаткування для компаній, які здійснюють свою діяльність за їх межами, проте зареєстровані та сплачують податки на цих територіях). Вважається, що саме в ці зони виводиться тіньовий капітал, зароблений в Україні. Обмежуючи участь українських компаній в покупці об’єктів приватизації, основний наголос робиться на залученні іноземного інвестора, який, проте, не завжди є зацікавлений брати на себе високі ризики та вкладати гроші в українську економіку. 

З одного боку, позитивні сторони приходу в Україну потужних іноземних компаній є досить вагомими, проте досвід проведення грошової приватизації, спрямованої виключно на іноземного інвестора, свідчить, що Україна не є достатньо інвестиційно привабливою і сподівання на велику конкуренцію між іноземними компаніями при покупці об’єктів приватизації не виправдовуються. 

До того ж, часто за іноземними інвесторами ховається російський капітал, який мало чим відрізняється від українського з точку зору ведення бізнесу, проте є заможнішим за український. 

Отже, “реальні” іноземні компанії (зареєстровані не в офшорних зонах та не в Росії) дійсно володіють більшими фінансовими ресурсами, кращим менеджментом та працюють не за традиційними для пострадянських країн, у кращому випадку, напівлегальними схемами. Крім того, поява справжнього – неофшорного і навіть неросійського – власника є певним стабілізуючим чинником для усієї економіки, адже він не миритиметься з регулярними змінами правил гри та зловживаннями владним становищем. 

Але існує і інший бік приватизації виключно для іноземців, який лежить у площині як національної безпеки, так і досягнення найбільшого економічного ефекту. Не можна повністю виключати ймовірність загрози національній економічній безпеці у разі переважного переходу до іноземного власника стратегічних галузей, наприклад, енергетики. Також подібні обмеження не сприяють посиленню конкуренції у ході продажу важливих об’єктів, створюють можливість потенційним іноземним покупцям, використовуючи своє виключне становище, нав’язувати власні умови, які часом не цілком відповідають українським інтересам. 

Як свідчить практика, пільгове становище іноземних компаній не завжди приносить бажаний результат, і лише змушують зацікавлені українські фінансові групи звертатися до інших механізмів участі в розподілі власності: діяти через третіх осіб або використовувати позаприватизаційні процедури. 

Тому, як інший можливий варіант розглядається вільний доступ до участі в приватизації будь-яких учасників, незалежно від географічного місця їхньої реєстрації. При цьому зазначається, що таким чином буде досягнуто кілька цілей: повернення в Україну вивезеного капіталу (який часто виводиться у зв’язку з небажанням сплачувати надмірні податки, незахищеністю підприємців від зловживань з боку посадових осіб), збільшення надходжень від приватизації (внаслідок конкуренції вітчизняного та іноземного капіталу) та забезпечення економічної безпеки (недопущення одноособового лідерства в певній галузі чи сфері неукраїнських компаній).

Історія питання

Приватизація в Україні пройшла складний шлях, на якому були як кардинальні зміни напряму приватизаційного процесу, так і моменти його повної зупинки. Часто у цьому процесі політики було більше, ніж економічних розрахунків, що не могло не позначитись на результатах окремих етапів та приватизації в Україні в цілому. 

Не зупиняючись на підготовчому етапі, який розпочався ще за часів радянської України у 1988 році, стисло охарактеризуємо хід приватизації в незалежній Україні, її здобутки та втрати.

Приватизація шляхом оренди з викупом

У 1992-1995 роках панувала змішана грошова-сертифікатна форма роздержавлення. Роль сертифікатної приватизації на цьому етапі була незначною, основним способом зміни форми власності з державної на іншу виступала оренда з правом викупу, яка передбачала передачу в оренду підприємства трудовому колективу з наступним правом його придбання за незначні кошти. 

Існування саме такого способу пояснювалось відсутністю у громадян коштів для придбання об’єктів за реальною вартістю і спрямованістю тогочасної приватизації на формування ринкових умов, що можна було досягнути, як тоді вважали, за допомогою майже безкоштовної передачі підприємств у власність трудових колективів, перетворення більшості працівників на власників. На руку подібний спосіб приватизації був і директорам цих підприємств, які керуючи орендованим підприємством не несли жодної відповідальності за використання та управління цими об’єктами. 

Цілями на цьому етапі приватизації виступали формування прошарку власників, позбавлення держави необхідності підтримувати неприбуткові підприємства, зняття соціальної напруги, викликаної падінням рівням життя, за допомогою роздачі державного майна та надання пільг трудовим колективам у ході приватизації їхніх підприємств. Саме існування таких пільг виключно для трудових колективів підприємств викликало заперечення подібного ходу приватизації. Наголос на оренді та оренді з викупом означав неможливість використання приватизаційних майнових сертифікатів (які з’явились ще в 1992 році, проте активно почали використовуватись лише з 1996 року) тими громадянами, які не були зайняті у сфері матеріального виробництва та обслуговування (наприклад, були працівниками бюджетних установ). 

В умовах різкого погіршення соціально-економічних умов життя більшості населення України саме приватизація почала розглядатись як основна причина відсутності змін на краще. Часто приватизація сприймалась як «розпродаж країни», що підкріплювалось також наявністю численних зловживань у процесі роздержавлення на різних владних рівнях. 

Усе це зумовило прийняття політичного рішення народними депутатами про зупинення приватизації (так званий мораторій тривав з липня 1994 до травня 1995 року), яка стала заручником політичних суперечок. 

Перший етап української приватизації характеризувався також початком становлення структури та організацією діяльності центрального приватизаційного відомства – Фонду державного майна України та розробкою законодавчої бази приватизації.

Сертифікатна приватизація

Період з другої половини 1995 року до кінця 1999 року прийнято називати часом масової приватизації, оскільки саме в цей період переважала приватизація з використанням різноманітних приватизаційних паперів (приватизаційні майнові сертифікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки, земельні бони). 

Хоча формально сертифікатна приватизація мала розпочатись повним ходом ще в 1993 році, відсутність подібних цінних паперів у паперовому вигляді викликало відсутність зацікавленості в їхньому широкому використанні (так звані депозитні рахунки, що існували не були зрозумілі більшості населення). Лише після створення національної мережі сертифікатних аукціонів та випуску сертифікатів у паперовому вигляді цінних паперів розпочався етап масової приватизації за приватизаційні сертифікати. 

Вибір саме таких неконкурентних способів приватизації (оренда з викупом, продаж за цінні папери) пояснювався відсутністю в Україні достатнього приватного капіталу (при неготовності суспільства до появи іноземного капіталу), повноцінного ринку, довіри населення до приватної власності. Це робило неможливим застосування на перших етапах приватизації традиційних моделей – продажу на фондовому ринку, на ринку нерухомості. До того ж, самі такі форми продажу державного майна були результатом політичного компромісу, коли навіть представники лівих політичних сил (комуністи, соціалісти) погоджувались на приватизацію, в якій частка державної власності мала перейти до кожного громадянина України. 

З часу проведення масштабної за кількістю населення, що взяло участь (громадяни України отримали близько 46 мільйонів приватизаційних майнових сертифікатів, на 48 аукціонах за майнові сертифікати та 31 аукціоні з продажу за компенсаційні сертифікати було продано акції близько 7 тисяч підприємств, громадяни України отримали акції на суму 1,7 млрд. гривень), приватизації виникало багато суперечок з приводу оцінки результатів сертифікатної приватизації.

Оцінка сертифікатної приватизації в Україні

Грошова приватизація 

Кінець сертифікатної приватизації ознаменувався початком масштабної грошової приватизації з кінця 1999 року, коли основною метою продажу державного майна стали виступати надходження до державного бюджету грошових коштів. Для цього етапу індивідуальної грошової приватизації, яка триває і зараз, характерні такі риси, як:

• виставлення на продаж за гроші контрольних пакетів акцій (більше 50%) стратегічних підприємств;
• встановлення чітких щорічних розмірів надходжень від приватизації до Державного бюджету;
• врахування особливостей кожного підприємства при його продажу, зокрема проведення передприватизаційної підготовки з метою оздоровлення підприємства, що виставляється на продаж, збільшення його інвестиційної привабливості;
• вибір способу приватизації підприємства, виходячи з його фінансового стану та аналізу попиту на нього з боку потенційних покупців;
• обмеження можливих покупців об’єктів державної власності поняттям «промисловий інвестор» (інвестор, тобто компанія, що вкладає гроші, який працює на тій же ділянці ринку, що й об’єкт приватизації – або у вигляді виробництва подібної продукції, або виробництва сировини для випуску цієї продукції. Інакше кажучи, покупець стратегічно важливих для економіки країни підприємств повинен мати досвід роботи в тій сфері, де працює об’єкт, що приватизується) тощо.

Більшість нововведень, передбачених державною програмою приватизації на 2000-2002 роки, яка закріпила нові підходи до процесу продажу державного майна, спрямовані на залучення стратегічного інвестора (переважно іноземного, який володіє більшими фінансовими можливостями), отримання значних надходжень від приватизації до бюджету. 

При цьому введення поняття «промислового інвестора» спрямоване на те, що від участі в приватизації будуть усунуті компанії, які сподіваються отримати швидкі прибутки від придбаних об’єктів без вкладення грошей в їх розвиток, зокрема компанії, зареєстровані в офшорних зонах (суперечливість такого підходу була відображена вище). 

Поясненням подібної боротьби з офшорними компаніями виступає практика проведення приватизації протягом 1998-1999 років, коли офіційно покупцями об’єктів приватизації виступали іноземні інвестори, проте реальними власниками були вітчизняні компанії та групи впливу. При цьому більшість прибутків виводилась з України, а самі підприємства почали показувати негативні економічні показники роботи (ставали офіційно збитковими, припиняли сплачувати податки тощо). 

В ідеалі на приватизовані підприємства мав прийти власник, який здатний був би не лише сплатити максимальну ціну за придбані об’єкти приватизації, але й забезпечити його розвиток. Проте, практика проведення грошової приватизації показала, що часто досягнення одночасно двох цілей – пошук ефективного й здатного підняти виробництво власника з довгостроковими інтересами та забезпечення помісячного графіку надходжень коштів від приватизації до Державного бюджету України стає неможливим.

Проте, попри наявний негативний досвід проведення приватизації, не варто забувати й про здобутки, яких немало. Так, на початок 2001 року близько 60% загального обсягу промислової продукції в Україні було вироблено саме приватизованими підприємствами. При цьому цим підприємствам належить лише третина вартості основних фондів промисловості.

Сучасний стан

Третій рік в Україні триває грошова приватизація, яка викликала багато суперечок та скандалів навколо приватизації окремих підприємств чи навіть цілих галузей.

Тіньова приватизація

Особливістю сьогочасного стану приватизації виступає той факт, що більшість важливих підприємств, які приносять хоча б якийсь прибуток (офіційний або прихований), розподілені між тими чи іншими фінансово-політичними «групами впливу» або окремими власниками. При цьому контроль над підприємством може мати місце в непрямій формі, за допомогою підставних компаній, через треті особи або шляхом встановлення виключних економічних контактів з цим підприємством (повне забезпечення цих підприємств сировиною або забезпечення реалізації більшості виробленої продукції). 

Цей стан визначає складність прозорої приватизації частки держави в певному підприємстві (йдеться переважно про приватизацію частки в статутному фонді акціонерного товариства, що належить державі). Названі групи впливу, не бажаючи втрачати контроль над підприємствами або цілими галузями, не зацікавлені в приході на ці підприємства нових власників, у тому числі іноземних інвесторів. Одночасно вони не мають бажання, а інколи й можливості брати участь в легальній приватизації цих об’єктів та сплачувати за них значні кошти. 

Тому значного поширення набули так звані «тіньові» або «альтернативні» способи приватизації державного майна. Підґрунтям існування подібних можливостей є наявність численних лазівок у чинному законодавстві, яке залишає безліч варіантів уникнення конкурентних процедур продажу державного майна чи пакетів акцій шляхом, наприклад, створення на базі державного підприємства спільного підприємства, здійснення додаткового випуску акцій з метою «розмивання» державної частки в статутному фонді акціонерного товариства, продажу державними холдингами належних їм акцій державних підприємств, продажу активів за борги або в ході процедури банкрутства. 

Так, наприклад, одна зі схем уникнення більш-менш прозорих приватизаційних процедур полягає у доведенні державного підприємства до банкрутства (як правило, не без допомоги керівників цих підприємств) і описанні найбільш прибуткових активів збанкрутілого підприємства (обладнання, сировина тощо) та їхньому наступному продажі за заниженими цінами на сфальсифікованих аукціонах, про проведення яких знає лише обмежена кількість осіб (таким чином були розпродані основні фонди «Луганськобленерго», «Донбасенерго», акції ВАТ «Росава» тощо). У цих випадках має місце вилучення зі складу підприємств-боржників майна, що користується попитом, і його реалізація, незалежно від того, наскільки це майно (активи) впливають на самопочуття підприємства. Причому чинне законодавство України дозволяє це робити як державним виконавцям, так і податковим органам. 

Подібна практика не завжди оцінюється виключно негативно: доводом виступає посилання на зарубіжний досвід та наголошення на необхідності забезпечення рівного підходу до підприємств, незалежно від форми власності. Як аргумент наводиться також те, що процеси продажу майна за борги цілком відповідають ринковим умовам та дисциплінують інші підприємства, змушують їх змагатись за досягнення економічного результату від своєї роботи. 

Проте, крім позбавлення бюджету очікуваних надходжень від продажу привабливих підприємств, практика позаприватизаційного продажу державного майна завдає значних втрат самим підприємствам, оскільки вилучається і продається лише майно, яке може принести прибуток. При цьому залишаються несплаченими борги цього підприємства, не вирішується проблема його працівників, не враховуються інтереси інших кредиторів, у тому числі й держави. До цього слід додати й загрозу для економічної безпеки країни, яку несе із собою втрата державою контролю над деякими важливими об’єктами економіки. 

Усе це зумовило гостру реакцію владних органів та мало своїм наслідком прийняття закону про тимчасову заборону продажу за борги державного майна до внесення змін до законодавства, що регулює відповідні питання. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію державного майна» «до вдосконалення механізму примусової реалізації майна» заборонено продавати за борги та в ході процедури банкрутства нерухоме майно та інші основні засоби виробництва, які забезпечують ведення виробничої діяльності підприємством, а також акції, які належать державі. 

Таким чином, з одного боку, убезпечивши державні підприємства від «розтягування», законом було закріплено неоднаковий підхід до банкрутства державних та недержавних підприємств, що не узгоджується, зокрема, з положеннями Конституції України про рівність всіх форм власності.

Крім згаданого яскравого прикладу складності та неоднозначності процесу приватизації в Україні, на сьогоднішній день невирішеним залишається ціла низка проблемних питань, серед яких варто згадати наступні:

• визначення статусу та створення належного правового підгрунтя діяльності головного приватизаційного органу країни – Фонду державного майна (парадоксальною є ситуація, коли державне відомство, що забезпечує формування істотної частки доходів держбюджету, у своїй щоденній діяльності керується Тимчасовим положенням зразка 1992 року, що не може не позначатись на ході приватизації та загальній інвестиційній привабливості країни);
• необхідність переосмислення політики щодо використання коштів, отриманих від продажу державного майна, у напрямі спрямування їх на інвестування виробництва, інноваційний розвиток промисловості;
• знаходження більш гнучкого підходу в питанні рівного допуску іноземного та вітчизняного капіталу до участі в приватизації тощо.

Позиції політичних партій

Більшість політичних партій не заперечують проти необхідності проведення приватизації в Україні, по-різному оцінюючи напрями та результати приватизаційного процесу. Лише Комуністична партія України (КПУ) та Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) безальтернативно відкидають приватизацію як економічний механізм. Крім того, КПУ та ПСПУ виступають за перевірку результатів приватизації та націоналізацію (примусове вилучення приватизованих підприємств у їхніх власників на користь держави) об’єктів, що забезпечують національну економічну безпеку (підприємств енергетики, транспорту, зв’язку тощо). У принципі не заперечуючи проти можливості переходу державних підприємств до рук приватних власників, Соціалістична партія України (СПУ) негативно оцінює хід приватизації в Україні та виступає за збереження у державній власності ключових галузей та об’єктів української економіки (а також за націоналізацію шляхом викупу або конфіскації, при незаконній приватизації, об’єктів загальнодержавного значення, що забезпечують державний суверенітет України). Необхідність збереження державного контролю за стратегічно важливими галузями економіки офіційно декларується такими партіями, як Соціал-демократична партія України (об’єднана) та «Батьківщина».

* Позиція партії з цього питання публічно не висловена

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ ДО ТАБЛИЦІ

1. Чи допускаєте Ви можливість націоналізації?
   • Одним з програмних положень партії «Демократичний союз» є недопущення примусової націоналізації та експропріації приватної власності
   • Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» виступає за перевірку законності приватизації та проведення інвентаризації державної власності
   • Народним Рухом України не виключається можливість реприватизації (вилучення підприємства з метою повторної приватизації) державного майна у разi виявлення порушень пiд час приватизацiї
   • Народно-демократична партія заперечує можливість примусової націоналізації приватної власності
   • Соціал-демократична партія України (об’єднана) виступає за створення правового механізму «деприватизації», тобто передачі новому власнику об’єктів, управління якими є неефективним
   • Партія «Яблуко» допускає можливість перегляду результатів приватизації, у разі наявності порушень законодавства у ході приватизації підприємства
2. Чи схвалюється можливість приватизації стратегічних об’єктів іноземними компаніями?
   • Народний Рух України, позитивно ставлячись до участі іноземних компаній у приватизації стратегічних об’єктів української економіки, одночасно робить застереження щодо необхідності надання пільг національним компаніям при приватизації цих об’єктів (оскільки «вітчизняному підприємництву бракує досвіду роботи в умовах ринку»)
   • «Батьківщина» негативним аспектом допущення до приватизації стратегічних об’єктів іноземних компаній вбачає те, що «під виглядом іноземного з офшорних зон приходить внутрішній тіньовий капітал і працює в Україні під виглядом іноземних інвестицій»
   • Народно-демократична партія виступає за прiоритетну участь у приватизацiї громадян України та нацiонального капiталу
   • Партія «Яблуко» вважає за необхідне в процесі приватизації надавати перевагу українським компаніям та громадянам
   • Соціал-демократична партія України (об’єднана) виступає за забезпечення у перспективі рівних умов для всіх суб’єктів господарської діяльності незалежно від форми власності та походження капіталу
   • Соціалістична партія України вважає за необхідне здійснити законодавче закріплення особливостей участі в приватизації іноземних суб’єктів
   • Представники Комуністичної партії, Соціалістичної партії та Партії «Реформи і Порядок», які входять до відповідних фракцій Верховної Ради України, під час голосування за Державну програму приватизації на 2000-2002 роки не підтримали встановлення обмеження при приватизації стратегічних підприємств шляхом введення поняття «промисловий інвестор»

Україна має багату історію розвитку енергетичної промисловості, що започаткована ще в другій половині XVIII століття, коли почав працювати перший нафтопромисел у Передкарпатті. А в 1908-1909 роках на території Західної України видобуток нафти склав близько 2 млн. тонн на рік, що було на той час третім показником у світі після США і Росії. 

Протягом свого розвитку вітчизняна енергетика зазнавала як могутніх злетів, що мали місце у вже згадані 1908-1909 рр., а також в 70-ті роки XX століття, коли видобуток вуглеводнів досяг пікових величин – 14,4 млн. тон нафти з конденсатом і 68,3 млрд. куб. м газу, так і різких падінь, особливо у 80-90 роки минулого століття. 

Сьогодні енергетична промисловість України – це розгалужений потужний промисловий комплекс, який об’єднує понад 500 підприємств і організацій різних форм власності. Його складають 14 теплових електростанцій (ТЕС); 27 теплоелектроцентралей (ТЕЦ) загального користування, які входять до складу систем централізованого теплопостачання міст, та 243 промислових ТЕЦ; 4 атомні електростанції (АЕС); 8 великих гідроелектростанцій (ГЕС); майже 36 тис. км газопроводів; 4000 км магістральних нафтопроводів; 6 нафтопереробних заводів; понад 180 шахт та інше. В енергетичному комплексі України працює понад 800 тис. чоловік.

Це, а також той факт, що енергетика є своєрідною серцево-судинною системою економіки, зумовлює особливий інтерес до неї з боку держави та суспільства. А в Україні вона є не лише об’єктом їх зацікавленості, але й турботи. Це, передусім, викликано тим, що робота енергетичної галузі безпосередньо пов’язана з енергоресурсами, більшість з яких є невідновлюваними та обмеженими (нафта, газ, вугілля тощо). Відновлювані перспективні джерела енергії (сонячне випромінювання, енергію вітру, внутрішнє тепло Землі та багато іншого) людство або ще не вміє використовувати, або освоїло не в повній мірі. Відносно багата на паливно-енергетичні ресурси Україна не в змозі самостійно забезпечити себе енергоносіями. 

Так, потреби України у природному газі складають до 80 млрд. куб. м, в нафті – 20-25 млн. тонн щорічно. У 2000 році власний видобуток склав 3.7 млн. тонн нафти з конденсатом і 18 млрд. куб. м газу. Це дозволяє задовільнити потреби України у нафті на 12 відсотків і в газі – на 24 відсотки. Решту (53% необхідних енергоносіїв) Україна повинна забезпечувати, закуповуючи енергоресурси (передусім, нафту, газ та пальне для атомних електростанцій) в інших країнах. При цьому її партнерами найчастіше виступають: по закупівлі нафти – Росія і Казахстан, газу – Росія і Туркменистан, ядерного палива – тільки Росія. Така однобока орієнтація української енергетичної промисловості у питанні забезпечення енергоносіями становить серйозну загрозу економічній безпеці та інтересам держави. Тому на перший план виходить вирішення проблеми диверсифікації (урізноманітнення) джерел енергопостачання.

Проте серед проблем енергетичної галузі не лише незначна кількість власних запасів нафти та газу, але й високий рівень енергоспоживання (технологічна відсталість енергоємних галузей, безгосподарність, крадіжки та інші чинники призводять до того, що на створення кожної гривні національного багатства витрачається у 2-3 рази більше пального, ніж у розвинутих країнах), неплатежі за спожиті тепло, світло, інші ресурси, зношеність виробничих потужностей, яка досягла загрозливого рівня (за окремими підрахунками – 60-65%), та інші. 

Внаслідок впливу перелічених проблем в Україні, яка має потужну енергетичну промисловість, не працюють сотні підприємств, населення потерпає від перебоїв постачання електроенергії та газу, погано опалюються помешкання тощо.

Проблеми розвитку паливно-енергетичного комплексу України

Урізноманітнення (диверсифікація) джерел енергопостачання

Оцінка розвіданих запасів власних енергоресурсів показує, що в перспективі немає можливості повністю забезпечити народне господарство України своїми енергоносіями за рахунок власного видобутку. У вирішенні цієї проблеми показовим є досвід країн Західної Європи. Маючи багаторічний досвід існування в умовах енергетичного дефіциту, ці країни взяли собі за правило диверсифіковувати джерела і напрямки надходження енергоносіїв. Так, в Італію, Німеччину, Францію газ надходить з Росії, країн Північного моря, Нідерландів, Алжиру. Географія надходження нафти в ці країни ще ширша. Україна ж 60% енергоносіїв, яких їй не вистачає, купує в Росії. 

Урізноманітнення джерел постачання енергоносіїв в Україну потрібне з метою:

• уникнення монополії (виняткового становища на ринку) Росії, а у зв’язку з цим – створення умов для конкуренції (ринкового суперництва) і зниження ціни на нафту та газ;
• інтеграції (входження, пристосування) української економіки до економіки європейських країн;
• збільшення доходів від транзиту (транспортування) енергоносіїв через територію України.

Ця проблема має два аспекти: по-перше, виникає потреба у залученні додаткових до російських (тобто, з інших країн) джерел енергоресурсів, а по-друге, потрібно створити нові шляхи постачання енергоносіїв до України. 

Потенційними додатковими постачальниками енергоресурсів в Україну можуть бути: 

• газу – Туркменистан, Казахстан, Узбекистан, Норвегія, Азербайджан, Іран;
• нафти – Казахстан, Азербайджан, країни Близького та Середнього Сходу. 

Стосовно ж створення нових шляхів постачання енергоносіїв до України можна лише згадати, що сьогодні в Україні реалізовується кілька перспективних проектів будівництва нафтопроводів (“Джейхан – Самсун”, “Одеса – Броди”). 

На жаль, сьогодні процес диверсифікації джерел постачання енергоносіїв в Україну просувається надто повільно. Саме тому вітчизняні споживачі нафтопродуктів, газу, а також тепла та світла одразу відчувають на собі будь-які внутрішні проблеми країн-сусідів, які час від часу призводять до підвищення або навіть “злетів” цін.

Збереження ролі України як транзитної держави

На початку XX століття Україна відіграє все більшу роль як транзитний та торговий партнер країн Європи та Азії. 

Займаючи надзвичайно вигідне географічне положення, Україну можна розглядати як ключову транзитну та газонафтовидобувну державу, яка, з одного боку, є гарантом надійності забезпечення Європи енергоносіями, а з іншого – одним з найбільш стабільних партнерів Росії та Туркменистану у сфері споживання газу та нафти. Таким чином, Україна формує своєрідний міст між країнами Каспійського регіону, Середньої Азії та Близького Сходу, багатими на енергоносії, та ринками Європи. Українська газотранспортна система забезпечує понад 90% загального обсягу експорту російського газу до країн Центральної та Західної Європи і Туреччини. Через Україну транспортується газ, призначений для 19 європейських країн. Так, у 1999 році її територією було протранспортовано понад 200 млрд. куб. м. природного газу. Очевидно, що Україна залишиться основним “енергетичним мостом” між Росією і країнами Європи у найближчій і більш віддаленій перспективі. Тому з метою збереження її ролі як великої транзитної держави значна увага приділяється забезпеченню надійності й ефективності діючих енергетичних мереж, їх подальшому розширенню. 

Водночас, сьогодні українська газотранспортна промисловість зіштовхується з новими для неї проблемами. Так, у зв’язку з будівництвом Росією нових газопроводів на території Білорусії (в обхід України), які прямують до Польщі, а далі – до Західної Європи, перед нею постала реальна перспектива певного погіршення становища. Якщо Україна дуже швидко не забезпечить стабільні та надійні засади транзиту газу через свою територію, вона втратить значний сегмент своєї нинішньої частки ринку та прибутків від транзиту газу між Росією та Центральною і Західною Європою. Вирішення цієї проблеми безпосередньо залежить від вирішення інших складних питань діяльності нафтогазової промисловості України.

Нафтогазовий комплекс: у пошуках інвестицій

Сьогодні нафтогазовий комплекс України перебуває в ситуації, що близька до критичної. Технічний стан підприємств галузі є вкрай поганим: зношеність виробничих фондів складає в середньому 60-75%; має місце жорстка нестача коштів на підприємствах тощо. У незадовільному технічному стані перебувають і 77,4% магістральних газопроводів. На транспортування природного газу українськими газопроводами його (газу) витрачається вдвічі більше, ніж у європейських країнах. 

Постійно зростає заборгованість як внутрішніх споживачів енергоносіїв, так і заборгованість України перед Російською Федерацією за поставлені енергоресурси. 

Один із шляхів подолання кризових тенденцій у нафтогазовому комплексі України -залучення зовнішніх і внутрішніх інвестицій (вкладень) для його успішного реформування, особливо в частині оновлення виробничих потужностей. Так, сьогодні Україна гостро відчуває брак технологій рентабельної (самоокупної) розробки нафтогазових родовищ. Ці технології здатні залучити переважно іноземні інвестори, яким необхідно надати можливість працювати на ринку нафтогазовидобутку в Україні. Саме таким чином, наприклад, Азербайджан спромігся залучити інвестиційних ресурсів на розробку нафтових родовищ в обсязі більше 80 млрд. доларів США. 

У якості можливих шляхів залучення коштів у нафтогазовий комплекс України розглядаються приватизація (продаж у приватну власність певної частки майна) відповідних державних підприємств та надання їх у довгострокову оренду (концесію). 

Обидва варіанти дозволяють залучити і в енергетичну галузь, і до Державного бюджету значні кошти (за умови визначення реальної вартості відповідних підприємств). Відповідно, буде створено можливості для її розвитку. Разом з тим, приватизація передбачає перехід певної частки контролю над приватизованим об’єктом від держави до особи, яка придбала відповідні права. А це може бути позитивним лише у разі встановлення прозорих “правил гри” на енергетичному ринку. У випадку з концесією підприємства залишатимуться у власності держави. Це менш ризикований, але, можливо, і менш ефективний спосіб залучити кошти в галузь.

Електроенергетика: гордіїв вузол української економіки

Ситуація, яка склалася в енергетичному секторі, і перш за все, в електроенергетиці, характеризується як така, що загрожує основам енергетичної безпеки України. Так, гостра нестача пального на електростанціях призвела до того, що восени 1998р. в Україні на декілька днів було оголошено енергетичну кризу. Такий стан справ зумовлений, передусім, так званою “кризою неплатежів”. Так, в середньому по Україні оплачується 50-60% спожитої електроенергії. Це залишає підприємства цієї галузі без обігових коштів, що призводить до проблем з виплатою заробітної плати і не дає можливості розвивати її, оскільки обладнання енергетичних підприємств потребує докорінної модернізації. Все це призводить до того, що енергетична галузь – безперечно, одна з ключових і найбільш розвинутих галузей економіки України – уже декілька років існує на межі банкрутства і тільки завдяки ентузіазму її працівників. Серед причин проблеми і надмірна енерговитратність виробничої і комунальної сфер України. 

Щоб зрозуміти причини складної ситуації в енергетичній галузі, варто розглянути галузь як низку взаємозв’язків між її складовими та споживачами відповідної продукції (енергії). Слід відмітити, що, як і в будь-якій іншій галузі, в енергетиці маємо два зустрічних потоки: продукт (тобто електроенергія), що йде від виробника до споживача, та кошти, що йдуть від споживача до виробника. 

Основним камнем зіткнення в електроенергетичній галузі є те, що не забезпечується потік коштів від споживачів до енергогенеруючих суб’єктів. Величезною проблемою, яку нездатна сьогодні вирішити держава, є хронічні неплатежі споживачів за використану електроенергію. Це ставить енергогенеруючі компанії (ті, що виробляють електроенергію) та енергопостачальників (ті компанії, що здійснюють розподіл електроенергії) у безвихідне становище і спонукає їх до зменшення об’ємів виробництва, до страйків. 

Крім того, різко знижується інвестиційна привабливість галузі (тобто, у підприємців немає бажання вкладати кошти у її розвиток). 

Саме через це було запропоновано перехід до нової моделі ринку електроенергії в Україні, що дозволятиме енергопостачальникам купувати електроенергію безпосередньо у енергогенеруючих компаній-продавців за системою прямих договорів. (Сьогодні оптовий продаж електроенергії здійснюється через державну компанію “Енергоринок”, а ціни (тарифи) при цьому визначаються державою). Тобто, було запропоновано вилучити державу як посередника у відносинах між виробником та споживачем електроенергії. Це мало б певною мірою вирішити проблему з платежами за спожиту електроенергію. 

Такий підхід, незважаючи на те, що цілком, нібито, відповідає законам ринкової економіки, має і свої недоліки. Електроенергія – особливий продукт і товар. Вироблена у різний спосіб – на атомних, тепло- або гідроелектростанціях, вона має різну вартість. Тому, у разі скасування посередницької ролі держави, споживачі електроенергії можуть опинитися у нерівних умовах: одні змушені будуть купувати її набагато дорожче, ніж інші. Особливо негативно це може позначитися на бюджетних організаціях, побутово-комунальній сфері та населенні. 

Активне втручання держави (існуючий перебіг подій) зглажує названу проблему з нерівністю цін. Але надмірна “опіка” позбавляє підприємства електроенергетичної галузі стимулів до підвищення власної прибутковості, призводить до перебоїв із розрахунками за спожиту енергію. Разом з тим, недоліки кожного з підходів можна пом’якшити, залишивши, в одному випадку, за державою певні регулюючі права, та зменшивши їх – в іншому. 

Сьогодні ж оптовий ринок електроенергії працює за старою схемою: “виробник – державний посередник – споживач”.

Позиції політичних партій

Всі політичні партії України відзначають важливу роль паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) як основи економіки держави. Разом з тим, вони погоджуються, що він перебуває у кризовому, або близькому до кризового, стані. Відповідно, партії пропонують своє бачення вирішення проблем енергетичної галузі згідно власних політичних поглядів. 

Всі без винятку політичні сили України вбачають пріоритет у подоланні численних негараздів вітчизняного ПЕК за розвитком і запровадженням енергозберігаючих технологій, ширшим використанням альтернативних джерел енергії тощо. Як правило, цим і обмежується деталізація партіями своїх програмних положень стосовно вирішення проблем ПЕК. 

Разом з тим, всі політичні сили підтримують, а Народно-демократична партія України, Партія “Демократичний Союз” та Соціал-демократична партія України (об’єднана) навіть відобразили у своїх програмних положеннях прагнення диверсифікувати (урізноманітнити) джерела постачання енергоресурсів в Україну. 

Ідею запровадження механізму прямих розрахунків за спожиту електроенергію між її виробниками та споживачами як шлях вирішення проблем вітчизняної електроенергетичної галузі підтримують Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Партія “Реформи і Порядок”, Партія регіонів України, Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія “Трудова Україна”, Партія “Демократичний Союз”, Партія “Яблуко”, Партія зелених України. Представники цих політичних сил у парламенті підтримали відповідний законопроект. Крім того, Український Народний Рух задекларував прагнення будувати відносини між виробником та споживачем електроенергії на суто договірних засадах, без, або з мінімальним втручанням держави-посередника. 

Стосовно права власності на підприємства ПЕК, то принципово проти їх приватизації виступають партії лівого спрямування: Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, які бачать їх лише у державній власності. Інші провідні політичні сили – Український Народний Рух, Народний Рух України, Партія “Реформи і Порядок”, Партія регіонів України, Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія “Батьківщина”, Партія “Трудова Україна”, Партія “Демократичний Союз”, Партія “Яблуко”, Партія зелених України – підтримують ідею зміни форми власності на об’єкти ПЕК за умови врахування національних інтересів України. 

Окрім того, Партія регіонів України задекларувала у своїй програмі принцип жорсткого контролю за тарифами (цінами) на енергоресурси, а Прогресивна соціалістична партія України взагалі виступає за їх фіксацію.

Соціальний захист населення є одним з пріоритетних напрямів соціально-економічної політики будь-якої цивілізованої держави. Не є винятком і Україна, яка має досить розвинене законодавство у даній сфері. Головною метою системи соціального захисту є забезпечення належного рівня життя тим категоріям населення, які з різних причин не мають змоги зробити це самі . Власне кажучи, це одна із головних функцій держави і, водночас, необхідна умова гармонійного розвитку суспільства.

Загальний огляд системи соціального захисту

Базовим державним соціальним стандартом в Україні є прожитковий мінімум. На його основі визначаються інші державні соціальні гарантії та стандарти, зокрема, щодо доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров’я та освіти. Вартісна величина прожиткового мінімуму встановлюється щорічно окремим законом України на основі необхідного набору продовольчих і непродовольчих товарів, а також різного роду послуг. На 2002 рік він встановлений у розмірі 342 гривні, тобто саме такий рівень доходів, згідно з Конституцією України, держава має забезпечити громадянам, які потребують соціального захисту.

Система соціального захисту України спрямована, переважно, на наступні категорії громадян:

• пенсіонери;
• особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною (Герої України, Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної праці тощо);
• ветерани праці;
• ветерани та учасники війни;
• інваліди;
• військовослужбовці та ветерани військової служби;
• громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
• сім’ї з дітьми;
• малозабезпечені сім’ї;
• безробітні;
• громадяни, які частково або повністю втратили працездатність.

Механізми соціального захисту різних категорій суттєво відрізняються. Так, щодо ветеранів праці та військової служби, учасників війни, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи або мають особливі заслуги перед Батьківщиною, законодавством України передбачено, по-перше, підвищені розміри пенсій, а, по-друге, низку соціально-побутових пільг (безплатне або частково оплатне одержання ліків, зубопротезування, забезпечення санаторно-курортним лікуванням, користування пасажирським транспортом, знижка плати за житлово-комунальні послуги, тощо), які диференційовані для різних категорій громадян. 

Соціальна підтримка інвалідів (забезпечення медикаментами, технічними засобами, різні види грошової допомоги) здійснюється за рахунок коштів фонду соціального захисту інвалідів України. Останній, у свою чергу, формується шляхом стягнення штрафів з підприємств, що мають серед працюючих менш ніж 4 відсотки інвалідів. 

Сім’ям з дітьми надається допомога у зв’язку вагітністю та пологами, одноразова допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога на дітей, які перебувають під опікою або піклуванням. Всі ці види допомоги, так само як і допомога малозабезпеченим сім’ям, прив’язані до прожиткового мінімуму. Тобто, вони мають забезпечити дохід не менший, ніж прожитковий мінімум на кожного члена сім’ї. Однак найближчими роками виконання у повному обсязі цієї норми законодавства вельми проблематичне. У зв’язку з цим (і така можливість передбачена відповідними законами) щорічно при затвердженні Державного бюджету визначається так званий рівень забезпечення прожиткового мінімуму, який, зокрема, у 2002 році планується у розмірі 80 гривень. 

Соціальний захист безробітних і громадян, які частково або повністю втратили працездатність, здійснюється шляхом обов’язкового державного страхування. Відповідні страхові внески, в основному, сплачують підприємства, але при страхуванні на випадок безробіття їх сплачують також і наймані працівники. 

Для пенсіонерів основним засобом соціального захисту є пенсійне забезпечення, питання реформування якого далі буде розглянуто окремо. Крім того, пенсіонерам надається ряд пільг, зокрема, щодо безкоштовного проїзду у пасажирському транспорті. 

Важливою складовою соціального захисту населення є надання житлових субсидій, які сьогодні отримують 11 відсотків сімей в Україні. Житлова субсидія надається, якщо витрати на оплату житлово-комунальних послуг і палива перевищують 20 відсотків доходу сім’ї (для пенсіонерів та непрацездатних громадян – 15 відсотків).

Проблемні питання

Разом з тим, основною проблемою системи соціального захисту в Україні є недостатність коштів, у першу чергу бюджетних, для реалізації у повному обсязі вимог чинного законодавства. Так, статтею 46 Конституції України встановлено, що пенсії та інші види соціальних виплат, які є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. 

Однак економічні реалії сьогодення не дозволяють навіть наблизитися до цього рівня. Так, за деякими підрахунками, для того, щоб забезпечити у повному обсязі вимоги соціального законодавства, необхідно, щонайменше, три річних бюджети країни. У цих умовах державна політика у сфері соціального захисту спрямована на поступове наближення розміру соціальних виплат до конституційних вимог. Останніми роками цьому сприяли досить високі темпи економічного зростання.

Іншою суттєвою проблемою системи соціального захисту в Україні є наявність багатьох невиправданих пільг і недосконалий механізм їх надання. Як свідчить світовий досвід, дуже важливо, щоб різного роду соціальні пільги і виплати мали адресний характер, тобто особа, для якої вони призначені, отримувала певну матеріальну підтримку безпосередньо і гарантовано. Це означає, що замість безоплатних послуг окремим категоріям громадян повинні надаватися кошти для повної оплати таких послуг. Така система набагато привабливіша як для громадян, так і для держави. Однак перехід до неї не може бути здійснено у короткі терміни, насамперед, внаслідок відсутності необхідних для цього фінансових коштів. Крім того, досить важко, з політичної точки зору, прийняти рішення щодо скасування певних пільг, навіть якщо вони необгрунтовані. Саме у цьому полягає небезпека популістських рішень у сфері соціальної політики, тобто рішень, які привабливо виглядають, але не забезпечені фінансово.

Україні дісталася у спадок досить розгалужена система пільг часів Радянського Союзу. Крім того, у перші роки незалежності була прийнята велика кількість законів, які встановлювали пільги представникам різних професій. Як наслідок, ті чи інші пільги отримали майже всі категорії громадян, що знівелювало саме поняття пільги. Коли пільги мають усі – це означає, що їх не має ніхто. Сьогодні відбувається поступовий перегляд принципів соціального захисту і перехід від надання пільг до прямих грошових виплат, а також скасування невиправданих пільг. Щорічно при затвердженні Державного бюджету України визначається перелік положень законів, дія яких призупиняється. Це якраз ті норми законів, які не мають фінансового забезпечення і не можуть бути виконані навіть теоретично. В той же час пільги для найбільш вразливих верств населення, як правило, фінансуються.

Чинна пенсійна система та основні її недоліки

Пенсійна система у кожній країні – це важлива складова програм соціального захисту громадян. Від стабільності та ефективності системи залежить добробут окремих громадян та рівень стабільності у суспільстві загалом. 

В Україні історично склалась однорівнева схема пенсійного забезпечення на засадах солідарності поколінь. Проте, за ринкових умов, а також під тиском демографічних факторів, вона вже не забезпечує громадянам адекватного заміщення пенсією заробітку, втраченого ними у зв’язку із старістю, та запобігання бідності серед людей похилого віку. 

Загалом, реформування національних солідарних систем пенсійного забезпечення є загальносвітовою тенденцією. Це пов’язано, у першу чергу, із змінами демографічної ситуації, а саме: скороченням показників народжуваності та смертності, тобто з тим, що люди починають пізніше вмирати і менше народжувати дітей.

Крім того, діюча в Україні солідарна система пенсійного забезпечення є соціально несправедливою – у першу чергу найбільшою мірою стосовно найбідніших верств населення.

Так, середній розмір виплачуваних пенсій є дуже низьким. Навіть після підвищення з серпня 2001 року середній розмір трудових пенсій складає близько 43% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. Особливо обділені пенсіонери, які одержували високі заробітки і сплачували великі суми страхових внесків, але не належать до пільгових категорій і одержують пенсії відповідно до Закону “Про пенсійне забезпечення”.

Якщо в середньому вихід на пенсію означає втрату приблизно двох третин доходу, то ці люди позбуваються з припиненням роботи майже 90% колишнього заробітку. Тим часом у країнах Європейського Союзу пенсіонер з виходом на пенсію втрачає не більше 40% попереднього доходу.

Зараз в Україні розмір трудових пенсій практично не залежить від трудового стажу і сплачених пенсійних внесків. Через обмеження максимального розміру пенсій, які призначаються відповідно до Закону “Про пенсійне забезпечення”, дві третини колишніх робітників та службовців отримують майже однакові пенсії.

У той же час, пенсії, призначені за різними законами, відрізняються значно більше, ніж заробітки. На початку 2001 року середня пенсія народного депутата перевищувала найменшу пенсійну виплату в 19 разів, тоді як середня заробітна плата в газодобувній промисловості (найвища) перевищувала заробітну плату в сільському господарстві (найнижча) – тільки в 7 разів.

Для порівняння: у більшості країн максимальна пенсія перевищує мінімальну не більше, ніж у 4 – 5 разів. 

Частина пенсіонерів одержує необгрунтовано високі пенсії. Колишні народні депутати, державні службовці, працівники прокуратури та суду, науковці, журналісти після виходу на пенсію отримують до 90% колишньої зарплати. Середня пенсія, призначена відповідно до Закону “Про пенсійне забезпечення”, складає всього 10% середньої пенсії, призначеної за Законом “Про статус народного депутата”.

1 – Найменша пенсійна виплата. 
Пенсії, призначені відповідно до законів України:
2 -“Про пенсійне забезпечення”;
3 -“Про пенсійне забезпечення” (список №1);
4 -“Про державну службу”;
5 -“Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”;
6 -“Про статус суддів”;
7 -“Про науку та науково-технічну діяльність”;
8 -“Про прокуратуру”;
9 -“Про статус народного депутата України”.

Набула поширення практика встановлення окремим категоріям громадян дострокових пенсій. За останні десять років коло осіб, які мають право на дострокову пенсію за професійною ознакою, суттєво розширилося. Якщо в 1971 році її одержували 7% від усіх пенсіонерів, то в 2001 році – уже 16%. У 2000 році 28% людей, які вийшли на пенсію, були молодші від загального пенсійного віку. 

Розмір заробітку, з якого обчислюється пенсія, для таких категорій не обмежується, тоді як пенсійні внески сплачуються лише із заробітної плати до 1600 гривень. У результаті високооплачувані особи одержують вищі пенсії, не сплативши адекватних пенсійних внесків, тобто фактично за рахунок інших працівників. 

Оскільки для основної маси одержувачів пенсій діє обмеження максимального їх розміру, то такий перерозподіл має значення тільки для осіб, які користуються пенсійними пільгами. Наприклад, при заробітній платі 2000 грн. представник пільгової категорії одержує 1800 грн. пенсії, а металург – 156, токар, слюсар, будівельник – 117 гривень. 

Для пенсійної системи України також властиві надто складні і непрозорі процедури призначення та перерахунку пенсій. Діюча пенсійна система регулюється більш як 20 законодавчими актами і величезною кількістю нормативно-правових документів 

Отже, чинна пенсійна система допускає перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду на користь пенсіонерів з числа пільгових категорій працівників, не забезпечує соціальної справедливості в захисті прав громадян похилого віку і, таким чином, суперечить основним принципам соціально орієнтованої ринкової економіки. 

Суттєвим недоліком діючої солідарної пенсійної системи є те, що вона дуже залежна від демографічних ризиків. Її фінансова стабільність визначається, головним чином, співвідношенням між чисельністю пенсіонерів і платників пенсійних внесків, яке, у свою чергу, залежить від загальної економічної ситуації (зайнятості, рівня оплати праці тощо) та від демографічних факторів (вік виходу на пенсію, рівень смертності у вікових групах тощо). Але якщо в економіці є підстави сподіватися на дальше поліпшення ситуації, то демографічні прогнози на найближчі 40 – 50 років досить невтішні. Зараз в Україні вік виходу громадян на пенсію є одним з найнижчих у світі. Відповідно частка пенсіонерів у структурі населення істотно перевищує цей показник у більшості європейських країн. 

За таких тенденцій у середині XXІ століття на 10 осіб працездатного віку припадатиме близько 7 пенсіонерів.

Крім того, багато людей виходять на пенсію достроково. Два мільйони сьогоднішніх пенсіонерів залишили роботу на 5 – 20 років раніше від настання загального пенсійного віку. Середній вік виходу на пенсію за вислугу років складає у чоловіків 51,5 року, жінок – 48 років. Середній період отримання пенсій наближається до середньої тривалості сплати пенсійних внесків.

Реформа пенсійного забезпечення

Перелічені проблеми функціонування існуючої пенсійної системи вимагають свого вирішення, і шляхом до цього є проведення пенсійної реформи. Підготовчі заходи до запровадження пенсійної реформи в Україні розпочалися з підписанням Президентом України 13 квітня 1998 року Указу “Про основні напрями реформування пенсійної системи в Україні”. На основі даного Указу Урядом України були розроблені проекти законів “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” і “Про недержавне пенсійне забезпечення”. Незважаючи на важке проходження цих законопроектів у Верховній Раді України і неодноразове їх доопрацювання, вже сьогодні можна окреслити основні риси майбутньої пенсійної системи України. 

Відповідно до згаданих законопроектів в Україні передбачається запровадити трирівневу систему пенсійного забезпечення, яка має такі складові – солідарну (перший рівень), обов’язкову накопичувальну (другий рівень) та добровільну накопичувальну (третій рівень). Таке поєднання має забезпечити соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга – навпаки. Реформована солідарна складова враховуватиме інтереси малозабезпечених верств населення, а накопичувальна – стимулюватиме до пенсійних заощаджень усіх громадян, особливо з більш високими доходами.

Солідарна система має запобігати бідності серед осіб похилого віку через перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду в інтересах громадян, які одержували низькі доходи.

Основною ж метою запровадження накопичувальної пенсійної системи є підвищення розміру пенсій за рахунок доходу, отриманого від інвестування частини пенсійних внесків громадян. При цьому пенсійні кошти мають накопичуватись як шляхом обов’язкового пенсійного страхування, так і створенням додаткових (добровільних) пенсійних заощаджень.

Добровільна накопичувальна система буде розрахована на людей, які хочуть і можуть створити більші заощадження на старість. Власне кажучи, вже сьогодні є фінансові інституції, які здійснюють добровільне пенсійне страхування, незважаючи на недосконалість законодавчої бази у цій сфері.

На початкових етапах реформи пенсійне забезпечення осіб, які не братимуть участі в обов’язковій накопичувальній системі, здійснюватиметься за рахунок коштів солідарної системи.

Пенсійний вік передбачається залишити таким, яким він є зараз: для чоловіків – 60 років, для жінок – 55 років. Разом з тим буде стимулюватися більш пізній вихід на пенсію шляхом підвищення розміру пенсії за кожний рік відкладеного виходу на пенсію.

За рахунок коштів Пенсійного фонду в загальнообов’язковій солідарній системі виплачуватимуться:

1) пенсії за віком;
2) пенсії за інвалідністю (крім пенсій за інвалідністю від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання);
3) пенсії у разі втрати годувальника;
4) допомога на поховання пенсіонера.

З Накопичувального фонду здійснюватимуться такі пенсійні виплати:
1) довічна пенсія з установленим періодом – виплачується протягом життя пенсіонера, але не менше, ніж протягом десяти років з дня її призначення. При цьому у разі смерті особи, якій призначена така довічна пенсія, право на її отримання матимуть спадкоємці;
2) довічна обумовлена пенсія – виплачується протягом життя пенсіонера. При цьому якщо в разі смерті пенсіонера загальна сума виплачених у вигляді пенсії коштів є меншою ніж сума накопичених коштів, залишок коштів виплачується спадкоємцям;
3) довічна пенсія подружжя – виплачується протягом життя пенсіонера, а після його смерті – чоловіку або дружині;
4) одноразова пенсійна виплата.

Вид довічної пенсії з Накопичувального фонду обиратиме пенсіонер. Кошти Накопичувального фонду будуть інвестуватися, переважно у високонадійні цінні папери, для отримання інвестиційного доходу на користь власників накопичувальних рахунків, що має вберегти пенсійні накопичення від інфляційного знецінення і збільшити розмір пенсії. Кожний громадянин при бажанні зможе отримати у будь-який момент інформацію про розмір коштів на своєму накопичувальному рахунку. 

Таким чином, пенсійні виплати громадянам складатимуться з виплат як із солідарної, так і накопичувальної системи. Причому з кожним новим поколінням пенсіонерів частка виплат з накопичувальної системи у загальному розмірі пенсій зростатиме.

Розмір страхових внесків до Пенсійного фонду, у тому числі розмір частини внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду, щорічно визначатиметься Верховною Радою України одночасно із затвердженям Державного бюджету України відповідно до потреб пенсійної системи. За непрацюючих осіб внески здійснюватимуться за рахунок бюджетних коштів.

За прогнозами, у 2002 – 2006 роках в Україні складеться найбільш сприятлива демографічна ситуація для запровадження стійкої трирівневої пенсійної системи. Зважаючи на це, Президент України і Уряд неодноразово зверталися до парламенту з проханням прискорити прийняття відповідних законів.

Позиції політичних сил

Необхідність підвищення ефективності соціального захисту малозабезпечених або непрацездатних громадян декларується всіма без винятку політичними партіями. Відмінність полягає у баченні заходів, які слід здійснити для досягнення зазначеної мети.

Загалом можна виділити дві узагальнених позиції щодо побудови системи соціального захисту в Україні. Так, ліві сили (Комуністична партія України, Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Соціалістична партія України) не підтримують кроки по реформуванню системи соціального захисту і виступають, здебільшого, за збереження основних засад соціального захисту, які існували ще за часів Радянського Союзу. Представники даних партій вважають, що необхідно істотно підвищити пенсії та соціальні виплати, але за умови збереження існуючої солідарної системи пенсійного забезпечення. Фракції цих партій не підтримали законопроект, який передбачає запровадження трирівневої пенсійної системи. Разом з тим, лідер ПСПУ Н. Вітренко вважає, що дана пенсійна система має бути реформована, але реформування, за її версією, має полягати не у запровадженні трирівневої пенсійної системи, а у встановленні мінімальної пенсії на рівні прожиткового мінімуму та забезпеченні залежності величини пенсії від зарплати, тобто подолання “зрінялівки” у пенсійному забезпеченні.

Партії центристського і правого спрямування (Український Народний Рух, Народний Рух України, Партія “Реформи і Порядок”, Партія регіонів України, Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія “Батьківщина”, Партія “Трудова Україна”, Партія “Демократичний Союз”, Партія “Яблуко”, Партія зелених України) визнають необхідність внесення принципових змін в існуючі механізми соціального захисту. Всі вони підтримують перехід до трирівневої пенсійної системи та виступають за суттєве підвищення розміру соціальних виплат і забезпечення їх адресності. Відмінності у позиціях різних партій стосуються лише окремих елементів соціального захисту.

Так, у програмі Народно-демократичної партії наголошується на необхідності створення ефективної системи соціальної самозахищеності населення – нових форм пенсійного забезпечення та соціального страхування, адресної допомоги тим, хто потребує відповідної підтримки.

Партія “Реформи і Порядок” виступає за скасування неперсоніфікованих пільг, спрощення порядку отримання соціальних субсидій та підвищення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян до рівня прожиткового мінімуму, введення фінансової, адміністративної та кримінальної відповідальності за використання пільг особами, які не мають на це права.

Соціал-демократи (об’єднані) вважають, що держава повинна забезпечувати необхідний мінімум коштів для розвитку систем соціального забезпечення. Усі послуги, що надаються понад цей мінімум, повинні здійснюватись за рахунок як особистих коштів громадян, так і коштів підприємств і благодійних організацій. Крім того, СДПУ(о) підтримує реалізацію принципу рівної участі підприємств та найманих працівників у фінансуванні пенсійної системи.

Партія “Демократичний союз” виступає за абсолютну рівність усіх громадян щодо соціальних можливостей і кардинальний перегляд системи пільг та привілеїв, насамперед у сфері державного управління.

Система охорони здоров’я відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні належного рівня життя громадян. Значення здоров’я людини визнають у світі настільки важливим, що цей показник першим входить до індексу людського розвитку – універсального визначника рівня суспільного розвитку тієї чи іншої країни. Тому охорона здоров’я громадян є однією з найважливіших внутрішніх функцій сучасної держави.

Стан системи охорони здоров’я в Україні

Україна має досить розвинуту інфраструктуру медичних закладів, яких налічувалося у 1998 році 24464 одиниці. За їх кількістю на душу населення вона випереджає більшість європейських держав. Як правило, це державні і комунальні заклади охорони здоров’я. Фiнансування державних закладiв охорони здоров’я ведеться за рахунок державного бюджету, комунальних – за кошти мiсцевого бюджету. Приватних медичних установ поки що небагато, і вони мають досить обмежену спеціалізацію: стоматологія, служба швидкої допомоги, окремі види лікарень тощо.

Одним із головних факторів, який визначає стан охорони здоров’я, є обсяг бюджетного фінансування галузі, який в Україні у 2001 році складав 2,8 відсотка валового внутрішнього продукту. За витратами на охорону здоров’я в розрахунку на одного жителя Україна посідає 111 місце серед 191 країни світу та 8 місце серед країн СНД.

У той же час, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, загальні витрати країн на медико-санітарну допомогу складають 8 відсотків від всесвітнього валового внутрішнього продукту, а для країн з низьким і середнім рівнем доходів ці витрати дорівнюють 4 відсоткам. 

Проте, посідаючи 111 місце у світі за питомими витратами на охорону здоров’я, Україна за інтегральним критерієм Всесвітньої організації охорони здоров’я – рівнем медичного забезпечення – знаходиться, за останніми даними, на 60 місці у світі, що свідчить про досить високий професійний рівень медичних працівників. В Україні на 100 тис. населення країни припадає 455 лікарів, що є одним з найвищих показників у світі (див. таблицю нижче). 

При цьому рівень захворюваності в Україні вищий, ніж у розвинених країнах. Це пояснюється тим, що в останніх медична служба діє, головним чином, як профілактична і зосереджує свою увагу і практичну діяльність не на лікуванні, а на запобіганні захворюваням, що, власне, має стати завданням і для України.

Кількість лікарів на 100 тис. населення в Україні та деяких інших країнах світу

Система управління медичною галуззю в Україні значною мірою успадкована від Радянського Союзу. У цій системі існує чітка ієрархія, тому органи місцевого самоврядування мають обмежені повноваження щодо вироблення регіональної політики охорони здоров’я. Ні про яку конкуренцію, змагальність між закладами або боротьбу за пацієнта шляхом підвищення якості надання медичної допомоги чи шляхом зниження її вартості ще донедавна не могло бути й мови.

За роки переходу до ринкової економіки система державного медичного обслуговування була доповнена шляхом створення невеликих приватних медичних закладів та незначної кількості організацій добровільного медичного страхування. Поступово впроваджуються нові форми медичного обслуговування, зокрема, сімейна медицина. Щорічно готується близько 500 сімейних лікарів. Однак темпи такого еволюційного розвитку галузі надзвичайно низькі, в тому числі й внаслідок недостатньої і недосконалої законодавчої бази у цій сфері.

Сьогодні держава реалізує цілу низку цільових програм, спрямованих на вирішення окремих проблем охорони здоров’я населення, а саме: національні програми “Діти України”, “Планування сім’ї”, “Генетичний моніторинг”, “Цукровий діабет”, “Здоров’я літніх людей”, “Репродуктивне здоров’я 2001-2005”, програми імунопрофілактики та боротьби з туберкульозом, СНІДом і наркоманією тощо.

Проблеми галузі

Національна система охорони здоров’я надзвичайно гостро відчуває брак фінансування, внаслідок чого конституційна норма щодо безоплатності медичних послуг у державних і комунальних закладах охорони здоров’я стала суто декларативною. Здебільшого, хворі за власний кошт купують ліки, медичні засоби як при амбулаторному, так і стаціонарному лікуванні. Поряд з цим, населення змушене самостійно сплачувати за медичні послуги лікарям та медичним працівникам. Оплата таких послуг набула, фактично, обов’язкового характеру і є своєрідною компенсацією за надзвичайно низькі офіційні зарплати у працівників галузі.

За оцінками експертів, тіньові кошти охорони здоров’я України, що використовуються, насамперед, для неофіційної оплати медичних послуг безпосередньо населенням, становлять, приблизно, 3 мільярдів гривень щорічно. При цьому весь консолідований бюджет системи охорони здоров’я на 2001 рік – близько 6 мільярдів гривень.

Дуже суттєвими є регіональні відмінності у фінансуванні охорони здоров’я. Видатки місцевих бюджетів на галузь у розрахунку на душу населення відрізняються по окремих регіонах більш як у вісім разів.

Невисокою є якість медичних послуг. Про невдоволення громадян та погіршення якості медичних послуг свідчать не лише оцінки Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), а й опитування громадської думки в Україні. Зокрема, 60% українців вважають, що якість послуг у системі охорони здоров’я погіршилася.

Рівень доступності певних медичних послуг для деяких категорій громадян також не можна назвати прийнятним. Недоступність медичних послуг в Україні великою мірою зумовлена тією обставиною, що безкоштовна, згідно із законодавством, медицина насправді частково стала платною. Понад чверть сімей, які потребували медичної допомоги, та більше ніж третина сімей, що потребували ліків, не змогли їх отримати через їхню високу вартість.

Крім того, можливості отримання кваліфікованої медичної допомоги значною мірою обумовлюються соціальним статусом та професійною належністю громадян. Робітники і службовці певних галузей, а також співробітники деяких відомств і члени їх сімей (органів державної влади, Укрзалізниці, Укррічфлоту, Академії наук, Служби безпеки України тощо) можуть користуватися послугами відомчих лікарень і поліклінік, що фінансуються з державного бюджету. Умови в таких медичних установах, як правило, кращі, а рівень технічної оснащеності – вищий.

В Україні простежується тенденція до підвищення загального рівня захворюваності і, зокрема, такими небезпечними хворобами, як туберкульоз та хвороби системи кровообігу. Загалом, згідно з опитуваннями, 28% українців вважають стан свого здоров’я поганим або дуже поганим (для порівняння: у Голландії та Англії цей показник становить, відповідно, 4,1% та 6,6%).

Принципи фінансування галузі не відповідають вимогам ринкової економіки. Медичні заклади фінансуються за кількістю лікарняних ліжок та на підставі штатних нормативів. Кошти, таким чином, виділяються не з урахуванням якісних показників діяльності закладу охорони здоров’я або його завантаженості, а виходячи із формальних цифр, що характеризують розміри закладу.

Система оплати праці лікарів також не є заохочувальною і не залежить від результатів їхньої роботи. У національній системі охорони здоров’я відсутні реальні стимули до зниження витрат та підвищення якості медичного обслуговування. За вкрай низьких ставок заробітної платні лікарів на відповідному ринку праці не може йтися про суттєву конкуренцію.

Наявні ресурси система охорони здоров’я використовує неефективно. Систему медичних закладів, створену за радянських часів, все ще не оптимізовано відповідно до кількості населення та його попиту на медичні послуги. Тому медичні заклади нерідко виявляються завеликими для тієї кількості пацієнтів, яку вони обслуговують. Як наслідок, виникають додаткові витрати на утримання та оновлення надто великих споруд.

Ефективності використання ресурсів у медичних закладах не сприяє й система роботи за старими штатними нормативами. Передбачається, що незалежно від завантаженості закладу охорони здоров’я, штат працівників усіх спеціальностей мусить бути повністю укомплектованим, оскільки існують чіткі та незмінні вимоги щодо кількості медиків різних спеціальностей та допоміжного персоналу. Така негнучкість у кількості та спеціалізації персоналу часто призводить до надмірних витрат на робочу силу.

Нераціональне використання ресурсів безпосередньо позначається також на рівні ефективності лікувального процесу. Зокрема, в Україні хворі перебувають на стаціонарному лікуванні невиправдано довго – при тому, що таке лікування коштує дорожче за всі інші види лікування. До такого стану справ призвели використання застарілого обладнання, його нестача, а також слабка первинна медична допомога. Застосування застарілого обладнання та брак коштів на його оновлення унеможливлюють запровадження новітніх технологій лікування.

Через неефективність первинної (здебільшого, амбулаторної та найдешевшої) медичної допомоги істотно зростає вартість і подовжується тривалість лікувального процесу. Більшість хворих доводиться лікувати у фахівців вузької спеціалізації або в стаціонарах. При цьому “рутинна патологія”, якою має опікуватися первинна ланка, становить 80-90% усіх захворювань. Тим часом, частка лікарів загальної практики (або сімейних лікарів) поки що є порівняно невеликою.

За цих умов існуюча система фінансування витрат на охорону здоров’я за рахунок бюджету є неефективною і, фактично, неспроможна задовольнити відповідні потреби населення у гарантованому державою обсязі та на відповідному рівні.

Реформа системи охорони здоров’я

На сьогодні необхідність радикального реформування системи охорони здоров’я в Україні стала загальновизнаною. Чинна система викликає справедливі нарікання як з боку населення, так і з боку медичного персоналу. Але головним фактором, що обумовлює необхідність такої реформи, є неможливість, з одного боку, забезпечити в існуючих умовах належне державне фінансування галузі, а з іншого – запровадити ефективні схеми для повноцінної конкуренції на ринку медичних послуг.

Основні напрями реформування галузі були визначені у Концепції розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженій Указом Президента України від 7 грудня 2000 року.

Концепція передбачає системні зміни у сфері охорони здоров’я. У першу чергу пропонується суттєво розширити позабюджетні джерела фінансування охорони здоров’я. Основними такими джерелами визначені загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування, добровільне медичне страхування, кошти територіальних громад, цільові медичні збори, добровільні внески та пожертви юридичних та фізичних осіб тощо. При цьому обсяги державного фінансування також передбачається поступово збільшувати.

За рахунок державного та місцевих бюджетів, а також коштів загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування передбачається забезпечувати гарантований обсяг безоплатних медичних послуг, який визначається як базовий стандарт якості загальнодоступної медичної допомоги.

Кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий стандарт.

Буде реформована система управління у галузі охорони здоров’я. Передбачається розвиток державно-комунальної моделі надання медичної допомоги і створення двох секторів медичної допомоги: сектора загальнодоступної медичної допомоги та сектора додаткових можливостей у сфері охорони здоров’я.

Сектор загальнодоступної медичної допомоги забезпечуватиме охорону, зміцнення та відновлення здоров’я населення із використанням технологій, що визначаються базовим стандартом якості загальнодоступної медичної допомоги, постачання населенню найнеобхідніших лікарських засобів та виробів медичного призначення, перебування у стаціонарі. У межах сектора надаватиметься загальнодоступна медична допомога усім категоріям населення за всіма видами захворювань, травм, під час вагітності та пологів.

У свою чергу, сектор додаткових можливостей сприятиме задоволенню потреб громадян в охороні здоров’я, що передбачає використання технологій, рівень яких перевищує загальнодоступні стандарти, тобто лікування найбільш складних і рідкісних захворювань.

Одним з головних наслідків реформування галузі має стати створення реального ринку медичних послуг, який зможе залучити альтернативні джерела фінансування медицини. Конкуренція між медичними закладами щодо надання медичних послуг сприятиме підвищенню їх якості, а також легалізації існуючих тіньових фінансових потоків у сфері охорони здоров’я.

Реформування галузі передбачає також зміщення акцентів на первинну медико-санітарну допомогу, що зменшить потребу у високозатратній спеціалізованій допомозі. Тут дуже корисним може стати досвід розвинених країн, які головну увагу приділяють саме профілактиці захворювань, що, по-перше, дозволяє попередити захворювання, а, по-друге, суттєво здешевлює саму систему охорони здоров’я.

Однак, ключовим елементом реформи сфери охорони здоров’я має стати запровадження загальнообов’язкового медичного страхування. Механізм фінансування такої системи передбачає створення Національного фонду загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування. Він формуватиметься за рахунок страхових внесків роботодавців для страхування працюючих, а також бюджетних та інших джерел. Разом з тим, внески за пенсіонерів сплачуватиме Пенсійний фонд, а за інвалідів праці – Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Застраховані громадяни матимуть право на отримання медичної допомоги на всій території України згідно з базовим або територіальним стандартами медичної допомоги, а також на вільне прикріплення до лікаря первинної медико-санітарної ланки. Розрахунки з закладами охорони здоров’я мають здійснюватися фондами медичного страхування (національним або регіональними).

Разом з тим, у систему обов’язкового медичного страхування зможуть залучатися не лише державні та комунальні заклади охорони здоров’я, а й заклади охорони здоров’я інших форм власності, що сприятиме розвитку конкуренції на ринку медичних послуг. Таким чином, фінансування, так би мовити, буде “ходити за пацієнтом”, який, як носій бюджетно-страхового ресурсу, повинен визначити, кому він довіряє свої кошти. Тобто, дається право індивідуального вибору медичного закладу або, наприклад, сімейного лікаря, і це право підкріплюється відповідними коштами. Як наслідок, з боку лікарів і медичних закладів виникає зацікавленість у залученні додаткових пацієнтів, а, отже, з’являється безпосередній стимул для підвищення якості медичних послуг.

Очікується, що запровадження національної системи медичного страхування забезпечить прозорість фінансування сфери охорони здоров’я, цільове спрямування відповідних коштів, що дасть змогу забезпечити контроль держави і громадськості за формуванням і використанням коштів фондами медичного страхування.

Позиції політичних партій

В Україні всі політичні сили визнають необхідність суттєвого поліпшення рівня і якості медичного забезпечення, що відображено у програмах багатьох партій. Практично всі більш-менш значущі політичні партії виступають за збереження гарантованого мiнiмуму безкоштовної медичної допомоги i послуг. Разом з тим, існує різне бачення шляхів розвитку системи охорони здоров’я.

Так, партії крайнього лівого спрямування (Комуністична партія України, Прогресивна соціалістична партія України) вбачають проблему переважно у недостатності обсягів фінансування галузі. Вони вважають, що сфера охорони здоров’я має функціонувати у тих організаційних формах, які існували за часів Радянського Союзу. Крім того, представники цих партій проводять паралелі між фондами медичного страхування і сумним досвідом роботи трастів, тобто ставлять під сумнів надійність системи медичного страхування. Зважаючи на це, фракції цих партій не підтримали законопроект про загальнообов’язкове медичне страхування.

Інша ліва партія – Соціалістична партія України – загалом підтримує реформування галузі і, зокрема, запровадження страхової медицини. Однак при цьому соціалісти наголошують на необхідності жорсткого контролю з боку держави за функціонуванням системи медичного страхування.

Партії центристського і правого спрямування (Український Народний Рух, Народний Рух України, Партія “Реформи і Порядок”, Партія регіонів України, Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія “Батьківщина”, Партія “Трудова Україна”, Партія “Демократичний Союз”, Партія “Яблуко” та Партія зелених України) загалом виступають за реформування системи охорони здоров’я України і запровадження медичного страхування. Разом з тим, окремі партії більш детально виписали у своїх програмах позиції щодо проблем медичного забезпечення.

Так, Народний рух України вважає, що особлива увага має бути приділена становленню iнституту родинного лiкаря та децентралiзацiї управлiння охороною здоров’я. При цьому переважна більшість владних функцiй та повноважень має бути передана мiсцевим органам представницької влади, медичним закладам, науковим та професiйним асоцiацiям медичних працiвникiв. НРУ виступає за свободу iнформацiї про стан народного здоров’я та його залежнiсть вiд екологiї, економiки, інших факторів. Партія підтримує принцип рiвностi громадян України в отриманнi медико-санiтарної допомоги та скасування пiльгових соцiальних категорiй населення на таку допомогу. Крім того, НРУ пропонує ліквідувати монополію Мiнiстерства охорони здоров’я на управлiння системою охорони здоров’я та санiтарного нагляду і привести національні санітарні норми у вiдповiднiсть до свiтових стандартiв.

Народно-демократична партія декларує всебiчну пiдтримку всiєї системи лiкувальних та науково-дослiдних закладiв охорони здоров’я і вважає за доцiльне проводити полiтику стимулювання, зокрема податкового, розвитку рiзних форм медичного обслуговування, насамперед, страхової та приватної.

Партія Зелених України наголошує у своїй програмі на необхідності забезпечення безкоштовного лікування для найстарших та наймолодших громадян України.

Партія “Реформи і Порядок” пропонує державне медичне страхування та страхування життя для малозабезпечених верств населення здійснювати на безоплатній основі. Крім того, ПРП виступає за створення рiвних пiльгових умов для функцiонування медичних закладiв усiх форм власностi та сприяння розвитку конкуренцiї у цiй галузi з метою зниження вартостi медичних послуг.

Соціал-демократична партія (об’єднана) вважає, що система страхової медичної допомоги повинна будуватися на принципi рiвної участi пiдприємств та найманих працiвникiв. Згідно з програмними засадами СДПУ(о) лiкувальнi заклади мають отримати самостiйнiсть в управлiннi, що дасть змогу краще контролювати витрати, визначати завдання й полiпшувати якiсть лiкування. Крім того, потрiбно сприяти розвитковi приватних та iнших недержавних лiкувальних закладiв.

Соцiал-демократи виступають за здійснення такого переходу до страхового медичного обслуговування, який би не призвів до зниження при цьому якостi i рiвня охорони здоров’я громадян.

Партія “Демократичний Союз” вважає, що медичне страхування має доповнюватися системою пільгових позик на лікування, якщо вартість його не може бути компенсована розміром страхового внеску особи. Партія також виступає за стимулювання розвитку конкуренції у сфері охорони здоров’я і поліпшення якості медичного обслуговування. Програма партії “Демократичний Союз” передбачає сприяння різним формам громадського контролю за діяльністю медичних закладів, особливо тих, що пов’язані із генною інженерією й трансплантацією людських органів. Крім того, ця партія пропонує встановити жорсткий медичний нагляд за іммігрантами і посилити вимоги щодо якості імпортованих в Україну ліків і продуктів.

Конституція України закріпила право кожного громадянина на отримання освіти. При цьому на державу було покладено обов’язок забезпечення доступності та безоплатності всіх видів освіти у державних та комунальних закладах, розвитку всіх форм освітньої діяльності. Водночас існуюча в державі система навчальних закладів та організація навчального процесу не сприяли реалізації відповідних конституційних положень. Тому виникла потреба у реформуванні освіти у напрямку розширення її форм, переходу на новий зміст та структуру. Реальні кроки на шляху реалізації цих завдань було здійснено у 2000-2001 роках. Так, у 2000 році урядом було затверджено Постанову “Про перехід загальноосвітніх навчальних закладів на новий зміст, структуру і 12-річний термін навчання”; відповідним наказом Міністерства освіти і науки у 2001 році було введено 12-бальну систему оцінювання знань учнів. Також було вжито заходів з метою створення умов для доступності вищої освіти для найменш соціально захищених верств суспільства (зокрема, для отримання молоддю пільгових кредитів для здобуття освіти у вищих навчальних закладах тощо). Однак ці кроки стали лише початком модернізації освіти та наближення її до загальносвітових стандартів.

Загальний огляд структури і змісту освіти

Система освіти

Відповідно до Закону “Про освіту” система освіти включає дошкільні заклади освіти (ясла, ясла-садки, дитячі садки, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу тощо), середні заклади освіти (загальноосвітні школи початкового, основного та старшого ступенів), професійно-технічні (училища, заклади освіти, що надають виробничу професію) та вищі заклади освіти (технікуми, коледжі, інститути, університети, академії тощо). До системи освітніх закладів віднесено також аспірантуру, докторантуру та заклади післядипломної освіти.

Головним завданням дошкільної освіти є забезпечення фізичного та психічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вмінь та навичок, необхідних для подальшого навчання. При цьому зарахування до закладів дошкільної освіти здійснюється виключно за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, засвоєння необхідних знань про природу, людину і суспільство. Саме тому строк проходження навчання у закладах середньої освіти є більш тривалим, ніж у інших навчальних закладах (12 років). При цьому Конституцією гарантовано право на здобуття повної середньої освіти, тобто право кожного школяра на безперешкодний вступ до старшої школи. Останнє не є типовою рисою освітніх систем більшості країн: відповідним законодавством передбачено лише обов’язковість навчання у початковій та основній школах, до старшої школи зараховуються лише ті учні, які успішно склали вступні іспити. Тим самим забезпечується економія бюджетних коштів, які виділяються на фінансування мережі освітніх закладів.

Професійно-технічна освіта покликана забезпечити здобуття громадянами професії відповідно до їхніх покликань, інтересів та здібностей, підвищення професійної кваліфікації. Це досягається шляхом підготовки працівників не лише для виробничої сфери, але і для сфери послуг. Випускникам професійно-технічних закладів освіти присвоюється кваліфікація та розряд з набутої робітничої професії.

Вища освіта забезпечує поглиблення знань, отриманих у закладах середньої освіти, наукову та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їхніх покликань, інтересів та здібностей. За загальним правилом вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. Однак до закладів, що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову (неповну) середню освіту. Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста (училища, технікуми, заклади вищої освіти першого рівня акредитації), бакалавра (коледжі, заклади освіти другого рівня акредитації), спеціаліста та магістра (заклади освіти третього та четвертого рівнів акредитації).

Післядипломна освіта забезпечує одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої освіти і досвіду практичної роботи, а також поглиблення професійних знань та умінь за спеціальністю. Післядипломна освіта здійснюється закладами післядипломної освіти на договірних засадах з підприємствами, установами та організаціями.

Протягом 10 років української незалежності відбулося значне скорочення кількості закладів дошкільної та позашкільної освіти. Натомість розширилась мережа вищих навчальних закладів (технікумів, університетів тощо), які здійснюють підготовку фахівців для найменш забезпечених кадрами галузей виробництва і послуг. Помітною тенденцією розвитку системи освіти в Україні стало збільшення кількості недержавних навчальних закладів, зорієнтованих на надання освітніх послуг за відповідну плату.

Організація та зміст навчання

Незважаючи на те, що з моменту проголошення Україною незалежності минуло вже десять років, організація та зміст навчального процесу як в середніх, так і у вищих закладах освіти не зазнали суттєвих змін. Чи не єдиним кроком у цьому напрямку стало впровадження 12 бальної системи оцінювання знань учнів та продовження навчання у середніх школах на 1 рік.

При цьому зміст навчання залишається далеким від світових та європейських стандартів. Зокрема, освіта так і не була позбавлена універсалізму: головним її завданням так і залишається “всебічний та повний розвиток особистості”, а сам навчальний процес лише в деяких, переважно приватних, закладах освіти наближений до потреб ринку праці та учня. Саме тому дедалі частіше висловлюється думка про необхідність спеціалізації освіти – тобто переходу від обов’язкового вивчення всіх без винятку навчальних дисциплін до засвоєння лише тих з них, які підвищують шанси випускника навчального закладу на отримання роботи.

Не позбавлений недоліків і зміст навчальних програм. Зокрема, не лише шкільна, але і вища освіта ставлять за мету надання переважно теоретичних знань, а не тих навичок, які стали б корисними в процесі практичної діяльності за набутою професією (фахом).

Актуальною залишається проблема надмірної централізації освіти. Так, віднесення до компетенції Міністерства освіти і науки права визначення змісту та обсягу навчальних програм, підбору підручників та посібників аж ніяк не сприяє підвищенню творчої активності учителів у державних освітніх установах.

Доступ громадян до вищої освіти

На сьогодні розгалужена мережа державних та приватних закладів освіти спроможна більш якісно і у повній мірі задовольнити освітні потреби громадян. Щоправда, доступ останніх до вищої освіти значною мірою залежить від наявності відповідних коштів (навчання у недержавних закладах освіти, за окремими винятками, є платним). Водночас для багатьох державних освітніх закладів залишається болючою проблема корупції.

У 2000 році Кабінетом Міністрів України було запроваджено пільгове довгострокове кредитування молоді віком до 28 років для здобуття освіти у вищих навчальних закладах ІІІ-IV рівнів акредитації. Кредитом міг скористатись абітурієнт, який успішно склав вступні іспити до вищого навчального закладу; але з тих чи інших причин неспроможний сплатити вартість навчальних послуг. При цьому строк повернення отриманої позики не повинен був перевищувати 15 років. Проте бажаючих скористатися пільговим кредитуванням виявилось небагато. Це пов’язано насамперед з тим, що державні навчальні заклади погодилися зараховувати абітурієнтів лише на ті факультети, які були найменш популярними серед молоді. Тому суттєвого розширення можливостей здобуття вищої освіти не відбулося.

Проблеми здійснення реформи освіти. Культурні проблеми

Оптимізація системи навчальних закладів

Значне зростання народжуваності населення УРСР у повоєнні роки обумовило необхідність у значному розширенні мережі закладів дошкільної, середньої та вищої освіти. Однак, вже у другій половині 1980-х років кількість померлих громадян значно перевищила кількість тих, хто народився. Саме тому з кожним роком до дошкільних та середніх закладів освіти зараховувалось все менше учнів (студентів). В результаті в окремих школах сільської місцевості, які здатні надавати освітні послуги десяткам громадян фактично навчається 5-10 учнів. В інших регіонах спостерігається протилежне: деякі школи, пристосовані для навчання 10-20 учнів, працюють у три зміни через значну кількість тих, хто бажає отримати освіту. Це, зрозуміло, не лише не сприяє підвищенню якості освітніх послуг, але і лягає тягарем на плечі органів місцевого самоврядування, які відповідно до законодавства повинні забезпечувати дотримання державних стандартів освіти та матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів. Саме тому постала необхідність у приведенні чисельності освітніх закладів у відповідність до потреб громадян.

Загалом, пропонується декілька шляхів вирішення цієї проблеми. Так, окремі фахівці виступають за відмежування початкової школи від основної. Такі зміни дозволили б більш оперативно реагувати на зміну демографічної ситуації в державі: зменшення показників народжуваності дозволило б закривати початкові школи у тих місцевостях, де показники народжуваності є низькими. Однак, прихильники такого підходу не враховують той факт, що у разі стрімкого зростання народжуваності у відповідному регіоні постане потреба у відновленні матеріально-технічної бази ліквідованих шкіл та забезпеченні останніх відповідними викладачами. А тому рівень витрат на фінансування шкіл суттєво зменшений не буде.

Пропонуються й інші способи врегулювання даного питання. Зокрема, досить поширеною є думка про доцільність скорочення кількості освітніх закладів у всіх без винятку сільськогосподарських регіонах. Саме такий спосіб оптимізації кількості навчальних закладів було використано більшістю постсоціалістичних держав. Прихильники такого підходу пропонують зберегти школи лише у районних центрах та великих селах, переобладнавши їх так, щоб останні були спроможні задовольнити попит на освіту дітей з навколишніх населених пунктів. Усі бажаючі могли б дістатися до освітнього закладу на спеціально виділених з цією метою транспортних засобах (шкільних автобусах). Єдиною перешкодою на шляху запровадження такого підходу є відсутність у бюджетах відповідних територіальних громад достатніх коштів.

Реформування змісту освіти

Невідповідність змісту освіти загальноприйнятим у демократичних державах стандартам сприяло активізації пошуку подальших напрямів її реформування.

Удосконалення змісту навчального процесу може здійснюватися у декількох напрямах. По-перше, шкільна освіта повинна бути наближеною як до ринку праці, так і до потреб учнів та викладачів. Один із можливих шляхів реалізації цього завдання окремі фахівці вбачають у спеціалізації освіти. На їхню думку, запровадження спеціалізованого навчання сприяло б розвиткові природних талантів та здібностей, закладених у кожному учневі, посилило б зацікавленість учнів у здобутті знань. Не менш поширеною є і думка про недоцільність такої спеціалізації. Ті, хто її відстоюють, виступають за збереження універсального характеру освіти, метою якої є всебічний розвиток людини: мовляв, всі знання, отримані в процесі навчання, утворюють систему взаємопов’язаних елементів, а тому припинення викладення окремих навчальних дисциплін призведе до однобічного, обмеженого, розвитку особистості. При цьому прихильники універсалізму освіти погоджуються з необхідністю зменшення навантаження на кожного учня, адже вивчення значної кількості дисциплін за відсутності достатнього на це часу не сприятиме нормальному засвоєнню отриманих знань. Саме тому і було запроваджено 12 рік навчання. Щоправда, як зауважують противники цього кроку, 12-річне навчання певною мірою було передчасним, оскільки продовження шкільної освіти ще на 1 рік вимагає докорінного перегляду змісту навчальних програм (а отже і збільшення видатків на фінансування освіти), а також внесення змін до законодавства про загальний військовий обов’язок та військову службу – значна кількість випускників на момент закінчення навчання досягне вісімнадцятирічного віку.

Актуальною залишається проблема переходу до нових методів навчання. На сьогодні зміст навчального процесу полягає у засвоєнні учнями знань у різних сферах науки, техніки, культури і мистецтва та відтворенні змісту прочитаного (вивченого) у шкільних аудиторіях. При цьому отримані знання, як правило, не можуть бути використані у практичній діяльності. Зрозуміло, що в епоху новітніх технологій такі методи навчання не відповідають потребам сьогодення. Практично всі сходяться на тому, що освітній процес навчання повинен бути зорієнтований на формування в учнівської молоді аналітичного мислення, творчого підходу до вирішення проблем, які виникають у повсякденному житті. Крім того, існує необхідність у поступовому запровадженні у навчальному процесі сучасних засобів передачі та обробки інформації, у тому числі персональних комп’ютерів. Однак подібні методики впроваджуються лише у деяких приватних навчальних закладах. Їх поширенню у державних освітніх установах стає на заваді брак належного державного фінансування.

Доступ громадян до вищої освіти

Хоча кількість вищих закладів освіти з моменту проголошення Україною незалежності істотно зросла, реалізувати право на освіту може далеко не кожний. Пропонуються два основні шляхи вирішення даної проблеми: розширення пільгового довгострокового кредитування молоді для здобуття освіти та перехід на нову систему складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів. І якщо реалізація першого з них залишається питанням перспективи (через відсутність у державному бюджеті необхідних коштів), то зміна порядку складання вступних іспитів є найбільш прийнятним способом вирішення даної проблеми. Його зміст полягає у поєднанні випускних іспитів, які складають учні при закінченні середніх закладів освіти з вступними іспитами до вищих навчальних закладів. При цьому всі, хто успішно склав відповідні іспити, зараховуються до державних навчальних закладів у межах квот, відведених для студентів, навчання яких фінансується за рахунок державного бюджету. Організацію та приймання іспитів здійснюють регіональні екзаменаційні комісії. Така система успішно використовується у багатьох державах. Її головними позитивами є те, що вона не тільки запобігає корупції в стінах шкіл, районних управлінь освіти, університетів та академій, але і забезпечує підвищення професійного рівня викладачів (скажімо, у Польщі вчителів, які недбало підготували учнів до складання іспитів, звільняють з роботи за невідповідність займаній посаді).

Бібліотечна справа, книгодрукування, кінематографічний комплекс

Протягом 1985-2000 років припинило свою діяльність більше 5000 бібліотек; а самі бібліотечні фонди за цей період скоротились на 72, 2 мільйони примірників. Найменше забезпечені бібліотечними ресурсами мешканці сіл – за десять років української незалежності у сільській місцевості через брак державного фінансування припинили свою діяльність більше 3500 бібліотек. При цьому ті, що залишились, нездатні у повному обсязі забезпечити потреби громадян в інформації. Головним чином це пов’язано з недостатнім використанням бібліотечними установами новітніх інформаційних технологій, систем електронного (комп’ютерного) пошуку необхідної інформації. Водночас відсутність необхідних для фінансування бібліотек коштів не сприяє вирішенню цих проблем.

Не менш складна ситуація склалася у видавничій справі: на кожного громадянина держави припадає у середньому лише 0,4 книги (для порівняння: у Польщі цей показник становить 10 книг на особу, у Німеччині – 12). Ці показники можна було б суттєво підвищити, запровадивши державну підтримку книгодрукування. Досить плідним у цьому напрямі є досвід Російської Федерації, парламентом якої у 1996 році було внесено низку змін до законів про оподаткування, спрямованих на стимулювання видавничої діяльності. Внаслідок скасування податку на додану вартість та надання видавництвам низки інших пільг, вартість книжок знизилася майже на 20 відсотків, а показники забезпеченості книгами громадян є найвищими серед держав колишнього СРСР (3,2 книги).

У кризовому стані перебуває кінематографічний комплекс. Якщо у 1991-1992 роках на кіностудіях України загалом було створено 136 фільмів, у 1993 р. – 47, у 1995 -16, то у 2000 році – лише 4 картини. Водночас на ринок відеопродукції щороку надходить близько 20000 зарубіжних кінострічок. З трьох кіностудій лише Кіностудія ім. О.Довженка у м. Києві продовжує кіновиробництво. Головною причиною цих явищ є відсутність належного державного фінансування кінематографічного комплексу.

Статус мов в Україні
Незважаючи на те, що Конституція України закріпила за українською мовою статус державної, суттєвого розширення сфери її використання не відбулося. Головна причина цього – відсутність чіткої позиції щодо цього питання на всіх щаблях владної вертикалі. Негативно впливають на розвиток державної мови і положення чинного законодавства (зокрема, Закону “Про мови в Українській РСР”): органи державної влади та місцевого самоврядування, освітні та наукові установи в межах територій проживання національних меншин поряд з українською можуть використовувати мову відповідних меншин та вести цією мовою діловодство. І хоча Конституційним Судом відповідні положення законодавства були визнані такими, що суперечать Основному Закону, відсутність юридичної відповідальності за порушення статті 10 Конституції значно ускладнює її реалізацію.

Позиції політичних партій

Питання проблем та перспектив реформування освітньої галузі турбують усі партії, представлені у Парламенті.

Так, Народно-демократична партія наголошує на необхідності приведення у відповідність до потреб регіонів і держави у цілому мережі навчальних закладів. НДП пропонує новий підхід до формування обсягу державного замовлення на підготовку фахівців у вищих закладах освіти: за кошти державного бюджету слід готувати кадри переважно з гостродефіцитних спеціальностей. Підтримує партія і пільгове довгострокове кредитування молоді на здобуття освіти та її безоплатність у державних школах, інститутах та університетах.

Програма партії “Демократичний Союз” передбачає запровадження державного фінансування освіти у розмірі, не меншому за 5% валового внутрішнього продукту, надання гарантованої безкоштовної середньої і вищої освіти громадянам, встановлення квот державного замовлення на спеціалістів-випускників навчальних закладів, безвідсоткове кредитування талановитої молоді на навчання у вищих навчальних закладах.

Партія регіонів, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія зелених України, Український Народний Рух та Народний Рух України, “Реформи і порядок”, партія “Трудова Україна”, партії “Яблуко” та “Солідарність” підтримують ідею переходу на нову структуру та зміст навчання, розширення фінансування освіти як державними, так і приватними підприємствами і закладами, залучення грантів іноземних громадських організацій для комп’ютеризації освітнього процесу, розвитку наукових досліджень на базі університетів та інститутів. Підтримують також ідею пільгового кредитування молоді з найменш соціально захищених прошарків суспільства.

Комуністична, Соціалістична та Прогресивно-соціалістична партії у своїх програмних документах роблять наголос на необхідності збільшення видатків на науку та освіту, відновлення функціонування позашкільних закладів дозвілля молоді, запровадженні безкоштовної освіти у навчальних закладах.

Одним з найбільш дискусійних є питання статусу мови в Україні. Переважна більшість політичних сил вважає, що за українською мовою повинен бути збережений статус державної. Серед них – Народний Рух України, Український Народний Рух, партії “Реформи і порядок”, Демократичний Союз, Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”, Народно-демократична партія України, партія “Трудова Україна”, Партія регіонів та партія “Солідарність” вважають, що статус державної повинна мати лише українська мова. Соціалістична, Прогресивно-соціалістична та Комуністична партії виступають за надання статусу державної ще й російській мові (на думку соціалістів державною повинна бути лише українська мова, а російській необхідно надати статус офіційної). Позицію Соціалістичної партії України підтримують Партія “Яблуко” та Партія зелених України. Соціал-демократична партія України (об’єднана) пропонує надати російській мові особливий правовий статус.

З проголошенням у 1991 Україною незалежності все більш очевидним ставав той факт, що успадкована від Радянського Союзу система державного управління не може задовольняти потреби незалежної держави, яка проголосила курс на побудову демократії та ринкової економіки. Водночас серйозних кроків у напрямі реформування державного апарату до 1996 року державою здійснено не було.

Закріпленням на конституційному рівні принципу поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову, визначенням місця та ролі Кабінету Міністрів та інших органів управління у системі державної влади парламент заклав підвалини для активізації адміністративної реформи. І вже через рік після ухвалення Основного закону Указом Президента було створено Державну комісію з проведення адміністративної реформи – орган, на який покладалось безпосереднє визначення стратегії реформування державного апарату, його механізмів і строків. Результатом діяльності Комісії стало напрацювання у 1998 році Концепції адміністративної реформи в Україні, яка стала базовим орієнтиром не лише для реформування системи органів виконавчої влади, але і для удосконалення організації державної служби та територіального устрою держави. Низка положень цієї Концепції згодом була втілена у життя серією Указів Президента. Разом з тим, багато проблем, пов’язаних з організацією та функціонуванням виконавчої влади, залишаються невирішеними.

Загальний огляд організації адміністративної системи України

Система центральних органів виконавчої влади

Система центральних органів виконавчої влади України включає міністерства, державні комітети та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Їхній перелік визначений Указом Президента від 15 грудня 1999 року “Про систему центральних органів виконавчої влади”. 

Міністерство є підпорядкованим Кабінету Міністрів центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у відповідній галузі, бере участь у розробленні проектів державних програм економічного та соціального розвитку України, Державного бюджету України, затверджує галузеві стандарти, здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції з управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства. 

Державний комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України або один із віце-прем’єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет вносить членам Кабінету Міністрів пропозиції щодо формування державної політики та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, сприяє іншим органам виконавчої влади у здійсненні їхніх повноважень. 

Указ Президента “Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 року передбачив існування окремих органів виконавчої влади, статус яких прирівнюється до державних комітетів. До них, зокрема, віднесено Вищу атестаційну комісію України, Національне космічне агентство, Пенсійний фонд, Головне контрольно-ревізійне управління, Державне казначейство. 

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. До цієї категорії органів виконавчої влади віднесено, зокрема, Міністерство економіки України, Службу безпеки, Антимонопольний комітет, Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державний комітет ядерного регулювання, Національну комісію регулювання електроенергетики, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Фонд державного майна України.

Таблиця 1. Система центральних органів виконавчої влади

Кабінет Міністрів України

Державний комітет архівів України

Державний комітет зв’язку та інформатизації України

Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України

Державний комітет України з державного матеріального резерву

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України

Державний комітет у справах охорони державного кордону України

Державний комітет статистики України

Вища атестаційна комісія України

Національне космічне агентство України

Пенсійний фонд України

• Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом
• Антимонопольний комітет України
• Державна податкова адміністрація України
• Державна митна служба України
• Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва
• Державний комітет ядерного регулювання України
• Національна комісія регулювання електроенергетики України
• Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України
• Державний департамент України з питань виконання покарань
• Фонд державного майна України
• Служба безпеки України
• Управління державної охорони України
• Головне управління державної служби України
• Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України  

Внутрішня організація центральних органів виконавчої влади

Міністерство очолює міністр, посада якого належить до категорії політичних посад. На міністра не поширюється дія законодавства про державну службу. До числа керівників міністерства віднесено посади державного секретаря міністерства, його першого заступника та заступників. На відміну від міністра, державний секретар міністерства та його заступники є державними службовцями.

Міністр призначається на посаду за поданням глави уряду та звільняється з посади главою держави. Він особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання; за поданням державного секретаря міністерства приймає рішення щодо розподілу виділених міністерству бюджетних коштів. Міністр в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей.

Державний секретар міністерства, його перший заступник та заступник призначаються на посади за поданням Прем’єр-міністра України та звільняються з посад Президентом. Державний секретар організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, координує роботу територіальних органів міністерства. Він наділений і низкою інших повноважень. Зокрема, державний секретар за погодженням з міністром визначає структуру міністерства, призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату міністерства та керівників його територіальних підрозділів.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції міністерства та обговорення найважливіших напрямів його діяльності, у міністерстві утворюється колегія у складі міністра, державного секретаря та його заступників, інших посадових осіб міністерства. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства.

У міністерстві також можуть створюватись наукові, допоміжні та консультаційні органи, діяльність яких координує державний секретар або один із його заступників.

Державний комітет очолюється головою, який призначається за поданням Прем’єр-міністра та звільняється з посади главою держави. При цьому відставка уряду не є підставою для складання головою комітету своїх повноважень. Голова державного комітету, на відміну від міністра, не приймає безпосередньої участі у розробленні державної політики – його головним завданням є реалізація завдань, визначених урядом та міністерством, яке координує діяльність відповідного комітету. Саме тому посади голів державних комітетів відносяться до категорії не політичних посад, а посад державних службовців.

Голови державних комітетів у межах своїх повноважень можуть самостійно видавати загальнообов’язкові правові акти, призначати на посади та звільняти з посад керівників структурних та територіальних підрозділів комітету.

Голова, заступники голови, начальники структурних підрозділів комітету утворюють колегію, до складу якої Кабінетом Міністрів України можуть включатись керівники інших центральних органів виконавчої влади.

Внутрішня організація центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом визначається окремими законами. Так, скажімо, порядок організації та функціонування Антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, Служби безпеки, Державної митної служби визначено відповідно Законами “Про антимонопольний комітет України”, “Про державну податкову службу”, “Про службу безпеки України”, “Про митну службу”. Разом з цим, статус низки органів виконавчої влади визначений лише Указами Президента. До них, зокрема, належать Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державний комітет з регуляторної політики та підприємництва.

З огляду на те, що місце та роль центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом в системі державної адміністрації визначається окремими законами, порядок призначення на посади та звільнення з посад керівників цих органів може бути різним. Зокрема, статтею 85 Конституції передбачено, що Голови Антимонопольного комітету та Фонду державного майна призначаються на посади за згодою Верховної Ради та звільняються з посад Президентом. Водночас керівників інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом глава держави призначає за поданням Прем’єр-міністра України.

Керівник органу виконавчої влади зі спеціальним статусом забезпечує реалізацію певного напряму державної політики, вирішує кадрові питання, створює та ліквідує відповідно до законодавства територіальні підрозділи органу виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Виконавча влада на місцях

Відповідно до положень Конституції виконавча влада на місцях здійснюється обласними, Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями. 

Голови державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень глави держави. Закон “Про місцеві державні адміністрації” визначає перелік підстав припинення повноважень голів місцевих державних адміністрацій. Зокрема, голова державної адміністрації може бути звільнений Президентом у разі порушення ним Конституції, втрати громадянства, визнання недієздатним, виїзду на проживання за кордон, набрання щодо нього законної сили обвинувального вироку суду; а також за власною ініціативою Президента – з підстав, передбачених законодавством про державну службу; у випадку висловлення голові державної адміністрації недовіри двома третинами депутатів районної (обласної) ради. 

Голова обласної державної адміністрації призначає на посади першого заступника та заступників голови державної адміністрації (за погодженням відповідно з Прем’єр-міністром України та віце-прем’єр-міністром), керівників структурних підрозділів (відділів, управлінь) адміністрації. Перший заступник та заступники голови районної державної адміністрації призначаються головами цих адміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних державних адміністрацій. 

Повноваження місцевих державних адміністрацій поділяються на власні та делеговані. До перших, зокрема, належать вирішення питань забезпечення законності та охорони прав громадян, соціально-економічного розвитку територій, бюджету, фінансів та цін, управління майном, соціального захисту населення тощо. Органи виконавчої влади на місцях здійснюють також делеговані районними та обласними радами повноваження. Серед останніх – підготовка та подання на розгляд відповідних рад проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку територій, проектів бюджетів, реалізація затверджених радами програм та бюджетів. В межах реалізації делегованих повноважень місцеві державні адміністрації підконтрольні відповідним радам. На виконання визначених законом функцій місцевих адміністрацій голови останніх видають розпорядження, обов’язкові для виконання на території області (району).

Організація державної служби

Ефективність функціонування управлінського апарату багато в чому залежить від досконалості організації державної служби. 

Законодавство України про державну службу поділяє державних службовців на дві основні категорії. До першої з них належать ті, на кого не поширюється дія Закону “Про державну службу”. Серед них – Президент, народні депутати України, члени Кабінету Міністрів, судді, прокурори. Їхній статус визначається окремими законами. При цьому посади членів уряду, голів районних та обласних державних адміністрацій, народних депутатів та Президента віднесені до категорії так званих “політичних діячів”. До другої групи належать державні службовці, повноваження та порядок вступу на посаду яких визначаються законодавством про державну службу. 

Слід відзначити, що прийнятий майже десять років тому Закон “Про державну службу” значною мірою застарів і не відповідає нагальним потребам сьогодення. Зокрема, ним не було створено умов для підвищення професіоналізму державних службовців, рівного доступу громадян до служби в органах державної влади, оптимізації кількості державних службовців. Тому у наукових та громадських колах дедалі частіше ставиться питання про необхідність переходу до нових засад організації державної служби.

Проблеми здійснення адміністративної реформи в Україні

Підвищення ролі Кабінету Міністрів у здійсненні виконавчої влади

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів є вищим органом в системі органів виконавчої влади. Існує декілька передумов втілення цього положення Основного закону у життя. Перш за все, робота уряду повинна бути організована таким чином, щоб він був здатний ефективно реалізовувати покладені на нього Конституцією функції. По-друге, в системі органів державного управління не повинно бути структур, які б не були безпосередньо чи опосередковано підпорядковані уряду. І якщо протягом останніх двох років роботу вищого органу виконавчої влади значною мірою вдалось оптимізувати (зокрема, внаслідок створення урядових комітетів, визначення кінцевих строків опрацювання проектів урядових постанов у юридичній службі Секретаріату Кабінету Міністрів, було значно звужено коло питань, що виносяться на розгляд засідань уряду; введення посади Державного секретаря Кабінету Міністрів сприяло удосконаленню роботи Секретаріату уряду та узгодженню його діяльності з діяльністю апаратів міністерств; запровадження громадської експертизи проектів урядових постанов з економічних питань забезпечило відкритість роботи Кабінету Міністрів), то на шляху запровадження підконтрольності та підзвітності всіх органів виконавчої влади Кабінету Міністрів виникли численні проблеми. 

Зокрема, незважаючи на підписання 15 грудня 1999 р. Президентом указів, спрямованих на закріплення підпорядкованості низки міністерств Кабінету Міністрів (до 1999 року Міністерства оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, з питань надзвичайних ситуацій підпорядковувались безпосередньо главі держави), реальні важелі контролю за їхньою діяльністю так і залишилися в руках Адміністрації Президента. Зберігається пряма підпорядкованість Президенту низки державних комітетів (служб) та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. Це, зрозуміло, значно звужує сферу компетенції та відповідальності уряду, вносить неузгодженість у дії відповідних управлінських структур.

Не сприяє підвищенню ролі Кабінету Міністрів у здійсненні виконавчої влади і той факт, що низка повноважень вищого та центральних органів виконавчої влади здійснюється як урядом та міністерствами, так і профільними управліннями Адміністрації Президента. Скажімо, Головне управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента виконує низку функцій, які також належать до сфери відання Міністерства закордонних справ; споріднені повноваження мають Головне управління державної служби і Головне управління організаційно-кадрової роботи Адміністрації Президента.

Існує декілька шляхів вирішення цих проблем. Зокрема – через внесення змін до Конституції, спрямованих на посилення ролі уряду у вирішенні кадрових питань виконавчої влади (призначення на посади та звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій), чітке розмежування предметів відання Президента та Кабінету Міністрів. З іншого боку, частково врегулювати дані питання можна і без конституційних змін, визначивши на законодавчому рівні засади відносин уряду з парламентом та главою держави, а також коло питань, віднесених до виключної компетенції Кабінету Міністрів.

Удосконалення побудови системи центральних органів виконавчої влади

Однією з головних причин низької якості управлінських послуг, відсутності зворотного зв’язку між владними структурами та суспільством є недосконала організація системи центральних органів виконавчої влади. 

У колишньому СРСР система центральних органів виконавчої влади була побудована за галузевим принципом, відповідно до якого весь спектр державної політики розподілявся між міністерствами та відомствами, кожне з яких здійснювало державне управління певною галуззю народного господарства. Тривалий час така практика існувала і в Україні. В результаті державний апарат досяг величезних розмірів: скажімо, станом на 15 березня 1999 року в Україні існувало 18 міністерств, 21 державний комітет та більше 50 інших органів виконавчої влади (палат, департаментів, комітетів, комісій тощо), які дублювали функції одне одного. З підписанням 15 грудня Указу Президента “Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” цю проблему було частково вирішено. Зокрема, чисельність міністерств було зменшено до 13, низку центральних органів виконавчої влади було реорганізовано (ліквідовано), а їхні функції передано іншим органам державного управління. Однак, докорінного реформування системи центральних органів виконавчої влади не відбулось. Так, не вдалось повністю уникнути дублювання функцій одних управлінських структур іншими: Міністерство охорони здоров’я здійснює атестацію керівних працівників системи нагляду за охороною праці, виконуючи тим самим обов’язки Міністерства праці та соціальної політики. Необхідно також відзначити і те, що передача функцій одних (ліквідованих) органів іншим не була достатньо обґрунтованою. Скажімо, ліквідація декількох міністерств, державних комітетів та агентств та покладення їхніх повноважень на Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції призвели до зниження ефективності роботи останнього. 

Як свідчить зарубіжний досвід, ефективне функціонування системи центральних органів державного управління можливе лише у випадку побудови її за функціональним (а не галузевим) принципом. У відповідності з останнім кожний орган виконавчої влади здійснює чітко визначене коло управлінських функцій. При цьому, зрозуміло проблема дублювання повноважень одних державних структур іншими навіть не виникає. Побудова системи виконавчої влади за цим принципом дозволяє досягнути й інших позитивних результатів. Серед них – зменшення бюджетних витрат на фінансування владних структур, більш оперативне реагування держави на зміну зовнішньополітичних та внутрішньодержавних пріоритетів.

Удосконалення внутрішньої організації міністерств

Протягом десяти років української незалежності лише уряду, очолюваному В.Пустовойтенком вдалося пропрацювати два роки – решта Прем’єр-міністрів (а отже, і відповідних міністрів) припиняли свої повноваження протягом року з моменту вступу на посаду. Кожен новопризначений міністр, природньо, намагався підібрати на ключові посади в міністерстві “своїх” людей. В результаті лише у період з 1992 по 1999 рік змінилося близько 280 заступників міністрів. З огляду на це виникла потреба в убезпеченні висококваліфікованих державних службовців від частих змін політичної ситуації в державі. 

Саме тому у травні 2001 року побачив світ Указ Президента “Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні”, покликаний через створення посад державних секретарів втілити у життя ідею спадковості державної служби та відмежувати політичний та управлінський аспекти функціонування міністерств.

Проте, в процесі реалізації положень цього Указу виявилось, що створення інституту державних секретарів було певною мірою передчасним. Наприклад, державні секретарі можуть бути такими ж політичними діячами, як і міністри (низка новопризначених державних секретарів на момент призначення на посаду були активними членами партій). Недоцільним було запровадження посад державних секретарів у “силових” структурах – Міністерствах оборони, внутрішніх справ тощо. Крім того, наділення Президента правом призначення та звільнення державних секретарів міністерств (як і їхніх заступників) ще більше обмежило вплив уряду на вирішення кадрових питань виконавчої влади.

Багато фахівців сходяться на тому, що головною передумовою ефективного функціонування інституту державних секретарів (а отже і міністерств в цілому) є формування уряду парламентською більшістю, яка б визначала стратегічні завдання вищого органу виконавчої влади та несла б відповідальність за його діяльність. Лише в таких умовах міністри стануть політичними фігурами, а державні секретарі – виконавцями поставлених міністрами завдань. Але в Україні на сьогодні такої передумови поки що не існує.

Децентралізація виконавчої влади

В країнах Європи головним принципом побудови системи державного управління є принцип субсидіарності, за якого органи виконавчої влади вищого рівня здійснюють ті повноваження, які неспроможні реалізувати нижчестоячі управлінські структури. Український підхід до побудови системи виконавчої влади докорінно відрізняється від прийнятого у світі: на сьогодні уряд та центральні органи виконавчої влади виконують низку повноважень, які могли б успішно реалізовувати місцеві державні адміністрації. Зокрема, у 2000 р. уряд схвалив 2382 розпорядження і постанови; таким чином, члени уряду приймали по 40-50 документів щотижня. Зрозуміло, що більшість рішень приймалися практично без обговорення. Серед урядових рішень у 2000 р. були, наприклад, розпорядження “Про передачу житлового будинку з державної власності у власність територіальної громади м. Коломия”, “Про передачу незавершеної будівництвом фабрики “Полум’я” (смт. Брусилів Житомирської області)”, “Про дозвіл на ввезення в Україну та реєстрацію мікроавтобуса Тойота Хиасе, виготовленого понад 5 років тому, що передається як гуманітарна допомога Незалежній євангельській церкві “Любов Христова” (м. Миколаїв)”. Надмірна концентрація владних повноважень спостерігається і на рівні міністерств. Зокрема, Міністерство охорони здоров’я готує плани відпусток ректорів вищих медичних навчальних закладів; проводить роботу, пов’язану з наданням житлово-комунальних послуг медичним працівникам сільської місцевості тощо.

З іншого боку, районні місцеві державні адміністрації фактично позбавлені реальних важелів впливу на ситуацію у відповідних районах: управління державним майном в районі здійснюється не районними, а обласними державними адміністраціями (або Кабінетом Міністрів України), питання відводу землі вирішуються на рівні органів місцевого самоврядування, а не районних державних адміністрацій. В результаті ефективність функціонування владних структур на всіх рівнях виконавчої вертикалі значно знижується.

Удосконалення організації державної служби.

Чисельність державних службовців в Україні є значно меншою, ніж у багатьох демократичних державах світу. Натомість ефективність їхньої роботи все ще залишає бажати кращого. Загалом, виділяють декілька причин недосконалості державної служби. Серед них – успадкована з радянських часів система підбору та розстановки кадрів на посадах в органах державного управління, за якої головним критерієм для призначення на керівні посади є не професіоналізм, а особиста відданість вищестоячому керівнику. Не було створено і належних матеріальних стимулів для підвищення ефективності роботи державних службовців (заробітна плата більшості з них не перевищує 100 дол. США). 

Саме тому реформування державної служби було визнане однією з головних складових широкомасштабного процесу модернізації управлінського механізму. Воно передбачає не лише залучення на державну службу виключно кваліфікованих кадрів, але і підвищення якості управлінських послуг, забезпечення максимально ефективного витрачання бюджетних коштів. 

На сьогодні спільних поглядів на подальші шляхи реформування державної служби не існує. Зокрема, одні вбачають удосконалення роботи міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади у скороченні кількості службовців, які обіймають посади в цих органах. Тим самим, на їхню думку, забезпечується залучення на державну службу більш досвідчених кадрів (за рахунок скорочення найменш професійно придатних службовців), обмежуються витрати держави на утримання адміністративного апарату. Саме такий спосіб “удосконалення” функціонування органів виконавчої влади донедавна застосовувався в Україні. Його противники справедливо наголошують на тому, що в умовах побудови системи центральних органів виконавчої влади за галузевим принципом будь-які спроби директивного скорочення державних службовців не призведуть до очікуваних результатів, оскільки вони не враховують відомчої специфіки органів, штатні розписи яких корегуються. Так, апарати одних міністерств можна було б скоротити через невідповідність обсягу покладених на них завдань кількості державних службовців, що обіймають посади у відповідних міністерствах. Водночас існують і такі органи виконавчої влади, які незадовільно виконують покладені на них функції через брак “виконавців”. Очевидно, що подальше скорочення кількості службовців у таких органах навряд чи оптимізує їхню діяльність. Тому скороченню державних службовців має передувати перехід на організацію системи органів виконавчої влади за функціональним принципом.

Запропоновано й інші шляхи реформування державної служби, зокрема – перехід на конкурсні засади прийому на службу, підвищення розміру заробітної плати державних службовців тощо. Але в умовах існуючого дублювання функцій одних владних структур іншими, здійснення цих реформаторських кроків навряд чи призведе до значного підвищення якості управлінських послуг.

Позиції політичних партій

Проблемам адміністративної реформи та удосконалення функціонування управлінського організму завжди відведено одне з чільних місць у програмах практично всіх політичних партій. Відмінності у підходах до вирішення цих питань залежать насамперед від того, яку форму правління підтримує та чи інша партія. 

Зокрема, Народно-демократична партія, “Демократичний Союз”, “Трудова Україна”, “Партія регіонів”, “Солідарність”, у програмних документах яких одним із головних завдань визначено удосконалення форми державного правління у напрямі посилення впливу глави держави на вирішення кадрових та поточних питань діяльності уряду, традиційно підтримували всі заходи Президента України, спрямовані на реформування адміністративної системи. Так, ці партії виступають за збереження права у Глави держави на призначення керівників та заступників керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади, державних секретарів міністерств. Підтримують вони і безпосередню підпорядкованість Президенту силових структур – Міністерств внутрішніх справ, оборони, з питань надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, Служби безпеки України. Аналогічного підходу до вирішення проблем адміністративної реформи дотримується Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”.

Соціал-демократична партія України (об’єднана), Український Народний Рух, Народний Рух України, Партія “Реформи і порядок” та “Яблуко” підтримують ідею розширення впливу уряду на вирішення кадрових питань виконавчої влади. Деякі з них наголошують на необхідності надання Кабінету Міністрів права на призначення голів районних та обласних державних адміністрацій, Державного секретаря Кабінету Міністрів, голів державних комітетів. Водночас ці партії виступають за посилення ролі парламенту у призначенні членів уряду та його поточній діяльності.

Комуністична, Соціалістична та Прогресивна соціалістична партії України, виступаючи за повне обмеження владних повноважень Глави держави, вважають, що вся повнота державної влади повинна належати Верховній Раді, якій повинні бути підконтрольні як уряд, так і інші органи виконавчої влади.

Суттєво різняться і позиції політичних партій щодо питання про порядок формування обласних і районних державних адміністрацій. Так, Трудова Україна, Народно-демократична партія, Демократичний Союз, Партія Регіонів, “Яблуко”, “Батьківщина”, Партія зелених України, Комуністична, Соціалістична та Прогресивна соціалістична партії вважають, що закріплений Конституцією порядок призначення на посади керівників місцевих органів виконавчої влади повинен бути змінений: голови адміністрацій повинні призначатись не президентом, а обиратись населенням відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Інші партії (Український Народний Рух, Народний Рух України, Партія “Реформи і Порядок”, Соціал-демократична партія України (об’єднана)) виступають за збереження права на призначення голів обласних та районних адміністрацій в руках президента.

Практично всі партії у своїх програмах наголошують на необхідності побудови системи центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом, децентралізації влади, оптимізації кількості державних службовців. Разом з тим, конкретних шляхів реформування державного апарату жодною з існуючих партій запропоновано не було.

З проголошенням Україною у 1991 році незалежності особливої актуальності набула проблема наближення існуючої в державі системи місцевого самоврядування до європейських та світових стандартів. Тому вже наступного року розпочались інтенсивні пошуки найбільш прийнятної для України моделі організації муніципальної влади. Їх результатом стало прийняття Верховною Радою у березні 1992 р. Закону “Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, який розмежував повноваження органів самоврядування та державного управління, визначив структуру виконавчої вертикалі на місцях. Переважна більшість його положень у 1996 році знайшла відображення у Конституції України. 

Прийняття Верховною Радою України Основного закону заклало підвалини для подальшого реформування місцевого самоврядування. Зокрема, у 1996 та 1999 роках було прийнято Закони “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”. Вони визначили основні засади організації муніципальної влади в Україні та принципи взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування, закріпили фінансові та майнові права територіальних громад.

Система місцевого самоврядування

У переважній більшості зарубіжних держав на законодавчому рівні закріплено дволанкову систему організації муніципальної влади, яка, поряд з територіальними громадами, включає також органи місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Подібна система організації муніципальної влади була закріплена і в українському законодавстві. Зокрема, було визнано, що територіальна громада села, селища, міста є основним носієм функцій місцевого самоврядування. Вона може здійснювати свої повноваження як безпосередньо – у формі місцевих референдумів, загальних зборів громадян за місцем проживання, ініціювання розгляду поточних питань місцевого значення у відповідних радах, громадських слухань, створення будинкових, квартальних, вуличних органів самоорганізації населення, так і через відповідні ради та їхні виконавчі органи. 

Важлива роль у здійсненні муніципальної влади належить сільським, селищним, міським радам та їхнім виконавчим органам. Стаття 26 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає коло питань, які можуть вирішуватись виключно місцевими радами. Серед них – питання самоорганізації ради та формування її органів (затвердження регламенту ради, утворення комісій та визначення їхнього складу, формування виконавчого органу ради тощо); економічного, соціального та культурного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці тощо. До повноважень рад також віднесено затвердження місцевих бюджетів, встановлення муніципальних податків та зборів, прийняття рішень про випуск облігацій місцевих позик, управління комунальною власністю. Крім того, муніципальні представницькі органи мають досить вагомі важелі контролю за діяльністю місцевих голів та утворених радами органів. Так, рада може прийняти рішення про недовіру відповідному голові, вимагати від виконавчого комітету подання звіту про діяльність, за результатами розгляду якого переобрати всіх чи окремих членів комітету. 

Виконавчими органами рад є їхні виконавчі комітети, відділи та управління, які формуються на строк повноважень ради та очолюються відповідно сільськими, селищними та міськими головами. Ці органи наділені широкими повноваженнями практично в усіх сферах життя відповідних громад, зокрема – соціально-економічного, культурного розвитку територій, оборонної роботи, забезпечення правопорядку; управління комунальною власністю, зовнішньоекономічною діяльністю тощо. Ці повноваження Законом “Про місцеве самоврядування в Україні” розподілено на власні (здійснення яких пов’язане з вирішенням питань місцевого значення та наданням громадських послуг) та делеговані (окремі повноваження органів виконавчої влади, виконання яких у зв’язку з наближеністю органів місцевого самоврядування до жителів сіл, селищ та міст держава вважає за доцільне покласти на муніципальні органи). 

Виконавчі органи місцевих рад очолюються сільськими, селищними та міським головами. Останні здійснюють три основні функції: представляють громади сіл, селищ та міст у відносинах з іншими територіальними громадами та органами державної влади, головують на засіданнях рад та очолюють їхні виконавчі комітети. 

Органами, які забезпечують реалізацію спільних інтересів територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” не передбачив існування виконавчих органів цих рад – рішення останніх виконуються відповідними місцевими державними адміністраціями. Повноваження регіональних представницьких органів законодавство зводить, в основному, до організації власної роботи, затвердження поданих на розгляд рад відповідними місцевими державними адміністраціями програм соціального, економічного та культурного розвитку відповідних територій, обласних та районних бюджетів тощо. При цьому значна кількість повноважень рад обласного і районного рівнів делегується міцевим державним адміністраціям – зокрема, сприяння інвестиційній діяльності на території області (району); об’єднання на договірних засадах коштів підприємств та організацій, розташованих на відповідній території, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво та реконструкцію об’єктів соціальної інфраструктури, на охорону навколишнього середовища; забезпечення розвитку науки та освіти, охорони здоров’я тощо. 

Порядок формування муніципальних, районних та обласних рад

Депутати сільських, селищних та міських рад обираються на чотирирічний строк громадянами, які на день проведення виборів досягли 18 років, мають право голосу і проживають на території відповідних сіл, селищ та міст. При цьому територія адміністративної одиниці поділяється на округи, кількість яких дорівнює кількості депутатських місць у раді. Для того, щоб бути обраним, кандидат у депутати повинен отримати більше голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, ніж будь-який інший кандидат у депутати до місцевої ради. 

Визначивши на конституційному рівні районні та обласні ради як органи, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, Верховна Рада України закріпила особливий порядок їхнього формування. Так, згідно із Законом “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” всі територіальні громади в межах району обирають до районних рад однакову кількість депутатів. Формування складу обласних рад здійснюється на аналогічних засадах: райони, міста обласного значення є рівнопредставленими. Слід також відзначити, що процес виборів депутатів районних та обласних рад має й інші специфічні риси. Так, під час проведення виборів до районної ради кожне село, селище, а на виборах до обласних рад – відповідно кожний район та місто обласного значення – обирають не одного, а декількох депутатів. При цьому обраними до обласної (районної) ради вважаються кандидати, які на виборах отримали більшу, порівняно з іншими кандидатами, кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

Відносини місцевого самоврядування з органами виконавчої влади

Закони “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації” визначили коло питань, віднесених до компетенції органів державного управління на місцях та муніципальних органів. На законодавчому рівні також було передбачено положення, відповідно до якого органи виконавчої влади та їхні посадові особи не мають права втручатись у законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також вирішувати питання, віднесені законодавством до повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень. Обмежено і втручання муніципальних органів у діяльність управлінських структур: органи самоврядування не можуть втручатись у діяльність органів державного управління, за винятком випадків виконання ними делегованих повноважень державної влади. 

Матеріальна основа місцевого самоврядування

Якість муніципальних послуг та ефективність функціонування системи місцевого самоврядування в цілому залежать від наявності у власності територіальних громад достатніх коштів. Законодавство закріпило за територіальними громадами право на володіння, користування і розпоряджання належним їм на праві комунальної власності рухомим та нерухомим майном, землею та природними ресурсами, закладами культури та освіти тощо. Від імені територіальної громади повноваження власника здійснюють відповідні муніципальні органи.

Проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні

Незважаючи на активні кроки України у напрямі реформування місцевого самоврядування, багато проблем, пов’язаних із здійсненням територіальними громадами права на вирішення питань місцевого значення, залишаються по суті невирішеними. Зокрема, найбільші дискусії точаться навколо удосконалення організації муніципальної влади, відносин між органами самоврядування та місцевими державними адміністраціями; оптимізації порядку формування місцевих рад. Не менш гостро стоїть проблема зміцнення матеріальної та фінансової основи місцевої влади.

Удосконалення системи місцевого самоврядування

Чи не найголовнішою запорукою підвищення ефективності функціонування системи місцевого самоврядування в Україні є створення державою таких механізмів, які б дозволяли територіальним громадам вирішувати поточні проблеми місцевого значення не лише через відповідні муніципальні органи, але і за допомогою різних форм безпосередньої демократії. 

У переважній більшості держав, що утворились на теренах колишнього СРСР, на законодавчому рівні було закріплено право громад на здійснення місцевого самоврядування безпосередньо, тобто без участі органів самоврядування. При цьому, український законодавець, передбачивши таке право, не визначив дієвих механізмів його реалізації: єдиним кроком у напрямку зміцнення впливу громад на вирішення місцевих питань стало законодавче визначення статусу органів самоорганізації населення (будинкових, вуличних, квартальних комітетів). Здійснення самоврядування в інших формах безпосередньої демократії чинним законодавством фактично унеможливлено (скажімо, більшість положень ухваленого ще у 1990 році Закону “Про всеукраїнський та місцевий референдуми” суперечить не лише загальноприйнятій світовій практиці, але і положенням Конституції, а тому – не можуть застосовуватись на практиці). Це, зрозуміло, навряд чи сприяє підвищенню ефективності функціонування муніципальної влади. 

Чимало дискусій точиться і навколо питання про розмежування повноважень між різними ланками органів самоврядування. В усіх демократичних державах визначальним принципом розподілу функцій не лише між органами місцевого самоврядування, але і між органами муніципального та державного управління, є принцип субсидіарності, відповідно до якого органи самоврядування та виконавчої влади повинні виконувати лише ті завдання, які не спроможні виконати органи нижчого рівня. Натомість в Україні такий підхід до розподілу повноважень між муніципальними інституціями визнаний не був. Так, чинним законодавством на виконавчі органи сільських, селищних та міських рад покладено обов’язки щодо надання додаткових до встановлених державою гарантій соціального захисту населення, подання допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, створення будинків-інтернатів для малозабезпечених та самотніх громадян, підготовки програм економічного та соціального розвитку, раціонального використання природних ресурсів тощо. При цьому законодавцем не було враховано реальної спроможності здійснення цих функцій відповідними органами: загальновідомо, що за рахунок лише доходів від комунального майна, що належить селу, та місцевих податків виконати покладені на виконавчі органи рад обов’язки буде неможливо. 

Недостатньо було враховано зарубіжний досвід і при законодавчому визначенні повноважень районних та обласних рад: функції останніх зводяться скоріше не до представництва громад, а до перерозподілу коштів між селами, селищами та містами (часто – з нехтуванням інтересів тих громад, які, фактично, відіграють визначальну роль у формуванні обласних та районних бюджетів), затвердження поданих місцевими державними адміністраціями програм економічного та соціального розвитку регіонів, а також визначення порядку власної діяльності.

Пропонуються два шляхи розмежування повноважень між різними ланками системи муніципального управління. Перший з них – збільшення територіальних громад. Прихильники такого способу вдосконалення функціонування місцевого самоврядування наголошують на тому, що лише за умови забезпечення самодостатності територіальних громад (тобто через створення таких громад, які за рахунок власних податкових надходжень та господарської діяльності будуть спроможні забезпечити належне фінансування та надання якісних муніципальних послуг) ефективне муніципальне управління стане реальністю. Водночас збільшенню територіальних громад перешкоджають положення Конституції, якими за кожною сільською громадою закріплено право на здійснення місцевого самоврядування. Тим самим створюються законодавчі умови для їхнього подальшого подрібнення.

Зміст другої моделі полягає у скороченні переліку функцій сільських, селищних та міських рад до таких меж, в яких відповідні громади будуть здатні надавати муніципальні послуги за рахунок власних коштів. При цьому пропонується відповідно розширити обсяг повноважень районних та обласних рад. Але і такий підхід до вирішення проблем самоврядування містить чимало недоліків. Зокрема, він не може врахувати нерівномірність економічного розвитку сіл, селищ та міст, чисельність членів відповідних громад та цілу низку інших факторів. 

Удосконалення порядку формування муніципальних, районних та обласних рад

Передбачений Законом “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” порядок проведення виборів до місцевих представницьких органів зумовив виникнення цілої низки проблем, дискусії навколо яких не вщухають і дотепер. 

Зокрема, ним передбачено, що територіальні громади в межах району, а так само райони та міста обласного значення, повинні мати рівну кількість депутатських мандатів у відповідно районній та обласній радах. Такий порядок формування рад призводить до низки негативних наслідків, зокрема – порушення принципу рівності голосів виборців. Так, місто обласного значення з кількістю жителів в один мільйон представлене в обласній раді тією ж кількістю депутатів, що і невеликий сільськогосподарський район. В результаті при затвердженні радами бюджетів, програм економічного та соціального розвитку територій, інтереси таких міст фактично нехтуються. Тому багатьма фахівцями вже давно піднімається питання про необхідність зміни порядку формування обласних рад. Один із шляхів вирішення цієї проблеми полягає у встановленні квоти представленості територільних громад у відповідних радах, тобто визначенні кількості виборців в окрузі, якій має відповідати один депутатський мандат у відповідній раді. Однак позиції прихильників такого підходу поділяють далеко не всі. Головним їхнім аргументом є те, що відповідно до положень Основного закону обласні та районні ради є органами, що представляють спільні інтереси територіальних громад. А відтак зміна представленості громад у відповідних радах суперечитиме Конституції. 

Не менш гостро стоїть проблема формування територіальних виборчих комісій. Останні, відповідно до закону, утворюються радами за пропозиціями їхніх голів. При цьому Закон ніяк не зв’язує голову ради обов’язком включення запропонованих партіями, виборчими блоками, зборами виборців осіб до складу комісій. В умовах, коли 70% складу обласних та районних рад становлять службовці відповідних державних адміністрацій, які знаходяться у прямому підпорядкуванні останніх, рішення рад (а отже і склад виборчих комісій) часто залежать від позицій керівників обласних та районних державних адміністрацій. Тим самим створюються умови для недостатньо об’єктивного визначення результатів виборів. Вирішити цю проблему можна було б шляхом, зокрема, усунення рад від участі у призначенні членів виборчих комісій (відповідні повноваження пропонується передати виборчим комісіям вищого рівня). Альтернативний шлях врегулювання даного питання полягає у розширенні представництва у складі виборчих комісій учасників виборів – політичних партій та блоків партій. 

Численні дискусії точаться також навколо питання про розведення у часі виборів до парламенту та місцевих представницьких органів. Їхнє значення обумовлене тим, що процес обрання народних депутатів України відсуває хід виборів до органів муніципальної влади на другий план. У зв’язку з цим значно послаблюється контроль за дотриманням положень виборчого законодавства під час виборів, а відтак – відкриваються широкі можливості для зловживань з боку органів державної влади. Але на шляху позитивного вирішення цієї проблеми стоять перешкоди – діюча Конституція фактично унеможливлює проведення виборів в інші, ніж вибори до парламенту, строки. 

Відносини між органами місцевого самоврядування та виконавчої влади 

Прийняттям Законів “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації” законодавчий орган держави спробував розмежувати повноваження управлінських та самоврядних інституцій. При цьому законодавством було визначено як виключні сфери відання місцевих органів державної влади та самоврядування, так і питання, які належать до конкуруючої (суміжної) компетенції, за якої державні адміністрації та муніципальні органи наділяються повноваженнями в одній галузі суспільного життя. Саме вони і потребують розмежування як на законодавчому рівні, так і в процесі їхнього здійснення. 

Фахівцями у галузі місцевого самоврядування запропоновано різні способи розмежування предметів відання муніципальних та державних органів. Так, висловлюється думка про необхідність уточнення предметів відання місцевих державних адміністрацій та органів самоврядування. Водночас опоненти такої ідеї обгрунтовано зауважують, що всіх конфліктних ситуацій у відносинах держави та муніципальних органів, керуючись лише нормами законодавства, вирішити не вдасться. На їхню думку, найефективнішим з можливих шляхів розмежування повноважень є укладення договорів між державними адміністраціями та самоврядними органами щодо спільної діяльності у відповідних галузях суспільного життя. Аргументом на користь їхньої позиції є те, що чинне законодавство дозволяє муніципальним та державним адміністраціям укладати угоди, які можуть конкретизувати відповідно до закону їхні взаємні права та обов’язки. 

Не менше проблем у стосунках місцевих державних адміністрацій з органами самоврядування виникло у зв’язку з поділом повноважень виконавчих органів місцевих рад на власні та делеговані. Такий підхід не є типовим для переважної більшості зарубіжних країн: виконавчі органи влади делегують муніципалітетам свої повноваження, як правило, на договірній основі (але аж ніяк не на підставі закону). Крім того, органам місцевого самоврядування в Україні делеговано ті повноваження, які, за логікою, повинні реалізовуватись органами державного управління, а не муніципальними структурами (скажімо, організація мобілізаційної роботи у відповідних територіальних одиницях). Водночас покладення на муніципальні органи тягаря делегованих повноважень не супроводжувалось виділенням на їхню реалізацію відповідних бюджетних коштів. 

Комунальна власність 

Закон “Про місцеве самоврядування в Україні” закріпив за територіальними громадами право на володіння, користування та розпорядження комунальною власністю. Але далі закріплення цього права законодавець не пішов. Так, у жодному правовому акті не було визначено конкретного порядку передачі майна з державного володіння у муніципальну власність. Низка проблем виникає і при спробах розмежування власності міст та адміністративно-територіальних одиниць, які ввійшли до їх складу, так само як і власності областей, районів, міст. Поза правовим регулюванням залишився і порядок розпорядження комунальною власністю громадою безпосередньо, тобто без участі органів місцевого самоврядування. Без вирішення цих питань про підвищення якості муніципальних послуг годі й думати.

Оборона України, захист державного суверенітету, підтримання безпеки суспільства як зовнішньої, так і внутрішньої є однією з головних функцій держави. Її безпосереднє виконання покладене на так звану “Воєнну організацію” держави або “силові” структури – систему державних органів та інституцій, які мають повноваження та засоби для захисту України та її населення від злочинності, військових посягань ззовні, підривної діяльності іноземних держав та організацій, катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій та інших загроз, у тому числі силовими методами. До “силових” структур належать Збройні Сили України, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ, внутрішні війська, Служба безпеки України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та інші воєнізовані та збройні формування, утворені відповідно до Конституції України.

До здобуття незалежності Україна не мала ані власних силових структур, ані органів управління обороною та державною безпекою. Військові формування підпорядковувалися органам державної влади СРСР та виконували загальносоюзні функції.

З розпадом Радянського Союзу Україна отримала у спадок надзвичайно чисельну за особовим складом та кількістю озброєнь, потужну і, водночас, економічно обтяжливу та структурно нераціональну Воєнну організацію. Постала нагальна необхідність реформувати Збройні Сили України та інші силові структури таким чином, щоб вони, не втративши, і підвищивши власну здатність виконувати поставлені перед ними завдання, не стримували економічний та соціальний розвиток держави.

Воєнна організація України сьогодні

Воєнна організація України сьогодні складається з воєнізованих формувань та силових органів держави, до особового складу яких за різними оцінками належать до мільйона осіб. Кожен такий орган чи формування мають свої функції та виконують певні завдання. Від того, наскільки чітко визначені у законодавстві напрями використання силових структур (як у мирний, так і у воєнний час), їх підпорядкованість та контроль над ними, залежить не тільки безпека суспільства, але й соціальна, економічна та політична рівновага у державі, конституційність даржавної влади, правопорядок тощо.

Збройні Сили України

Функції Збройних Сил України

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладені на Збройні Сили України. Вони протидіють застосуванню іншою державою або групою держав збройної сили до України, забезпечують охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України. Таким чином, основне завдання Збройних Сил – захист України від агресії ззовні. Найбільшої актуальності виконання цієї функції набуває, природньо, тоді, коли держава перебуває у стані війни. Однак це не означає, що можливості Збройних Сил використовуються державою лише у випадку ведення війни. Створення і утримання боєздатних воєнізованих формувань вимагає надзвичайно великих матеріальних і фінансових витрат, а отже, використовувати їх необхідно максимально ефективно. Тому законодавство передбачає можливість залучення Збройних Сил і під час виконання мирних завдань. Причому, мова йде лише про випадки надзвичайного характеру, коли застосування збройної сили, використання дисциплінованих та високоорганізованих армійських підрозділів, частин, з’єднань є єдиним способом забезпечити захист життя та здоров’я населення, дотримання Конституції та законів України тощо. Зокрема, Збройні Сили можуть залучатися до здійснення заходів із підтримання правового режиму воєнного і надзвичайного стану, для посилення охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу України, ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру (різноманітних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій тощо).

Крім того, законодавство передбачає можливість використання окремих підрозділів, військових частин і з’єднань Збройних Сил України з метою сприяння підтримці міжнародного миру. Тому у виняткових випадках вони можуть застосовуватися для надання військової допомоги іншим державам, а також участі у міжнародному військовому співробітництві та міжнародних миротворчих операціях на підставі міжнародних договорів України.

Структура та загальна чисельність Збройних Сил України

Загальна чисельність Збройних Сил України затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України. На сьогодні вона складає 400 тисяч чоловік, з яких 310 тисяч – військовослужбовці. Передбачається поступове скорочення загальної чисельності Збройних Сил.

Основу Збройних Сил України складають види Збройних Сил, а саме: Сухопутні війська, Військово-Повітряні Сили, Війська Протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили. До складу Збройних Сил входять також об’єднання, з’єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

Головним військовим органом з планування оборони держави і оперативного управління Збройними Силами України є Генеральний штаб Збройних Сил України (окрема складова частина Міністерства оборони України).

Безпосереднє керівництво Збройними Силами України у мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Сил України. Головнокомандувачем Збройних Сил України є за посадою Міністр оборони України, якщо він військовослужбовець, а у разі, коли Міністром оборони України призначається цивільна особа, – начальник Генерального штабу Збройних Сил України.

Комплектування Збройних Сил України

Особовий склад Збройних Сил України складається з військовослужбовців і працівників Збройних Сил України (цивільних осіб).

В Україні встановлено загальний військовий обов’язок для чоловіків, які відповідають певним вимогам щодо стану здоров’я та віку. На сьогодні приблизно 42% особового складу військовослужбовців (близько 137 тисяч чоловік) формується за рахунок періодичних призовів громадян України на строкову службу в Збройних Силах. Призовний вік мають особи, які досягли 18, але не старші 25 років. (загальна структура керівництва та контролю над Збройними Силами України відображена у схемі 1)

Органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ. Внутрішні війська

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, відповідальним за захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби із злочинністю, охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів, є Міністерство внутрішніх справ України. Воно:

• забезпечує запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів із усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;
• виявляє, розкриває і розслідує злочини, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, веде боротьбу з організованою злочинністю, наркобізнесом і злочинами у сфері економіки;
• забезпечує профілактику правопорушень;
• забезпечує проведення паспортної, реєстраційної та міграційної роботи;
• організовує роботу, пов’язану із забезпеченням безпеки дорожнього руху та пожежної безпеки;
• вживає разом з іншими державними органами заходів щодо запобігання дитячій безпритульності та правопорушенням серед неповнолітніх;
• організовує і проводить розшук громадян у встановлених законодавством та міжнародними угодами України випадках;
• здійснює контроль за придбанням, зберіганням, носінням і перевезенням зброї, боєприпасів, вибухових речовин і матеріалів, інших предметів і речовин, щодо зберігання і використання яких встановлено спеціальні правила, за відкриттям і функціонуванням об’єктів, де вони використовуються;
• організовує роботу Державної автомобільної інспекції, забезпечує реєстрацію та облік автомототранспортних засобів, разом з іншими державними органами вживає заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху; контролює проведення роботи, спрямованої на запобігання дорожньо-транспортним пригодам;
• забезпечує здійснення державного пожежного нагляду, пожежну охорону населених пунктів і об’єктів;
• здійснює контроль за додержанням громадянами паспортних правил, правил в’їзду, виїзду, перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства;
• організовує здійснення заходів щодо рятування людей, охорони їх безпеки, забезпечення громадського порядку, збереження майна в разі стихійного лиха, аварій, пожеж, катастроф та щодо ліквідації їх наслідків;
• виконує інші функції.

Отож, на Міністерство внутрішніх справ покладений обов’язок забезпечувати внутрішню безпеку держави, захист громадян, їх прав, інтересів, власності у повсякденному житті.

Міліція

До структури Міністерства внутрішніх справ України входить низка елементів (органи державної пожежної охорони, внутрішні війська, кримінально-виконавча система), кожен з яких виконує певні функції, покладені на органи внутрішніх справ. Одним з них є міліція – державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Саме міліція забезпечує особисту безпеку громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; здійснює запобігання правопорушенням та їх припинення; охороняє і підтримує громадський порядок; виявляє і розкриває злочини, розшукує осіб, які їх вчинили; забезпечує безпеку дорожнього руху; захищає власність від злочинних посягань; виконує деякі кримінальні покарання і адміністративні стягнення тощо.

Система органів міліції поділяється на підрозділи, кожен з яких виконує спеціальні функції, як-от: боротьба зі злочинністю; забезпечення громадської безпеки та охорона громадського порядку; забезпечення правопорядку на транспорті; забезпечення безпеки дорожнього руху; охорона державної, комунальної та приватної (за угодами) власності тощо. Відповідно, існує кримінальна міліція, міліція громадської безпеки; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; спеціальна міліція.

Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України

Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України призначені для охорони та оборони важливих державних об’єктів (таких, як атомні електростанції), охорони виправно-трудових і лікувально-трудових установ, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю. Крім того, військовослужбовці внутрішніх військ конвоюють заарештованих і засуджених; переслідують і затримують заарештованих і засуджених осіб, які втекли з-під варти; супроводжують спеціальні вантажі; здійснюють пропускний режим на об’єктах, що охороняються; охороняють підсудних під час судового процесу; беруть участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (аварій, катастроф тощо) на об’єктах, що охороняються та інше.

Служба безпеки України

Функції Служби безпеки України

Перед державою та суспільством нерідко постають численні загрози їх життєво важливим інтересам. Такими загрозами є розвідувальна та підривна діяльність іноземних спеціальних служб та організацій, організована злочинність, особливо у сфері економіки та управління, тероризм тощо. Деякі діяння окремих осіб та організацій створюють небезпеку для всього людства, міжнародного миру. Боротьба, запобігання, припинення таких особливо небезпечних посягань на безпеку суспільства, держави, окремих громадян є завданням Служби безпеки України. Саме цей правоохоронний орган здійснює розвідувальну та контррозвідувальну роботу; бере участь у забезпеченні захисту державних таємниць України; виявляє, припиняє та розслідує злочини проти держави та деякі інші правопорушення.

Керівництво Службою безпеки України. Її структура 

Служба безпеки України підпорядковується у своїй діяльності Президенту України та перебуває під контролем Верховної Ради України. Така “увага” до неї з боку вищих органів державної влади зумовлена прагненням запобігти порушенню прав та інтересів громадян, забезпечити максимально ефективне здійснення цим органом спеціального призначення покладених на нього функцій. Адже Служба безпеки України здійснює діяльність у сфері особливих інтересів держави та суспільства.

Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України здійснює її Голова. Він несе персональну відповідальність за якість та законність її роботи.

До складу Служби безпеки України входить Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому органи в регіонах (районах та областях), Служба безпеки Автономної Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Інші “силові” структури

До числа “силових” структур України входять і деякі інші органи та формування, мета яких – забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. Серед них можна виділити, зокрема, Прикордонні війська України та військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Прикордонні війська України покликані підтримувати недоторканність державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охороняти виключну (морську) економічну зону України (морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включно з районами навколо островів, що їй належать). Вони забезпечують дотримання всіма особами та транспортними засобами встановленого порядку перетинання державного кордону України.

З метою захисту населення та подолання наслідків катастроф, стихійних лих, епідемій тощо в державі створені війська цивільної оборони, спеціальні аварійно-рятувальні та інші служби. Загальне керівництво ними здійснює Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Вище керівництво та загальний контроль за діяльністю у сфері забезпечення внутрішньої та зовнішньої державної безпеки

Воєнна організація України – надзвичайно потужна система багатьох складових. До підтримання її функціонування задіяні мільйони громадян, суттєві фінансові та матеріальні ресурси. Вона покликана забезпечувати життєво важливі інтереси держави та суспільства. Тому діяльність “силових” структур завжди перебувала у сфері особливої уваги керівництва та вищих органів влади України (загальна структура керівництва та контролю над Воєнною організацією держави відображена у схемі 2).

Президент України 

Однією з головних функцій Президента України як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України та прав і свобод людини і громадянина є забезпечення національної безпеки. Тому саме він здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони України. Глава держави виступає Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України і у цій якості за власною ініціативою призначає на посади та звільняє вище командування Збройних Сил, а також усіх інших військових формувань. Керівники всіх “силових” структур підпорядковані безпосередньо Президенту. 

Контроль за діяльністю військових та правоохоронних органів Глава держави здійснює через систему спеціально створених органів: Раду національної безпеки і оборони України та Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів Адміністрації Президента України.

Рада національної безпеки і оборони України 

Рада національної безпеки і оборони України – передбачений Конституцією України координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Вона подає Главі держави пропозиції щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони, а також здійснює координацію та контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний та воєнний час, в умовах надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України. 

До складу Ради національної безпеки та оборони України входять Президент України (він є її головою), Прем’єр-міністр України, Міністр оборони, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ України, Голова Служби безпеки України та інші керівники центральних органів виконавчої влади, які включаються до її складу за рішенням Глави держави.

Забезпечує організацію роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України Секретар Ради національної безпеки і оборони України, який також призначається на посаду Президентом України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Глави держави.

Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів 

Президентський контроль за діяльністю військових структур та правоохоронних органів здійснює Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів, яке входить до складу Адміністрації Президента України. Основним його завданням є нагляд та інспектування діяльності “силових” структур.

Проблеми реформування Воєнної організації держави

Створення умов для ефективного функціонування “силових” структур вимагає докорінного реформування їх структури та чисельності, організації, управління тощо. Особливої актуальності набули, зокрема, питання створення системи цивільного контролю за діяльністю Воєнної організації держави, переведення процесу комплектування військових формувань на професійну основу, скорочення чисельності їх особового складу та інші. Не сходять з порядку денного проблеми фінансування “силових структур”, покращення їхньої структури, порядку управління тощо.

Цивільний контроль над “силовими” структурами 

Воєнна організація суттєво відрізняється від інших державних інституцій. Вона володіє величезним бойовим арсеналом та витрачає на його створення значні кошти. Крім того, на відміну від інших державних органів, які діють на демократичних засадах, “силові” структури функціонують на принципах суворої централізації та субординації, тобто, не є демократичними. Очевидно, діяльність Воєнної організації створює потенційну загрозу суспільству та державі, які вона покликана захищати. Мабуть, єдиним способом уникнути цієї загрози є встановлення ефективного контролю суспільства (цивільного контролю) над “силовими” структурами. 

Сьогодні в Україні цивільний контроль над Воєнною організацією забезпечується, переважно, шляхом закріплення підпорядкованості “силовиків” цивільній владі (перш за все, Президенту України) та їх підконтрольності вищим органам держави (Верховній Раді України, Уряду). Законодавство навіть передбачає можливість заміщення посади Міністра оборони України цивільною особою (щоправда, досі таке відбулося лише одного разу). 

Більше проблем виникає з іншим напрямком забезпечення контрольованості Воєнної організації з боку суспільства – наданням цивільним особам більш широких можливостей щодо заміщення посад у “силових” структурах. Українська влада ніяк не може наважитися на подібний крок, оскільки йому чиниться серйозний опір з боку традиційно консервативних військових. Їхні опоненти, натомість, зазначають, що військові повинні займатися безпосередньо військовим плануванням, бойовою підготовкою тощо. У свою чергу, питання військової політики, матеріального забезпечення, управління підприємствами оборонного комплексу, кадрів, закупівлі озброєнь, наукових досліджень та інші повинні перебувати у віданні цивільних осіб, які мають відповідну фахову підготовку.

Комплектування військових формувань на професійній основі 

Останні роки у суспільстві, владних колах широко обговорюється перспектива поповнення особового складу “силових” структур за рахунок так званих “контрактників” – професійних військових, для яких забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави було б професією. 

Сьогодні за рахунок призовників частково комплектуються Збройні Сили України (137 тис. чоловік), Служба безпеки України (1,49 тис.), Прикордонні війська України (12,3 тис.), внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України (22,7 тис.), війська Цивільної оборони Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (4,4 тис.). Переведення порядку формування “силових” структур на професійну основу означатиме, що ця частина військових формувань (всього 178 тисяч чоловік) повинна буде комплектуватися за рахунок професійних військовослужбовців. 

Аргументи противників такого варіанту розвитку подій зводяться до наступного. По-перше, вони стверджують, що професійні армії (та інші “силові” структури) коштують дорожче, ніж призовні. По-друге, зменшується резерв військових формувань. Сьогодні всі призовники, звільнившись зі строкової служби, мають необхідні навики і утворюють резерв, який може бути розгорнутий у випадку війни чи іншої кризової ситуації. Вважається, що професійні армії не мають такої переваги. і по-третє, опоненти прихильників професіоналізації Воєнної організації стверджують, що перехід на контрактні засади формування особового складу “силових” структур сприятиме посиленню корпоративності військових (перетворенню їх на своєрідну касту). Це послабить контроль суспільства над ними.

Прихильники професіоналізації комплектування “силових” структур зазначають, що вже сьогодні на утримання особового складу військових формувань витрачається більшість бюджетних коштів, передбачених для фінансування потреб забезпечення національної безпеки. Зважаючи на передбачене скорочення чисельності штату Збройних Сил України та правоохоронних органів, можна очікувати, що суттєвих витрат державних коштів перехід до контрактних засад їх формування не викличе.

Стосовно резервів. У розвинутих країнах світу збройні сили мають організований резерв, який формується на добровільних контрактних засадах. При цьому, добровольці проходять короткострокову фахову підготовку. Як показує історичний досвід, такі резерви спроможні у досить стислі строки надати підтримку основним силам військових формувань.

Зрештою, перехід до професійної служби у “силових” структурах може посприяти зближенню військових з населенням, підвищенню престижу військової професії, особливо, зважаючи на те, що обов’язкова військова служба дуже непопулярна серед молодих людей та їхніх батьків.

Зменшення термінів строкової військової служби 

Одним з етапів переходу до професійних засад комплектування “силових” структур є зменшення термінів строкової військової служби. Сьогодні у владних колах розглядається можливість скорочення строків перебування призовників у лавах Збройних Сил та інших військових формувань до 12 місяців (з існуючих 18). 

Прихильники такого скорочення стверджують, що воно сприятиме підвищенню престижу військової служби; зменшенню кількості таких явищ, як ухилення від служби, нестатутні відносини між військовослужбовцями (“дідівщина”); поповненню резерву військовозобов’язаних; забезпеченню соціальної справедливості (служитиме більше юнаків). Тенденція до зменшення термінів строкової служби відмічається і у більшості розвинутих країн, де існує загальний військовий обов’язок.

Аргументи опонентів зводяться до наступного. Зокрема, відзначається, що скорочення строків військової служби викличе потребу збільшити кількість громадян, які призиватимуться кожні півроку, на 30 тисяч чоловік у кожному періоді (до 89 тисяч). У той же час, реальні можливості військкоматів та наявні призовні ресурси дозволяють призивати близько 60 тисяч юнаків щопівроку. Інакше відбудеться скорочення особового складу військових формувань, що, на думку військових, призведе до втрати боєздатності Збройних Сил України та інших “силових” структур. Зменшення термінів строкової служби також призведе до збільшення витрат на утримання солдатів та сержантів строкової військової служби за рахунок зростання видатків на підготовку та проведення призову, речове забезпечення, виплати вихідної допомоги військовослужбовцям при звільненні тощо. Крім того, можуть виникнути проблеми з підготовкою сержантів (старшин) та кваліфікованих солдат (матросів) у навчальних частинах.

Скорочення чисельності особового складу “силових” структур 

Україна отримала у спадок від Радянського Союзу надзвичайно потужну і громіздку Воєнну організацію. Чисельність особового складу лише Збройних Сил перевищувала 700 тисяч чоловік. Зрозуміло, що для середньої за розмірами та кількістю населення держави утримувати у постійній боєготовності таку силу занадто складно. Це потребує значних витрат, відволікає від процесу суспільного виробництва велику кількість працездатних громадян тощо. Крім того, з часу розпаду СРСР суттєво змінилася міжнародна ситуація. Велика армія лише відлякуватиме країни-сусідів України, заважатиме розвитку мирних взамовигідних стосунків нашої держави з іншими. Саме тому сьогодні проводиться політика щодо поступового скорочення чисельності особового складу військових формувань. Так, за останні десять років тільки у Збройних Силах України кількість військовослужбовців була зменшена більш ніж на 400 тисяч чоловік.

Сьогодні процес скорочення, хоч і повільніше, але відбувається. Так, якщо сьогодні у Збройних Силах України служить, за офіційними даними, близько 310 тисяч військових, то до кінця 2005 року їхню кількість планується зменшити до 295 тисяч. Водночас, потреби України оцінюються фахівцями таким чином, що загальна чисельність особового складу усіх “силових” структур не повинна перевищувати у мирний час 300 – 320 тисяч чоловік (у тому числі Збройних Сил – 200 – 220 тисяч).

Зменшення загальної чисельності службовців військових формувань дозволить підвищити їх боєготовність, якість підготовки, здійснити перехід до професійної військової служби тощо. Водночас, проведення такого скорочення потребує на початковому етапі додаткових фінансових витрат, пов’язаних, перш за все, з необхідністю вирішити соціальні проблеми службовців, що звільнятимуться.

Права і свободи визначають межі можливої поведінки людини і громадянина, можливість користуватися певними суспільними, природними та іншими благами для задоволення власних інтересів та потреб. Саме тому вони є основою правового становища особи. 

Конституція України встановлює, що права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава ж різними засобами забезпечує їх дотримання та захист, зокрема шляхом діяльності численних органів державної влади та місцевого самоврядування.

У разі порушення його прав та свобод, громадянин може звернутися за їх захистом до судових органів, прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інших органів влади та їх посадових осіб. Крім того, в Україні розвивається т.зв. “третій сектор” – численні неурядові організації, які, крім іншого, активно займаються проблемами прав людини.

Для деяких з перелічених органів та організацій захист прав людини є лише однією з цілей діяльності, хоча всі державні органи, незалежно від свого функціонального призначення, покликані підтримувати та забезпечувати реалізацію прав та свобод всіх осіб. Однак, є органи, установи та організації, для яких утвердження, а у разі необхідності – і захист людських прав є головною, визначальною метою діяльності. Їх ще називають правоохоронними.

Провідне місце серед правоохоронних органів, без сумніву, посідає суд. Саме він від імені України вирішує всі спори в державі, саме за ним останнє слово, навіть у суперечках між державними органами.

Судовий захист прав і свобод людини

Право на судовий захист, крім того, що належить до основних прав людини і громадянина в Україні, є також однією з головних гарантій захисту останніх. Це право не може бути обмежене навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану.

З прийняттям Конституції України сфера судового захисту прав людин була суттєво розширена. Зокрема, це стосується судового контролю за правомірністю та обірунтованістю рішень, дій та бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб.

Так, кожен громадянин України, а так само іноземець та особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, якщо він вважає, що такі рішення, дії чи бездіяльність порушують його права чи свободи або перешкоджають їх здійсненню. Жодних винятків щодо можливості звернень громадян до суду з такими скаргами не може бути встановлено. За статистикою, тільки у 2000 році суди України розглянули понад 32 тисячі скарг громадян на дії державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, з яких 77% були задоволені (вирішені на користь громадян). У зв’язку з великою кількістю справ цієї категорії навіть планується утворити спеціалізовані адміністративні суди, які б займалися виключно вирішенням спорів за позовами громадян до державних органів та посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, а також за позовами органів місцевого самоврядування до держави.

Будь-які скарги громадян (а також іноземців та осіб без громадянства) повинні розглядатися безпосередньо у судах, незважаючи на те, що законом міг бути встановлений інший порядок розгляду подібних справ. До прийняття Конституції України законодавством нерідко закріплювався певний досудовий порядок розгляду спорів. Наприклад, могла бути передбачена процедура попереднього оскарження дій, бездіяльності, рішень державних органів до органів вищого рівня. Часто вимагалося, щоб особа ще до судового розгляду спробувала вирішити спір з відповідним суб’єктом, який порушив або нібито порушив її права. Наприклад, такий порядок передбачався для вирішення спорів між працівниками та власником чи адміністрацією підприємства, установи, організації: перш, ніж піти до суду, працівник мусів звернутися до комісії з трудових спорів. Лише у разі незгоди з її рішенням він міг звернутися до суду.

Сьогодні, згідно з Конституцією України, юрисдикція (компетенція) судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, з одного боку, що особа може звернутися до суду задля вирішення будь-якого питання, якщо вона вважає, що хто-небудь порушив її права або перешкодив їх здійснити чи задовольнити свої інтереси, а з іншого – що особа може для вирішення такого питання звернутися безпосередньо до суду, минаючи усі позасудові процедури. Однак звернення до інших органів влади, використання позасудових механізмів захисту не позбавляє особу права одночасно звернутися і до суду.

Для захисту своїх прав та свобод особа може звернутися до районного суду, як правило, за місцем проживання відповідача (особи, проти якої подається позов) або за місцем знаходження органу управління юридичної особи (підприємства, установи, органу, організації), яка, на думку особи, своїми діями порушила її права та свободи. Для цього необхідно подати позовну заяву або скаргу встановленого зразка, яку можна отримати безпосередньо у суді.

Сьогодні кількість справ, яка щорічно розглядається у судах України, сягає 2 мільйони. За кожною із таких справ – чиїсь права та інтереси, які були захищені.

Захист прав і свобод людини за допомогою Європейського суду з прав людини 

Крім того, що кожна особа в Україні може скористатися можливістю захисту за допомогою системи національних судів, існує також право використати авторитет Європейського суду з прав людини. 17 липня 1997 року Україна ратифікувала (зробила частиною власного законодавства) Європейську Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, визнавши таким чином, що рішення Європейського суду є для неї обов’язковими. Отож, використавши всі національні засоби захисту своїх прав, особа може звернутися і до цієї міжнародної установи. Вважається, що особа використала усі внутрішньодержавні можливості захисту, якщо її права, на її думку, не були відновлені і після розгляду в апеляційному суді.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України має безпосередній вплив на визначення обсягу прав та свобод людини. Водночас, вона не лише приймає закони та інші акти, але й контролює їхнє виконання. Функцію парламентського контролю за додержанням в Україні прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини або – як ще називають цю особу – омбудсмен (у перекладі зі шведської мови – представник чиїхось інтересів). 

Посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – суто конституційна новація: до прийняття чинного Основного Закону подібного державно-правового інституту наша держава не знала. На розвиток положень Конституції України 23 грудня 1997 року був прийнятий Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 

14 квітня 1998 року українським омбудсменом була призначена Карпачова Ніна іванівна.

Призначення і звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначається на посаду парламентом. 

До особи, яка претендує на посаду омбудсмена, ставляться досить високі вимоги. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п’яти років проживає в Україні. Не може бути призначено на цю посаду особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважається обраним, якщо за його кандидатуру проголосувала більшість депутатів від конституційного складу Верховної Ради України (226 і більше). Строк перебування його на посаді – п’ять років.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини припиняє свою діяльність у разі:

• відмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;
• набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього (у разі скоєння ним злочину, від відповідальності за який його не буде звільнено у законному порядку);
• набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
• обрання і вступу на посаду нового Уповноваженого;
• смерті.

Верховна Рада України може також прийняти рішення про звільнення з посади Уповноваженого до закінчення п’ятирічного терміну у разі:

• порушення присяги, яку Уповноважений дає при вступі на посаду;
• порушення вимог щодо несумісності діяльності (тобто, у разі, якщо омбудсмен займатиметься іншою професійною, підприємницькою та іншою діяльністю, крім виконання своїх прямих обов’язків);
• припинення громадянства України;
• неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втрату працездатності.

Рішення про звільнення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з посади приймається у тому ж порядку, що й призначення – шляхом голосування, голосами більшості народних депутатів України (226 і більше).

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Права та обов’язки Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини 

Головними функціями українського омбудсмена є розгляд звернень, заяв і скарг громадян України, іноземців, осіб без громадянства та їхніх представників з приводу порушення їхніх прав і свобод, а також вжиття заходів щодо усунення таких порушень. Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надходять у письмовому вигляді та за телефоном. Веде він і особистий прийом громадян (іноземців, осіб без громадянства та їхніх представників). Таким чином, щороку за допомогою та захистом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звертається понад 60 тисяч осіб.

Повноваження українського омбудсмена поширюються лише на відносини між людиною та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їхніх посадовими і службовими особами. Тобто, якщо права особи порушено діями якоїсь іншої особи (сусіда, партнера по бізнесу тощо), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не втручатиметься у вирішення такого конфлікту.

Виконуючи свої обов’язки, Уповноважений має право:

• невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;
• бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
• звертатися до Конституційного Суду України з поданням:
  • про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;
  • про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;
  • безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;
  • на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.
• вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;
• запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;
• відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;
• бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;
• звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;
• направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;
• перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має повноваження, завдяки яким в деяких випадках він виступає чи не єдиною можливістю для людини представити власні інтереси в органах влади та перед вищими посадовими особами держави. 

Виявивши порушення прав людини з боку того чи іншого органу держави чи місцевого самоврядування, Уповноважений може внести до відповідного органу (того ж, контролюючого тощо), об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності подання для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Щоправда, законодавство не встановлює відповідальності перелічених органів, установ, організацій, підприємств та їх посадових і службових осіб за невиконання вимог Уповноваженого. Тому сьогодні цей механізм захисту прав людини в Україні не можна назвати достатньо дієвим.

Кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Парламент враховує висновки та рекомендації омбудсмена у своїй подальшій діяльності, у тому числі під час прийняття законів, внесення до них змін та доповнень.

Прокуратура України у системі захисту прав людини

Традиційно велику роль щодо захисту прав людини, а так само і юридичних осіб (органів, підприємств, установ, організацій) та держави, відіграє прокуратура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням.

Прокуратура України – це система органів, яку складають Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міські, районні, інші, прирівняні до них, а також військові прокурори. Ця система побудована на принципі централізації, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим (тому рішення, дії або бездіяльність прокурора можна оскаржити вищестоящому прокурору).

Функції прокуратури 

З чотирьох функцій, виконання яких покладене на прокуратуру Конституцією України, три безпосередньо пов’язані із захистом прав і свобод людини і громадянина.

Зокрема, прокуратура у визначених законом випадках представляє в суді інтереси громадянина (мова йде про розгляд у суді цивільних справ – спорів про майно, спадок, авторські права тощо). Підставою для такого представництва є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження.

Прокуратура здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. При цьому прокурор може:

• скасовувати незаконні і необгрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання;
• давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про розшук осіб, які вчинили злочини;
• доручати органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили;
• санкціоновувати (дозволяти) проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених законодавством;
  давати згоду або подавати до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту;
• усувати особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або попереднього слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;
• порушувати кримінальні справи або відмовляти в їх порушенні; закривати або зупиняти провадження в кримінальних справах; давати згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це передбачено законодавством; затверджувати обвинувальні висновки (постанови); направляти кримінальні справи до суду.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому законодавством. При цьому, вказівки прокурора органам дізнання і попереднього слідства у зв’язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ є для цих органів обов’язковими. 

На прокуратуру також покладена функція нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні до осіб інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Це означає, що прокурор контролює, чи не порушуються права людини в місцях позбавлення волі, при проведенні примусового лікування тощо.

Отож, Конституція України наділила прокуратуру достатнім обсягом повноважень для ефективного захисту прав і свобод громадян у таких виняткових ситуаціях, коли особа стає учасником (стороною) спору, який вирішується у судовому порядку, або коли вона стала об’єктом зацікавленості правоохоронних органів, які займаються розслідуванням злочинів та виконанням покарань за їх скоєння.

Однак, згідно з чинним законодавством, такими особливими випадками життя діяльність прокуратури щодо захисту прав людини не обмежується. Не менш важливою функцією, закріпленою у Законі “Про прокуратуру”, є здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законів в Україні. При цьому Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють нагляд за дотриманням всього чинного законодавства усіма суб’єктами суспільного та державного життя (кожним органом держави, підприємством, особою тощо). Виявивши порушення, прокурор належним чином реагує на них, приймаючи і направляючи відповідним суб’єктам-порушникам акти (протести, приписи, подання, постанови), які зобов’язують припинити порушення або вжити заходів для запобігання порушенням у майбутньому. У ході такої роботи відновлюються і порушені права громадян.

Свобода слова, яка передбачає право і можливість кожного вільно виражати свої погляди і переконання, без перешкод збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, є однією з найважливіших передумов існування демократії. Без неї неможливий вільний і повноцінний розвиток як окремої людини, так і суспільства у цілому. Це підтвердив досвід розвитку інших держав, це має принципове значення і для подальшого демократичного становлення України. 

Останнім часом у суспільстві точиться все більше розмов стосовно стану із забезпеченням свободи слова в Україні. Він викликає серйозне занепокоєння не лише громадян, але й міжнародної спільноти. Чим викликаний такий стан справ? У чому полягають проблеми української демократії?

Інформаційний простір України сьогодні

Сьогодні інформаційна галузь України – це потужний і розгалужений комплекс підприємств і організацій з багатотисячною “армією” працюючих. Так, у нашій державі зареєстровано понад 10300 періодичних друкованих видань (газет і журналів, бюлетенів, альманахів, дайджестів тощо). Щоправда, з них лише близько 6500 (тобто, приблизно 63%) реально хоч інколи виходять.

В Україні діє близько 850 телерадіостанцій. З них 28 державних. Три телевізійні національні канали поширюють свої програми майже на всю територію держави. Мова йде про УТ-1, сфера трансляції якого охоплює 98% території України, УТ-2, для якого цей показник складає 95%, та УТ-3 (62%). Загальна тривалість щоденного телерадіоефіру в Україні сягає 19 тисяч годин.

Інформаційні потреби громадян забезпечують понад 30 тисяч професійних журналістів. Причому, з них лише 2,5 тисячі працюють у Києві, решта – у регіонах держави.

В інформаційній галузі України задіяно дуже багато суб’єктів. Однак, незважаючи на це, відповідні послуги для населення далеко не є доступними. Наприклад, сьогодні громадяни у середньому на три сім’ї виписують два періодичні видання (газети, журнали тощо). Це при тому, що понад 62% населення України не виписує періодики. Навіть у Києві, за даними соціологічних досліджень, 11% громадян взагалі не читають друкованих видань. У регіонах ситуація ще гірша. Окрім того, хоч друковані засоби масової інформації (ЗМІ) чисельно набагато переважають електронні (телебачення і радіо), останні є більш доступними для населення і тому справляють значно більш суттєвий вплив на суспільну свідомість.

Останнім часом на формування українського інформаційного простору все більше впливають новітні технології. Перш за все, мова йде про Інтернет – всесвітню комп’ютерну інформаційну мережу. Незважаючи на те, що охочих отримувати доступ до майже невичерпних джерел інформації з його допомогою у світі стає дедалі більше, Інтернетом в Україні користується лише 300-500 тисяч чоловік. У порівнянні з іншими країнами світу це досить низький показник.

Таким чином, інформаційний простір України є досить розпорошеним та неорганізованим. Це перешкоджає громадянам належним чином здійснювати своє конституційне право на свободу слова, не дозволяє нормально розвиватися інформаційному ринку тощо.

Проблеми утвердження свободи слова в Україні. Незалежність засобів масової інформації

Одним з найсуттєвіших недоліків українського інформаційного ринку, а відтак і причиною порушень прав громадян на свободу слова, недорозвинутості громадянського суспільства є недоступність для переважної більшості населення повної та об’єктивної інформації про стан справ у державі та світі тощо. Незважаючи на те, що інформаційний простір України достатньо насичений, громадяни відчувають певний брак свіжих і тверезих оцінок всього, що відбувається, особливо у політичній сфері. 

Інший бік проблеми полягає у тому, що ЗМІ, навіть маючи відповідну інформацію, не можуть донести її до споживачів (читачів, глядачів, слухачів тощо). Головною причиною цього є їх фактична залежність від певних груп інтересів (так званих “кланів”), державних органів та посадових осіб і т.ін. 

У країнах так званої “розвинутої демократії” ЗМІ також є залежними. Але умови “диктує” споживач інформації – той, хто купує або передплачує газету чи журнал, вносить абонентську плату за перегляд телепередач, замовляє рекламу тощо. Відповідно, ЗМІ зацікавлені подавати об’єктивну і потрібну громадянам інформацію. В іншому разі вони втратять аудиторію і, як наслідок, прибутки. 

Що ж відбувається в Україні? Громадяни не мають реальної змоги купувати послуги ЗМІ (передплачувати газети і журнали, дивитися комерційне телебачення тощо). Тому останні змушені орієнтуватися на тих, хто може фінансово забезпечити їх існування – інвесторів. Інвестори ж, у свою чергу, пов’язані з органами і посадовими особами державної влади. Саме тому, незважаючи на те, що майже 65% українських ЗМІ є приватними, відзначається їх жорстка залежність від держави та місцевих органів влади. Як за таких умов можна говорити про незалежність (а відтак – і об’єктивність) преси, телебачення, журналістської діяльності? 

Одним із шляхів вирішення проблеми залежності ЗМІ є створення суспільних ЗМІ, які б існували за рахунок абонентської плати, внесків споживачів інформації (слухачів, глядачів). Верховна Рада України навіть прийняла у 1997 р. Закон “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, втілення у життя якого, однак, не розпочалося й досі. 

Ще одним засобом забезпечення незалежності ЗМІ у тому числі від впливу посадових осіб і органів державної влади та місцевого самоврядування може бути їх цілеспрямована державна підтримка. Вона може полягати, наприклад, у наданні вітчизняним друкованим ЗМІ на пільгових умовах паперу, поліграфічних та поштових послуг. Це, з одного боку, зробить інформацію більш доступною для громадян, а з іншого, створить ЗМІ принаймні мінімальні необхідні умови для роботи (звичайно, якщо всі вони матимуть рівний доступ до наданих державою пільг). Сьогодні ж такою підтримкою користуються лише державні ЗМІ та ті, що, хоч і є формально приватними, але потрапили під вплив представників влади. Вони отримують кошти з бюджетів, звільняються від орендної плати за використання редакційних приміщень тощо. 

Ще однією проблемою, яка позбавляє ЗМІ можливості нормально працювати і тим самим порушує право громадян на свободу слова, є відвертий тиск з боку як окремих посадових осіб, так й інших зацікавлених осіб. Він набуває різних форм: від досить цивілізованих (на перший погляд), як, наприклад, подання судового позову на астрономічні суми, до вкрай жорстоких і кримінально-забарвлених, таких, як вбивства журналістів тощо. Так, лише у 1999 році проти ЗМІ було подано 2258 судових позовів на загальну суму понад 90 млрд. гривень! Широко відомі факти вбивств журналістів В.Бойка, І.Грушецького, О.Мотренка, Б.Дерев’янка та інших. Численні ЗМІ зазнають постійних перевірок державних контролюючих органів (податкових, пожежного нагляду та інших), що заважає їх нормальній роботі. Подібних прикладів багато. 

Для вирішення цих проблем пропонується багато шляхів, зокрема, законодавче обмеження максимальних розмірів сум судових позовів, встановлення додаткових гарантій безпеки журналістської діяльності тощо.

Інформаційна безпека України

У сучасному світі інформація відіграє надзвичайно важливу роль. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом. З нею тісно пов’язані численні права і свободи громадян, життєві інтереси суспільства та держави. Тому неповнота, несвоєчасність або неточність інформації може завдати їм суттєвої шкоди. Стан захищеності інтересів громадян, суспільства та держави в інформаційній сфері називають інформаційною безпекою.

Інформаційна безпека складається з багатьох компонентів. Вона залежить і від рівня забезпечення свободи слова в державі, і від захищеності громадян від впливу на їх світосприйняття, психічне та фізичне здоров’я таких негативних чинників, як пропаганда жорстокості, насильства тощо, і від наявності у органів влади достатньої інформації для прийняття відповідних рішень, і таке інше.

З-поміж численних проблем забезпечення інформаційної безпеки України можна виділити кілька, які найбільше впадають в око кожному пересічному громадянину-споживачу інформації (глядачу, читачу тощо).

Так, до 35% повідомлень української преси стосуються тем насильства, жорстокості, злочинної діяльності тощо. Не краща ситуація і в царині електронних ЗМІ (телебачення і радіо). Подібна інформація ганьбить людську гідність, особливо негативно впливає на психіку дітей та молоді, створює відповідний настрій у суспільстві.

Ще одна проблема українського інформаційного простору – засилля іноземної (переважно російської) теле-, радіо-, друкованої продукції тощо. Так, в Україні популярними є такі телерадіокомпанії Російської Федерації, як: НТВ, ОРТ, РТР, ТНТ, “Русское радио”, “Европа-Плюс” та інші. За участі Фонду Російської Федерації “200-ліття Пушкіна” створений найбільш рейтинговий (популярний) в Україні телеканал “Інтер”. Ще один промовистий факт: до каталогу періодичних видань, які щороку пропонуються до уваги українським передплатникам, включається більш ніж у два рази більше видань з Росії, ніж з України.

Небезпечність такого стану речей полягає у тому, що український інформаційний простір формується багато в чому за рахунок тем та проблем, які нагальні для іноземної держави та висвітлюються з позиції її власних інтересів. А оскільки українські громадяни мають невеликий вибір, особливо з-поміж теле- і радіопрограм, їм просто прищеплюються позиції, які далеко не завжди відповідають дійсності та національним інтересам України. Крім того, зарубіжна інформаційна продукція створює серйозну конкуренцію вітчизняним ЗМІ і заважає їх нормальному розвитку. Останні втрачають прибутки не лише від зменшення кількості передплатників, покупців, але й завдяки зменшенню обсягів реклами, розповсюдження якої їм замовляють.

Ще більш гострою є мовна проблема. З усіх українських періодичних видань лише 20% зареєстровані як україномовні. 65% з них фактично виходять російською мовою. До того ж, тираж російськомовної періодики у середньому в чотири рази вищий, ніж україномовної. На 90% російськомовним є ефір недержавних радіостанцій та український простір Інтернету. Такий стан речей порушує мовні права громадян, заважає розвитку української мови, не сприяє підвищенню міжнародного іміджу держави тощо.

Вирішення названих проблем – справа далеко не одного року. Для цього необхідні і впровадження належної послідовної державної політики, і залучення значних коштів, і, зрештою, певні зміни у суспільній свідомості.

Сьогодні державою вже зроблено ряд кроків у напрямку забезпечення інформаційної безпеки України. Серед іншого можна згадати, що було законодавчо закріплено норму стосовно обов’язкового не менш, ніж 50-відсоткового наповнення теле- і радіоефіру за рахунок програм вітчизняного виробництва. Врегульований порядок використання мов в Україні. Тому основний шлях вирішення перелічених проблем – у виконанні вже існуючого законодавства та посиленні контролю за цим.

Цікаво, що більшість політичних партій України, незалежно від політичного спрямування, визнають проблеми із забезпеченням свободи слова, інформаційної безпеки, які існують в Україні (хоча й оцінюють такий стан по-різному – як задовільний або незадовільний). Більше того, майже не існує суперечок стосовно необхідних шляхів вирішення цих проблем. Інша справа, що їх виникнення пов’язується різними політичними силами з різними причинами: одні бачать їх у тиску з боку влади, інші – у матеріальній залежності від окремих осіб та груп особ.

Правильно зроблений державою вибір зовнішньополітичної орієнтації може мати визначальний вплив на подальші перспективи її розвитку та утвердження на міжнародній арені. Такий вибір постав перед Україною після проголошення незалежності як легітимного підсумку Всенародного волевиявлення 1 грудня 1991 року. Факт появи на світовій арені нової незалежної держави було належно оцінено більшістю країн світу, які офіційно визнали Україну і встановили з нею дипломатичні відносини (загалом більше 150 країн). Серед перших п’яти держав, що визнали Україну були: Канада (2 грудня 1991 року), Польща (2 грудня 1991 року), Угорщина (3 грудня 1991 року), Латвія та Литва (обидві визнали Україну 4 грудня 1991 року). 5 грудня 1991 року Україну визнала Російська Федерація. 

Перед керівництвом України постала низка невідкладних зовнішньополітичних завдань, що знайшли своє нормативне відображення в ключових документах: Декларація про державний суверенітет України (1990 року) , Акт проголошення незалежності України (1991 р.), закони “Про дію міжнародних договорів на території України”, “Про правонаступництво України” (обидва –1991 р.), “Про міжнародні договори України” (1993 р.), постанови Верховної Ради України “Про Основні напрями зовнішньої політики України”, “Про Концепцію (основи національної політики) національної безпеки України” (обидві – 1993 р.) і, зрештою, Конституція України. Розвиток сфери нормативного врегулювання зовнішньополітичної діяльності продовжив закон “Про дипломатичну службу” (2001 р.). 

Аналіз змісту цих нормативних актів дозволяє нам виокремити такі головні цілі зовнішньої політики України:

• утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;
• збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів;
• повноцінна участь як у світовій системі відносин, так і в зносинах на регіональному рівні;
• недопустимість втручання у внутрішні справи держави (щоправда це не може стосуватися проблеми дотримання прав людини);
• необхідність повноцінної інтеграції (входження) України у світову систему економічних відносин.

Від самого початку постала необхідність розгляду України як самостійного суб’єкта міжнародної системи, а не крізь призму її відносин з іншими республіками колишнього Радянського Союзу. 

Конституцією України визначається низка органів державної влади, що мають своїми обов?язками регулювання у сфері зовнішньополітичної діяльності України. До них відносяться: Верховна Рада України (визначає засади зовнішньої політики та дає згоду на обов?язковість міжнародних договорів, себто ратифікує їх) та Кабінет Міністрів України (забезпечує реалізацію зовнішньої політики). Керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України. Глава держави представляє її в міжнародних відносинах, веде переговори від її імені, укладає міжнародні договори України, призначає представників нашої країни за кордоном, а також приймає вірчі грамоти від послів іноземних держав.

Спеціальним органом, що забезпечує проведення зовнішньої політики України і керує поточною діяльністю у зовнішньополітичній сфері, є Міністерство закордонних справ (МЗС). МЗС здійснює свої повноваження безпосередньо та через органи дипломатичної служби (посольства, консульства, представництва при міжнародних організаціях). Воно також відповідає за контакти з іноземними представництвами в Україні. Крім того, міжнародне співробітництво відбувається на галузевому рівні між окремими міністерствами й відомствами України та іноземних держав.

Згадані вище нормативні акти дають, крім іншого, тлумачення позаблокового та нейтрального статусу держави, що був проголошений стратегічною метою в Декларації про державний суверенітет України. Як зазначено в “Основних напрямах зовнішньої політики…”, такий статус повинен бути адаптований до нових умов. Себто умов, що продиктовані часом та національними інтересами України – економічними, політичними, стратегічними та ін. Даний принцип не знаходить однозначного тлумачення представників різних політичних сил нашої держави, які розглядають його зміст, виходячи з власних ідеологічних настанов. Їх спектр змінюється: пропагується або ідея повної відмови від партнерства в стратегічній сфері, або лунають заклики щодо цілковитої інтеграції в систему різних за своєю спрямованістю міжнародних організацій.

Від самого початку в основу зовнішньої політики держави було покладено так званий принцип багатовекторності. Україна усвідомлює необхідність підтримувати дружні та партнерські стосунки з усіма країнами світу, які приймають та дотримуються загальновизнаних принципів міжнародного права, що викладені в Статуті Організації Об’єднаних Націй. Головні напрями зовнішньої політики нашої країни виходять за межі європейського регіону і сягають країн Південної Азії, Африки та Латинської Америки. Сьогодні в парламентських колах України часто лунає думка щодо необхідності остаточно визначитися зі стратегічним напрямом розвитку нашої держави.

Це питання викликає гарячі дискусії різних політичних сил, серед яких панують три головні тенденції: орієнтація зовнішньої політики України на держави Заходу; пріоритет відносин із колишніми радянськими республіками; необхідність дотримання принципу цілковитого нейтралітету й неучасті в будь-яких міжнародних організаціях (крім ООН). Така активність політичних партій пояснюється тим, що вірне обрання зовнішньополітичного вектора може не лише бути визначальним фактором діяльності України на міжнародній арені, але й сприяти вагомим внутрішнім перетворенням у державі.

Сутність стратегічного партнерства

Під стратегічним партнерством розуміється такий рівень співробітництва між державами, який передбачає спільне здійснення ними своїх ключових національних інтересів. Таке партнерство повинне бути довготривалим, максимально ефективним та взаємовигідним. Воно виключає будь-які несправедливі (дискримінаційні) дії однієї держави по відношенню до іншої. Ухвалені спільно рішення підлягають послідовному виконанню незалежно від зміни керівництва країн-партнерів. Якщо сьогоденні інтереси однієї з держав протирічать духу стратегічного співробітництва між ними, то не виключається можливість поступитися такими інтересами на користь партнера (задля досягнення компромісу). У будь-якому разі подібні дії мусять бути продиктовані умовами, що склалися, та спільним курсом, якого держави дотримуються на міжнародній арені. 

Реалізація Україною стратегічного партнерства з іншими країнами повинна відповідати її національним інтересам та сприяти підвищенню державної безпеки. Сьогодні Україна визнає стратегічними відносини з 19 країнами (тобто з кожною десятою країною світу). Серед них: Азербайджан, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Грузія, Ізраїль, Канада, Китай, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Словаччина, США, Туреччина, Узбекистан, Фінляндія. 

Серед головних сфер стратегічного партнерства України можна виділити економічну, політичну та військову. Оскільки кожна галузь окремо і всі вони разом мають виключне значення для забезпечення життєвих потреб держави.

Стратегічне партнерство в економічній сфері

Зокрема, економічна галузь включає такі головні аспекти, як: торгівельний баланс (співвідношення експорту й імпорту різних груп товарів та послуг), інвестування, перспективи науково-технічного співробітництва, спільні виробничі проекти, енергетичне (газ, нафта, електроенергія) та ресурсне (сировинне) забезпечення. Крім того, необхідно орієнтуватися на перспективи взаємодії з іншими державами в галузі покращення екологічної ситуації та недопущення масштабних екологічних аварій на виробництві. 

Сьогодні Україна найактивніше використовує потенціал стратегічного економічного партнерства з трьома державами: Росією (торгівельний баланс, спільні виробничі проекти, енергетичне та ресурсне забезпечення), Сполученими Штатами (торгівельний баланс, перспективи науково-технічного співробітництва, створення спільних виробничих проектів, а також партнерство в галузі покращення стану навколишнього середовища), Німеччина (торгівельний баланс, перспективи науково-технічного співробітництва, створення спільних виробничих проектів, а також партнерство в галузі покращення стану навколишнього середовища). Крім того, одночасна присутність на українському ринку таких економічно сильних держав може привести до конкуренції між ними, що матиме позитивне значення для нашої країни.

Політична сфера стратегічного партнерства

Найскладнішою сферою стратегічного партнерства можна назвати політичну. Проблемність цієї галузі полягає в суперечностях, що часто виникають між нею та іншими сферами державного життя. Крім того, постає необхідність остаточно визначитися з довгостроковими (10 – 20 років) пріоритетами в такій складній галузі, як політика.

Аналіз наведених вище положень дозволяє виокремити такі ключові елементи стратегічного партнерства в політичній сфері:

• спроможність підтримувати позиції України на міжнародній арені (США, Росія, Німеччина, Польща);
• офіційне визнання України своїм стратегічним партнером (Польща, Росія, США, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Болгарія);
• можливість надання підтримки під час вступу до міжнародних організацій та регіональних союзів, а також у процесі діяльності в них (Німеччина, Польща, США, пострадянські держави);
• загальна кількість спільних дво- та багатосторонніх угод (Росія та інші пострадянські республіки, США, Польща).

Узагальнення викладених фактів свідчить: справі посилення зовнішньополітичних позицій України можуть найбільше сприяти активні відносини зі Сполученими Штатами, Росією, Польщею, країнами Європейського Союзу (особливо з Німеччиною, Великобританією, Францією). Практика вказує на можливість досить продуктивних відносин між Україною й Китаєм як потужною державою Південноазійського регіону.

Стратегічне партнерство у військовій сфері

Забезпечення стабільності та добробуту в будь-якій державі неможливе без надійних гарантій її військової безпеки. Відтак, воєнна складова є невід’ємною частиною зовнішньої політики всіх країн. Для України стратегічне партнерство у військовій сфері набуває ваги з огляду на реформи, що відбуваються сьогодні в збройних силах. Наша держава входить в десятку найбільших країн-експортерів зброї у світі. 

На сьогоднішній день Україна не має воєнних союзів з іншими державами і не входить до жодних військово-політичних блоків. Однак, на українській території щонайменше до 2017 року перебуватиме військово-морська база Чорноморського флоту Російської Федерації. Офіційно Росія не має по відношенню до України жодних зобов’язань стратегічного характеру. Це стосується й інших партнерів нашої держави. Досить активне співробітництво України з країнами Заходу, зокрема США та Польщею (обидві є членами НАТО), також не набуло стратегічного рівня.

У майбутньому продуктивним може бути партнерство у військовій сфері з такими воєнними потугами, як США та Російська Федерація (а також із близькими сусідами України – Польщею, Грузією та Туреччиною).

Сполучені Штати та Росія цілком спроможні надати нашій державі (як такій, що добровільно позбулася свого ядерного арсеналу) надійні гарантії військової безпеки. Крім того, із Російською Федерацією Україна вже має великі спільні напрацювання у військово-технічній сфері. Країни НАТО, зокрема США, є дуже перспективними партнерами в галузі модернізації (оновлення) воєнного потенціалу та реформування Збройних Сил України. Надзвичайно позитивним є баланс торгівлі нашої держави продукцією військово-промислового комплексу (ВПК) із державами Близького Сходу, Південної та Південно-східної Азії. Однак, подібне партнерство продиктоване скоріше ринково-економічними умовами і не досягло рівня стратегічного.

Сьогодні Україна здатна повною мірою використовувати потенціал стратегічних взаємин із чотирма своїми партнерами (серед дев’ятнадцяти), до яких відносяться: Сполучені Штати Америки, Російська Федерація, Федеративна Республіка Німеччина та Республіка Польща.

З іншими 15 державами, з якими вже проголошено стратегічне партнерство (причому з Азербайджаном, Болгарією й Узбекистаном – документально), необхідно розвивати активні відносини на взаємовигідних засадах, поглиблюючи контакти в політичній, виробничій, торгівельній та науково-технічній сферах.

Загальні відомості про структуру ООН

Сьогодні членами ООН є 190 країн світу. Головними органами Організації, за Статутом ООН, є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна й Соціальна Рада, Рада з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат. 

Генеральна Асамблея (ГА ООН) складається з усіх членів Організації. Вона є найрепрезентативнішим дорадчим органом у світі, адже представляє всі країни світу одночасно. Однак, попри свою репрезентативність, Генеральна Асамблея не може приймати рішень обов’язкового характеру без згоди її членів. Відтак, діяльність Генеральної Асамблеї обмежується обговоренням на найвищому рівні питань будь-якого характеру, а також виданням рекомендацій, які не мають юридичної сили. Генеральна Асамблея через інші органи ООН може надавати різноманітну допомогу країнам-членам. Зокрема, 52-га сесія Генеральної Асамблеї ООН, яка увійшла в історію як “сесія реформ”, проходила 1998 року під головуванням міністра закордонних справ України. 

Рада Безпеки (РБ ООН) складається з п’яти постійних членів (Велика Британія, Китай, Російська Федерація, Сполучені Штати Америки, Франція), які володіють правом вето на рішення Ради, і десяти непостійних (тимчасових) членів. Рішення в ній приймаються двома третинами голосів членів за одностайності всіх постійних членів. Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-які спори або будь-яку ситуацію, що може призвести до виникнення ускладнень в міжнародних відносинах і є єдиним органом у світі, що наділений правом застосування економічних та силових санкцій проти порушників міжнародного правопорядку. 

Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) здійснює переважно функції, спрямовані на досягнення оптимального рівня економічного співробітництва між країнами-членами ООН. Рада з Опіки покликана управляти територіями, що перебувають під опікою ООН за рішенням Ради Безпеки або угоди зацікавлених держав, затвердженою Генеральною Асамблеєю. 

Секретаріат – один із головних органів ООН, завданням якого є забезпечення нормального функціонування інших структур Організації. Його очолює Генеральний секретар ООН, що є найвищою посадовою особою в системі Організації. Він обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки і представляє Організацію на найвищому міжнародному рівні, має відповідний рівень дипломатичного імунітету. 

Крім того, в системі ООН та під егідою цієї інституції діє ціла низка установ та організацій галузевого характеру: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) та ін. Світова організація торгівлі (СОТ) також бере свій початок із підписання Генеральної угоди про тарифи й торгівлю (ГАТТ), що була укладена під егідою ООН.

Співробітництво України з ООН

Українська Радянська Соціалістична Республіка у 1945 р. була серед засновників нової універсальної (всесвітньої) організації. Відтак є підстави стверджувати, що Україна стояла біля самих витоків сучасної системи міжнародних відносин. Проте, володіючи відповідним рівнем суверенітету, наша держава перебувала на правах підпорядкованої республіки в складі Радянського Союзу. Маючи власне повноцінне представництво в системі органів ООН, Україна змушена була під тиском центру провадити свою зовнішню політику у векторі загальносоюзної. 

Протягом усього часу існування Організації Об’єднаних Націй Україна брала найактивнішу участь у її діяльності. Адже до здобуття реального суверенітету ООН була чи не єдиною трибуною, з якої наша держава могла донести світові інформацію про Україну та українців. 

У постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року “Про основні напрями зовнішньої політики України” зазначається, що “активна участь в ООН та її спеціалізованих установах є пріоритетним напрямом діяльності України у всесвітніх міжнародних організаціях”. Таке формулювання набуває істотного значення, оскільки ООН є унікальною міжнародною організацією світового масштабу, єдиним форумом здатним зібрати глав держав та урядів усіх країн світу. В межах ООН діє єдиний у світі орган, головною функцією якого є вирішення будь-яких спорів між державами мирним шляхом, – Міжнародний Суд ООН. Україна задекларувала намір спрямовувати свої зусилля на використання можливостей ООН та її спеціалізованих установ для забезпечення фінансової та експертної підтримки здійснюваних у нашій країні реформ. У цьому контексті заслуговує на увагу співробітництво нашої держави з такими спеціалізованими установами ООН, як Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ).

Сьогодні в Україні активно діють такі підрозділи Організації, як Програма Розвитку ООН (ПРООН) – установа, що виконує функції ресурсної системи (сприяє підвищенню всебічного розвитку людини, викоріненню злиднів та адаптації корінних народів у різних країнах до сучасних умов життя); Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО); Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); Всесвітня Організація охорони здоров’я (ВООЗ) та інші.

У свою чергу наша держава сумлінно дотримується взятих на себе міжнародних зобов’язань. Україна активно реалізує положення “Основних напрямів зовнішньої політики…”, що стосуються участі українських миротворчих контингентів в операціях по підтриманню миру та безпеки навіть у найвіддаленіших точках планети.

Проблема реформування ООН. Позиція України

Сьогодні, попри всю значимість ролі ООН, на адресу Організації лунає справедлива критика стосовно її неспроможності вирішувати конфлікти, які чимдалі частіше спалахують у різних куточках світу. Однак, відомо, що ООН створювалася передусім для уникнення нових конфліктів світового масштабу. Вона мало пристосована для припинення таких розповсюджених сьогодні явищ, як громадянські війни та тероризм. Адже загальне міжнародне право, на підставі якого діє Організація, не достатньо вичерпно регламентує особливості цих складних понять та їх небезпечність для міжнародного миру й безпеки.

Багато держав сьогодні, добровільно взявши на себе зобов’язання за міжнародним правом (зокрема, за Статутом ООН), відмовляються визнавати зверхність цього інституту, мотивуючи це його невідповідністю своєму національному праву.

Деякі країни усвідомлюють непросте становище, в якому сьогодні перебуває ООН, і не повністю виконують свої зобов’язання стосовно відрахування членських внесків до Організації, що спричинило їх величезний борг перед ООН, сума якого значно перевищує 2 млрд. доларів США. Для порівняння, борг нашої країни 1998 року перевищував 200 млн. доларів США.

Окрім того, щодо явних країн-порушників міжнародного правопорядку, сьогодні далеко не завжди вдається застосувати всю повноту санкцій за Статутом Організації, оскільки процедура прийняття рішень в ООН є складною і не відповідає сучасним вимогам міжнародних відносин, що динамічно розвиваються.

У цьому контексті особливо гостро постає проблема реформування Ради Безпеки (РБ) ООН – органу, який покликаний реагувати й усувати найменшу загрозу міжнародному миру та безпеці, відтак здійснювати свої функції в якомога оперативнішому режимі. Дана проблема набуває для України особливого значення як для країни, що перебуває в зоні безпосереднього геополітичного суперництва двох могутніх військово-політичних блоків: НАТО на заході й Ташкентського блоку на сході. Україна з 1999 до 2001 року була непостійним членом Ради Безпеки. Такий статус робить вагомішими ініціативи будь-якої держави в галузі реформування означеної вище міжнародної інституції.

Офіційною позицією нашої держави з цього приводу є усвідомлення необхідності реформування Ради Безпеки ООН, що, попри все, залишається однією з наймогутніших інституцій цієї організації. Такі перетворення розглядаються як основна передумова оновлення діяльності всієї системи ООН. Відразу після обрання України тимчасовим членом РБ вона почала виступати за розширення представництва усіх регіональних груп, у тому числі африканських, азійських, латиноамериканських, карибських країн. Особливо наголошується на тимчасово додані місця групі східноєвропейських країн через значне збільшення їх кількості у зв’язку з розпадом світової системи соціалізму.

Одним з аргументів на користь цього міркування є те, що з запровадженням регіонального представництва шляхом розширення кола тимчасових членів зміниться в позитивний бік і баланс сил у Раді Безпеки. Україна також виступає за збільшення кількості постійних членів Ради Безпеки за рахунок держав, що мають відповідну вагу в сучасних міжнародних відносинах. Таким чином, пропагується ідея введення до складу постійних членів усіх країн “великої сімки” з можливим збільшенням кількості членів РБ до 20 – 25 замість сьогоднішніх 15. Очікується, що реформування Ради Безпеки підвищить ефективність і прозорість цієї інституції, особливо процесу прийняття рішень у ній.

Для нашої країни, крім усього, це має велике значення, адже реформування Ради Безпеки у бік її розширення означало б збільшення гарантій стабільного членства України в цій інституції. Наша держава твердо стоїть на позиціях добровільної відмови від практики застосування вето постійними членами Ради Безпеки, що часто-густо виходять суто з власних національних інтересів, в обхід думки світової громадськості. Такі дії одних призводять до порушення іншими державами своїх зобов’язань за Статутом ООН, а відтак, – до падіння авторитету самої Організації.

Крім зазначених аспектів, варто відмітити важливий фактор розширення кола держав, що володіють ядерною зброєю. У цьому контексті необхідно зважити на позицію нашої країни, яка добровільно відмовилася від третього у світі за обсягами ядерного потенціалу та приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Попри активні дії нашого представництва, а також внутрішніх інституцій ООН, на шляху реформування Організації, вони сьогодні мають скоріше характер декларацій про добрі наміри, оскільки сучасний стан міжнародних відносин та поведінка головних гравців на міжнародній арені дещо ускладнюють процес досягнення консенсусу між ними з цього приводу. Особливим питанням, що потребує узгодження, є процедура прийняття рішень у Раді Безпеки ООН. Зокрема, такі ключові члени РБ, як США, Росія та Китай мають абсолютно відмінні позиції з приводу цих питань. Отже, вирішення означених вище проблем відкладається на довгострокову перспективу.

Діяльність України в Раді Безпеки ООН

З часу обрання нашої країни 1999 року тимчасовим членом Ради Безпеки ООН передбачалося досягнення певних зовнішньополітичних та економічних цілей. За останні два роки можна підбити підсумки діяльності України в РБ. Слід відзначити, що більшість завдань залишилися невиконаними.

На новий статус покладалися сподівання щодо компенсації шкоди, якої зазнала українська економіка під час Боснійської війни. Однак, події, що розгортаються в Югославії й по сьогодні, змушують міжнародну громадськість закривати на це очі. Хоча деякі позитивні зрушення все ж намітилися, зокрема починає відновлюватися режим судноплавства річкою Дунай. Це може дещо зменшити гостроту згаданої вище проблеми. Крім того, виконавши свої міжнародні зобов’язання щодо закриття Чорнобильської АЕС, українська сторона не отримала чітких гарантій надання західними державами коштів на добудову додаткових компенсуючих енергоблоків на Рівненській та Хмельницькій станціях. На представництво України при РБ покладалися також завдання підвищити геополітичну вагу нашої держави і вихід її на позиції ключового регіонального гравця.

Однак, членство України в Раді Безпеки ООН радше підкреслило її місце в сучасних міжнародних відносинах. Володіючи певними політичними перевагами, цей напрям навряд чи може бути визначальним у зовнішній політиці нашої держави.

На тлі повільних процесів, що відбуваються в ООН, для нашої держави особливо гостро постають питання її взаємовідносин з регіональними міжнародними організаціями та інтеграційними утвореннями (об’єднаннями держав), такими, як Рада Європи (РЄ), Європейський Союз (ЄС), Співдружність Незалежних Держав (СНД), об’єднання ГУУАМ, Організація з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) та Північноатлантичний Альянс (НАТО).

Система Ради Європи

Одним з головних результатів завершення Другої світової війни стало утворення нової системи міжнародних відносин, що, поряд з фактичним розподілом світу на два протидіючих табори, функціонує на базових принципах мирної взаємодії між націями та поваги до прав людини. Паралельно з універсальними процесами, які відбуваються на світовому рівні, стався суттєвий перегляд міждержавних взаємин на регіональному і, зокрема, на європейському, рівні. 

5 травня 1949 р. було підписано Статут Ради Європи, що заклав підвалини однієї з найбільш поважних та шанованих міжнародних регіональних організацій. Рада Європи (РЄ) налічує 41 державу-члена і є найбільшою та найстарішою європейською міжурядовою організацією. Членом Ради Європи може бути лише та країна, що погоджується з цілями цієї організації, які викладені в її Статуті й грунтуються на таких принципах:

• верховенство права й пріоритет парламентської демократії;
• здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній галузях;
• захисту і гарантування подальшого здійснення прав людини та ін.     

Штаб-квартира Ради Європи знаходиться в Страсбурзі (Франція). 
Функції Ради Європи безпосередньо виконують такі її органи:

• Комітет міністрів, який є вищим керівним органом РЄ. До нього входять міністри закордонних справ усіх держав-членів або їх заступники (поточна робота відбувається на рівні постійних представників країн при Комітеті міністрів);
• Парламентська Асамблея (ПАРЄ) – налічує 526 членів, серед яких одну половину складають самі парламентарі, а іншу – їх заступники. Крім того, при ПАРЄ постійно перебувають делегації від парламентів ще чотирьох країн Східної Європи, які не є її членами;
• Конгрес органів місцевих та регіональних влад;
• Секретаріат очолюється Генеральним секретарем (персонал налічує загалом 1084 співробітники).

Питання про членство тих чи інших держав у Раді Європи вирішується Комітетом міністрів за рекомендаціями Парламентської Асамблеї. 

Специфічними органами Ради Європи є Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини, утворені відповідно до Європейської конвенції про права людини. Громадянин будь-якої з держав-членів цієї конвенції має змогу звернутися до вказаних інституцій за захистом своїх законних прав, якщо він, пройшовши всі національні інстанції, не отримав належного захисту у власній країні.

Співробітництво України та Ради Європи

Варто зазначити, що для нашої держави, від самого здобуття незалежності, вступ та членство в цій поважній міжнародній організації був одним із головних пріоритетів у її зовнішній політиці. Згідно з загальними вимогами для кандидатів на членство в Раді Європи вступ до неї передбачає “приведення країною-претендентом своїх інститутів та правової системи у відповідність до основних принципів демократії, верховенства права і поважання прав людини, а також обрання представників народу шляхом вільних і справедливих виборів на основі загального виборчого права…”. Крім того від претендентів вимагається “гарантована свобода слова і особливо засобів масової інформації, захист національних меншин і дотримання принципів міжнародного права”. Також наголошується на необхідності “підписати Європейську конвенцію про права людини і визнати контрольний механізм конвенції в усій її повноті протягом короткого проміжку часу”. 

Після успішного виконання Україною низки вступних вимог, що було досить непростим завданням для нашої країни, восени 1995 р. вона одержала від Комітету міністрів запрошення на вступ до органів Ради Європи. Під час входження до системи Ради Європи, Україна взяла на себе цілу низку досить складних до виконання зобов’язань, зокрема, у сфері реформування чинного національного законодавства на основі норм і стандартів Ради Європи. Від успішності виконання цих зобов’язань залежить не лише закріплення в системі Ради Європи та престиж нашої держави на міжнародній арені, але й перспектива вступу до Європейського Союзу як стратегічна мета України.

Слід визнати, що останнім часом спостерігалося певне відставання України у сфері законодавчого забезпечення виконання взятих на себе зобов’язань. Це питання неодноразово розглядалося на рівні Парламентської Асамблеї Ради Європи з подачі її Моніторингового (наглядового) комітету. Протягом 2000 – 2001 рр. навіть поставало питання про призупинення членства України в Раді Європи. Однак, під час розгляду 2001 року цього питання на четвертій сесії Парламентської Асамблеї попередні жорсткі формулювання було замінено рекомендаціями. У січні 2002 р. (ще до проведення виборів народних депутатів України) планується розглянути питання про припинення моніторингу в Україні.

Цим позитивним зрушенням сприяла, крім надзвичайно плідної роботи українського представництва при Раді Європи, активна законотворча робота Верховної Ради України. Зокрема, ухвалено 6 кодексів, три з яких уже підписано Президентом України, а також цілу низку інших важливих документів: “Засади державної політики в галузі прав людини”, Протокол №6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (стосовно скасування смертної кари), Європейську хартію місцевого самоврядування, рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, затверджено Конституцію Автономної Республіки Крим. Уже набули чинності закони України “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про вибори Президента України”, “Про політичні партії”, “Про вибори народних депутатів України”, “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини” і т.д. Внесено кардинальні зміни до Законів України “Про судовий устрій”, “Про прокуратуру”, до Кримінально-процесуального кодексу, що спрямовані на приведення засад кримінального судочинства у відповідність до європейських стандартів.

Однак, ситуація зі свободою слова в Україні поки що не відповідає вимогам Ради Європи, про що неодноразово наголошувалось на найвищому міжнародному рівні. Крім того, залишається актуальним питання взаємодії всіх гілок влади в галузі реформування й демократизації адміністративної, судової, політичної сфери. У цьому контексті особливого значення набуває проведення демократичних і справедливих виборів до Верховної Ради України IV скликання.

Загальні відомості про структуру та діяльність ОБСЄ

Головним статутним документом Організації є Заключний акт НБСЄ (Наради з безпеки та співробітництва у Європі), укладений в Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Він продовжує фундаментальну міжнародно-правову традицію, закладену в Статуті ООН, та грунтується на принципах мирного співіснування між націями й поваги до основних прав людини. 

Сьогодні Організація з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ) є міжнародною регіональною структурою, що об’єднує всі країни Європи, СНД, а також США й Канаду. Фундаментальними документами Організації є Гельсінський Акт 1975 р., Паризька “Хартія для нової Європи” 1990 р. та Додатковий документ до неї, а також документи, ухвалені на наступних саммітах ОБСЄ. Відповідно до них, головними цілями функціонування Організації визнаються:

• сприяння покращенню взаємовідносин, а також створення умов по забезпеченню довготривалого миру;
• підтримка розрядки міжнародної напруги;
• визнання неподільності європейської безпеки, а також взаємної зацікавленості в розвитку співробітництва між державами-членами;
• визнання тісного взаємозв’язку миру й безпеки у Європі та в усьому світі;
• внесок у справу дотримання прав людини, економічний та соціальний прогрес та добробут усіх народів.

Штаб-квартира ОБСЄ знаходиться у Відні (Австрія). Діяльність ОБСЄ скеровується структурами, що складаються з представників країн-учасниць Організації. Зокрема, до системи ОБСЄ входять: Рада Міністрів закордонних справ держав-учасниць (форум для регулярних політичних консультацій), Комітет старших посадових осіб (здійснює підготовку засідань Ради Міністрів, виконує функції бюджетного характеру та відповідає за зовнішні зв’язки Організації), Постійна Рада (складається з постійних представників держав-членів і здійснює керівництво поточною діяльністю ОБСЄ), Секретаріат, Центр запобігання конфліктам як спеціалізована структура Ради Міністрів, Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин (головною метою діяльності якого є захист прав національних меншин та уникнення міжетнічного протистояння). 

У тих зонах континенту, де можливе розгортання міжетнічних та міжнаціональних конфліктів, а також у “гарячих точках” створюються спеціальні місії ОБСЄ, що сприяють налагодженню діалогу між конфліктуючими сторонами, послабленню напруженості, а також здійснюють нагляд за дотриманням прав людини в зонах конфліктів або можливої їх ескалації.

Зокрема, така місія була. створена в Україні в 1994 р. з метою досягнення консенсусу з кримськотатарського питання, а також з’ясування деяких аспектів стосовно становища національних меншин в Україні (з 1992 р. наша держава є активним учасником Наради, а з 1995 р. – Організації з питань безпеки і співробітництва у Європі). По виконанні поставлених завдань наша держава подала 1998 р. ОБСЄ відповідний звіт, а 1999 р. місія Організації була відкликана з Києва.

Дієвість структури ОБСЄ

Подібні до української місії було свого часу створено в Чечні, Косові, Таджикистані, Молдові, Грузії, Нагірному Карабасі, Сараєві, Естонії, Абхазії, Осетії та інших “гарячих точках”. Більшість з них досягла лише часткового успіху, зокрема, стосовно гуманітарних питань. Попри те, що ОБСЄ об’єднує сьогодні найбільшу кількість держав на євроатлантичному просторі, її діяльність залишається вторинною по відношенню до таких потужних структур, як, наприклад, Північноатлантичний альянс (НАТО). Це пояснюється відсутністю в системі ОБСЄ бодай якихось вагомих силових інституцій. Таке становище загалом відповідає політичному (консультативному) характерові Організації. В іншому разі наділення ОБСЄ військовою потугою може зробити з неї потенційного конкурента для Північноатлантичного альянсу.

Властивою є характеристика, що лунає час від часу в найвищих колах українського зовнішньополітичного відомства. Згідно з нею перетворення ОБСЄ на діючу модель майбутнього панєвропейського співіснування вбачається можливим лише за умови ефективного реформування цієї структури. Адже для нашої країни, яка досі перебуває в пошуках оптимальної моделі національної безпеки, постають геополітичні питання особливої ваги. Зокрема, щодо забезпечення своїх національних інтересів у військово-політичній сфері.

Що таке Європейський Союз?

Європейський Союз (ЄС) добровільно утворюють 15 держав-членів: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція. Ці країни проводять спільну економічну, валютну, соціальну, оборонну політику. Громадяни ЄС мають можливість вільно (без віз) пересуватись в межах Союзу. Між державами-членами свого часу було скасовано митні бар’єри, що створює умови для вільного пересування товарів та капіталу. З 1 січня 2002 р. в обіг запроваджено єдину валюту для держав-членів ЄС – “євро”. Держави-члени також спільно визначають позицію ЄС щодо питань зовнішньої політики. 

Зараз Європейський Союз є найбільшим торговельно-економічним союзом у світі. Населення його держав-членів складає близько 370 млн. осіб. Очікується, що до кінця 2004 року членами Європейського Союзу також стануть Польща, Чехія, Словенія, Мальта, Кіпр, Естонія, Угорщина.

Значення інтеграції України до ЄС

Європейська інтеграція – це розвиток політичних, економічних, культурних відносин України з Європейським Союзом. У перспективі результатом таких відносин може стати набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. Процес інтеграції до загального європейського простору має цілу низку переваг. 

По-перше, ЄС із самого початку був створений для захисту економічних інтересів держав, що входять до його складу. Проведення спільної економічної та валютної політики, усунення митних бар‘єрів сприяє зміцненню національної економіки, зростанню добробуту населення країни. Країни, що бажають вступити до ЄС, очікують у такий спосіб вийти на нові ринки для збуту товарів та послуг власного виробництва, залучити сучасні технології. Іншою вагомою причиною є те, що за сприяння більш розвинених та заможних країн Союзу (таких, як Німеччина, Франція, Великобританія) надається фінансова та технічна допомога тим країнам, що її потребують, як членам Європейського Союзу, так і претендентам. Останні, як правило, використовують її для проведення економічних та соціальних перетворень аби повністю відповідати вимогам ЄС щодо вступу. 

По-друге, бажання певної країни вступити до ЄС означає, що країна поділяє політичні пріоритети ЄС і очікує на підтримку своєї зовнішньої політики. Прагнення країн Центральної та Східної Європи залучитись до сфери впливу Європейського Союзу багато в чому пояснюється втраченими можливостями під час перебування у “радянському блоці”. Зрозуміло, що зараз ЄС пропонує більші можливості для розвитку.

Країни, які бажають стати членами Європейського Союзу повинні відповідати вимогам, що встановлені ЄС у 1993 р. за такими напрямами:

• демократія та верховенство права;
• права людини і захист національних меншин;
• економічний стан;
• здатність виконувати завдання, що випливають з членства в ЄС.

Наслідки розширення ЄС на схід для України

Розширення Європейського Союзу, передусім, вплине на стан торговельних відносин. ЄС посідатиме друге місце як джерело імпорту в Україну (перше посідають Росія та СНД), та перше, як ринок збуту українських товарів. Протягом останніх років торгівля з ЄС складала 20% від загального обсягу зовнішньої торгівлі України (при цьому імпорт перевищував експорт), в той час як країни СНД – 42%. Обсяг торгівлі України з Європейським Союзом за останні роки наведено у таблиці:

Що стосується торгівлі з країнами-кандидатами, то суттєвих змін не очікується, оскільки їх торговельні відносини з ЄС вже є досить тісними і не мають вплинути на стан торгівлі з Україною. Втім може відбутись підвищення митних тарифів з боку окремих країн – нових членів ЄС (скажімо, Естонії). Вирішенням цієї та інших, вже існуючих, проблем (експорт до ЄС продукції окремих галузей) має стати укладення угоди про вільну торгівлю між Україною та Європейським Союзом. 

Також очікується обмеження можливостей міграції (насамперед, трудової) громадян України до Європи. Із запровадженням нових стандартів та правил зменшаться шанси знайти роботу в сусідніх країнах-членах ЄС. Україна вже зараз змушена посилити охорону на східній ділянці державного кордону для запобігання проникненню нелегальних мігрантів у напрямку європейських країн, із приєднанням до Європейського Союзу нових членів цей тягар збільшиться. 

Новий статус Польщі, Чехії та Угорщини – найближчих сусідів України – дозволить їм підтримувати інтереси України на європейській арені. Безпосереднє сусідство з ЄС може також означати збільшення допомоги як з боку Європейського Союзу в цілому, так і з боку країн Центрально-Східної Європи. В той же час, підвищаться вимоги до України стосовно захисту прав людини, свободи слова, боротьби зі злочинністю тощо. Окремої уваги потребуватимуть відносини з Росією, оскільки її політична співпраця з Європейським Союзом протягом 2001 року значно активізувалась, а економічні зв‘язки залишались міцними протягом останніх декількох років.

Стан відносин України з Європейським Союзом

Початком інтеграції України до ЄС можна вважати 1993 рік, коли “Основними напрямами зовнішньої політики України” було проголошено, що “перспективною метою зовнішньої політики України є вступ до Європейського Співтовариства”. Того ж року у Києві було відкрито Представництво Європейської Комісії – виконавчого органу ЄС. 

Протягом наступних років набули чинності декілька угод між Україною та ЄС, зокрема, про торгівлю різними видами товарів (металопродукція, текстильні вироби), про співпрацю у ядерній галузі. Особливе місце посідає Угода про партнерство і співробітництво. Цю угоду 14 червня 1994 р. Україна уклала першою з усіх країн СНД. Угода набула чинності 1 березня 1998 р., вона встановлює такі напрями співпраці України з ЄС:

• розвиток політичних відносин;
• сприяння торгівлі, інвестиціям, економічним відносинам;
• створення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, громадського, науково-технічного та культурного Співробітництва;
• допомога Україні у проведенні економічних реформ та розвитку демократії.

Указом Президента України від 11 червня 1998 р. на виконання Угоди про партнерство і співробітництво затверджено Стратегію, а указом від 14 вересня 2000 р. – Програму інтеграції України до Європейського Союзу.

Угодою про партнерство і співробітництво встановлено умови, виконання яких дозволить набути асоційованого членства у Європейському Союзі.

Ключовими вимогами є достатній рівень розвитку демократії, захист прав і свобод громадян, забезпечення прав національних меншин, а також конкурентоспроможність української економіки порівняно з економікою ЄС. Набуття асоційованого членства дозволяє розпочати переговори про набуття повного членства в Європейському Союзі, визначити приблизний термін вступу і продовжити підготовку до нього з допомогою ЄС. Між набуттям асоційованого та повного членства, як правило, проходить певний час. Наприклад, країни Центральної Європи, які мають вступити до ЄС у 2003-2004 рр., стали асоційованими членами у 1993-1994 рр.

Окрім здійснення економічних реформ та демократичних перетворень, Україні також необхідно здійснювати заходи в окремих галузях аби відповідати вимогам ЄС до країн-кандидатів:

• адаптація законодавства України до законодавства ЄС. Це досить тривалий процес, який охоплює майже усі галузі законодавства, та є значним за обсягом: необхідно прийняти та внести зміни до майже 4 тисяч актів законодавства. Сьогодні законодавство ЄС складає близько 80 тисяч сторінок, а законодавство України відповідає лише 300-400 стандартам з 10 тисяч стандартів ЄС;
• адаптація соціальної політики до стандартів ЄС, а саме реформування пенсійної системи, систем охорони здоров’я, охорони праці, страхування та політики зайнятості;
  розвиток місцевого самоврядування за європейськими традиціями, зростання ролі регіонів у європейській інтеграції;
• забезпечення охорони природи на рівні європейських стандартів та запобігання техногенним кризовим ситуаціям.

З 1994 року Україною перед Європейським Союзом неодноразово піднімалось питання про набуття асоційованого членства. ЄС загалом з розумінням ставиться до прагнення України стати його частиною. Проте внутрішня ситуація у державі протягом останніх років не дозволяє Європейському Союзу розглядати Україну як першочергового кандидата на вступ.

Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України, прийнята у грудні 1999 р., закликає Україну проводити більш грунтовні перетворення в економіці та системі державного управління, проголошуючи при цьому підтримку українському курсові реформ. Прийняття Спільної стратегії засвідчило прагнення всіх держав-членів Європейського Союзу підтримувати ефективні відносини з Україною.

Таким чином, головною передумовою вступу до ЄС є стабільна політична та економічна ситуація у державі, високий рівень добробуту, дієвий захист прав людини.

Поява СНД на міжнародній арені

Під час розпаду Радянського Союзу його колишні республіки постали перед ситуацією, що в науковій літературі називається геополітичною катастрофою. Адже на території цілої низки нових незалежних держав – Білорусі, Казахстану, Росії та України містились величезні арсенали ядерної зброї. Відтак, питання мирного роз’єднання колишніх частин великої держави набувало особливої гостроти. 

Для уникнення небажаних ускладнень під час дезінтеграції Союзу трьома колишніми слов’янськими республіками було запропоновано утворити організацію, головною функцією якої була б координація зусиль нових незалежних держав стосовно мирного діалогу й співробітництва на початковому етапі незалежного існування й розвитку. 

8 грудня 1991 р. керівники трьох держав – Білорусі, Росії та України на зустрічі під Мінськом підготували й підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня 1991 р. на самміті в Алма-Аті склад СНД було розширено з підписанням Декларації, що дістала назву Алма-атинської. До неї приєдналися також Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан. Грузія поки що вагалася із входженням до нового утворення. 

Від самого початку Співдружність розглядалася як механізм координації та широких консультацій для нових незалежних держав з приводу визначення режиму правонаступництва колишніх союзних республік щодо активів та пасивів СРСР, у сфері міжнародних відносин, членства в міжнародних організаціях і т. д. Крім того, необхідно було визначити статус збройних сил колишнього Радянського Союзу. 

Безперечно, значущим кроком, з огляду на тісні зв’язки між колишніми громадянами однієї держави, стало підписання країнами-учасницями Співдружності Угоди про безвізове пересування громадян СНД територією її учасників від 9 жовтня 1992 р.

Позиція України стосовно СНД

Ставши однією з засновниць Співдружності, наша країна ратифікувала її перший установчий документ з власними застереженнями. Зміст Додатку до Постанови Верховної Ради України „Про ратифікацію Угоди про створення СНД“, а також “Основних напрямів зовнішньої політики України” свідчить, що наша держава схильна розглядати Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, отже, як суто координаційну структуру, форум, що сприяє пожвавленню багатосторонніх відносин на найвищому рівні. Україна зацікавлена уникати участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність на наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного типу. Відтак, СНД не розглядається нашою країною як механізм політичної інтеграції в межах колишнього Радянського Союзу. 

Звідси випливає і послідовна відмова України від надання Співдружності статусу суб’єкта міжнародного права. Така позиція нашого політичного керівництва знайшла своє відображення в неприєднанні до Статуту СНД, який було підписано 22 грудня 1993 р. (місцезнаходженням спільних координаційних структур було обрано столицю Білорусі Мінськ). З усіх республік колишнього Радянського Союзу цей документ не підписали лише Україна, Туркменистан, що має офіційно статус нейтральної держави, і країни Балтії. Хоча Україна, приєднавшись до деяких установ у межах Співдружності, має в них статус асоційованого члена (учасника). Цей статус дає їй право на власний розсуд брати (і в разі згоди повноправних членів) брати участь у прийнятті рішень та діяльності головних структур СНД. Однак, їх рішення не є обов’язковим для України. 

Варто відмітити співробітництво нашої держави в межах Міжпарламентської асамблеї СНД (МПА), створеної відповідною угодою 1992 р. Україна приєдналась до її установчих документів у 1999 р. Сьогодні, за Статутом СНД, МПА є одним з органів Співдружності, що проводить міжпарламентські консультації, обговорює питання співробітництва в межах Співдружності, розробляє спільні пропозиції в галузі діяльності національних парламентів. У межах МПА провадиться розробка модельних нормативних актів, головною метою яких є гармонізація законодавства країн-учасниць. 26 травня 1995 р. було прийнято Мінську Конвенцію, що вводить у дію новий статут МПА. Україна, Молдова й Узбекистан не приєдналися до цього документу, оскільки він значно розширює коло питань, які вирішуються Асамблеєю простою або кваліфікованою більшістю, а також надає цій установі повноваження щодо укладення міжнародно-правових угод від імені її членів, надаючи їй статус суб’єкта міжнародного права.

Перспективи співробітництва в межах СНД

Україна активно виступає за активізацію та розвиток торговельно-економічних відносин в межах Співдружності на засадах суверенного партнерства, рівноправності й взаємовигоди, тобто позиція України щодо співробітництва з новими незалежними державами носить цілком прагматичний характер. Це не є спробою об’єднання „братніх республік“. Просто Україна зацікавлена в наповненні політичних заяв, що часто лунають з приводу реінтеграції в межах колишнього СРСР, реальним економічним змістом. При чому з об’єктивної точки зору інтереси практично всіх держав СНД в цій галузі співпадають у переважній більшості пунктів. 

Важливість такого процесу цілком очевидна, оскільки й досі після десяти років незалежного існування економіки колишніх радянських республік залишаються пов’язаними технологічно або залежать від імпорту сировини та енергоносіїв. Окрім того, значна частка експорту названих вище держав припадає саме на країни Співдружності (український експорт до країн пострадянського простору перевищує 30% її загального товарного виробництва (послуги – більше 60%), а показники імпорту ще вищі – загалом, близько 40%). Попри заяви з приводу низького рівня обмежень щодо товарних позицій у взаємній торгівлі, такі обмеження поширюються на стратегічно важливі для країн групи товарів. 

Під час саммітів СНД з боку нашої країни неодноразово лунала пропозиція стосовно утворення зони вільної торгівлі як ефективного механізму усунення митних та адміністративних бар’єрів, що, безумовно, сприяло б інтенсифікації економічного розвитку країн Співдружності, ефективному обігу товарів, капіталу й робочої сили, а також технологічному обміну між ними. Потуги нашої держави у цьому напрямі мали лише частковий успіх – 15 квітня 1994 р. було підписано, а 1999 р. затверджено рішеннями Ради глав держав СНД, Угоду про створення зони вільної торгівлі. 

Однак даний документ було ратифіковано всіма учасниками Співдружності, крім Грузії та Росії. І хоча перша країна вже усунула проблеми, що заважали їй приєднатися до Угоди, без участі в цьому механізмі Росії він виявиться неефективним від самого свого початку. Причин, через які РФ не зацікавлена у створенні зони вільної торгівлі на просторах колишнього СРСР, достатньо Головною з них є вже цілком прозорий намір російської зовнішньої політики перетворити СНД на зону свого виключного політико-економічного домінування. Крім того, за багатьма статтями експорту Україна спроможна скласти Росії конкуренцію. 

Виходячи з зазначених причин Російська Федерація ініціює створення в межах СНД:

• 1992 р. система колективної безпеки за одноіменним Договором (Ташкентський договір про колективну безпеку), який фактично легалізує російську військову присутність на території інших держав Співдружності, прив’язуючи їх стратегічний курс до російського;
• 1995 р. Митний і Платіжний союз, тобто структури, що покликана забезпечувати її учасникам провадження спільної митно-тарифної політики по відношенню до третіх держав. Даний факт іде врозріз із офіційними заявами з боку РФ щодо бажання налагоджувати взаємовигідне економічне партнерство з сусідніми країнами шляхом поступової економічної інтеграції, оскільки, як свідчить досвід ефективних інтеграційних утворень, що діють сьогодні, такий процес повинен починатися саме зі створення зони вільної торгівлі між державами.

Історія міждержавних взаємин на теренах СНД свідчить, що однією з умов вступу Росії до Угоди про створення зони вільної торгівлі є попереднє входження усіх держав Співдружності до Договору про колективну безпеку, а також до Євроазійського економічного співтовариства (як наступника Митного й Платіжного союзу). Однак, зараз із приходом до влади в Росії адміністрації президента В. Путіна та загальною “економізацією” міжнародних відносин, намічаються деякі позитивні тенденції в цій галузі. Такий стан справ сьогодні пов’язується з певними політичними поступками, на які пішла Україна, підписавши у 2000 р. угоду про створення Антитерористичного центру СНД.

В цілому, за весь час свого існування СНД перетворилась на суто формальний клуб, попри досить активні політико-організаційні зусилля, що докладалися до інституціоналізації об’єднання з боку країн-ініціаторів Митного союзу та Договору про колективну безпеку. Основна проблема в цьому контексті вбачається в послідовному несприйнятті ключовою державою на пострадянському просторі – Росією – європейського шляху інтеграції, який засвідчив свою ефективність на прикладі держав ЄС та АСЕАН і передбачає передусім побудову рівноправного економічного партнерства на взаємовигідних засадах.

Розбіжність в інтересах центральних гравців на пострадянському просторі призвела до необхідності консолідації ними своїх зусиль з іншими республіками колишнього СРСР. Таким чином сучасні міждержавні відносини в межах СНД розвиваються переважно на двосторонньому рівні та на рівні субрегіональних утворень: Євразійського економічного співтовариства та Договору про колективну безпеку (до яких Україна не входить), а також об’єднання ГУУАМ, активним членом якого є наша держава.

Об’єднання ГУУАМ

Утворення системи ГУУАМ

Як уже зазначалося вище, вийшовши зі складу Радянського Союзу, наша держава одним зі своїх головних пріоритетів у міжнародних відносинах проголосила провадження миролюбної позаблокової економічно спрямованої зовнішньої політики.

Недостатня ефективність структури СНД, несхильність українського керівництва до провадження міждержавних відносин у тому форматі, який вимальовувався на рівні Співдружності, – всі ці причини привели до пошуків Україною нових партнерів на пострадянському просторі. Окрім того, в межах СНД цілком чітко окреслилася група держав зі схожими інтересами: Грузія, Азербайджан і Молдова.

Природнім наслідком цього стало зближення держав на міжнародній арені, що вилилося в оприлюднення главами названих вище держав Спільного Комюніке 10 жовтня 1997 року під час їхньої зустрічі в Страсбурзі. В цьому документі проголошувалося створення політико-консультативного форуму ГУАМ, у межах якого вироблялася б спільна позиція держав щодо процесів, які відбуваються на пострадянському просторі. Окрім означених вище країн, цілі нового міждержавного утворення співпали з інтересами Узбекистану, який приєднався до ГУАМ під час перебування глав держав-членів на самміті НАТО у Вашингтоні 24 квітня 1999 р.

Перспективи співробітництва в межах ГУУАМ

Центральною метою об’єднання повинна стати економічна інтеграція, що грунтувалася б на спільних економічних інтересах сторін. Україна розглядає ГУУАМ як потенційну можливість позбутися або хоча б зменшити економічну залежність від Росії. Одним із головних аспектів міждержавного співробітництва в цій галузі є створення транзитного коридору, що проходив би територією держав-учасниць. Його ще називають Євразійським транспортним коридором і пов’язують з відродженням Великого шовкового шляху – старовинної транспортної артерії, яка з’єднувала Європу із Стародавнім Китаєм (проект ТРАСЕКА). Для України цей коридор набуває стратегічного значення через можливість транспортування ним енергоносіїв із країн Каспійського регіону в обхід території Росії. Це могло би значно підвищити рівень енергетичної безпеки нашої держави. Крім того, утворення в межах ГУУАМ зони вільної торгівлі також відкрило б нові ринки для українських промислових виробів, продукції агропромислового комплексу України, а також науково місткої продукції, зокрема виробів літакобудівної галузі, військово-промислового комплексу, металургійної продукції та ін.

Особливо великого значення набуває співробітництво України у сфері транзиту енергоносіїв із країн Каспійського басейну до Європи. Важливим аспектом співпраці в цій галузі є завершення будівництва на території нашої держави нафтопроводу Одеса – Броди. Створення нового нафтопроводу має велике значення для України в контексті її потуг, спрямованих на урізноманітнення (диверсифікацію) джерел енергопостачання та спроб зайняти перші позиції у Європі в галузі транзиту енергоресурсів. Виходячи зі своїх корінних інтересів, наша держава наполягає на створенні в межах ГУУАМ зони вільної торгівлі. Свою зацікавленість з цього приводу також демонструють Грузія й Азербайджан, які зацікавлені в диверсифікації експорту енергоресурсів із басейну Каспійського моря. 

Узбекистан висловлює сумніви з приводу відповідності його національним інтересам усунення митних та платіжних бар’єрів на експорт енергоносіїв (оскільки держава має з цього досить суттєві прибутки), залишаючись прихильником впровадження режиму вільної торгівлі для іншої товарної номенклатури. Ще одним бар’єром на шляху інтеграції країн є крен нового уряду Молдови в бік Євразійського економічного співтовариства, що може призвести в перспективі до певних ускладнень у відносинах цієї держави з Україною. Крім того, ключові держави об’єднання – Грузія та Азербайджан – мають на своїй території такі зони нестабільності, як Нагірний Карабах й Абхазія. Їх наявність не спряє створенню надійних транзитних шляхів на території згаданих закавказьких держав. 

Позиція РФ стосовно нового утворення на теренах СНД, у якому не бере участі Росія, до останнього часу була досить обережна. Оскільки за сучасних зовнішньополітичних умов існування самостійної міжнародної організації в межах СНД не відповідає інтересам Росії. Зокрема, особливі побоювання російського уряду викликає можливість створення спільних військових формувань країн ГУУАМ. Адже, всі перераховані держави (крім Азербайджану) мають на своїй території військові бази Російської Федерації. 

Позиція стосовно ГУУАМ Сполучених Штатів характеризується особливою увагою до цього об’єднання. США розглядають його надзвичайно важливим елементом стабільності в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Ідея створення такої організації має значну підтримку в найвищих урядових колах Америки. Зокрема, Конгрес США затвердив резолюцію, відповідно до якої країни ГУУАМ можуть використати на укріплення своїх зовнішніх кордонів $8,8 млн. у 2001 р. й $37 млн. у 2002 р. Однак, держави не використали жодної частки цих коштів. 

У 1999 р., за активної підтримки США, на полігоні Ялгуджа, поблизу Тбілісі, пройшли спільні навчання військових України, Грузії й Азербайджану з відпрацювання спільних дій при виникненні надзвичайних ситуацій на трасі нафтопроводу Баку – Супса. На головних ролях перебував саме український батальйон. З боку кавказьких партнерів нашої країни навіть лунали заяви щодо подання спільної заявки про вступ до НАТО. Однак, досі на цьому векторі не спостерігається ніяких кардинальних зрушень. 

Важливим кроком в організаційному становленні ГУУАМ стало підписання 7 травня 2001 р. Ялтинської Хартії ГУУАМ, що значним чином сприяло перетворенню цієї структури на міжнародну організацію з власними організаційними ланками. Хоча перша офіційна зустріч у верхах в рамках об’єднання виявила деякі розходження сторін з приводу їхньої готовності до подальшого поглиблення співпраці.

Попри деякі успіхи у сфері формалізації об’єднання ще належить здійснити досить значний поступ, зокрема в процедурних питаннях та в галузі реалізації уже досягнутих домовленостей. Крім того, необхідне проведення активної інформаційної кампанії щодо популяризації ідеї створення ГУУАМ серед європейських країн. Відтак, реалізація власних інтеграційних інтересів вимагатиме від керівництва держав-учасниць об’єднання відповідної політичної волі.

Структура НАТО

Північноатлантичний договір, підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949 р., заклав основи Північноатлантичного альянсу (НАТО), головною метою якого було здійснення права на колективну оборону, передбаченого ст. 51 Статуту ООН. Крім офіційної мети, звичайно ж, ставилося головне політико-стратегічне завдання відпору можливій агресії Радянського Союзу відносно повоєнної Європи.

Сьогодні НАТО об‘єднує 19 країн: Бельгію, Велику Британію, Грецію, Данію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Норвегію, Польщу, Португалію, Сполучені Штати Америки, Туреччину, Угорщину, Францію і Чехію. Виходячи з Північноатлантичного договору та практики діяльності НАТО, її можна назвати військово-політичним блоком, оскільки до структури Альянсу входять як військові, так і політичні інститути. 

Штаб-квартира НАТО знаходиться в Брюсселі (Бельгія). 

Реальною політичною владою та повноваженнями приймати рішення в системі НАТО наділена Північноатлантична рада (ПАР), яка складається з постійних представників усіх країн-членів, що збираються на засідання щонайменше раз на тиждень. Рада є єдиним органом Альянсу, повноваження якого визначено безпосередньо в Північноатлантичному договорі. Саме ПАР, згідно з Договором, має повноваження створювати підпорядковані органи. Засідання Ради проводяться також за участі міністрів закордонних справ, міністрів оборони або глав урядів країн-членів, причому її повноваження зберігаються повною мірою, а рішення, ухвалені на зустрічах будь-якого рівня, мають однакові статус і чинність. Головою ПАР є Генеральний секретар.

Генеральний секретар НАТО представляє організацію на найвищому міжнародному рівні, заохочує та скеровує процес консультацій та прийняття рішень в Альянсі. Генсек може пропонувати питання, які потребують обговорення або прийняття рішення, а також надає свої послуги для врегулювання спорів між державами-членами. Крім зазначених вище аспектів, Генсек НАТО координує та спрямовує діяльність таких структурних підрозділів Організації, як Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, Міжнародний секретаріат, що разом утворюють найвищі політичні органи Альянсу. Він також є номінальним головою інших робочих комітетів НАТО.

Найвищим військовим органом, що підпорядковується політичним структурам Північноатлантичного альянсу, є Військовий комітет, головною метою якого є надання дорадчої допомоги політичним стосовно спрямування військової політики та оборонної стратегії Альянсу. Як і політичні органи, що приймають рішення, Комітет регулярно проводить засідання на найвищому рівні – голів оборонних відомств членів НАТО за участі цивільного представника від Ісландії, що не має власних збройних сил. Поточна робота Комітету здійснюється військовими представниками держав-членів Альянсу. Керівництво поточною діяльністю Військового комітету здійснює Голова Військового комітету, який також представляє його на міждержавному рівні. Він обирається головами оборонних відомств країн-учасниць на трирічний термін.

Взаємодія Альянсу з іншими суб’єктами міжнародних відносин

Відповідно до ст. 10 Північноатлантичного договору, Альянс залишається відкритим для вступу до нього інших європейських країн, що має сприяти поглибленню безпеки на євроатлантичному просторі. Просуваючись у напрямі глибоких змін на міжнародній арені, що відбувалися з розпадом Радянського Союзу, припиненням холодної війни та кардинальними якісними змінами у відносинах між державами колишнього соціалістичного табору та країнами-членами Альянсу, НАТО започаткувала співробітництво в рамках Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) як консультативного форуму для країн-партнерів. 

Активна програма консультацій та практичного співробітництва в межах РПАС розвинулася в налагодження системи регулярних консультацій 27 держав-учасниць ініціативи Партнерство заради миру (ПЗМ), започаткованої 1994 року. Політичну основу для функціонування ПЗМ утворює Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП), що 1997 року стала правонаступницею Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС). РЄАП забезпечує основу для широкомасштабних консультацій у рамках ПЗМ на рівні послів, міністрів закордонних справ та міністрів оборони країн-учасниць.

Співробітництво України з Північноатлантичним альянсом

Відносини України з Північноатлантичним альянсом почали розвиватися вже незабаром після здобуття нашою державою незалежності 1991 року. Україна ввійшла до Ради північноатлантичного співробітництва і стала одним з її активних членів. 1994 року наша держава приєдналася до програми “Партнерство заради миру”, а також була одним із членів-засновників Ради євроатлантичного партнерства. 

У липні 1997 року на самміті глав держав та урядів країн НАТО й України в Мадриді український президент Л.Кучма підписав Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. Разом із підписанням Хартії країни-члени Альянсу засвідчили свою підтримку суверенітету й незалежності України, її територіальної цілісності, демократичному розвитку, економічному процвітанню, статусу без’ядерної держави, а також принципу недоторканності кордонів. Означені положення розглядаються Альянсом як ключові фактори стабільності у регіоні Центральної та Східної Європи і на всьому континенті в цілому. Факт укладення документа подібного Хартії засвідчує роль України, яку вона відіграє в побудові євроатлантичної системи безпеки, а також її визнання країнами-членами Північноатлантичного альянсу. 

З метою вироблення консультацій щодо співробітництва “Україна – НАТО”, координації зусиль у сфері подальшого поглиблення двостороннього партнерства, ефективного виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань Указом Президента від 3 квітня 1997 року було утворено Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО. У травні 1997 року під час офіційного візиту Генерального секретаря НАТО в Києві було відкрито Центр інформації та документації НАТО, головною метою діяльності якого є надання українській громадськості інформації та роз’яснень з приводу переваг особливого партнерства України з Альянсом. 

Важливо також відмітити затвердження Указом Президента України Державної програми співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на 2001 – 2004 рр., що є логічним продовженням попередньої програми, розрахованої на період до 2001 року. Україна офіційно задекларувала своє ставлення до НАТО як до “найефективнішої структури колективної безпеки у Європі”. Програма також містить низку положень, спрямованих на :

• розвиток широких політичних консультацій України з Альянсом як на різних рівнях владної вертикалі, так і з залученням до цієї сфери неурядових організацій;
• створення розгалуженої системи воєнно-політичних консультацій стосовно контролю над озброєнням, нерозповсюдженням зброї масового знищення;
• контроль над діяльністю Спільної робочої групи “Україна – НАТО” з питань воєнної реформи в Україні (СРГВР);
• проведення спільних військових навчань та навчань підрозділів із надзвичайних ситуацій цивільного характеру;
• співробітництво з питань миротворчої діяльності;
• співробітництво у сфері науки, технологій та захисту довкілля;
• співробітництво в галузі організації повітряного руху.

Фінасуванння цієї Програми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, фінансової допомоги з боку НАТО, її держав-членів та держав-партнерів.

Практичне втілення заяв про співробітництво України з Північноатлантичним альянсом сьогодні перебуває в прямій залежності від політичної волі керівництва нашої держави. Оскільки будь-які ознаки поглиблення відносин України з НАТО викликають певне занепокоєння в стані російських політичних і владних кіл. Практика свідчить, що останнім часом рівень підтримки Україною дій Альянсу був прямопропорційний рівню його відносин із російською стороною. Хоча можна спостерігати деякі позитивні кроки українського керівництва в цьому напрямі.

Зокрема, такі зрушення намітилися з ратифікацією Верховною Радою України 1 березня 2000 року Угоди про статус сил, що беруть участь у програмі “Партнерство заради миру” та Додаткового протоколу до неї. Цей крок поглиблює рівень участі нашої країни у “Партнерстві заради миру”. Великим внеском до справи підвищення прозорості й контролю над озброєннями стало схвалення Верховною Радою участі України в Договорі “Відкрите небо”.

З метою сприяння мирному процесові у колишній Союзній Республіці Югославії, українська сторона брала участь у таких операціях під керівництвом НАТО, як IFOR i SFOR. Українські військові були включені до загонів Міжнародної поліції та сил ООН у Східній Славонії. Відчутним є внесок наших батальйонів у справу миру в складі керованого НАТО контингенту військ у Косові (KFOR).

Альянс надає нашій країні значної підтримки в галузі здійснення військової реформи. Зокрема, шляхом проведення спільних науково-практичних заходів, надання кваліфікованих консультацій, відкриття фінансованих НАТО курсів вивчення іноземних мов для українських офіцерів і т. д.

Влітку 2000 року на Чорному морі відбулися багатонаціональні військово-морські навчання “Спільний партнер – 2000”, фінансовані країнами Альянсу. За фінансування країн НАТО під егідою програми “Партнерство заради миру” проводяться миротворчі військово-штабні навчання “Щит миру” (до речі, фінансування Яворівського полігону, який також задіяний у цій програмі, повністю здійснюється країнами НАТО).

Попри всю важливість та конструктивність спільних дій української сторони та НАТО, соціологічні дослідження, що проводяться в Україні, свідчать про досить обережне ставлення українців до Північноатлантичного альянсу. Негативним чином на ставленні наших співгромадян до Альянсу позначилося проведення ним військової операції проти Югославії.

Однак, попри певний спад у відносинах нашої держави з Північноатлантичним альянсом, яке спостерігалося останнім часом, співробітництво з НАТО має для України величезну перспективу. Передусім через цілком лояльну і навіть позитивну оцінку процесу розширення Альянсу на Схід нашим керівництвом, що розглядає цей процес як додаткову гарантію безпеки для нашої держави. Хоча до останнього часу така позиція аж ніяк не схвалювалася російською стороною.

Слід наголосити на тому, що сьогодні Україна не порушує питання про вступ до НАТО. Йдеться про те, що політика позаблоковості не перечить нашій активній зовнішньополітичній діяльності у сфері безпеки на загальноєвропейському просторі та поглибленні військового співробітництва з НАТО. Крім того, необхідно зважати на суверенне право кожної держави вільно обирати свої власні засоби забезпечення безпеки і самостійно вирішувати питання про вступ до міжнародних організацій, включаючи й союзні договори.

Історія українських виборів (1990 р., 1994 р., 1998 р.)

Хоча історія нашої країни вимірюється століттями, Україна – молода держава. Зараз ми бачимо як розбудовується наша держава, як утверджуються її головні інститути. Особливе місце серед останніх займає Верховна Рада України, адже нинішній український парламентаризм старший за сучасну українську державність.

Вибори 1990 року

Верховна Рада Української РСР 12(1) скликання ухвалила 24 серпня 1991 року “Акт проголошення незалежності України” і стала творцем української державності. Це доленосне рішення було підтверджене українським народом 1 грудня 1991 року референдумом. 

Все це могло б і не статися, якби у березні 1990 року не відбулися перші альтернативні вибори в історії Радянської України. Вже тоді було зрозуміло, що вони стали історичною віхою для суспільства.

Десятиріччя поспіль Українська Радянська Соціалістична Республіка мала формальний суверенітет у складі СРСР, відповідно, такі були і вибори до вищого законодавчого органу УРСР. Кандидати на виборні посади, фактично, лише затверджувалися голосуванням: виборці, обираючи депутата, бачили в бюлетені лише одне. Потім народні обранці двічі на рік на один-два дні збиралися в Залі засідань у будинку по вулиці Кірова, сьогоднішній – М. Грушевського, і затверджували Закони УРСР.

Процеси перебудови в СРСР наприкінці 80-х років ХХ ст. призвели до кардинальних змін політичної системи. Ключовою подією на цьому шляху стали вибори народних депутатів СРСР 1989 року. Радянська система, яка принципово не сприймала ідей парламентаризму, вперше дозволила деякі елементи вільних та конкурентних (з можливістю реального вибору) виборів. Певно, саме і це стало запорукою незворотності змін у суспільстві.

Логіка швидких перетворень призвела до того, що Закон про вибори до Верховної Ради УРСР від 27 жовтня 1989 року став ще більш демократичним, ніж попередній союзний (зокрема, не було передбачено прямого обрання депутатів від громадських організацій, закріплювався принцип обов’язкової альтернативності, було “демонтовано” систему “фільтруючих” зборів громадян для затвердження кандидатів і т.ін.).

Передвиборна кампанія на початку 1990 року стимулювала поширення у суспільстві багатьох ідей, які ще донедавна були заборонені для публічного обговорення. Вона поставила на порядок денний завдання утвердження української державності, необхідність докорінних змін в економічній та політичній системах, вперше стали звертати увагу на моральні якості кандидата.

Верховна Рада України 12(1)-го скликання пройшла разом із суспільством непростий шлях і поступово стала наближатися до парламенту класичної демократії. Крок за кроком, упродовж своїх повноважень, вона удосконалювала свою роботу. З часом Верховна Рада стала законодавчим органом, що діє на постійній основі. А це, безумовно, вимагало створення необхідних умов для функціонування її Апарату, “з нуля” довелося формувати аналітичні та експертні структури.

Окремо слід згадати і про політичну конфігурацію першого українського парламенту. Неймовірним є те, що у перші ж дні існування Верховної Ради України була створена парламентська більшість, до якої входили представники Комуністичної партії (“Група 239”), та опозиція (так звана “Народна Рада”). А наприкінці повноважень парламенту з’явилися і політичні групи, які стали прообразами майбутніх парламентських фракцій. Окрім того, діяли регіональні групи депутатів, об’єднаних за професійною, галузевою ознакою, виникли групи по співробітництву з іноземними державами.

Отже, робота Верховної Ради України 12(1)-го скликання стала фундаментом сучасного українського парламентаризму і взірцем для майбутніх поколінь українських законодавців. Народні депутати виконали велику історичну місію: започаткували процес утвердження незалежної держави. Завдяки їх роботі Верховна Рада України посіла належне місце у системі органів державної влади. Окрім того, було прийняте історичне рішення про скорочення власних повноважень на один рік.

Варто згадати імена народних депутатів, які обирались до Верховної Ради незалежної України 3 скликання поспіль:

Бандурка О.М., Бойко Б.Ф., Борзих О.І., Бортник В.Ф., Головатий С.П., Ємець О.І., Заєць І.О., Звягільський Ю.Л., Іоффе Ю.Я., Кендзьор Я.М., Косів М.В., Костенко Ю.І., Костицький В.В., Кравчук Л.М., Мармазов Є.В., Марченко В.Р., Мовчан П.М., Мороз О.О., Олійник Б.І., Панасовський О..Г., Пинзеник В.М., Плющ І.С., Стецьків Т.С., Танюк Л.С., Хунов А.І., Червоній В.М., Череп В.І., Чобіт Д.В., Чорновіл В.М., Шеховцов О.Д., Шишкін В.І., Юхновський І.Р., Яценко В.М.

Вибори 1994 року

Перші вибори, які відбулися вже у незалежній державі. На їх проведення мала вплив недосконалість виборчого закону (Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 18 листопада 1993 року), що ухвалювався поспіхом, оскільки народні депутати склали свої повноваження достроково. Крім того, депутати орієнтувалися на досвід виборчої кампанії 1990 року, а нові реалії були іншими. Складні економічні проблеми, важкий процес становлення політичної системи держави, викликали апатію і розчарування значної частини виборців у демократичних інститутах, марно було розраховувати на активність громадян. Законодавці зберегли вимогу щодо обов’язкової 50%-ї явки виборців, наявності двох турів голосування та необхідності отримання абсолютної більшості (більш ніж половини) голосів для перемоги у виборах. Результати далися взнаки: з 5 тисяч 609 кандидатів у депутати, які балотувалися на виборах 27 березня, було обрано лише 49; у квітні було дообрано ще 289 народних депутатів. У ході виборчої кампанії у 92 округах вибори відбулися, проте жодного з кандидатів у депутати не було обрано. У 20 виборчих округах на голосування з’явилося менш як 50 відсотків виборців, було визнано, що вибори не відбулися. Зрештою, на початку першої сесії парламенту було визнано повноваження лише 336 народних депутатів із 450. Процес довиборів тривав до наступних чергових виборів. Виборці більше 30 округів так і не мали свого представника у парламенті. 

Однією з ознак проведення виборів до Верховної Ради України 2-го скликання на більш демократичній основі стало наближення їх до стандартів реальної багатопартійності. Офіційно під час виборчої кампанії 1994 р. були зареєстровані кандидати від 28 політичних партій. Загальноукраїнську кампанію провели дві найбільші на той час українські політичні сили – КПУ та НРУ. Разом з тим, половина кандидатів були ще позапартійними. Певне розчарування у демократичних перетвореннях кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. спонукало багатьох майбутніх депутатів не зосереджувати увагу виборців на своїх політичних симпатіях. 

Серед обраних навесні 1994 року депутатів половина (168 осіб) належали до тієї чи іншої партії: кожний четвертий був членом Комуністичної партії України, Народний рух України – 5,9 %, Селянська партія України – 5,34 %, Соціалістична партія України – 4,15 %. Були також представники Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Християнсько-демократичної партії України, Партії демократичного відродження України, Демократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичної партії України, Української консервативної республіканської партії, Громадянського Конгресу України. 

Серед народних обранців було 56 депутатів минулого скликання, також народними депутатами було обрано 12 жінок. Три чверті депутатського корпусу становили особи віком від 25 до 50 років. Широтою спектру характеризується національний склад Верховної Ради України 2-го скликання, до якої було обрано представників 13 національностей, серед них українці становили майже 75 відсотків, кожний п’ятий був росіянином. 

Верховна Рада України 2-го скликання увійшла до історії, як парламент, що 28 червня 1996 року ухвалив Конституцію України. Основний Закон нашої держави вдалося прийняти законним та демократичним шляхом. Саме це і стало візитівкою роботи Верховної Ради України періоду 1994-1998 років.

Вибори 1998 року. Верховна Рада України ІІІ скликання

Вперше в історії України у березні 1998 року відбулися вибори за змішаною виборчою системою. Половину народних депутатів (225) було обрано за партійними списками, решту – в одномандатних виборчих округах. Важливою ознакою чинного на той час виборчого закону було те, що свою кандидатуру кандидат у народні депутати міг виставляти як в окрузі, так і у складі виборчого списку партії чи блоку. 

З 30 суб’єктів виборчого процесу (21 політична партія і 9 блоків політичних партій) подолали 4%-ий бар’єр і потрапили до Верховної Ради України 8 політичних партій (результати виборів 1998 року відображені у таблиці 1). Згідно зі змінами до Регламенту Верховної Ради України, що були ухвалені відразу після початку роботи парламенту III скликання, лише блок Соціалістичної та Селянської партій змогли утворити фракції у законодавчому органі (пізніше ця норма була скасована рішенням Конституційного Суду України). У таблиці подано результати виборів у загальнодержавному багатомандатному окрузі та кількість народних депутатів, що увійшли до утворених на початку 1-ї сесії Верховної Ради фракцій (станом на 01.06.1998 серед 438 депутатів було 37 позафракційних депутатів).

Загалом в історії Верховної Ради III скликання можна виділити три найбільш визначальних події, що вплинули на ситуацію у парламенті:

• “Спікеріада” (травень – липень 1998 р. );
• Утворення більшості (листопад 1999 – лютий 2000 рр.);
• Політична криза і розвал більшості (грудень 2000 – квітень 2001).

Протягом першої сесії парламент III скликання займався виборами свого Голови. Цей довгий та складний процес з легкої руки журналістів отримав назву “спікеріада”. Саме “спікеріада” показала, що жорсткий поділ Верховної Ради на вісім фракцій має мало шансів на існування. Не випадково, що після обрання керівництва парламенту було зареєстровано депутатську групу “Незалежні”, до якої ввійшли депутати обрані у мажоритарних виборчих округах. 

Довгі раунди голосування за Голову Верховної Ради показали, що фракційна дисципліна за українських умов дуже далека від європейських стандартів: наприкінці виснажливої “спікеріади” рядові члени парламентських фракцій часом навіть не знали за кого голосуватиме їхнє депутатське об’єднання. 

Головною подією, що зруйнувала восьмифракційну структуру Верховної Ради стало рішення Конституційного Суду України від 3 грудня 1998 року, яке не лише закріпило право позапартійних депутатів утворювати депутатські групи, а також можливість створення у парламенті фракціями будь-які політичні партії, незалежно від того, чи подолали вони 4%-ий загороджувальний бар’єр. Це й призвело до фракційної реструктуризації парламенту. Показовим є те, що в той час нові фракції створювалися переважно за рахунок розколу старих. 

Повсякденна робота парламенту просувалася не менш складно: Верховна Рада України 1998-1999 років з великими зусиллями приймала будь-які рішення. З самого початку її роботи не було створено чіткої та сталої парламентської більшості. Схема, використана під час виборів Голови Верховної Ради і його заступників (за цей “пакет” посад фактично проголосували не лише “ліві” фракції, а й частина “правих” депутатів), стала єдиною можливою при голосуванні у парламенті. Зрозуміло, що така ситуація не сприяла ефективній законодавчій роботі. Окрім того, прямий вплив на неї справляла кампанія по виборах Президента України, що на певний час перетворила Верховну Раду на арену передвиборної боротьби. А після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах у роботі парламенту відбулися кардинальні зміни. 

Будь-які значні перетворення у Верховній Раді III скликання відбувалися складно: утворення більшості та зміна керівництва Верховної Ради також супроводжувалось драматичними подіями. Більшість народних депутатів двічі збиралися на пленарні засідання у приміщенні “Українського дому”. Саме там відбулися вибори нового керівництва парламенту, на яких Головою Верховної Ради обрали Івана Плюща (представника Народно-демократичної партії України), його першим заступником – Віктора Медведчука (Соціал-демократична партія України (об’єднана), якого було звільнено з посади 13 грудня 2001 року, заступником – Степана Гавриша (представника на той час депутатської групи “Відродження регіонів”). Зміни також відбулися і в керівництві Комітетів Верховної Ради. Посади, які раніше обіймали представники лівих фракцій (Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та Селянської партії України), посіли представники фракцій, що увійшли до новоутвореної парламентської більшості. Принциповим був не лише перерозподіл керівних посад, було також прийнято ряд важливих змін до Регламенту Верховної Ради: всі голосування стали поіменними, для голосування було визначено лише один день пленарного тижня – четвер. Крім того, було створено Координаційну раду більшості на якій узгоджувалися позиції фракцій перед розглядом відповідних питань у сесійній залі парламенту. 

Незважаючи на те, що методи, за якими формувалася більшість (у першу чергу мова йде про повне відсторонення меншості від парламентських важелів впливу), не можна назвати демократичними. Слід також визнати, що утворення більшості сприяло більш ефективній роботі Верховної Ради України. Вперше в історії незалежної України було утворено парламентську більшість (до якої ввійшли представники “правих” сил), яка встигла прийняти кілька дуже важливих рішень, спрямованих на реформування економічної та політичної системи країни. 

Вже наприкінці 2000 року політична криза, пов’язана з так званою “справою Гонгадзе” та “касетним скандалом” знову спричинила значні зміни у Верховній Раді. Робота більшості, фактично, була паралізована. Найбільш показовим щодо цього став процес імплементації (законодавчого оформлення) результатів всеукраїнського референдуму. Якщо ще влітку 2000 року 251 депутат підтримав президентський законопроект про зміни до Конституції України (що передбачав обмеження депутатського імунітету, зменшення кількості парламентаріїв з 450 до 300, закріплення права Президента за певних умов розпускати Верховну Раду), то вже на початку 2001 року за нього проголосували лише 163 народних обранці. 

Остаточно більшість припинила своє існування після висловлення парламентом вотуму недовіри уряду України на чолі з Прем’єр-міністром Віктором Ющенком, що спричинило до його відставки. За це рішення проголосували 263 народних депутати, причому, разом з комуністами відставку Кабінету Міністрів підтримали фракції більшості “Трудова Україна”, СДПУ(о), “Демократичний Союз”, “Яблуко”, частина депутатів НДП, “Регіонів України” та фракції Партії Зелених України. Таким чином, проурядові фракції більшості (Народний Рух України, Український Народний Рух, “Реформи-Конгрес” та “Батьківщина”) опинилися поза більшістю. 

Протягом 2001 року у Верховній Раді парламентська більшість так і не відновила свою роботу. Новий Прем’єр-міністр України Анатолій Кінах був затверджений ситуативною (тимчасовою) більшістю, до якої ввійшли представників фракцій, які голосували за відставку “уряду Ющенка” та члени фракції Соціалістичної партії України. Але, як правило, така більшість утворювалася без участі представників “лівих” фракцій, зокрема, таким чином було ухвалено новий виборчий закон, а також Земельний Кодекс. 

З кінця 2001 року політичні сили та окремі депутати парламенту вже майже повністю переключили свою увагу із законодавчого процесу на майбутні вибори, що, проте, не завадило Верховній Раді України працювати над цілим блоком важливих законопроектів (Цивільним та Податковим Кодексами).

На 12 лютого 2002 року Центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 34 списки кандидатів партій (блоків партій) у багатомандатному виборчому окрузі. Знято з реєстрації 2 списки (блок “За Ющенка!” та партія “Жінки України”).

Порівняно з минулими виборами збільшилася кількість суб’єктів виборчого процесу в багатомандатному виборчому окрузі (з 30 до 34), та кількість блоків політичних партій (з 9 до 13). Нижче подано коротку інформацію про учасників виборчої кампанії за такою схемою:

• назва блоку (партії);
• для блоків – список партій, що утворили блок;
• дата реєстрації виборчого списку;
• лідер;
• кількість зареєстрованих кандидатів у списку та у виборчих округах;
• відомості про першу п’ятірку;
• програмна мета партії (блоку).

     Переважна більшість даних взято з матеріалів, що розміщені на офіційному сайті ЦВК. Саме за цією адресою в Інтернеті можна знайти розширену інформацію, а також дізнатися про зміни, що, безперечно, відбудуться протягом підготовки до друку цього видання.
     Крім того, наведено графіки виступів представників політичних партій та блоків на Першому каналі українського телебачення (УТ-1) та національному радіо, а також публікацій передвиборних програм відповідних політичних сил у загальноукраїнських офіційних виданнях.

Лідер Блоку: Ющенко Віктор Андрійович.

1. Ющенко Віктор Андрійович, 1954 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, директор Українсько-російського інституту менеджменту та бізнесу ім. Б. Єльцина Міжрегіональної академії управління персоналом, безпартійний.
2. Стоян Олександр Миколайович, 1943 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, безпартійний.
3. Удовенко Геннадій Йосипович, 1931 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Народного Руху України.
4. Костенко Юрій Іванович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член РУХу (Українського Народного Руху).
5. Пинзеник Віктор Михайлович, 1954 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Партії “Реформи і порядок”.

Мета:
Запропонувати і негайно запровадити таку систему дій, яка б узгодила інтереси та консолідувала зусилля всіх суспільних груп у здійсненні рішучих і незворотних якісних змін у суспільстві.

Склад блоку:

• Конгрес Українських Націоналістів;
• Ліберальна партія України;
• Молодіжна партія України;
• Народний Рух України;
• Партія “Реформи і порядок”;
• Партія “Солідарність”;
• Партія Християнсько-народний союз;
• Політична партія “Вперед, Україно!”;
• Республіканська Християнська партія;
• РУХ (Український Народний Рух).

Лідер Блоку: Горбулін Володимир Павлович

1. Горбулін Володимир Павлович, 1939 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України, член партії “Демократичний Союз”.
2. Шиба Богдан Павлович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в смт. Турійськ, Волинська область, Голова Турійської районної державної адміністрації Волинської області, член Демократичної партії України.
3. Білас Іван Григорович, 1953 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, безпартійний.
4. Піховшек В’ячеслав Володимирович, 1966 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, головний редактор телевізійної служби новин телеканалу “Студія 1+1”, автор і ведучий телепрограми “Епіцентр”, член партії “Демократичний Союз”.
5. Севернюк Володимир Васильович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, Голова Спостережної ради холдінгової компанії “АвтоКрАЗ”, Генеральний директор Криворізького представництва УСПП, безпартійний.

Мета: Утвердження умов вільного розвитку особистості та реалізації нею своїх природних прав і свобод шляхом участі у розбудові Української унітарної правової держави з ринковою економікою, консолідація українського народу, піднесення його добробуту, утвердження демократії, розвитку громадянського суспільства.

Склад блоку:

• Демократична партія України;
• Партія “Демократичний Союз”.

Лідер Блоку: Литвин Володимир Михайлович.

1. Литвин Володимир Михайлович, 1956 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Глава Адміністрації президента України, безпартійний.
2. Кінах Анатолій Кирилович, 1954 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Прем’єр-міністр України, член партії промисловців і підприємців України.
3. Ващук Катерина Тимофіївна, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Аграрної партії України.
4. Бойко Володимир Семенович, 1938 року народження, освіта вища, проживає в м. Маріуполі, Донецької області, Генеральний директор, відкритого акціонерного товариства “Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча”, м. Маріуполь, Донецька область, безпартійний.
5. Скопенко Віктор Васильович, 1935 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, безпартійний.

Мета: Наша мета – багата і сильна Україна!

Склад блоку:

• Народно-демократична партія;
• Партія промисловців і підприємців України;
• Партія регіонів;
• Політична партія “Трудова Україна”.

Лідер Блоку: Чародєєв Олександр Васильович.

1. Чародєєв Олександр Васильович, 1955 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член партії “Світло зі Сходу”.
2. Недригайло Валентин Михайлович, 1936 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, головний консультант комітету ВР України, член партії “Світло зі Сходу”.
3. Туркін Микола Євгенович, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Донецьку, головний редактор обласної профспілкової газети “Позиція”, м. Донецьк, безпартійний.
4. Лебідь Світлана Романівна, 1961 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, старший науковий співробітник Книжкової палати України, м. Київ, член партії “Світло зі Сходу”.
5. Коротков Валерій Олександрович, 1951 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Рівному, тимчасово не працює, безпартійний.

Мета: Відродити Україну у союзі з Білорусією та Росією, об’єднавши наші зусилля ми спроможні у історично короткий термін відродити Україну, як багату та квітучу республіку.

Склад блоку:

• Партія “Світло зі Сходу”;
• Партія “Союз труда”

Лідер Блоку: Хорошковський Валерій Іванович.

1. Хорошковський Валерій Іванович, 1969 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, безпартійний.
2. Богословська Інна Германівна, 1960 року народження, освіта вища, проживає в м. Харкові, народний депутат України, член Конституційно – демократичної партії.
3. Ситник-Вересень Микола Костянтинович, 1960 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, тимчасово не працює, безпартійний.
4. Процик Остап Ярославович, 1976 року народження, освіта вища, проживає в м. Львові, директор Агенції з Європейської Інтеграції, безпартійний.
5. Вощевський Валерій Миколайович, 1956 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Української селянської демократичної партії.

Мета: Ми йдемо в політику для того, щоб власним прикладом надихнути на чесну політику тих багатьох, хто сьогодні з недовірою, але дуже уважно, спостерігає за нами і хто повірить нам лише тоді, коли переконається, що ми – справді нове покоління. Ми йдемо в Раду, щоб стати політичним захистом для тих, хто створює і творить нашу Країну, нашу нову молоду Державу: слідом за нами і разом з нами.

Склад блоку:

• Конституційно-демократична партія;
• Ліберально-демократична партія України;
• Партія приватної власності;
• Українська селянська демократична партія.

Лідери: Бойко Богдан Федорович, Креч Едуард Едуардович, Філіпчук Георгій Георгійович.

1. Бойко Богдан Федорович, 1954 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, співголова партії “НРУ за єдність”, народний депутат України.
2. Філіпчук Георгій Георгійович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, співголова партії “НРУ за єдність”, народний депутат України.
3. Чорновіл Андрій В’ячеславович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Львові, асистент кафедри інфекційних хвороб Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького, член Народного Руху України за єдність.
4. Рогоза Георгій Маркович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, генеральний продюсер ТОВ “ТРК Рогоза Продакшн”, член політичної партії “Всеукраїнське об’єднання “Центр”.
5. Конєв Сергій Іванович, 1961 року народження, освіта вища, проживає в м. Дніпропетровську, Голова Громадського комітету підтримки земельної реформи, безпартійний.

Мета: Україна повинна залишатися президентсько-парламентською республікою з главою держави – Президентом, який очолює виконавчу владу. Уряд повинен формуватись Президентом, бути підзвітним Президенту і парламенту. З метою забезпечення і розбудови державності, Україна має лишатися унітарною за формою свого державного устрою. В Україні має бути збережене єдине громадянство. Здійснити перехід до моделі ринкової, соціально орієнтованої економіки, яка базується на різних формах власності. Головною метою всіх політичних, економічних і соціальних реформ в Україні повинно стати зростання добробуту українського народу.

Склад блоку:

• Народний Рух України за єдність;
• Політична партія “Всеукраїнське об’єднання “Центр”.

Лідер Блоку: Вітренко Наталія Михайлівна.

1. Вітренко Наталія Михайлівна, 1951 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Прогресивної соціалістичної партії України.
2. Марченко Володимир Романович, 1953 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Прогресивної соціалістичної партії України
3. Безугла Людмила Яківна, 1946 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Прогресивної соціалістичної партії України.
4. Романчук Петро Миколайович, 1957 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Прогресивної соціалістичної партії України.
5. Сидорчук Михайло Юрійович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Прогресивної соціалістичної партії України.

Мета: Побудова соціально-справедливого суспільства

Склад блоку:

• Партія освітян України;
• Прогресивна соціалістична партія України.

Лідер Блоку: Омельченко Олександр Олександрович.

1. Омельченко Олександр Олександрович, 1938 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Київський міський голова, член Української партії “Єдність”.
2. Бойко Віталій Федорович, 1937 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Верховного Суду України, безпартійний.
3. Матвієнко Ніна Митрофанівна, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, солістка Державного ансамблю солістів “Київська камерата”, безпартійна.
4. Червонописький Сергій Васильович, 1957 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Державного комітету України у справах ветеранів, член Української партії справедливості.
5. Шалімов Олександр Олексійович, 1918 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, почесний директор Київського НДІ хірургії та трансплантації, член Української партії “Єдність”.

Мета: Об’єднання зусиль усіх національно-патріотичних сил і згуртування усього українського народу для участі в розбудові та зміцненні незалежної держави Україна на основі державності українського народу і української мови.

Склад блоку:

• Партія “Соціал-Демократичний Союз” (СДС);
• Політична партія “Молода Україна”;
• Українська партія “Єдність”;
• Українська партія Справедливості – Союз ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців.

Лідер Блоку: Гуцол Михайло Васильович.

1. Гуцол Михайло Васильович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Екологічної партії України “Захист”.
2. Янковська Людмила Олександрівна, 1946 року народження, освіта базова вища, проживає в м. Києві, помічник-консультант народного депутата України, член Всеукраїнської партії Миру і Єдності (ВПМЄ).
3. Жаров Володимир Федорович, 1938 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Партії пенсіонерів України.
4. Науменко Станіслав Григорович, 1965 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Черкасах, виконавчий директор ПП “Один з нас”, безпартійний.
5. Кацман Володимир Наумович, 1961 року народження, освіта вища, проживає в м. Дніпропетровську, помічник-консультант народного депутата України, член Екологічної партії України “Захист” .

Мета: Абсолютна рівність усіх перед Богом та перед Законом. Людина має жити як людина!

Склад блоку:

• Всеукраїнська партія Миру і Єдності (ВПМЄ);
• Екологічна партія України “Захист”;
• Партія Пенсіонерів України.

Лідер Блоку: Свістунов Олександр Григорович.

1. Свістунов Олександр Григорович, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Львові, Голова партії “За Русь єдину”.
2. Симоненко Іван Петрович, 1957 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова партії “Русько-Український Союз” (РУСЬ).
3. Лютіков Олег Юрійович, 1953 року народження, освіта вища, проживає в м. Львові, головний редактор видавничого дому “Цивілізація”, член партії “За Русь єдину”.
4. Піляєв Ігор Славович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, головний консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, член партії “За Русь єдину”.
5. Савченко Світлана Борисівна, 1965 року народження, освіта вища, проживає в м. Білогірську Автономної Республіки Крим, Голова партія “Союз”.

Мета: Участь у виробленні державної політики, сприяння формуванню i вираженню політичної волі громадян України, участь у виборах.

Склад блоку:

• Партія “За Русь єдину”;
• Партія “Русько-Український Союз” (РУСЬ);
• Партія “Союз.

Лідер Блоку: Скорик Лариса Павлівна.

1. Скорик Лариса Павлівна, 1939 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, професор Національної Академії образотворчого мистецтва та архітектури, член Всеукраїнської партії міжнаціонального порозуміння “Новий Світ”.
2. Габер Ірина Олександрівна, 1967 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, помічник-консультант народного депутата України, безпартійна.
3. Боднар Ольга Борисівна, 1965 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, помічник-консультант народного депутата України, безпартійна.
4. Грищук Анатолій Володимирович, 1955 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, заступник начальника факультету Національної Академії оборони України, безпартійний.
5. Мельник Олена Валеріївна, 1978 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, секретар-референт консалтингової групи “Укрбізнесконсалтінг”, безпартійна.

Мета: Зміцнення української держави через міжнаціональне порозуміння.

Склад блоку:

• Українська партiя;
• Всеукраїнської партiя мiжнацiонального взаєморозумiння “Новий свiт”.

Лідер Блоку: Габер Микола Олександрович.

1. Габер Микола Олександрович, 1960 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Патріотичної партії України.
2. Швець Віктор Григорович, 1958 року народження, освіта повна загальна середня, проживає в м. Києві, Голова Політичної партії малого і середнього бізнесу України.
3. Іляш Ярослав Омелянович, 1975 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, керівник Управи Спілки Української Молоді, безпартійний.
4. Бережна Наталія Миколаївна, 1952 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, засновник та Генеральний директор ПП “Лямін”, безпартійна.
5. Сімонов Володимир Ісакович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, директор ЗАТ “Ольга і Сімонов”, безпартійний.

Мета: Розвиток громадянського патріотизму, як ідеології, що об’єднує всіх громадян держави, незалежно від національності, віросповідання, політичних поглядів, заради побудови могутньої Великої України. Саме громадянський патріотизм формує у громадян України почуття гордості за спадщину, яка дісталась від батьків, почуття відповідальності перед нащадками за майбутнє держави, почуття впевненості в сьогоденні. І саме це є важливим елементом втілення української ідеї, про яку мріємо і за яку боролися кращі сини України!

Склад блоку:

• Патріотична партія України;
• Політична партія малого і середнього бізнесу України.

Лідер Блоку: Тимошенко Юлія Володимирівна.

1. Тимошенко Юлія Володимирівна, 1960 року народження, освіта вища, проживає в м. Дніпропетровську, Голова партії Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”.
2. Матвієнко Анатолій Сергійович, 1953 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Української народної партії “Собор”.
3. Омельченко Григорій Омелянович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Української народної партії “Собор”.
4. Онопенко Василь Васильович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Української соціал-демократичної партії.
5. Лук’яненко Левко Григорович, 1927 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, пенсіонер, член Української республіканської партії.

Мета: Участь у виробленні державної політики та сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян щодо побудови незалежної суверенної демократичної держави, громадянського суспільства, посилення ролі парламентаризму, самоврядування та розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки шляхом політичного впливу на діяльність у цих напрямах органів державної влади та місцевого самоврядування, представництва в цих органах та участі у виборах усіх рівнів.

Склад блоку:

• Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина”;
• Українська народна партія “Собор”;
• Українська Республіканська партія;
• Українська соціал-демократична партія.

Лідер: Кушніров Микола Олександрович.

1. Кушніров Микола Олександрович, 1945 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Всеукраїнської партії “Нова сила”.
2. Бондаренко Віктор Степанович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в м. Донецьку, Генеральний директор товариства з обмеженою відповідальністю “Ветеран”, член Всеукраїнської партії “Нова сила”.
3. Альохін Володимир Ілліч, 1957 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Всеукраїнської партії “Нова сила”.
4. Стеф’юк Марія Юріївна, 1948 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, солістка Академічного оперного театру ім. Т. Г. Шевченка, член Всеукраїнської партії “Нова сила”.
5. Дудко Олександр Михайлович, 1958 року народження, освіта вища, проживає в м. Сімферополі, президент Спілки підприємців і роботодавців Криму, член Всеукраїнської партії “Нова сила”.

Мета: Вироблення державної політики, формування органів влади, місцевого та регіонального самоврядування, представництво в їх складі.

Лідер: Якібчук Мирослав Ілліч.

1. Мороз Олександр Федорович, 1967 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Києві, електрик малого приватного підприємства “ВПК”, член Всеукраїнської партії трудящих.
2. Мельников Владислав Юхимович, 1937 року народження, освіта вища, проживає в м. Луганську, Голова Ради федерації профспілок Луганської області, член Всеукраїнської партії трудящих.
3. Бондаренко Геннадій Олексійович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, перший заступник Голови Всеукраїнської партії трудящих.
4. Козуніті Віктор Олександрович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Одесі, Голова Одеської обласної ради профспілок, член Всеукраїнської партії трудящих.
5. Лапікура Валерій Павлович, 1943 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, керівник творчої групи Національної телекомпанії України, член Всеукраїнської партії трудящих.

Мета: Участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їх складі, побудова демократичної правової держави, утвердження в Україні принципів гуманізму, солідарності, соціальної справедливості, незалежності особи, що грунтується на вільній діяльності в усіх сферах суспільного життя і невід’ємності міжнародно-визнаних прав і свобод особи.

Лідер: Бабич Валерій Георгійович.

1. Бабич Валерій Георгійович, 1953 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Всеукраїнського об’єднання християн.
2. Гаденко Мар’ян Ілліч, 1955 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Києві, пенсіонер, композитор, народний артист України, член Всеукраїнського об’єднання християн.
3. Красицька Людмила Олександрівна, 1942 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, президент Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка, член Всеукраїнського об’єднання християн.
4. Скнар Олег В’ячеславович, 1976 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, настоятель Свято-Покровського храму при Головному військовому клінічному госпіталі Міноборони України, безпартійний.
5. Франчук Володимир Іванович, 1959 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, помічник Президента, Всеукраїнський Союз Церков християн віри євангельської, безпартійний.

Мета: Участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування, представництво в їх складі; сприяння побудові християнської держави, формуванню і вираженню політичної волі громадян; сприяння міжконфесійній злагоді в Україні.

Лідер: Довженко Валентина Іванівна.

1. Довженко Валентина Іванівна, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Жінки за майбутнє”.
2. Орлик Марія Андріївна, 1930 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Спілки жінок України, безпартійна.
3. Белоусова Ірина Анатоліївна, 1954 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, державний уповноважений Антимонопольного комітету України, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Жінки за майбутнє”.
4. Селіхова Тетяна Олександрівна, 1971 року народження, освіта вища, проживає в м. Дніпропетровську, Генеральний директор ЗАТ “Завод “Динамо-Сілейр”, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Жінки за майбутнє” .
5. Іванов Андрій Анатолійович, 1965 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова спостережної ради ВАТ “Запоріжсталь”, член Всеукраїнського політичного об’єднання “Жінки за майбутнє”.

Мета: Загальна, обов`язкова і безкоштовна середня освіта. Вчителям – одну з найвищих у державі оплату праці. Підприємства, які складають геостратегічний потенціал України, повинні бути державними акціонерними товариствами з контрольним пакетом акцій, який належить державі; середні підприємства – акціонерними товариствами, контрольний пакет акцій яких належить органам місцевого самоврядування; малі підприємства – приватними. Здійснення структурної перебудови національного господарського комплексу з метою зменшення питомої ваги нераціональних матеріаломістких виробництв та таких, що забруднюють оточуюче середовище.

Лідери: Яковенко Олександр Миколайович, Моісеєнко Володимир Миколайович.

1. Генієвський Сергій Іванович, 1958 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Ровеньки, Луганської області, бригадир робітників очисного вибою, шахта ім. М.В. Фрунзе, безпартійний.
2. Яковенко Олександр Миколайович, 1952 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України член Комуністичної партії робітників і селян.
3. Моісеєнко Володимир Миколайович, 1956 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Комуністичної партії робітників і селян.
4. Тесленко Вадим Миколайович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, слюсар-наладчик ТОВ “Оксід”, член Комуністичної партії робітників і селян . 5 Проскурін Сергій Петрович 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Одесі, електрик, ПП “Вемекс”, член Комуністичної партії робітників і селян

Мета: Зміна суспільного ладу, соціалістична революція. Вона відбудеться в Україні мирним шляхом при опорі Комуністичної партії робітників і селян на масовий рух трудящих.

Лідер: Симоненко Петро Миколайович.

1. Симоненко Петро Миколайович, 1952 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, член Комуністичної партії України.
2. Парубок Омелян Никонович, 1940 року народження, освіта вища, проживає в с. Баштечки Жашківського району Черкаської області, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин, член Комуністичної партії України.
3. Герасимов Іван Олександрович, 1921 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Ради Організації ветеранів України, безпартійний.
4. Олійник Борис Ілліч, 1935 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, член Комуністичної партії України.
5. Заклунна-Мироненко Валерія Гаврилівна, 1942 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, Голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, член Комуністичної партії України.

Мета: Збереження соціалістичної спрямованості розвитку суспільства, утвердження в ньому гуманістичних, демократичних, колективістських засад, верховенства Закону, забезпечення рівності прав громадян усіх національностей; сприяння зміцненню суверенітету України і забезпечення її всебічного розвитку.

Лідер: Савенко Михайло Михайлович.

1. Савенко Михайло Михайлович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Комуністичної партії України (оновленої).
2. Головченко Ігор Борисович, 1960 року народження, освіта вища, проживає в м. Одесі, директор ГО Інститут соціальних і політичних досліджень, член Комуністичної партії України (оновленої).
3. Малолітко Іван Федорович, 1943 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Комуністичної партії України (оновленої).
4. Панчоха Микола Павлович, 1964 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Генеральний директор ТОВ “Безпека праці та середовища”, член Комуністичної партії України (оновленої).
5. Комаров Петро Вікторович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, пенсіонер, член Комуністичної партії України (оновленої).

Мета: Сприяння будівництву соціально справедливого суспільства. Сприяння об’єднанню лівих і демократичних сил для рішення головного завдання – побудови соціально справедливого суспільства.

Лідер: В’ялов Павло Іванович.

1. Козачок Ярослав Вікторович, 1965 року народження, освіта вища, проживає в смт. В.Березовиця, Тернопільського району Теропільської області, голова Політвиконкому ЛПУ(о), доцент Тернопільського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, член Ліберальної партії України (оновленої).
2. Полисаєв Олександр Павлович, 1955 року народження, освіта вища, проживає в м. Тернополі, докторант Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України, Тернопільський Державний педагогічний університет, член Ліберальної партії України (оновленої).
3. Слободянюк Павло Михайлович, 1959 року народження, освіта вища, проживає в м. Вінниці, головний лікар ВОНД “Соціотерапія”, член Ліберальної партії України (оновленої).
4. Абраїмов Микола Олексійович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Дніпропетровську, начальник відділу Дніпропетровської облдержадміністрації, член Ліберальної партії України (оновленої).
5. Сидоренко Андрій Миколайович, 1965 року народження, освіта вища, проживає в м. Харкові, Генеральний директор ПФ ”Аеліта”, член Ліберальної партії України (оновленої).

Мета: Сприяння зміцненню незалежності, створенню громадянського суспільства з реальним розмежуванням влад, поглибленню демократичних процесів в Україні в інтересах народу України, досягненню громадянської міжнаціональної та міжконфесійної злагоди.

Лідер: Кривобоков Владислав Анатолійович.

1. Кривобоков Анатолій Петрович, 1961 року народження, освіта вища, проживає в м. Луганську, заступник голови Народної партії вкладників та соціального захисту.
2. Калінін Костянтин Вікторович, 1974 року народження, освіта вища, проживає в м. Луганську, заступник начальника юридичного відділку ТОВ “Східно-Український Центр”, член Народної партії вкладників та соціального захисту.
3. Допірчук Валерій Іванович, 1941 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Чернігові, Голова Чернігівської обласної організації Народної партії вкладників та соціального захисту.
4. Струк Володимир Олексійович, 1964 року народження, освіта вища, проживає в м. Луганську, юрист колективного сільськогосподарського підприємства “Артель – Центр”, член Народної партії вкладників та соціального захисту.
5. Пограничний Євген Пантелійович, 1943 року народження, освіта вища, проживає в м. Львові, Голова Львівської організації Народної партії вкладників та соціального захисту.

Мета: Сприяння створенню в Україні суспільства з високим рівнем соціального захисту для кожної людини, сприяння становленню та укріпленню демократичної правової держави.

Лідер: Чиж Іван Сергійович.

1. Луків Микола Володимирович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, головний редактор журналу “Дніпро”, член партії всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”.
2. Додонова Людмила Григорівна, 1939 року народження, освіта вища, проживає в м. Чернівцях, помічник-консультант народного депутата України, член партії всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”.
3. Арестов Василь Миколайович, 1937 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, помічник-консультант народного депутата України, член партії всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”.
4. Прилепський Віктор Володимирович, 1958 року народження, освіта вища, проживає в м. Родинське Красноармійський району Донецької області, Генеральний директор ТОВ “Донбас-Чорнобиль”, член партії всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”.
5. Боярчук Людмила Тимофіївна, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Луцьку, директор ТОВ “Фірма “Візит-Сервіс”, член партії всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”.

Мета: Відстоювання загальнонаціональної програми демократичного та прогресивного суспільного розвитку, здійснення якої допоможе громадянам України найкращим чином реалізувати свої права і свободи, задовольнити політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси, що не суперечать закону.

Лідер: Кононов Віталій Миколайович.

1. Кононов Віталій Миколайович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Партії Зелених України.
2. Шевчук Олег Борисович, 1968 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, директор Інституту інформаційного суспільства, член Партії Зелених України.
3. Хмельницький Василь Іванович, 1966 року народження, освіта незакінчена вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Партії Зелених України.
4. Курикін Сергій Іванович, 1959 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Міністр екології та природних ресурсів України, член Партії Зелених України.
5. Самойленко Юрій Іванович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Партії Зелених України.

Мета: Сприяння створенню умов для розвитку незалежної держави Україна.

Лідер: Мірошніченко Юрій Романович.

1. Мірошниченко Юрій Романович, 1970 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, президент Всеукраїнського громадського об`єднання “НОВА ГЕНЕРАЦІЯ”, член партії “Нова генерація України”
2. Кредісов В’ячеслав Анатолійович, 1965 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова правління громадської організації “Всеукраїнське об`єднання підприємців “Нова Формація”, безпартійний.
3. Роміна Олена Іванівна, 1958 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, телеведуча Національної телекомпанії України, безпартійна.
4. Галій Олег Володимирович, 1966 року народження, освіта вища, проживає в м. Луцьку, начальник юридичного відділу апарату Волинської облдержадміністрації, член партії “Нова генерація України”.
5. Барабаш Володимир Володимирович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в с. Хотів Київської області, Голова правління ВАТ “Мономах”, безпартійний.

Мета: Об’єднання громадян України для участі у виробленні державної політики щодо формування в Україні громадянського суспільства, правової держави із соціально-ринковою економікою, сприяння проведенню нової кадрової політики у системі органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Лідер: Черниш Григорій Семенович.

1. Черниш Григорій Семенович, 1941 року народження, освіта вища, проживає в с. Фронтівка Оратівський району Вінницької області, Голова Партії реабілітації тяжкохворих України, Голова президії Партії реабілітації тяжкохворих України.
2. Персіянова-Гаврилюк Наталія Сергіївна, 1974 року народження, освіта вища, проживає в м. Хмельницький, тимчасово не працює, член Партії реабілітації тяжкохворих України.
3. Черниш Ірина Григорівна, 1974 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, науковий співробітник Інституту біохімії НАН України, член Партії реабілітації тяжкохворих України.
4. Білько Іван Петрович, 1941 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, завідуючий кафедрою мікробіології Київської медичної академії післядипломної освіти, член Партії реабілітації тяжкохворих України.
5. Канигін Юрій Михайлович, 1935 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, головний науковий співробітник Центру досліджень наукового потенціалу та історії науки НАН України, член Партії реабілітації тяжкохворих України.

Мета: Розбудова в Україні суспільства на основі народовладдя, сприяння забезпеченню соціальної захищеності усіх верств населення, національно-культурних потреб етнічних груп на всій території України, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та захисту населення, яке постраждало від наслідків аварії.

Лідери: Чайка Віктор Володимирович, Бродський Михайло Юрійович.

1. Бродський Михайло Юрійович, 1959 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Політичної партії “Яблуко”.
2. Чайка Віктор Володимирович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Політичної партії “Яблуко”.
3. Видрін Дмитро Гнатович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, директор Європейського інституту інтеграції та розвитку, член Політичної партії “Яблуко”.
4. Одарич Сергій Олегович, 1967 року народження, освіта незакінчена вища, проживає в м. Києві, заступник голови Політична партії “Яблуко”.
5. Данілов Олексій М’ячеславович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Луганську, викладач Східноукраїнського національного університету, член Політичної партії “Яблуко”.

Мета: Сприяння утвердженню України як суверенної, демократичної держави з ринковою ідеологією та участь у формуванні органів влади, місцевого самоврядування, виборчих блоків та альянсів

Лідер: Довгань Сергій Васильович.

1. Довгань Сергій Васильович, 1952 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Селянської партії України.
2. Цаберябий Ілля Миколайович, 1943 року народження, освіта вища, проживає в м. Новомосковськ Дніпропетровської області, Голова виробничого сільськогосподарського кооперативу “Нива”, член Селянської партії України.
3. Доценко Іван Іванович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в смт. Новотроїцьке Херсонської області, директор ПОСП Агрофірми “Мир” Новотроїцького району, член Селянської партії України.
4. Скляренко Андрій Петрович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Кіровоград, Генеральний директор обласної виробничої асоціації “Кіровоградм’ясопром”, член Селянської партії України.
5. Дроботов Анатолій Іванович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в с. Донське Автономної Республіки Крим, народний депутат України, член Селянської партії України.

Мета: Сприяння відродженню селянства як основи державного відродження України і об’єднання сільських трудівників для досягнення гідного життя трудівників колективних і фермерських господарств у суспільстві, представлення селянства в законодавчих, представницьких і виконавчих органах влади, боротьба за забезпечення багатоукладності в сільськогосподарському виробництві України.

Лідер: Буздуган Юрій Олексійович.

1. Антонов Віктор Вікторович, 1950 року народження, освіта вища, проживає в м. Харкові, заступник голови Ради СДПУ, завідувач відділом охорони праці Харківської обласної ради профспілки автосільгоспмашу, член Соціал – демократичної партії України.
2. Гармашева Світлана Леонідівна, 1957 року народження, освіта вища, проживає в м. Тернополі, заступник Голови Ради СДПУ, Голова Тернопільської облпрофради Профспілки радіоелектроніки, член Соціал – демократичної партії України.
3. Заєць Олександр Васильович, 1968 року народження, освіта середня спеціальна, проживає в м. Києві, член Центральної Ради Національного об`єднання профспілок України (НОП); директор Інституту релігійної свободи, безпартійний. 7. Скоморощенко Олена Миколаївна, 1961 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, голова Секретаріату СДПУ, помічник-консультант народного депутата, член Соціал – демократичної партії України. 8. Іваненко Анатолій Андрійович, 1963 року народження, освіта вища, проживає в м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області, вчитель СШ №1 м. Корсунь-Шевченківськ, член Соціал – демократичної партії України.

Мета: Поступальний розвиток України на засадах свободи, демократії, соціальної справедливості й солідарності.

Лідер: Медведчук Віктор Володимирович.

1. Медведчук Віктор Володимирович, 1954 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).
2. Прошкуратова Тамара Сергіївна, 1958 року народження, освіта вища, проживає в смт. Драбів Черкаської області, вчитель Драбівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня № 1, член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).
3. Зінченко Олександр Олексійович, 1957 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).
4. Рябіка Володимир Леонідович, 1962 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова комітету Українського національного комітету молодіжних організацій, безпартійний.
5. Кравчук Леонід Макарович, 1934 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної).

Мета: Прискорення побудови вільного, демократичного, солідарного, економічно ефективного та екологічно безпечного суспільства на засадах свободи, демократії, соціальної справедливості і солідарності. СДПУ(о) розробляє і проводить власну політичну лінію у сфері державного, соціально-економічного та культурного будівництва.

Лідер: Мороз Олександр Олександрович.

1. Мороз Олександр Олександрович, 1944 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Соціалістичної партії України.
2. Бокий Іван Сидорович, 1942 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Соціалістичної партії України.
3. Луценко Юрій Віталійович, 1964 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, помічник-консультант народного депутата України, член Соціалістичної партії України .
4. Семенюк Валентина Петрівна, 1957 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, народний депутат України, член Соціалістичної партії України.
5. Сподаренко Іван Васильович, 1931 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, головний редактор газети “Сільські вісті”, безпартійний.

Мета: Утвердження повновладдя трудящих, створення політичних та соціальних умов для реальної участі громадян в управлінні справами держави та суспільства; побудова соціалістичного суспільства, в якому гарантуються соціальна справедливість, справжня демократія, права людини.

Лідер: Ківалов Сергій Васильович.

1. Безкоровайний Володимир Герасимович, 1944 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, пенсіонер, член Української морської партії.
2. Тимощенков Юрій Іванович, 1949 року народження, освіта вища, проживає в м. Миколаєві, президент ТОВ Судноплавної компанії “НИЭСКО”, начальник ТОВ “Порт Очаків”, член Української морської партії.
3. Котельніков Олександр Ігорович, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Євпаторія, президент Кримського республіканського Фонду підтримки інформаційних технологій, член Української морської партії.
4. Фесенко Юрій Сергійович, 1951 року народження, освіта вища, проживає в м. Одеса, заступник начальника Держфлотінспекції України, начальник Управління з нагляду за безпекою судноплавства, член Української морської партії.
5. Лисов Сергій Олександрович, 1964 року народження, освіта вища, проживає в м. Одесі, директор юридичного агентства “Мета-Информ”, член Української морської партії.

Мета: Вивести Україну в ряд великих морських держав.

Лідер: Карпюк Микола Андронович.

1. Карпюк Микола Андронович, 1964 року народження, освіта повна загальна середня, проживає в с. Великий Житин Рівненського району Рівненської області, Голова правління фонду “Нашим нащадкам”, член Української Національної Асамблеї.
2. Коваленко Едуард Володимирович, 1965 року народження, освіта вища, проживає в м. Геничеську Херсонської області, тимчасово не працює, член Української Національної Асамблеї.
3. Тима Юрій Казимирович, 1966 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, тимчасово не працює, член Української Національної Асамблеї.
4. Зайченко Руслан Петрович, 1963 року народження, освіта повна загальна середня, проживає в м. Черкасах, тимчасово не працює, член Української Національної Асамблеї.
5. Марчук Олег Антонович, 1969 року народження, освіта вища, проживає в м. Тернопіль, заступник директора приватного підприємства “ТДТ”, член Української Національної Асамблеї.

Мета: Формування громадянського суспільства, утвердження в Україні правової, демократичної, соціальної держави.

Лідер: Звягінцева Тамара Петрівна.

1. Платонов Сергій Миколайович, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова АТЗТ “Петроімпекс”, член Української політичної партії “Християнський рух”.
2. Звягінцева Тамара Петрівна, 1960 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, Голова Української політичної партії “Християнський рух”.
3. Кивлюк Володимир Семенович, 1947 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, заступник начальника Міністерства з питань надзвичайних ситуацій, безпартійний.
4. Малюк Віталій Максимович, 1948 року народження, освіта вища, проживає в м. Києві, президент Академії безпечного розвитку людини, член Української політичної партії “Християнський рух.
5. Костюченко Юрій Миколайович, 1966 року народження, освіта вища, проживає в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області, менеджер ТОВ “Спецресурси”, м. Кривий Ріг, член Української політичної партії “Християнський рух”.

Мета: Основною метою діяльності Партії є сприяння побудові в Україні християнської держави, що забезпечить відродження християнських основ суспільного життя.

Графік виступів представників політичних партій (блоків) на першому каналі українського телебачення

Кожній партії (блоку) надається 30 хвилин ефірного часу, по 15 хвилин з 19.00 до 19.30 в робочі дні, а також у суботу, 16 лютого, на Першому каналі українського телебачення.

11 лютого – партія “Яблуко” – блок Юлії Тимошенко;
12 лютого – блок Всеукраїнського об’єднання “Жінки за майбутнє” – Партія жінок;
13 лютого – блок Юлії Тимошенко – блок “Єдність”;
14 лютого – “Російський блок” – Морська партія;
15 лютого – Комуністична партія (оновлена) – Всеукраїнське об’єднання християн;
16 лютого – блок “Зубр” – Партія реабілітації тяжкохворих України;
18 лютого – Соціал-демократична партія України (лідер Юрій Буздуган) – партія “Християнський рух”;
19 лютого – Компартія робітників і селян – Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість”;
20 лютого – партія “Нова генерація” – блок “Народний Рух України”;
21 лютого – Соціалістична партія України – Комуністична партія робітників і селян;
22 лютого – Партія реабілітації тяжкохворих України – блок “Проти всіх”;
25 лютого – блок “Проти всіх” – Соціалістична партія України;
26 лютого – Українська національна асамблея – блок “Демократичний союз – Демократична партія України”;
27 лютого – Селянська партія – Партія зелених;
28 лютого – блок “Демократичний союз – Демократична партія України” – Комуністична партія України (оновлена);
1 березня – Партія зелених України –– партія “Нова сила”;
4 березня – блок “Наша Україна” – партія “Нова генерація”;
5 березня – Ліберальна партія України (оновлена) – блок “Наша Україна”;
6 березня – блок “Української партії і Всеукраїнської партії міжнаціонального взаєморозуміння “Новий світ” – Ліберальна партія України (оновлена);
7 березня – “Команда озимого покоління” – Селянська партія України;
11 березня – Всеукраїнське об’єднання християн і блок “Зубр”;
12 березня – Соціал-демократична партія (об’єднана) – Українська національна асамблея;
13 березня – блок “Райдуга” – блок “За єдину Україну”;
14 березня – Комуністична партія України – Народна партія вкладників і соціального захисту;
15 березня – Партія всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість” – Комуністична партія України;
18 березня – Всеукраїнська партія трудящих і Соціал-демократична партія України;
19 березня – блок “За єдину Україну” – блок “Команда озимого покоління”;
20 березня – блок “Єдність” – блок Української партії та Всеукраїнської партії міжнаціонального взаєморозуміння “Новий світ”;
21 березня – Морська партія – політична партія “Яблуко”;
22 березня – блок “Народний Рух України” – Соціал-демократична партія України (об’єднана);
25 березня – Народна партія вкладників – блок Всеукраїнського об’єднання “Жінки за майбутнє”;
26 березня – Партія жінок України – блок Наталі Вітренко;
27 березня – блок Наталі Вітренко – “Російський блок”;
28 березня – партія “Християнський рух” – Всеукраїнська партія трудящих;
29 березня – партія “Нова сила” – Блок “Райдуга”.

Графік виступів представників політичних партій (блоків) на національному радіо (УР-1)

Трансляція проходитиме з 2

• 15 по 2
• 45 з 11 лютого по 29 березня у робочі дні і в суботу 16 лютого. Кожній партії або блоку надається 30 хвилин у два етапи – по 15 хвилин в різні дні.

11 лютого – Селянська партія України – блок “За Єдину Україну!;

12 лютого – Блок Юлії Тимошенко” – “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”;
13 лютого – Соціал-демократична партія України – блок Юлії Тимошенко;
14 лютого – Партія “Нова генерація” – Народна партія вкладників і соціального захисту;
15 лютого – партія “Нова Сила” – блок “Демократична партія – партія “Демократичний союз”;
16 лютого – блок “Єдність” – блок Наталії Вітренко;
18 лютого – Всеукраїнська партія трудящих – блок “Зубр”;
19 лютого – Народна партія вкладників і соціального захисту – Партія “Нова генерація”;
20 лютого – Комуністична партія України (оновлена) – Комуністична партія робітників і селян;
21 лютого – Всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість” – партія “Християнський рух”;
22 лютого – Партія жінок – блок Української партії і Всеукраїнської партії міжнаціонального розуміння “Новий світ”;
25 лютого всі 30 хвилин ефіру будуть надані Морській партії;
26 лютого – блок “Проти всіх” – Всеукраїнська партія трудящих,
27 лютого – “Російський блок” – Соціалістична партія України;
28 лютого – блок Української партії і Всеукраїнської партії міжнаціонального розуміння “Новий світ” – блок “Єдність”;
1 березня – блок “Команда озимого покоління” – “Російський блок”;
4 березня – блок “Народний Рух України” – Комуністична партія України (оновлена);
5 березня – Соціалістична партія України – Всеукраїнське об’єднання християн;
6 березня – Всеукраїнське об’єднання християн – Ліберальна партія України (оновлена);
7 березня – Всеукраїнське політичне об’єднання “Жінки за майбутнє” – Українська національна асамблея;
11 березня – блок “Зубр” – партія “Нова сила”;
12 березня – блок “Райдуга” – блок “Проти всіх”;
13 березня – Ліберальна партія України (оновлена) – Комуністична партія України;
14 березня – Партія зелених – блок Народного Руху України;
15 березня – Українська національна асамблея – Селянська партія України;
18 березня – блок Наталії Вітренко – партія Всеукраїнського об’єднання лівих “Справедливість”;
19 березня – блок “Демократичний союз – Демократична партія України” – Партія реабілітації важко хворих;
20 березня – партія “Християнський рух” – Партія жінок;
21 березня – “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” – Соціал-демократична партія України;
22 березня – всі 30 хвилин Соціал-демократична партія (об’єднана);
25 березня – всі 30 хвилин політична партія “Яблуко”;
26 березня – Партія реабілітації важко хворих – блок “Райдуга”;
27 березня – Комуністична партія робітників і селян і Всеукраїнське політичне об’єднання “Жінки за майбутнє”;
28 березня – Блок “За Єдину Україну!” – блок “Команда озимого покоління”;
29 березня – Комуністична партія України –Партія зелених України.

Графік розміщення передвиборних програм політичних партій та блоків у газетах

“Урядовий кур’єр” (обсяг 7,8 тис. знаків)

12 лютого – блок Юлії Тимошенко;
13 лютого – Соціал-демократична партія України;
14 лютого – Комуністична партія України;
15 лютого – блок “За єдину Україну”;
16 лютого – Політична партія “Яблуко”;
19 лютого – Партія реабілітації важко хворих України;
20 лютого – партія “Християнський рух”;
21 лютого – блок “Проти всіх”;
22 лютого – блок “Народний Рух України”;
23 лютого – Морська партія;
26 лютого – Партія зелених України;
27 лютого – партія “Нова генерація”;
28 лютого – Всеукраїнське об’єднання християн;
1 березня – Партія “Нова сила”;
2 березня – блок Української партії і Всеукраїнської партії міжнаціонального взаєморозуміння “Новий світ”, Всеукраїнська партія трудящих;
5 березня – Всеукраїнське політичне об’єднання “Жінки за майбутнє”;
6 березня – Ліберальна партія (об’єднана);
7 березня – Російський блок;
12 березня – Селянська партія України;
13 березня – блок “Демократичний союз – Демократична партія України”;
14 березня – “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”;
15 березня – Соціалістична партія України;
16 березня – блок “Команда озимого покоління” і Соціал-демократична партія України (об’єднана);
19 березня – Українська національна асамблея;
20 березня – блок “Єдність”;
21 березня – Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість”;
22 березня – блоку Наталії Вітренко;
23 березня – Народна партія вкладників і соціального захисту і блок “Зубр”;
26 березня – Партія жінок;
27 березня – Комуністична партія України (оновлена);
28 березня – блок “Райдуга”;
29 березня – Компартія робітників і селян.

“Голос України” (обсяг 7,8 тис. знаків)

12 лютого – блок “Демократичний союз – Демократична партія України”;
13 лютого – блок “Райдуга”;
14 лютого – Всеукраїнська партія трудящих;
16 лютого – блок “Зубр”;
20 лютого – Всеукраїнське об’єднання християн;
21 лютого – партія “Християнський рух”;
22 лютого – Комуністична партія України;
23 лютого – Комуністична партія робітників і селян;
26 лютого – Команда озимого покоління,
27 лютого – Всеукраїнське політичне об’єднання “Жінки за майбутнє”,
28 лютого – Селянська партія;
1 березня – Партія реабілітації важко хворих;
2 березня – Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” і Комуністична партія України (оновлена);
5 березня – блок Наталії Вітренко;
6 березня – Народна партія вкладників і соціального захисту;
7 березня – блок “Проти всіх”;
12 березня – Соціалістична партія України;
13 березня – партія “Нова сила”;
14 березня – Українська національна асамблея;
15 березня – Морська партія і блок “Єдність”;
16 березня – Соціал-демократична партія України (об’єднана) і Ліберальна партія України (оновлена);
19 березня – блок “Народний Рух України”;
20 березня – блок “Наша Україна”;
21 березня – Українська партія і Всеукраїнська партія міжнаціонального взаєморозуміння “Новий світ”;
22 березня – Партія жінок;
23 березня – блок “Руський блок” і блок “За єдину Україну”;
26 березня – Соціал-демократична партія України;
27 березня – партія “Яблуко”;
28 березня – партія “Нова генерація”;
29 березня – Партія зелених України.

Джерело: Інтерфакс-Україна-Вибори
Примітка: Партію жінок знято з реєстрації після розподілу ефірного часу.

Виборче законодавство України регулює багато відносин, у т.ч. пов’язаних з діяльністю виборчих комісій, правами та обов’язками кандидатів у народні депутати, політичних партій та блоків тощо. Не всі положення безпосередньо торкаються кожного т.зв. “пересічного” виборця. Однак законодавець подбав і про те, щоб громадянин, наділений виборчим правом, тобто, правом вирішувати без перебільшення долю держави, міг свідомо і вільно скористатися цією можливістю. 

Отож, варто пам’ятати, що, згідно із Законом України “Про вибори народних депутатів України”:

1. Громадяни мають право на об’єктивну інформацію про організацію і хід виборів.
        Так, виборчі комісії через засоби масової інформації, або в інший спосіб, інформують виборців про свій склад, місцезнаходження та режим роботи, про утворення одномандатних округів і виборчих дільниць, про основні права виборців, у тому числі про право оскарження неправомірних дій чи бездіяльності виборчих комісій, органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових та службових осіб цих органів, які обмежують їх виборчі права. Крім того, виборчі комісії повинні забезпечити громадянам можливість ознайомитися зі списками виборців, із виборчими списками партій (блоків), відомостями про кандидатів у депутати, їх передвиборними програмами, з порядком заповнення виборчих бюлетенів, а також надавати іншу передбачену законодавством інформацію.

        Найважливішу для виборця інформацію – про час і місце голосування – дільничі виборчі комісії, які найбільш наближені до громадян, надають не пізніш як за 10 днів до дня виборів (лише у виняткових випадках – напередодні голосування). Це, як правило, здійснюється шляхом розповсюдження адресних повідомлень безпосередньо кожному виборцю. Якщо Ви не отримали повідомлення, поцікавтеся, чи не отримали відповідного оповіщення Ваші сусіди, або зверніться до будь-якої з відомих Вам виборчих комісій за місцем проживання. Працівники комісії нададуть Вам потрібну інформацію або допоможуть у її отриманні.
   

2. Не пізніше як за 15 днів до дня виборів (у виняткових випадках – не пізніше як за 3 дні) дільничі виборчі комісії подають для загального ознайомлення уточнені списки виборців. 

   Виборець може бути включений до списку виборців тільки на одній виборчій дільниці. Саме там громадянин може проголосувати. Тому, якщо Вам не надійде повідомлення про час і місце голосування, або в ньому буде неправильно вказане Ваше ім’я, варто перевірити заздалегідь, чи внесені Ви до списків виборців своєї дільниці та чи правильні відомості про Вас має відповідна виборча комісія. Це можна зробити у приміщенні самої комісії.

3. Виборець має можливість проголосувати і не на своїй “рідній” виборчій дільниці. 

   Для цього необхідно звернутися до своєї дільничої виборчої комісії із заявою про виключення зі списків виборців. На підставі цієї заяви громадянину буде видане відкріплювальне посвідчення. Після прибуття до населеного пункту, де виборець планує перебувати у день голосування, він має подати до відповідної дільничої комісії (за місцем перебування) заяву про включення його до списків виборців відповідної дільниці, документ, який посвідчує особу та відкріплювальне посвідчення. 
   
   Слід мати на увазі, що у день виборів відкріплювальне посвідчення не видається, а також, що у разі втрати виборцем відкріплювального посвідчення отримати нове не можна.

4. Право обирати в Україні мають лише громадяни України. Документом, який виборець має представити на підтвердження свого громадянства та особи, може бути:
        – паспорт громадянина України;
        – паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
        – тимчасове посвідчення громадянина України;
        – дипломатичний паспорт;
        – службовий паспорт;
        – посвідчення особи моряка;
        – посвідчення члена екіпажу;
        – військовий квиток для військовослужбовців строкової служби.

В останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України відбуваються чергові вибори до парламенту. Цього дня важливо пам’ятати, що:

1. Голосування відбувається в день виборів з 8 до 20 години. О 20 годині голосування завершується. Після цього зробити свій вибір можуть лише ті виборці, які на момент завершення голосування перебували у приміщенні виборчої комісії.

2. У кожній виборчій комісії громадяни мають змогу ознайомитися з інформацією про кандидатів у народні депутати та про політичні партії та блоки, які беруть участь у виборах. 
   
   У кожній комісії будуть представлені для ознайомлення виборців інформаційні плакати. З ними варто ознайомитися ще до отримання бюлетенів для голосування. У плакатах політичних партій та блоків буде наведено їх передвиборні програми, виборчі списки (перелік кандидатів у народні депутати із зазначенням прізвищ, імен, по батькові, року народження, партійності), фотографії перших п’яти кандидатів у списку. Плакати окремих кандидатів у народні депутати будуть містити їх біографії, передвиборні програми та фотографії. 

   Знайомлячись з інформацією про учасників виборчих перегонів, доцільно запам’ятати точну назву вподобаної політичної партії (блоку), прізвища перших п’яти кандидатів у її (його) списку; прізвище, ім’я та по батькові, а також рік народження, місце проживання, роботи, партійність обраного кандидата у народні депутати по відповідному одномандатному виборчому округу. Це важливо, оскільки у виборчих бюлетенях можуть зустрітися партії (блоки) зі схожими назвами і, навіть, кандидати з однаковими прізвищами, іменами тощо.

3. Після ознайомлення з інформацією про учасників виборів необхідно отримати у члена дільничої виборчої комісії виборчий бюлетень. Для цього необхідно надати йому документ, який посвідчує особу і громадянство України (перелік таких документів див. вище). 

   Після звірення Ваших даних зі списками виборців відповідної дільниці, член комісії видасть Вам один бюлетень для голосування у багатомандатному виборчому окрузі (для вибору між партіями та блоками) і один – для голосування в одномандатному окрузі (для вибору між кандидатами у народні депутати). 

   Про отримання бюлетенів виборець повинен розписатися у списку виборців та на контрольному талоні кожного з отриманих бюлетенів. У свою чергу, член виборчої комісії, який видав бюлетені, повинен вписати своє прізвище та ініціали, а також розписатися у визначених місцях на виборчих бюлетенях та на їх контрольних талонах. Після цього член виборчої комісії повинен відірвати контрольний талон, віддавши виборцю сам бюлетень. 

   При цьому варто перевірити, чи не зроблено на бюлетені якихось зайвих позначок. Слід пам’ятати, що кожна зайва риска, поставлена у місці, відведеному для позначення вибору громадянина, може послужити причиною визнання бюлетеня недійсним!
   

4. Після отримання виборчого бюлетня, необхідно пройти у кабіну (кімнату) для таємного голосування. 
   
   Разом з виборцем у кабіні (кімнаті) для таємного голосування не повинно бути жодної іншої особи (тому голосування, власне, і є таємним). Виняток можливий лише щодо осіб, які через вади здоров’я не може самостійно заповнити бюлетень. Разом з такими особами до кабіни (кімнати) для голосування може з відома члена дільничої виборчої комісії зайти інша особа, крім члена виборчої комісії, кандидата у депутати, його довіреної особи, уповноваженої особи партії (блоку), офіційного спостерігача. 

   Виборець не має права передавати свій бюлетень іншій особі (так само, як і отримувати його в інший, ніж передбачено законом, спосіб).

5. Перед тим, як заповнити бюлетень, слід уважно його проглянути. Кожний бюлетень містить інструкцію щодо того, як правильно заповнити його. Крім того, варто пересвідчитись, чи партія (блок) або кандидат у народні депутати, на яких зупинилася Ваша увага, є саме тими, яких Ви планували обрати. Слід звірити не тільки назви партій (блоків) та прізвища кандидатів у депутати, але й іншу інформацію (“перші п’ятірки” виборчих списків, партійність кандидатів тощо). Вкінці бюлетеня є графа “Не підтримую кандидатів у народні депутати України від жодної партії (блоку)” або “Не підтримую жодного кандидата у народні депутати України” (написи наведено дослівно). Від того, наскільки уважно Ви звірите свій бажаний вибір з написами у графах виборчих бюлетенів, залежатиме, чи не потрапить до парламенту випадкова політична сила або кандидат! 

   Зробивши вибір, його слід позначити у виборчому бюлетені. Для цього необхідно проставити будь-яку позначку у квадраті проти слів, що позначають вибір. Пам’ятайте: можна обрати лише одну партію (блок) і лише одного кандидата у народні депутати! Якщо вибір громадянина не можна буде визначити однозначно (скажімо, буде зроблено позначки у двох і більше квадратах), бюлетень буде визнаний недійсним. На парламентських виборах 1998 року таким чином були визнані недійсними бюлетені майже 4% виборців.

6. Заповнені бюлетені виборець самостійно опускає у виборчу скриньку. Лише фізичні вади можуть бути причиною для того, щоб це за виборця з відома члена дільничої виборчої комісії зробила інша особа.
7. Закон передбачає можливість заміни помилково або неправильно заповненого бюлетеня на новий. 
   
   Для його отримання виборець повинен негайно звернутися з письмовою заявою до члена виборчої комісії і повернути зіпсований бюлетень.

8. Виборці мають право оскаржувати до виборчих комісій та суду рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій, їх членів, органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. 

   Якщо Вам стане відомо про порушення виборчого законодавства будь-ким, слід повідомити про це відповідну виборчу комісію або правоохоронні органи. Їх також можна оскаржити, у тому числі безпосередньо до суду. Від того, наскільки свідомо поставиться кожен виборець до питань організації та проведення виборів, залежатиме їх об’єктивність та, до певної міри, майбутнє країни.

У цьому випуску:

1. Проблеми адаптації законодавства України до вимог Європейського Союзу.
2. Недержавне пенсійне забезпечення в ЄС: корисний досвід та можливі висновки для України.
3. Пенітенціарна реформа: існуючі проблеми та законодавчі шляхи їх вирішення
4. Парламентський моніторинг.
5. Парламенти країн світу. Франція — країна «раціоналізованого» парламентаризму.

Міжнародна конференція на тему “Зробимо потреби громадянського суспільства почутими: проблеми й перспективи співпраці громадських організацій та політичних партій”, що проводилася в Києві 22 червня 2002 року, є лише частиною міжнародного проекту. Проведений захід мав на меті досягнення двох цілей. Пo-перше, проаналізувати існуючу практику взаємовідносин між громадськими організаціями та політичними партіями. По-друге, обговорити практичні кроки для посилення кооперації між громадянським суспільством та політичних партіями в їх спільних зусиллях, направлених на реформування політичної, соціальної, та eкономічної сфер життя пострадянського суспільства.

Ідея організації міжнародного проекту, який сприяв би порівняльному розгляду цих питань, зародилася під час одного з семінарів, організованих програмою International Policy Fellowship. Ця програма, яка існує в рамках Інституту Відкритого Суспільства, підтримує дослідження з проблем вироблення політики і об’єднує дослідників з більшості країн Центральної та Східної Європи.

Мотивацією проекту став досвід реформ, акумульований дослідниками протягом останніх десяти років. Як в науковому середовищі, так і в середовищі активістів громадського сектору, протягом останніх років, зросло розуміння того, що громадські організації, особливо в тих країнах регіону, де демократичні традиції та норми менш розвинуті, не можуть власноручно забезпечити успіх різноманітних ініціатив, започаткованих третім сектором.

Невеликі за розміром, роздроблені громадські організації часто не в змозі ефективно впливати на процес вироблення політики у сферах своєї діяльності. Вони легко підпадають під вплив різноманітних приватних інтересів або під авторитарний контроль державних чиновників. Гостра дискусія про роль і місце громадянського суспільства залишається актуальним питанням у багатьох країнах. Виходячи саме з таких реалій стану громадянського суспільства, в менш демократично розвинутих країнах посткомуністичного регіону, в середовищі суспільно активних громадян, зростає розуміння необхідності активної кооперації між громадськими організаціями та політичними партіями.

У багатьох сферах суспільного життя саме політичні партії мають потужний потенціал для того, щоб донести цілі, ідеї та пропозиції активістів третього сектору до широкого суспільного загалу і до представників державної влади. Громадянське та політичне суспільство, діючи разом, здатні більш ефективно впливати на суспільні процеси.

На сьогоднішній день, політичні партії залишаються відносно слабкими в багатьох країнах регіону. Об’єктивним, однак, є факт поступового зростання ролі політичних партій у суспільному житті, що створює передумови для пошуку шляхів активізації взаємодіі громадських організацій з політичними партіями. Така взаємодія є одним з найбільш перспективних механізмів посилення впливу громадських організацій на суспільні процеси в країнах посткомуністичного регіону.

Які основні форми залучення організацій громадянського суспільства у політичні процеси існують у вашій країні?

I. Чи відіграють громадські організації суттєву роль у просуванні принципів демократичного правління:

• заохочуючи до участі у політичних процесах;
• беручи участь у політичному просвітництві;
• виступаючи за звітність і прозорість політичного процесу;
• викриваючи корупцію серед політиків;
• забезпечуючи справедливість та відкритість виборчого процесу?

В яких з вищенаведених галузей внесок громадських організацій був найбільш суттєвим/найменш вагомим? Якими факторами пояснюються успіхи та невдачі?

Ситуаційні фактори: рівень громадської зацікавленості у певних аспектах політичного розвитку; наявність внутрішніх/зовнішніх джерел фінансування; заохочення з боку держави при залученні НДО до питань, що стосуються демократичного правління.

Організаційні фактори: наявність сильного керівництва в організаціях громадянського суспільства; розвиненість організаційних структур і мереж; високий рівень експертних оцінок та участь науковців.
Як посилити участь громадських організацій у сприянні принципам демократичного правління?

ІІ. НДО і політичні партії.
Чи мають НДО суттєвий вплив на методи діяльності політичних партій? Чи вони:

• безпосередньо взаємодіють з політиками, які належать до політичних партій, з питань, що турбують НДО;
• спираються на ЗМІ або інші непрямі форми донесення питань, які хвилюють НДО, до політичних партій;
• консультують політичні партії при виробленні останніми власної політики і програм;
• мають механізм регулярних консультацій з партійними діячами;
• залучаються до лобістської діяльності на рівні центральних і місцевих органів законодавчої влади?

НДО, пов’язані з питаннями, зазначеними у Розділі І, як правило, прагнуть до тісних контактів з політичними партіями. Які фактори впливають на їхній успіх у забезпеченні уваги до себе з боку партійних функціонерів?

Інші типи НДО, що відстоюють певні інтереси, можуть взаємодіяти з політичними партіями лише в окремих випадках. Яка природа, якщо така взагалі є, цих контактів НДО з політичними партіями? Які типові складнощі виникають у НДО будь-якого типу при намаганні встановити стосунки з політичними партіями? Які фактори визначають бажання НДО і політичних партій співпрацювати? Чи є інтенсивність такого співробітництва різною на різних ділянках політичного або громадського спектру?

Характерним для пост-комуністичних країн є низький рівень довіри до політичних партій. Чи відрізняється ставлення до політичних партій у третьому секторі від ставлення широкого загалу?

ІІІ. Аналітичні центри і політичні партії.
Як організована спільнота аналітичних центрів, і які відносини існують між нею і політичними партіями у вашій країні? Аналітичні центри функціонують, головним чином, як незалежні установи, чи політичні організації, пов’язані з партіями, домінують у середовищі аналітичних центрів?

Основні характеристики аналітичних центрів у вашій країні: кількість основних аналітичних центрів, їхня функціональна зосередженість, середня кількість співробітників, основні клієнти (виконавчі, законодавчі структури чи органи місцевого самоврядування; політичні партії; НДО; приватний сектор).

Які види неформальних стосунків мають місце між аналітичними центрами і політичними партіями? Чи поєднані неформально основні аналітичні центри з тією чи іншою політичною силою?
Аналітичні центри надають політичним партіям такі послуги:

• експертну оцінку та інформацію з політичних питань;
• є джерелом ідей для партійних політичних програм і політичних ініціатив;
• офіційне працевлаштування для партійних функціонерів, що дозволяє як провідним партійним лідерам, так і ключовим партійним кадрам мати забезпечену і високошановану роботу.

Як у розвинутих державах, так і в тих країнах, що розвиваються, аналітичні центри, як правило, є або незалежними організаціями, або такими, що пов’язані з партіями. Якою буде тенденція у плані приналежності аналітичних центрів в оглядовому майбутньому в вашій країні? Чи залишатимуться новоутворені і вже існуючі аналітичні центри як формально, так і неформально незалежними, чи прагнутимуть вони формального приєднання до політичних партій?

ІV. Усталеність недержавного сектора на довгострокову перспективу і його стосунки з політичними партіями.
Як правозахисні НДО, так і аналітичні центри почали займати видатне місце в житті посткомуністичних суспільств. Які основні фактори впливають на життєдіяльність громадянського суспільства і природу його стосунків з політичними партіями?

• зростання суспільного визнання громадянської активності і добровільної діяльності;
• зростання розуміння важливої ролі, яку НДО і політичні партії відіграють у розвинутих демократіях;
• наявність внутрішніх/зовнішніх джерел фінансування;
• сприятлива нормативна база для організацій громадянського суспільства (податкові пільги, спрощена процедура реєстрації тощо);
• консолідація партійної системи, яка може зміцнити роль політичних партій у політичних процесах;
• наявність бюджетного фінансування для політичних партій, що уможливлює збільшення ресурсів для взаємодії політичних партій з аналітичними центрами і правозахисними НДО).

What are the primary forms of engagement of civil society organizations into political process in your country?

I. Do civil organizations play a prominent role in promoting the principles of democratic governance by:

• encouraging political participation;
• contributing to political education;
• advocating accountability and transparency of political process;
• exposing political corruption;
• ensuring the fairness and openness of electoral process;

In which of the above-mentioned areas the contribution of civil society organizations was the most substantial/least significant? What factors explain successes and failures?

Context-specific factors: the level of public interest in certain aspects of political development; the availability of domestic/external funding; the government-created incentives for the NGOs’ engagement in democratic governance-related issues.

Agency-specific factors: the presence of strong leadership in civil society organizations; well-established organizational structures and networks; high level of expertise and academic involvement.

     How the involvement of civil society organizations in promoting the principles of democratic governance can be magnified?

     II. NGOs and political parties.

Do the NGOs have a substantial impact on how political parties function? Do they:

• directly interact with the party politicians on the issues that are central to the NGOs;
• rely on media or other indirect forms of communicating the NGOs concerns to political parties;
• consult political parties when the latter develop policies and political programs;
• have mechanism for the regular consultations with party politicians;
• get involved in lobbying efforts on the levels of national and local legislations;

NGOs dealing with the issues discussed in Section 1 are most likely candidates to seek close contacts with the political parties. What factors affect their success in securing the attention of party functionaries?

Other types of advocacy NGOs may have only sporadic interactions with the political parties. What is the nature, if any, of these NGOs’ contacts with the political parties?

What are the typical difficulties that any types of NGOs face while trying to establish communication with the political parties? What factors determine the NGOs and political parties’ willingness to cooperate? Is there variation in intensity of cooperation across the political or civil society spectrum?
There is a low level of trust towards political parties across the postcommunist region. Do the attitudes towards political parties found in the third sector differ from the attitudes of the general public?

     III. Think tanks and political parties.

How does the think tank community is organized and what is this community’s relationship with the political parties in your country? Do the think tanks primarily function as independent institutions or do political party-affiliated organizations dominate the think tank community?

Basic characteristics of think tanks in your country: the number of major think tanks, their functional focus, the average number of employees, major clients (executive, legislative, or local governments; political parties; NGOs; private sector).

What are the informal patterns of relationship between the think tanks and political parties? Are the major think tanks known to be informally affiliated with one or another political force?

What services do the think tanks provide to the political parties:

• provide expertise and information on policy matters;
• serve as a source of ideas for parties’ political programs and policy initiatives;
• provide formal employment for party functionaries (allowing both prominent party leaders and valuable party cadres to have secure and high-status jobs).

Think tanks both in the developed and developing countries are usually organized either as independent or party-affiliated organizations. What will be the tendency in terms of the think tanks’ affiliation in the foreseeable future in your country? Will the newly created and old think tanks stay both formally and informally independent or will they seek formal affiliation with the political parties?

     IV. Long-term sustainability of non-government sector and its relationship with the political parties.

Both advocacy NGOs and think tanks started to occupy a prominent place in the life of postcommunist societies. What are the major factors that affect the viability of civil society and the nature of its engagement with the political parties?

• the growing societal acceptance of civic activism and voluntary work;
• the growing understanding of a critical role that both NGOs and political parties play in well-functioning democracies;
• availability of domestic/external funding;
• favorable regulatory framework for civil society organizations (tax breaks, simplified registration procedure, etc);
• consolidation of party system ( which can strengthen a role that the political parties play in political process);
• the availability of budget financing for political parties ( which can provide more resources for political parties’ engagement with the think tanks and advocacy NGOs).

Програма конференції

• Сергій Панцир, “Лабораторія законодавчих ініциатив” (Украіна). Політична система та громадське суспільство: протистояння чи співіснування
• Serhiy Pantsyr, Agency for Legislative Initiatives (Ukraine). Political system and civil society: opposition or coexistence?
• Яніс Ікстенс, Департамент політичних наук коледжу Відземського універститету (Латвія). Зв’язки між політичними партіями і НДО в Латвії
• Janis Ikstens, Department of Political Science, Vidzeme University College (Latvia). Linkage between political parties and NGOS in Latvia
• Юрий Коргунюк, Региональный общественный фонд “Информатика для демократии” (фонд ИНДЕМ, Москва).Взаимоотношения политических партий и аналитических центров в современной России
• Yury Korguniuk, The regional public foundation “Computer Science for Democracy” (INDEM Foundation, Moscow). Think tanks and political parties in Russia
• Игорь Букатару, Институт государственной политики (Молдова). Проблемы и перспективы развития аналитических центров в республике Молдова
• Igor Bucataru, Association for Participatory Democracy (Moldava). Problems of and prospects for development of think-tanks in the republic of Moldova
• Александр Юрин, Институт развития избирательных систем (Москва). Общество и власть в России. Век 21. Диалог через стену
• Alex Yurin, Institute for Election System Development (Moscow). Power and society in Russia. A dialog of the deaf and the blind
• Ігор Ботан, Асоціація за демократію участі “АДЕПТ” (Молдова) Співробітництво між неурядовими організаціями і політичними партіями
• Igor Botan, Association for Participatory Democracy “ADEPT” (Moldava). Cooperation between NGOs and political parties
• Михаил Горный, Санкт-Петербургский центр гуманитарных и политических исследований “Стратегия” (Россия)Взаимодействие общественных организаций и политических партий (опыт России)
• Michael Gorny, St.Petersburg Humanity and Political Studies centre STRATEGY (Russia). Interaction of public organizations and political parties (Russian experience)

Сергій ПАНЦИР,
Громадська організація
“Лабораторія законодавчих ініціатив” (Україна)

Формулювання об‘єктивних наукових суджень чи положень про співвідношення громадянського суспільства та політичної системи є непростим завданням, з огляду на неоднорідність походження та стилів осмислення цих понять, а також надто високий рівень їх абстракції. Традиція вивчення політичної системи позначена увагою до конкретних історичних форм державності та політики, до політичних, владних структур та функціональних зв‘язків між ними. У цій традиції громадянське суспільство є лише елементом системи на низовому рівні. Поняття громадянського суспільства є продуктом філософських, етичних вчень, продуктом логіки ідеалізму інтелектуалів, соціального ідеалізму низів, далекого від прагматизму реальної політики. Ідеї громадянського суспільства притаманні принципи рівності особистості, суспільства та держави, принципу прогресивного та всебічного розвитку особистості, участі громадян у формуванні влади. Така ідеологічна “естетика” ідеї громадянського суспільства, відповідність архаїчному розумінню “добра” формувала новий прояв бінарного архетипу, у протиставленні громадянського суспільства та політичної влади. Це, в свою чергу, ідеологічно наснажувало соціальну напругу та соціально-політичні конфлікти. Історичним наслідком такої напруги стало формування нового концепту демократії у Західній Європі, який опосередкував конфліктність громадянського суспільства та влади принципами верховенства права, суверенності громадянських прав, розподілу властей та процедурою періодичних демократичних виборів. Цей концепт закріплюється достатньо абстрактним конституційним правом і стає офіційною “мовою” політики та влади. Вміння владної еліти відображати свою, часто недемократичну, діяльність чи практику мовою демократичних цінностей є запорукою їх політичного довголіття.

Зазвичай, розглядати громадянське суспільство як об‘єкт політичних маніпуляцій не варто. Якщо політична система достатньо чітко структурована по вертикалі, то горизонтальна, неієрархічна стратифікація притаманна громадянському суспільству. Громадянські структури є складнішим явищем, ніж владна бюрократія, і їх природа та форми часто змінюються під впливом соціально-економічних трансформацій. На різних етапах розвитку стосунки з владною вертикаллю з‘ясовували університети, міста, релігійні общини, професійні об‘єднання та “постмодерністські” НУО. Можна погодитись із французьким соціологом П. Бурд‘є, що головним предметом з‘ясування стосунків, є перерозподіл політичного, соціального, економічного та інших видів капіталу. Саме тому, децентралізація влади також визначається як головний принцип демократії. Сучасне демократичне суспільство, для якого характерні процеси децентралізації, може являти собою мозаїку різноманітних за змістом автономій із переліком прав та повноважень. Це територіальні, галузеві, професійні, релігійні, соціальні, етнічні, культурні, статеві, вікові та інші автономії.

Чи можна стверджувати що громадянські автономії та структури співіснують (співпрацюють) із політичною системою? Співіснувати паралельно вони не можуть. Навіть якщо трактувати політичну систему у вузькому значенні владної вертикалі, громадянські структури є включеними в систему чи виступають у ролі об‘єкту чи суб‘єкту політики. Влада має прерогативу політизувати будь-яку проблему чи громадянську структуру. Навіть якщо представники етнічної меншини інтегровані в громаду, нараховують декілька осіб і не висловлюють ніяких особливих потреб, їх можна зробити об‘єктом етнічної політики: створити відповідне управління, виділити кошти на духовні потреби, стимулювати їх етнічну свідомість і відзвітувати про успішну політику у сфері етнічних відносин перед Радою Європи. Формалізовані громадянські структури швидше прагнуть стати суб‘єктами політичного процесу, соціального партнерства, брати участь у засіданні координаційних рад, мати представників у парламенті і з цією метою “політизуватимуть” свої особливі потреби та інтереси. Політизація проблем таких структур виправдана, з точки зору потреби залучення необхідних ресурсів для вирішення цих проблем. Політичні партії будуть не проти інтегрувати чи представляти громадські автономії, ділитись із ними економічними та іншими ресурсами заради великої мети – перемоги на виборах. Багатьом фахівцям відома передвиборча проблема політичних партій – проблема дефіциту соціальних питань, не вирішених діючою владою.

Фрагментація громадянського суспільства, розшарування та “спеціалізація” автономій за різними напрямками політики розмиває та послаблює його перед центральною владою, яка формується на засадах виборчого права. Державна політика вимагає узгоджених стратегій та програм розвитку для всієї країни, особливо в контексті глобалізації. Відповідно, державна політика вимагає відповідного рівня компетенції суб‘єктів політичного процесу. Постає питання: чи здатний громадянин, зашорений особистими, локальними, вузько-корпоративними інтересами та поглядами, відповідально обирати політичну силу, стратегію, методологію, які впливають на життя всього суспільства. Ця проблема достатньо чітко була сформульована відомим американським політологом Р.Далем, як проблема громадянської компетентності на початку 90-х років минулого століття. Концепт класичної демократії проходить чергову перевірку на витривалість, у контексті глобалізації політичного, економічного та інформаційного простору, та відповідного загострення проблеми громадянської компетентності.

Адекватність поняття демократії, “влади народу”, з точки зору технології влади, до останнього часу залишається під сумнівом. Як не дивно, цей сумнів підтверджується на рівні максимальних можливостей демократії, на рівні місцевого самоврядування у питаннях залучення громадськості до прийняття управлінських рішень. Фахівці з питань місцевого самоврядування часто висловлюють сумніви щодо позитивного впливу пересічних громадян на якість управлінських рішень, оскільки ефективне рішення вимагає компетентності у всіх аспектах певної проблеми, яка стоїть перед громадою. Тому, в процедурах залучення громадськості, присутні посередники – експерти, підібрані владою для вирішення проблеми, які погоджують свої рекомендації з представниками громадськості.

Залучення незалежних експертів, консультантів чи “мозкових” центрів до вирішення різноманітних проблем політики вже близько ста років практикується в розвинених демократіях і є ознакою прогресивності політиків, їх зацікавленості у використанні наукового досвіду. Безумовний авторитет науки продовжує впливати на пересічного виборця, не дивлячись на значне знецінення наукових знань та інформації в епоху постмодерну. Тривала теоретична криза в природничих та гуманітарних науках, яка проявляється в кількісному зростанні вузьких спеціалізацій та, поки що невдалих, спробах розвитку міждисциплінарних підходів, викликає серйозні сумніви у відповідальності науковців за прогнозовані соціальні чи економічні наслідки наукових проектів та практичних рекомендацій. Недоліком вузької спеціалізації наук є тенденція переносити вузьку методологію на складні системні явища, розвиток яких стає практично неконтрольованим. Крім того, варто зважати на зауваження П. Бурд‘є, що науковому світові властиві ті ж вади, що й соціальним інститутам. Прагнучи вирішити проблему фінансування, наукові інституції орієнтуються не на об‘єктивність, а на потреби клієнта чи спонсора. Часто цю боротьбу за гранти та бюджетне забезпечення програють найбільш прогресивні наукові школи та проекти. Звідси, і падіння рівня освітньої підготовки фахівців та науковців. Прикладом вказаних негативних тенденцій можуть бути колосальні розбіжності в поглядах та практичних рекомендаціях експертів різних міжнародних інституцій щодо економічного та соціального розвитку бідних країн. Звичайно, ці кризові явища не перші й не останні в історії науки, і відмовлятись від послуг консультантів навряд чи потрібно. Проте, варто висувати серйозніші вимоги до якості наукових рекомендацій та розробок, сприяти розвитку здорової конкуренції у колі експертів.

Р. Даль вказує на притаманне класичній демократії вирішення проблеми громадянської компетентності, шляхом поширення політичними партіями у ЗМІ дешевої інформації про політичні проблеми та методи їх вирішення під час виборчих компаній. Ідеалістичність такого інструменту підвищення компетентності очевидна. Орієнтація на політичну рекламу з атрибутами емоційності, декларативності та ціннісної риторики такого короткого курсу просвіти цілком зрозуміла, а тому розраховувати на ефективність не варто.

Зростання інтелектуальної потужності та якості інформаційної роботи політичних партій залежатиме, ймовірно, від зростання вимогливості з боку електорату.

Перспективним виглядає підвищення громадянської компетентності та політичної культури громадянського суспільства, шляхом розвитку аналітичних центрів, які орієнтуються на надання послуг НУО, незалежно від напрямків їх діяльності. Найбільшою проблемою на цьому шляху залишатиметься якість кадрового потенціалу. Фахові вимоги до експерта аналітичного центру третього сектора, звичайно, не можуть бути подібними до вимог наукових, державних чи приватних інститутів чи ЗМІ. Методологічна підготовка повинна бути бездоганною, що дозволить адаптувати складний аналітичний матеріал до особливостей інтересів та сприйняття різноманітних категорій громадян чи громадських організацій. Застосування сучасних інформаційних технологій відкриває широкі перспективи у наданні просвітніх, інформаційних та аналітичних послуг.

Serhiy PANTSYR,
Agency for Legislative Initiatives (Ukraine)

It is not an easy task to formulate objective scientific judgments or theses on the correlation between civil society and political system in view of heterogeneity of origin and styles of comprehension of these notions, and a too high level of their abstractedness. The tradition of political system studies is characterized by attention to specifically historic forms of statehood and politics, to political, authority structures and functional correlation between them. In that tradition, the civil society is merely a base-level element of the system. The notion of civil society is a product of philosophical, ethical teachings, a product of idealism logic of intellectuals, social idealism of lower classes that is remote from pragmatism of real politics. The civil society idea is characterized by the principles of equality of an individual, society and state, the principle of progressive and comprehensive development of an individual, involvement of citizens in the shaping of power. Such ideological “aesthetics” of the civil society idea, correspondence to the archaic understanding of “virtue” shaped a new manifestation of the binary archetype in the opposition of civil society and political authority. This, in its turn, gave an ideological impetus to social tension and socio-political conflicts. Historically, such tension resulted in the formation of a new concept of democracy in Western Europe, which reconciled the conflict between civil society and authorities through the principles of the rule of law, sovereignty of civil rights, division of power, and procedure of periodically held democratic elections. This concept is enhanced through rather abstract constitutional law and becomes the official “language” of politics and authority. The ruling elites’ ability to reflect their frequently non-democratic activities or practices with the democratic values-based vocabulary is a guarantee of their political longevity.

Generally, one should not regard civil society as an object of political manipulations. Whereas the political system is fairly well structured vertically, the civil society is characterized by horizontal, non-hierarchic stratification. Civic structures are a more complex phenomenon than official bureaucracy, while their nature and forms frequently change under the influence of socio-economic transformations. At various stages of development, relations with the authority vertical were elucidated by universities, towns, religious communities, trade associations and “post-modernist” NGOs. One may agree with French sociologist P.Bourdieu that redistribution of political, social, economic and other capitals is the main subject of sorting out relationship. It is for that reason that decentralization of power is also determined as a fundamental principle of democracy. Modern democratic society, being characterized by decentralization processes, is a mosaic of autonomies, various in their content, with a list of rights and powers. They are territorial, sectoral, vocational, religious, social, ethnic, cultural, gender, age and other autonomies.

Could it be asserted that civil autonomies or structures coexist/cooperate with political system? They cannot coexist in parallels. Even with political system interpreted in the narrow sense of the authority vertical, civic structures are involved into the system either as an object or a subject of politics. The authorities have a prerogative to politicize any problem or any civic structure. Even if ethnic minority representatives are integrated into a community, being innumerous and expressing no particular requirements, they can be made an object of ethnic policy through establishing a relevant department, allocating funds for their spiritual needs, encouraging their ethnic awareness and reporting to the Council of Europe about successful policy in the field of ethnic relations. Formalized civic structures are more likely to become subjects of political process and social partnership, to take part in meetings of coordination councils, to have their representatives in parliament, and to that end they will “politicize” their particular needs and interests. Politicizing problems of such structures is justified from the standpoint of the need to attract necessary resources to address these problems. Political parties will readily agree to integrate into or represent civic autonomies, to share economic or other resources with them for the sake of a single goal – their victory at elections. Many experts are well aware of the pre-election problem of political parties – the problem of scarcity of social problems not resolved by the authorities.

Fragmentation of civil society, stratification and “specialization” of autonomies in different vectors of politics erodes and undermines it before the electable central authority. State politics require coordinated strategies and programs of development for the whole country, especially in the context of globalization. Accordingly, state politics require an appropriate level of competence of subjects of political process. The question is whether an individual, being concentrated exclusively on his personal, local, narrow corporate interests and views, is able responsibly to elect a political force, strategy, methodology affecting the whole society. In the early 1990s, this problem was rather clearly stated by R.Dahl, a well-known American political scientist, as a problem of civic competence. The concept of classic democracy is again undergoing a sustainability test in the context of globalization of political, economic and information space and relevant aggravation of the civic competence problem.

Adequacy of the notion of democracy, “the power of the people”, from the standpoint of technology has been questionable until the present day. Astonishing as it is, this doubt is proved at the level of utmost opportunities of democracy, at the level of local government in involving the public into executive decision-making. Experts on local governments often doubt the ability of ordinary citizens to have any positive impact on quality of executive decisions, as effective decisions require competence in all aspects of a certain problem, which a community is facing. For that reason, the public involvement procedures include mediators – experts selected by the authorities to address the problem, who agree their recommendations with representatives of the public.

Engagement of independent experts, advisors or think tanks into solving various problems has been practiced in developed democracies for nearly 100 years being an indication of open-mindedness of politicians and their interest in availing themselves of the scientific experience. The indisputable authority of science continues to affect an ordinary voter despite considerable depreciation of scientific knowledge and information in the era of post-modernism. The lasting crisis of theory in the natural sciences and humanities, which is manifested in the quantitative growth of specializations and so far unsuccessful attempts to develop an interdisciplinary approach gives rise to serious doubts as regards responsibility of researchers for prognosticated social or economic consequences of research projects and practical recommendations. Narrow specialization of sciences is defective because of the trend to extrapolate particular methodology to complex systemic phenomena, with their development being practically uncontrolled. In addition, let us recall P.Bourdieu’s remark that the world of science has the same defects as social institutions. Trying to resolve the problem of financing, research institutions orient themselves at the needs of their clients or sponsors rather than objectivity. Most progressive scientific schools and projects are frequently the losers in this fight for grants and budgetary funds, hence – the drop in the level of educational background of experts and researches. Enormous differences in the views and practical recommendations of experts of various international institutions as regards economic and social development of poor countries can serve as an example of the aforementioned negative tendencies. Certainly, these crisis phenomena are neither the first nor the last ones in the history of science, and it would hardly be wise to reject advisory services. However, one should set up more serious requirements for the quality of scientific recommendations and projects, and promote development of a competitive environment among experts.

R.Dahl points to the way the classic democracy addresses the problem of civic competence through disseminating cheap information in mass media by political parties during the election season about political problems and ways to resolve them. Ideality of such competence-raising instrument is obvious. It goes without saying that such short course of education is oriented at political advertising with its attributes of emotionality, tendency for effects and value-based rhetoric; and one should not therefore expect it to be effective. It appears that the growth of intellectual potential and quality of information activities of political parties depends on higher demands on the part of the electorate.

It seems appropriate to increase the level of civic competence and political standards of civil society through development of think tanks oriented at rendering of NGO services, regardless of their specialization. The biggest problem here is still the quality of the cadre potential. Professional requirements to a third sector think tank expert cannot obviously be similar to those required from research, state or private institutions or mass media. Methodological background should be practically perfect that will allow adapting complicated analytical materials to peculiar interests of and perception by various categories of individuals or public organizations. Quite promising is the use of modern information technologies in rendering educational, informational and analytical services.

Яніс ІКСТЕНС,
Департамент політичних наук
коледжу Відземського університету (Латвія)

У Східній Європі перехід до політичних режимів, функціонуючих на засадах змагань, порушив багато нормативних та емпіричних питань. Одне з них стосується зв’язків між “політичним суспільством” і “громадянським суспільством”.

У своїй початковій формі політичне суспільство можна ототожнювати з політичними партіями і посадовцями, що є членами цих партій. Громадянське суспільство, у свою чергу, можна уявити як розмаїття недержавних груп, які піклуються питаннями, що безпосередньо чи опосередковано стосуються політичного процесу.

Виходячи з досвіду розвинених демократій, вважається, що демократія тісно пов’язана з існуванням енергійного громадянського суспільства, яке впливає на процес прийняття рішень у відповідній країні. Проте, цей зв’язок можна розглядати як функцію обміну між партіями і НДО.

Попри глибокі зміни в стратегії і організаційній побудові політичних партій з часів Другої світової війни, основна характеристика політичних партій залишилася незмінною – партії, як і раніше, прагнуть політичної влади з тим, щоб впливати на процес прийняття рішень. Якщо погодитися з такою точкою зору, то звідси випливає, що в державах політичної демократії партії піклуються і про мобілізацію електоральної підтримки. Це, у свою чергу, означає, що партії, як раціональні актори, заохочуються до співробітництва з НДО, які можуть надати найбільші ресурси, які є досить різноманітними для мобілізації виборців.

В епоху масової комунікації і телетранслації виборчих кампаній, одним з найбільш важливих засобів є гроші та інші матеріальні ресурси. Цілком можливим є також, що деякі НДО мають високий мобілізаційний потенціал своїх членів і можуть забезпечувати голоси способом, що був характерним для політиканства “партійної машини” в США у ХІХ і ХХ століттях. НДО часто мають компетентних фахівців у галузі політичного процесу, а отже, можуть долучатися до вироблення програмних позицій партії. Певні НДО користуються високою репутацією завдяки своїм порядку денному та діяльності, і асоціювання їх з певною партією може також збільшити підтримку останньої. Деякі НДО можуть вживати заходів проти уряду та інших інституцій, що виробляють політику (страйки, демонстрації тощо), підриваючи таким чином позиції правлячих політичних організацій.

Виходячи з цих міркувань, можна припустити, що співробітництво між політичними партіями і неурядовими організаціями буде більш розвиненим і тісним, якщо останні матимуть більше ресурсів у своєму розпорядженні. Особливо це стосується ситуацій, коли зв’язки НДО з партіями не є історично тривалими, а політична демократія запроваджена нещодавно або відновлена після довгого періоду панування недемократичного режиму.

У світлі цих загальних міркувань метою даної доповіді є дослідження ресурсної бази латвійських НДО і аналіз відносин між ними і політичними партіями в контексті ресурсів НДО. Доповідь ґрунтується на ряді досліджень 1999-2000 рр., а також на даних офіційної статистики, законодавчих актах та інтерв’ю з представниками провідних латвійських політичних партій.

Закон про громадські організації та їх об’єднання, ухвалений латвійським парламентом у грудні 1992 року, регулює діяльність неурядових організацій та ряд аспектів функціонування політичних партій . Зокрема, він містить вимоги до реєстрації НДО – наявність програми і статуту, затверджених на установчих зборах організації, відповідність програми латвійському законодавству. Членами НДО можуть бути фізичні особи, не молодші 16 років. Для заснування НДО не потрібно наяності мінімальної кількості осіб (це не стосується політичних партій, для заснування яких необхідна підтримка з боку, принаймні, 200 дорослих громадян).

Досить ліберальний підхід до заснування і реєстрації НДО сприяв зростанню кількості цих організацій:

Кількість громадських організацій (станом на 15 червня 2002 р.)

Джерело: Lursoft IT, LTD

Не варто, втім, переоцінювати рівень діяльності всіх НДО. Доцільно буде припустити, що діючими є трохи більше половини всіх НДО, з огляду на те, що кількість організацій, які подають щорічні фінансові декларації, коливається між 55 і 60%.

Як видно з нижченаведеної таблиці, НДО є досить різноманітними за своїм форматом (як це обумовлено законодавством). Слід наголосити, що дві третини всіх організацій зареєстровані у столиці Ризі, оскількитам сконцентровано тільки 40% населення.

Різноманітність НДО у Латвії (станом на 15 червня 2002 р.)

Джерело: Lursoft IT, LTD

Членство

Згідно з даними опитування громадської думки, проведеного у 1999 р., 22% населення є членами якої-небудь добровільної організації, 14% є активними учасниками і 3% обіймають посади в таких організаціях. Понад третини всіх учасників організацій є членами профспілок, 21% – членами спортивних товариств і 15% – членами культурних, музичних, танцювальних або театральних товариств.

Існує доволі сильна тенденція залучення молоді (віком 15-24 років) до діяльності НДО. Також більш високий рівень освіти і працевлаштування в державному секторі дають прогнозовану тенденцію до зростання членів НДО.

Згідно з дослідженням, проведеним Центром недержавних організацій в Ризі, понад 43% НДО мають 10-13 членів. 14% НДО мають менше, ніж 10 членів. І тільки 4% мають понад 500 членів. Це свідчить про суттєву фрагментацію третього сектора.

Фінансування

У проведеному в 1999 році дослідженні недержавних організацій, 60% респондентів заявили, що їхній річний бюджет не перевищує 5000 латів ($8200). 27% НДО виживали з річним бюджетом у 100-1000 латів. Тільки 3% НДО визнали, що їхній річний бюджет перевищував 50000 латів ($ 82000).

Схоже, що опосередкованим показником розпорошення фінансових ресурсів є той факт, що близько 70% НДО не мають штатних співробітників, які отримують зарплату. 14% НДО заявляють, що мають одного штатного оплачуваного співробітника, а інші 10% мають 2-3 оплачуваних співробітників у своєму штаті.

Інформація про джерела фінансування НДО є неповною і дещо суперечливою, оскільки роль іноземних донорів оцінюється із значними розбіжностями: 18-80% річного доходу наприкінці 1990-х років. Ясно, проте, що обсяги донорського фінансування скорочуються, що призводить до згортання діяльності багатьох НДО, які не спромоглися віднайти і задіяти альтернативні джерела фінансування. Близько 20% НДО зазначають, що вони змогли залучити державні чи муніципальні кошти, але фактичні обсяги цих коштів невідомі. Членські внески виглядають основним джерелом фінансування для більшості НДО, водночас зростає важливість пожертвувань місцевого походження.

Латвія є “демократією на засадах партійності”. У країні запроваджена парламентська система з офіційним верховенством парламенту над іншими гілками влади. Більше того, парламент обирається на основі пропорційного представництва через виборчі списки. Надавати списки дозволяється тільки зареєстрованим політичним організаціям (партіям), і позапартійний міністр є рідким винятком. Багато інших посад у державних установах обіймаються на засадах партійності.

Це вказує на центральну роль політичних партій у процесі прийняття рішень у Латвії. Однак, рівень співробітництва НДО і політичних партій є далеким від сильного.

Дослідження, проведене у вересні 2000 року, засвідчило, що більше половини латвійських парламентаріїв вважають, що звичайні громадяни бажають брати участь у процесі прийняття рішень і впливати на нього. Проте, тільки 27% дотримуються думки, що громадяни можуть впливати на прийняття рішень у парламенті, 3% вважають це можливим на рівні уряду, але жоден з респондентів у парламенті не вірить, що громадяни можуть вплинути на рішення окремих міністерств.

Близько 70% депутатів заявили, що часто консультуються з зацікавленими сторонами і НДО з окремих питань. Проте, вони чітко відокремили профспілки і промислові асоціації від інших НДО: близько 75% рідко, або ніколи не радяться з профспілками, у той час як понад 70% депутатів часто або завжди консультуються з промисловими асоціаціями.

Таким чином, парламентарії надають невеликого значення НДО у процесі ухвалення рішень: близько 60% з них заявили, що промислові організації мали незначний або нульовий вплив на прийняття рішень, і понад 90% зазначили те ж саме, по відношенню до інших НДО. Більше того, парламентарії не вважають співробітництво з НДО шляхом до покращення результатів прийняття рішень.

Отже, не дивно, що основні партії мають тільки окремі приклади інституалізованого співробітництва з НДО. Схоже, всі ці приклади стосуються співробітництва з профспілками, які є найбільшою недержавною організацією у країні за кількістю членів. Деякі політичні організації можуть мати більш тісні зв’язки з НДО з подібних питань, але ці зв’язки не є формалізованими.

Іншою виглядає картина з точки зору старших управлінців середньої ланки (керівників департаментів). Подібно до депутатів парламенту, вони мало вірять у здатність середніх громадян впливати на прийняття рішень у країні. Втім, понад 50% респондентів цієї групи заявили про консультації з промисловими асоціаціями та іншими НДО як з питань визначення пріоритетів, так і в пошуку альтернативних рішень. Проте, такі консультації виглядають чисто формальними, оскільки понад 60% респондентів вважають, що промислові асоціації мають незначний або нульовий вплив на прийняття рішень, і близько 90% зазначили те саме по відношенню до інших НДО. Багато з опитаних посадовців скаржилися на низький рівень компетентності і професіоналізму НДО, що частково пояснює результат консультацій.

З іншого боку, Центр недержавних організацій у Ризі заявляє, що близько 500 НДО задіяні у захисній і політичній діяльності, що складає менше 10% їх загальної кількості. Більшість з них є промисловими асоціаціями, що долучаються до розробки проектів законодавства та іншої подібної діяльності. У більшості випадків співробітництво з державними установами є нерегулярним, короткостроковим та неофіційним. Є ряд випадків інституалізованого співробітництва між НДО і державою, більшість з яких сконцентровані у сфері економіки. Тільки кілька місяців тому Державна Канцелярія запросила представника Центра недержавних організацій взяти участь у щотижневому обговоренні проектів рішень Кабінету Міністрів на завершальній стадії.

Латвія має парламентську систему, в якій політичні партії відіграють ключову роль у прийнятті рішень і державному управлінні. Пропорційне представництво призвело до існування багатьох партій поза межами парламенту і значної кількості політичних організацій, представлених у парламенті. У поєднанні з ліберальним законодавством, це створило сприятливі умови для стійкого зростання кількості неурядових організацій.

Проте, співробітництво між партіями і НДО є досить слабким, з огляду на низку причин. Взагалі кажучи, НДО в Латвії є досить невеликими за кількістю членів. Їхні фінансові, а також інтелектуальні ресурси мають тенденцію помітного обмеження, отже їх потенційні можливості мобілізації сегментів суспільства є, рівною мірою, незначними.

Основним винятком з цього загального спостереження є профспілки і промислові асоціації. Відповідно, вони є більш задіяними у процес прийняття рішень. Однак, навіть це не гарантує, що їхній голос буде почутим. З’ясування причин такого незначного впливу потребує подальших досліджень усього процесу прийняття рішень у Латвії з урахуванням всіх відповідних авторів.

Janis IKSTENS,
Department of Political Science
Vidzeme University College (Latvia)

Transition to competitive political regimes in Eastern Europe has raised numerous normative and empirical issues. One of them concerns a linkage between “political society” and “civil society”.

In its crudest form, one could equate political society with political parties and office holders who are members of these parties. Civil society, in turn, can be conceived of as a variety of non-governmental groups concerned with issues directly or indirectly related to policy making.

Based on the experience of advanced democracies, it is believed that democracy is closely linked to the existence of a vibrant civil society that influences decision making in the respective country. However, this linkage can be seen as a function of exchange between parties and NGOs.

Despite profound changes in the strategies and organizational appearance of political parties since the World War II, the basic characteristic of political parties has remained unaffected – parties still strive for political power to decisively influence decision making. If one concedes to this observation, it follows that, in a political democracy, parties are inter alia concerned with mobilization of voter support. That, in turn, implies that parties – as rational actors – are encouraged to cooperate with the NGOs that can provide most resources for voter mobilization. However, these resources appear to be rather diverse.

In the era of mass communication and televised election campaigns, one of the most important resources is money and other material resources. It may well be possible that some NGOs possess high mobilization potential of their members and are capable of delivering votes in a manner that was characteristic of machine politics in the USA in 19th and 20th century. Thirdly, NGOs often possess expertise in a field of policy making, thus they may contribute to shaping programmatic stances of a party. Fourth, certain NGOs may have gained high reputation due to their agenda and activities and their association with a certain party may also boost the latter’s support. Fifth, some NGOs may be able to apply sanctions against government and other policy making institutions (strikes, demonstrations etc.) thereby undermining the positions of governing political organizations.

Based on these considerations, one could hypothesize that cooperation between political parties and non-governmental organizations will be more developed and closer if resources at the disposal of the latter are larger. This appears to be particularly relevant in situations when ties of NGOs to parties do not have a lengthy history and political democracy is a recent introduction or re-introduction after a longer period of non-democratic regime.

In light of these general considerations, the aim of this paper is to explore resourcefulness of Latvian NGOs and to analyze relations between them and political parties in the context of NGO resources. The paper is based on several surveys carried out in 1999 and 2000 as well as official statistics, legislative acts and interviews with a number of representatives of leading Latvian political parties.

The Law on Public Organizations and Their Associations was adopted by the Latvian parliament in December 1992. This law regulates activities of non-governmental organizations and a number of aspects of political party functioning . In particular, this describes registration requirements of NGOs – program and statutes adopted at the founding meeting of the organization, compliance of program with the Latvian legislation. Natural persons of at least 16 years of age can become members of NGOs. There is no minimum number of persons to establish an NGO (this does not apply to political parties, for founding of which support of at least 200 adult citizens is necessary).

The rather liberal approach to establishing and registering an NGO has been conducive to a growing number of these organizations:

Number of public organizations (as of June 15, 2002)

Source: Lursoft IT, LTD

One should not, however, overestimate the level of activity of all NGOs. It is seems appropriate to assume that slightly more than half of all NGOs are active as the number of organizations submitting their annual financial declarations oscillates between 55 and 60%.

As the following table shows, there is a notable diversity of NGOs by format (as stipulated by the legislation). It must be stressed that two thirds of all organizations are registered in the capital city of Riga while only 40% of residents are concentrated here.

Variety of NGOs in Latvia (as of June 15, 2002)

Source: Lursoft IT, LTD

Membership

According to a 1999 public opinion survey, 22% of population have a membership in any voluntary organization, 14% are active in their participation and 3% have a position within organization. More than one third of all involved in the organizations are members of trade unions, 21% – those of sports clubs and 15% – those of cultural, musical, dancing or theatre societies.

There is a fairly strong tendency for younger people (15-24 y.o.) to get involved in NGO activities. Also, higher level of education and employment in the public sector tend to be better predictors of NGO members.

According to a survey commissioned by the NGO Center in Riga, more than 43% of NGOs have 10-30 members. 14% of NGOs have less than 10 members and only 4% have more than 500 members. This signals about a rather fragmented NGO sector.

Funding

In a 1999 survey of NGOs, 60% of respondents claimed their yearly budget did not exceed 5000 Lats (USD 8200). 27% of NGOs survived on a yearly budget of 100-1000 Lats. Only 3% of NGOs admitted that their yearly budget exceeded 50’000 Lats (USD 82’000).

What appears to be an indirect indicator of dispersion of financial resources is the fact that nearly 70% of NGOs do not have paid staff. 14% of NGOs claim to have one paid staff member and another 10% say they have 2-3 paid staff members.

Information about the sources of NGO funding is incomplete and somewhat contradictory as the role of foreign donors is estimated with notable differences: 18-80% of yearly income in the late 1990s. What is clear, however, is that the amounts provided by foreign donors are decreasing, which undercuts the activities of many NGOs as they have been unable to find and utilize alternative sources of funding . Some 20% of NGOs say they have been able to attract state or municipal funding but the actual amounts are unknown. Membership fees appear to be the prime source of funding for most NGOs while the importance of donations of local origins seems to be growing.

Latvia emerges as a party-based democracy. The country has adopted a parliamentary system with formal parliamentary supremacy over other branches of government. Moreover, the parliament is elected by the system of proportional representation on the basis of candidate lists. Only registered political organizations (parties) are allowed to submit the lists. Hence, the government is also composed of party representatives and a rare exception would be a non-partisan minister. Many other positions in state agencies are filled on the basis of partisanship.

This description points to a central role of political parties in the decision making process in Latvia. However, the degree of cooperation of NGOs and parties appears to be far from strong.

A September 2000 survey demonstrated that more than half of Latvian parliamentarians believed that ordinary citizens are willing to participate in and contribute to the decision making process. However, only 27% thought that the citizens are able to affect decision making in the parliament, 3% thought it was possible at the governmental level but none of the parliamentary respondents believed citizens could affect decisions of single ministries.

Some 70% parliamentarians asserted that they frequently consult with stakeholders and NGOs on a particular decision. However, they clearly separated trade unions and industrial associations from other NGOs: some 75% would rarely or never consult with trade unions while more than 70% of parliamentarians would frequently or always confer with industrial associations.

Consequently, parliamentarians attached a rather low importance to NGOs in the decision making process: nearly 60% of them said that industrial organizations had little or no influence on decision making and more than 90% said the same with regard to other NGOs. Moreover, parliamentarians did not view a cooperation with NGOs as a way to improve the results of decision making.

Therefore, it is hardly a surprise that major parties a very few instances of institutionalized cooperation with NGOs. It seems that all of them are related to cooperation with trade unions, which are largest NGOs in the country in terms of membership. Some political organizations may have closer ties to NGOs with similar agenda but these ties appear to be not formalized.

The picture appears different from the viewpoint of upper middle level bureaucrats (directors of departments). Similarly to parliamentarians, they have a low trust in the ability of ordinary citizens to influence decision making in the country. Yet, more than 50% of respondents in this group claimed to consult with industrial associations and other NGOs on both defining policy priorities and finding alternative solutions. Nevertheless, these consultations appear to be pro forma as more than 60% of respondents thought industrial associations have little or no impact on decision making and nearly 90% said the same about other NGOs. Many of the bureaucrats surveyed complained about a low level of competence and expertise of NGOs, which may partly explain the outcome of consultations.

From a different perspective, the NGO Center in Riga claims that some 500 NGOs are involved in advocacy and policy making, which is less than 10% of the total. Most of them are industrial associations providing their input for drafting legislation and similar activities . In most cases, cooperation with state institutions tends to be irregular, short-lived and informal. There are few instances of institutionalized cooperation between NGOs and the state and most of them are concentrated in the sphere of economics. Only a few months ago, the State Chancery invited a representative of the NGO Center to participate the final stages of discussions about draft decisions of the Cabinet of Ministers on a weekly basis.

Latvia has a parliamentary regime where political parties play a key role in decision making and state administration. Proportional representation has given rise to numerous parties outside the parliament and a notable number of political organizations represented in the parliament. Coupled with a liberal legislation, this has created favorable conditions for a steadily rising number of non-governmental organizations.

However, the cooperation between parties and NGOs is rather weak for a number of reasons. Generally speaking, NGOs in Latvia are rather small in terms of membership. Their financial and also intellectual resources tend to be notably restricted, therefore, their potential to mobilize segments of society appears to be equally insignificant.

Trade unions and industrial associations emerge as major exceptions to this general observation. Hence, their deeper involvement in the decision making process. However, even that does not guarantee their voice to be heard. Reasons for this weak influence require further studies of the whole decision making process in Latvia taking into account all relevant actors.

Юрий КОРГУНЮК,
Региональный общественный фонд
“Информатика для демократии” (фонд ИНДЕМ, Москва)

В каждой стране отношения между политическими партиями и аналитическими центрами (разумеется, если и те, и другие имеются в наличии) складываются по-своему. В одних странах центры политического консультирования не зависимы от партий, в других, напротив, аффилированы последними. Причины, по которым ситуация складывается тем или иным образом, в каждом случае индивидуальны, однако, среди них можно выделить и факторы, общие для всех случаев.

Когда партии только выходят на сцену, ни о каких аналитических центрах пока нет и речи – рынок услуг политических консультантов еще отсутствует как таковой. Партии, да и все прочие политические игроки, за исключением государства, во-первых, слишком бедны, а во-вторых, сами представляют собой сообщества интеллектуалов, справляющихся с написанием политических программ, занимающихся разработкой стратегии и тактики избирательных кампаний, подготовкой предвыборных материалов и прочего собственными силами, причем, иногда это получается у них не хуже, чем у самых высококлассных профессионалов.

Но и когда партии встают на ноги, это автоматически не ведет к расцвету центров политического консультирования. Их коммерческому успеху может препятствовать высокий градус идеологизированности политической жизни, высокая степень политизированности общества. Когда политические маневры напоминают военные операции, а общество почти автоматически раскалывается на полярно противоположные лагеря по любому мало-мальски значительному вопросу, нет никакой необходимости в специальных агентах, задача которых заключается в том, чтобы привлечь внимание широкой публики к политическим вопросам. Общество и так с головой погружено в политику, и любые вопросы склонно решать в черно-белой логике – или мы, или они. На худой конец, политические партии всегда имеют возможность прибегнуть к услугам добровольных помощников из числа интеллектуалов, готовых оказать агитационную и пропагандистскую помощь, на совершенно безвозмездной основе.

Напротив, когда градус идеологизированности политической жизни снижается, и широкая публика теряет интерес к политике, а политическое поле начинает напоминать не столько баррикады, сколько рынок, тут же возникает спрос на услуги специалистов, владеющих изощренными технологиями привлечения внимания рядового обывателя и способных постоянно изобретать все новые и новые нетривиальные ходы. Это создает благоприятную почву для выхода на сцену центров политического консультирования.

Будут ли эти центры независимыми или, напротив, окажутся втянуты в орбиту деятельности крупных политических партий, не в последнюю очередь зависит от характера данных партий. Централизованные массовые партии, изначально стремящиеся к контролю над всем и вся, тяготеют к тому, чтобы сделать аналитические центры частью партийного аппарата. И, наоборот, партии кадрового типа, где власть сосредоточена в руках нотаблей (как правило, парламентариев) и где отдельные индивидуумы, подразделения и организации пользуются высокой степенью автономности, предпочитают сотрудничать с независимыми аналитическими центрами.

Кроме того, независимости аналитических центров благоприятствуют фракционная и клановая раздробленность внутри партийного руководства, а также значительная степень неопределенности политической ситуации. Немаловажным фактором является и то, по какой системе проводятся в данной, конкретной стране выборы в парламент. Выборы по мажоритарной системе на руку независимым аналитическим центрам, обслуживающим, в первую очередь, кандидатов и только во вторую – партии. Выборы же по пропорциональной системе, напротив, способствуют втягиванию политтехнологов в сферу деятельности крупных политических игроков.

Что касается современной России, то здесь в развитии взаимоотношений между партиями и аналитическими центрами можно выделить три основных этапа: 1) 1989-1991 гг. – начальный этап развития многопартийности, когда только-только возникшие аналитические центры являлись не столько агентами политического рынка, сколько сообществами энтузиастов, сотрудничавшими с политическими партиями на бескорыстной основе; 2) 1992-1999 гг. – период кризиса партий «первой волны», время расцвета независимых центров политического консультирования; 3) с 2000 г. по сегодняшний день – период, характеризующийся налаживанием устойчивых связей между влиятельными политическими партий и солидными аналитическими центрами.

На первом этапе (1989-1991) только появившиеся политические партии не имели достаточных средств для того, чтобы прибнуть к услугам платных политических консультантов – последних, к тому же, еще просто не было. Зато с лихвой хватало энтузиастов, готовых выполнять ту же работу на абсолютно безвозмездной основе. Сами партии, в большинстве своем, являлись клубами единомышленников, без остатка отдававшихся политической борьбе и, несмотря на ограниченность ресурсов, добивавшихся очень неплохих результатов.

Справедливости ради следует отметить, что дело было не столько в талантах партийных энтузиастов, сколько в особенностях расстановки политических сил. Тогдашнее общество отличалось большой политизированностью, а политической атмосфере был свойственен высокий идеологический накал. Противостояние пролегало по линии «КПСС – демократы», и каждый, кто вступал в политику, почти автоматически оказывался в том или другом лагере.

В подавляющем большинстве появившиеся в тот период аналитические центры – среди них был и Центр прикладных политических исследований ИНДЕМ («Информатика для демократии») – без колебаний приняли сторону демократов; исключение составили только отдельные маргинальные структуры, вроде «Экспериментального творческого центра» Сергея Кургиняна. При этом, сотрудничество независимых аналитических центров с политическими партиями происходило, как правило, на безвозмездной основе. Центры жили за счет выполнения заказов коммерческих структур (в основном, речь шла о проведении социологических опросов и разработке баз данных) или спонсорской помощи, а их сотрудники оказывали партиям помощь в индивидуальном качестве – в соответствии со своими политическими пристрастиями.

Второй этап (1992-1999) характеризовался заметным падением общественного интереса к политике, уменьшением доверия к политическим деятелям, а, следовательно, и снижением градуса идеологизированности политической жизни. Если до 1991 г. для того чтобы их избрали, удобнее всего было объявить себя сторонником демократии и противником КПСС, то, начиная с 1992 г., кандидаты в депутаты, мэры, губернаторы и пр. предпочитали подчеркивать свои прагматизм и отсутствие политических пристрастий. На авансцену вышли «крепкие хозяйственники» и «беспартийные управленцы».

Подобный климат весьма благоприятствовал возникновению многочисленных независимых центров политического консультирования. Можно сказать даже, что независимые аналитические центры, в какой-то мере, пришли на смену партиям в качестве специализированных агентств, способствующих проведению во власть тех или иных кандидатов. Некоторые политические партии – Республиканская партия РФ или Демократическая партия России, – сами, по сути, превратились в ширмы для центров политического консультирования, готовых организовывать избирательные кампании любому, у кого есть деньги.

В указанный период многие аналитические центры получили возможность оказывать платные услуги и в организации собственно партийного строительства, а иногда и создавать партии «под ключ». Среди наиболее ярких примеров – активное участие «ЭПИцентра» и Института гуманитарно-политических исследований (В.Игрунов) в формировании «Яблока» (1993); фонда «Политика», Центра политических технологий и др. – в создании Партии российского единства и согласия (1993), движения «Наш дом – Россия» (1995) и блока «Отечество – Вся Россия» (1999); Центра политической конъюнктуры и Фонда эффективной политики – в формировании «Единства» (1999).

Что касается создания партий «под ключ», то здесь, в качестве примера, можно привести участие Центра ИНДЕМ в формировании Конструктивно-экологического движения России «Кедр». По сути, именно сотрудники ИНДЕМа убедили основателей «Кедра» сделать свое движение экологическим, придумали для этого движения название, подготовили программные и уставные документы, а также представили предложения по проведению избирательной кампании. В том, что эта кампания оказалась не особенно удачной, вины сотрудников ИНДЕМа уже не было – руководство «Кедра» отказалось прислушиваться к их советам, а накануне избирательной кампании вообще сменило консультантов.

Следует отметить, что на данном этапе, в первой половине 90-х гг., деятельность независимых политконсультантов на ниве партстроительства носила еще достаточно творческий характер, а аналитические центры были способны внести заметный вклад в успех того или иного объединения. Позже, к 1997-98 гг., суть деятельности независимых центров в данной области претерпела заметные изменения, а сами они деградировали до уровня контор, за деньги штампующих фиктивные учредительные документы и договаривающихся с чиновниками Минюста о регистрации существующих только на бумаге организаций. Те аналитические центры, которым была дорога своя репутация, до этого, конечно, не опустились и потому постепенно отошли от «партстроительства», занявшись более содержательными проектами.

Что касается отношений между сколько-нибудь влиятельными партиями и серьезными аналитическими центрами, то они стали более дифференцированными и во многом зависели от степени идеологизированности той или иной политической силы.

Так, наиболее идеологизированные объединения либо довольствовались услугами собственных «мозговых центров», либо продолжали сотрудничество с идейно близкими аналитическими структурами на безвозмездной основе: КПРФ – с «РАУ-корпорацией» (А.Подберезкин) и Центром исследований политической культуры России (С.Васильцов), «Яблоко» – с «ЭПИцентром» и ИГПИ, «Демократический выбор России – с Институтом экономики переходного периода (Е.Гайдар) и Центром законодательной и парламентской работы (Ю.Нисневич).

Деидеологизированные же объединения (прежде всего т.н. «партии власти») с самого начала более остальных нуждались в услугах профессиональных политконсультантов и, при этом, не имели возможности пользоваться ими на идейной, а следовательно, бесплатной основе. Поскольку идеология этих организаций сводилась к апологии претензий правящего слоя бюрократии на удержание власти, единственное, чем они могли привлечь к себе активистов и аналитиков, – это материальной заинтересованностью (статусной или откровенно денежной). В свою очередь, сами политконсультанты, не без оснований, смотрели на «партию власти», как на дойную корову, и поэтому с порога отвергали любую мысль о работе за бесплатно.

Третий этап (с 2000 г. по нынешнее время) характеризуется переплетением тенденций, свойственных как первому, так и второму этапу.

С одной стороны, подавляющее большинство выборов в стране по-прежнему проводится по мажоритарной системе, а население испытывает к партиям более чем скептическое отношение. В таких условиях для независимых аналитических центров всегда найдется работа. Проходящая в соответствии с новым законом перерегистрация политических партий также предоставляет политконсультантам неплохие шансы поправить свое материальное положение.

С другой стороны, реально претендовать на прохождение в Госдуму и, вообще, на проведение своих кандидатов в органы власти могут только пять партий – КПРФ, «Единая Россия», Союз правых сил, «Яблоко» и ЛДПР. Аналитические центры, работающие с остальными организациями, идут, таким образом, на сознательный обман клиентов и занимаются не столько реальным политическим консультированием, сколько его имитацией. Данное обстоятельство уже сейчас обозначило четкую линию между серьезными аналитическими структурами и «шарашкиными конторами», готовыми ради денег жертвовать своим добрым именем.

Отношения же между влиятельными политическими партиями и серьезными аналитическими центрами приобрели более специализированный характер. Политические программы и стратегию избирательных кампаний партии, как правило, разрабатывают собственными силами, а к услугам независимых агентств прибегают, в основном, для решения «технических» вопросов. Впрочем, разным партиям это свойственно в разной мере.

Так, Союз правых сил – это, с одной стороны, достаточно идеологизированная партия, не испытывающая недостатка в интеллектуалах, способных к продуктивной генерации идей. Кроме того, у партии немало сторонников среди научной и творческой интеллигенции, а также среди сотрудников аналитических центров, готовых оказывать посильную поддержку не за деньги, а за идею. Так что основные проблемы СПС в данной области связаны не столько с производством идей, сколько с их перепроизводством и, следовательно, с необходимостью их фильтрации. С этой целью внутри партии даже создан специальный орган – Креативный совет. С другой стороны, руководство СПС достаточно ясно осознает ограниченность принципа «сделай сам» и, при всей налаженности аналитической и информационной работы внутри партийного аппарата, не считает лишним тратить деньги на оплату услуг специализированных аналитических центров. Следует ожидать, что с началом избирательной кампании, обращение к услугам специалистов приобретет еще более широкий характер. В конце концов, производство, к примеру, рекламных клипов – дело, требующее специальных знаний и умений.

«Яблоко», тоже не жалующееся на недостаток теоретиков и аналитиков, вместе с тем, испытывает значительную нехватку средств, а потому вынуждено обходиться собственными средствами, и к услугам специалистов со стороны будет прибегать только непосредственно в период избирательных кампаний.

Компартия РФ, по традиции, экономит на привлечении специалистов со стороны и при проведении агитационных кампаний предпочитает обходиться собственными силами, обращаясь к услугам только тех аналитических центров, которые готовы предоставить ей помощь на безвозмездной основе.

Партия «Единая Россия» пользуется услугами политтехнологов не только на стадии технического воплощения намеченных проектов, но и при разработке стратегических вопросов. При этом, она прибегает к услугам сразу нескольких конкурирующих аналитических центров, чему в немалой степени способствуют некоторые особенности ее внутрипартийного устройства. «Единая Россия» представляет собой конгломерат больших и малых кланов и клиентел, причем этот конгломерат, даже на верхнем уровне, имеет как минимум три центра власти, а на более низких уровнях – вообще неисчислимое множество. Соперничая между собой, каждый из этих центров пытается обеспечить себя независимыми ресурсами, в том числе собственной аналитической структурой. Поскольку же ни один из кланов не чувствует себя в партии, как дома, а наоборот – все воспринимают ее, как общий котел, из которого нужно вытащить, как можно больше, то неудивительно, что и аналитические структуры, как правило, не создаются внутри аппарата, а приглашаются со стороны (речь, разумеется, идет не о совершенно посторонних, а, в той или иной степени, «своих» организациях).

Наконец, ЛДПР всегда стояла особняком в ряду российских партий. В деле сотрудничества с аналитическими центрами она также не изменяла привычкам и никогда не сотрудничала ни с какими посторонними структурами. В партии все держится на харизме В.Жириновского, и вся подготовительная работа строится, в основном, на импровизации. Если же в процессе подготовки возникает необходимость в специалистах, то речь, как правило, идет именно об отдельных людях, а не о самостоятельных структурах.

* * *

Что касается перспектив развития взаимоотношений политических партий и аналитических центров, то правильнее всего исходить из того, что в обозримом будущем вряд ли следует ожидать повышения градуса идеологизированности российской политической жизни, заметного роста доверия к партиям со стороны населения или выхода на арену новых централизованных массовых партий. Если учесть, к тому же, маловероятность полного перевода выборов на пропорциональную систему, то можно констатировать, что на политическом пространстве остается еще немало простора для деятельности независимых аналитических центров, не вовлеченных в сферу деятельности наиболее крупных партий.

Yury KORGUNIUK,
The regional public foundation
“Computer Science for Democracy” (INDEM Foundation, Moscow)

In every country think tanks have had their specific relations with political parties. In some cases think tanks are independent of parties, in some cases the former are affiliated with the latter. The reasons different in each case, but one may discover certain common factors.

When parties just appear on the political scene there are no think tanks because the ‘political market’ is still non-existent. The parties and other political actors (except the government) are too poor. Besides, at that moment the parties are just groups of intellectuals who draft political platforms and elaborate strategies and tactics of electoral campaigns on their own. And sometimes they do it better than any professional.

But even when parties mature it doesn’t mean that think tanks would ‘automatically’ flourish. They can fail to achieve prosperity because society is too politicized. When the political maneuvers resemble the military ones, there is no need in specialized agencies the task of which is to attract attention of the general public to political issues. Besides, political parties can always resort to volunteers who are ready to work without remuneration.

On the contrary, when the public loses interest in politics, demand grows for experts who possess sophisticated technologies for attracting people’s curiosity and who are able to invent non-trivial tricks. Thus think tanks find fertile soil for their activities.

Whether think tanks would be independent or, on the contrary, affiliated with large political parties, depends to a considerable degree on the nature of these parties. The centralized mass parties are inclined to make think tanks just a subdivision of their apparatus. On the contrary, the parties of cadre type where power is concentrated in the hands of ‘notables’ (as a rule, parliament members) prefer to work with independent think tanks.

Struggles between factions and clans in the party’s leadership and a high degree of political uncertainty also contribute greatly to think tanks’ independence. The electoral system of the country also has a decisive impact on the think tanks. The one-seat district system develops independent think tanks which assist first of all individual candidates and the parties in the second place. Under the proportional representation system the think tanks tend to gravitate to the sphere of influence of ‘Big Brothers’, that is major political actors.

It is possible to distinguish three stages in the history of relations between parties and think tanks in present-day Russia:

• 1989-91: the initial stage of new Russian parties’ evolution when think tanks had just appeared not as agents at the ‘political market’ but rather as groups of enthusiasts who cooperated with the parties free of charge.
• 1992-99: the period of crisis of the ‘first-wave’ parties and of a boom of independent think tanks.
• 2000 till today: the period of stable relations between the most influential parties and the most respectable think tanks.

In the initial stage (1989-91) the newly-born political parties had not had enough money to hire professional political experts, and besides, such experts were virtually absent. But their shortage was compensated by abundance of enthusiasts who were ready to do the same work free of charge. At that time, political parties were in most cases nothing more than clubs of like-minded intellectuals who were selflessly engaged in politics and achieved good results despite lack of resources.

It would be right to note that the main reason for success of these new parties was not political genius of their leaders but the political situation itself. Society was politicized to the very great degree. The main controversy had developed between the Communists (the CPSU) and democrats and everybody who entered politics had to join one of the camps.

The greater part of the newly-born think tanks (the Center for Applied Political Research INDEM among them) took the democratic side without hesitation. The independent think tanks had got no money for their services to the parties and earned their living through contracts from business enterprises (opinion polling or data base maintenance) or grants. Think tank experts helped the parties mainly because they shared the same political beliefs.

The second stage (1992-99) was characterized by obvious decrease of public interest in politics, growing mistrust in politicians and lessening role of ideology in the political life. Until 1991, the best way to be elected had been to declare oneself an advocate of democracy and an opponent of the CPSU, since 1992 the candidates preferred to emphasize their pragmatism, professionalism and absence of political beliefs.

Such political environment encouraged appearance of independent think tanks. More than that, to a certain degree the independent think tanks had replaced political parties as specialized entities the task of which is to place their candidates to elected offices. Some parties, for example the Republican Party of Russian Federation or the Democratic Party of Russia, became a kind of camouflage for think tanks which would handle an electoral campaign for everybody able and willing to pay.

At that period many think tanks obtained possibility to take part in establishment of political parties, sometimes from the very outset, and to get their fees for it. For example, the EPI-Center led by Grigorii Yavlinskii and Viacheslav Igrunov’s Institute for Humanitarian and Political Research participated in creation of ‘Yabloko’, the ‘Politika’ Foundation with Viacheslav Nikonov at the head and Igor Bunin’s Center of Political Technologies were actively involved in creation of the PRES (Party of Unity and Accord of Russia) (1993), ‘Russia Is Our Home’ (1995) and ‘Fatherland – All Russia’ (1999) movements. The Center of Political Situation and the Foundation for Effective Policy helped in establishment of ‘Unity’ (‘Edinstvo’) party.

The Center for Applied Political Research INDEM took part in creation of the Constructive Ecological Movement ‘Kedr’ (‘Cedar’) in 1992-93. In particular, it was INDEM’s experts who convinced the ‘Kedr”s founders to make it an environmental organization. They invented the party’s logo and drafted its Program and Charter. Also, the INDEM’s experts prepared an electoral platform but ‘Kedr”s leaders discarded their advice and turned to another think tank. As the result, ‘Kedr’ lost the elections.

It’s worth to note that the independent think tanks work in the field of ‘party construction in the early 90s was of a creative nature, and experts were able to contribute to electoral successes of political actors. However, in 1997-98, importance of the think tanks fell and many of them evolved into mediators between ambitious people who wanted to have their own party and the Ministry of Justice officials who were ready to accept bribes for registration of fictional organizations. Those think tanks which valued their reputation stopped their participation in such “party construction”.

As to relations between the largest parties and the most respected think tanks, they had become more differentiated and more and more depended on the degree of ideologization of each party.

The most ideologized parties either used their own experts or continued cooperation with like-minded think tanks free of charge. The Communist Party of the Russian Federation (CPRF) closely worked with Alexei Podberezkin’s RAU Corporation and the Center for Research of the Political Culture of Russia led by Sergey Vasiltsov. ‘Yabloko’ cooperated with the EPI-Center and the Institute for Humanitarian and Political Research while the ‘Democratic Choice of Russia’ party was assisted by Egor Gaidar’s Institute for the Economics of the Transitional Period and the Center for Legislative and Parliamentary Activities headed by Yulii Nisnevich.

Deideologized parties, first of all the so called ‘party of power’, needed the help of professional experts from the very beginning but had to pay big amounts of money for this help. No experts would agree to work free of charge for such parties.

The third stage (2000 till today) can be described as intertwining of the trends typical for the first and second stages.

For the most part, the elections in Russia, as before, are held in accordance with the one-seat district system and the voters treat the parties skeptically. Thus the independent think tanks will have plenty of work for a long time. Besides, according to the new legislation, all political parties have to re-register and the think tanks also benefit from this.

On the other hand, only five parties have real chance to win elections: the CPRF, ‘The United Russia’ (‘Edinaya Rossia’), the Union of Right Forces (Soiuz Pravych Sil – SPS), ‘Yabloko’ and the Liberal-Democratic Party of Russia. Think tanks which work with other parties deliberately deceive their clients.

Nowadays, the most influential think tanks provide more specialized services to the largest political parties. As a rule, the parties draft their platforms and work out plans for electoral campaigns themselves and resort to think tanks only when solving technical problems. However, the parties do it in different manner.

For example, the SPS is a quite ideologized party and therefore has sufficient number of its own ‘highbrows’ who are able to generate fresh ideas. The party also has many adherents among the intelligentsia who are ready to work without remuneration. In fact, the main problem of the SPS lays not in production but in overproduction of ideas. Selection of workable ideas is the task of a special party body, the Creative Council. On the other hand, the SPS leaders cooperate with think tanks when they need more specialized services – informational, technical, etc.

“Yabloko” has enough experts and too little money. Because of this the party resorts to outside experts and think tanks only during electoral campaigns.

The CPRF traditionally relies on its own intellectual forces and cooperates with like-minded think tanks only when they work free of charge.

“The United Russia” invites think tanks to take part not only in solution of technical problems but in drafting of platforms and preparation of plans for electoral campaigns. As the party is a conglomeration of big and small clans and clienteles, it cooperates not with a single think tank but with several ones, and every clan tries to enlist help from ‘its own’ think tank.

The LDPR invites only individual experts and not think tanks.

* * *

It seems likely that the independent think tanks will survive on Russian political scene for a long time in the future because the political life will unlikely become ideologized too much, the voters will unlikely treat parties with much greater respect, the elections will unlikely be carried in accordance with only proportional system, and new mass centralized parties will unlikely appear.

Игорь БУКАТАРУ,
Институт государственной политики (Молдова)

Положение структур третьего сектора в Республике Молдова достаточно проблематично. Особенно много проблем появилось после прихода к власти партии коммунистов.

Исходя из этого, один из главных вопросов, который стоит перед гражданским обществом в нашей стране, это: оказывают ли компоненты, составляющие третий сектор, существенное влияние на процесс демократизации, становление правового общества в Республике Молдова?

В результате проводимых исследований, можно констатировать тот факт, что в нашей стране некоммерческие организации не способны эффективно выполнять такие функции, как:

• обеспечение прозрачности политических процессов;
• способствование политической социализации;
• ободрение активного политического поведения.

Есть много аспектов, которые способствуют такому положению вещей. Например, неэффективная законодательная база, проблемы внутреннего финансирования и т.д. Но я бы хотел выделить один момент, это практически полное отсутствие легитимности НКО.

Специфика нашего общества — это патриархальный и подданнический тип политической культуры. В большинстве своем, население республики сконцентрировано в селах. В этих населенных пунктах, к сожалению, уровень политической культуры очень низкий, и о деятельности НКО население практически не информировано. Задача молдавских Общественных организаций заключается в поднятии политической культуры сельского населения, посредством так называемого «хождение в народ». Их цель — политическая социализация населения. Гражданин должен поверить в свои силы, в то, что он может что-то изменить в стране.

Что касается положения аналитических центров в Молдове, то здесь можно выделить два аспекта: теоретический и эмпирический.

На теоретическом уровне, термин «think tanks» используется только в узком кругу представителей третьего сектора.

На практическом уровне, как феномен, это уже не новость для Республики Молдова.

Аналитические центры немногочисленны. Среди них можно выделить такие структуры как: Institute of Public Policy (Директор г-н Барбэрошие), центр политических и социологических исследований CAPTES (директор г-н В.Мошняга), центр IST (директор г-н Дорош). В отношениях с партиями, в большинстве случаев они зависимы, потому что общество очень идеологизировано. А это не способствует развитию независимых «think tanks–ов». Еще одна причина такого положения вещей состоит в том, что в нашей стране отсутствует «рынок», на котором могут быть востребованы аналитические центры.

То, что наша многопартийная система еще не сформировалась, является главной причиной слабого развития аналитических центров. Об их слабом развитии говорит, и тот факт, что они ищут финансирование за пределами государства. Также нужно отметить и то, что услуги «think tanks–ов» совсем не востребованы государством.
Результаты на лицо.

Igor BUCATARU,
Association for Participatory Democracy (Moldava)

The situation of third sector structures in the Republic of Moldova is rather problematic. Problems became especially numerous following the Communists coming to power.

In view of that, one of the major problems that the civil society is facing in our country is whether the third sector components have any significant effect on democratization and development of the law-based society in the Republic of Moldova.

As a result of the conducted surveys, it could be stated that non-profit organizations in our country are unable effectively to perform such functions as:

• ensuring transparency of political processes;
• promoting political socialization;
• encouraging active political behavior.

There are quite a few aspects contributing to such situation. The include, for instance, the ineffective legal basis, problems of domestic financing, etc. However, I would like to outline one point, specifically that NGOs are practically completely illegitimate.

A peculiar feature of our society is the outdated and subservient type of political standards. Most of the population in the republic lives in the rural areas. There, regrettably, the political standards are very low, and the public has practically no idea of NGO activities. The task of NGOs in Moldova is to raise the political standards of the rural population through the so-called “going to the people” aimed at political socializing of the population. A citizen should have faith in himself and his ability to change things in the country.

     As for the status of think tanks in Moldova, there are two aspects here: a theoretical one and an empirical one.
At the theoretical level, the term “think tank” is used only within the narrow circle of third sector representatives.
At the practical level, as a phenomenon, it is not a new thing for the Republic of Moldova.
Think tanks are not numerous. Among them one should mention such structures as the Institute of Public Policy (headed by Mr. Barberoshie), CAPTES Center for Political and Sociological Studies (headed by Mr. V.Moshnyaga), and IST Center (headed by Mr. Dorosh).
They are mostly dependent in their relationship with parties. It is because the society is too indoctrinated, which is not conducive to development of independent think-tanks. Another reason for such state of affairs is the fact that there is no market for think tank services in our country.
The fact that our multi-party system is still in the phase of shaping is the main reason for inadequate development of think tanks.      The fact that they seek for financing abroad is another sign of their underdevelopment. It should also be indicated that think-tank services are in no demand of the state at all.
The result is quite obvious.

Александр ЮРИН,
Институт развития избирательных систем (Москва)

Партии и негосударственные организации в России в роли посредников между властью и гражданами.

Сегодняшние взаимоотношения между политическими партиями и общественными (негосударственными) организациями в России во многом обусловлены тем наследием, которое досталось нашему обществу от предыдущего строя. В течение поколений гражданам СССР прививались идеи о превосходстве государственного над частным, общественного над личным, абстрактного над конкретным. Вся жизнь была подчинена обслуживанию идеи, которая подменяла нормальные ориентиры.

В результате, на момент распада СССР, разные республики оказались на разных этапах готовности общества к радикальным общественным переменам. Население России, служившее на протяжении поколений объектом социального эксперимента, получило в наследство искривленную структуру общества и государственного управления, с иррациональной организацией производства, без частной собственности и без признания общечеловеческих ценностей, неэффективной системой контроля над всей жизнью, нарушенными связями с гражданами, военно-промышленным комплексом, отягощенным одновременно комплексами превосходства, исключительности и неполноценности.

Считается, что Россия прошла длинный путь с момента развала СССР, но очень важно понять, сколько еще необходимо пройти.

Внешние изменения, позволяющие причислять Россию к демократиям, повлияли на общественное развитие в меньшей степени, чем того можно было ожидать. Многопартийность, зародившаяся еще в 1989 году, не получила развития, несмотря на попытки как власти, так и оппозиции организовать массовые политические партии. Негосударственные организации, которые стали создаваться даже раньше, чем партии, не стали органической частью общества. Они не представляют особой опасности для власти и не претендуют на выражение воли избирателей, в отличие от партий, поэтому, в основном, были предоставлены сами себе.

Это находит подтверждение в том, как именно власть рассматривает ту среду, в которой сама существует. Власть постоянно проговаривается, называя общество «населением» . На сегодняшней стадии развития гражданского общества в России пока нет достаточного количества граждан. Само общество атомизировано, состоит из фрагментов, разделенных географически и социально; связи между ними либо разрушены, либо еще не установлены, поскольку отсутствуют объективные условия.

До сих пор общество дает власти сдачу теми же деньгами, отстраняясь от государственного управления и полагаясь в решении всех вопросов на того, кому принадлежит власть. Власть рассматривается большинством, как нечто отдельное от «государства», однако само большинство не хочет ничем быть обязанным «государству», подсознательно не рассчитывая ничего получить от него взамен. «Население» упорно уклоняется от службы в вооруженных силах, уплаты налогов, оплаты коммунальных услуг, но требует от государства того, что когда-то было где-то записано, – бесплатного медицинского обслуживания, квартир, общественного транспорта, охраны порядка. Многое из этого должно работать совершенно иначе в новых экономических условиях, и по сей день бесплатно и доступно только тем, кто участвует в распределении этих благ.

Это противоречие также было получено в наследство от СССР , и прекрасно сохранилось, несмотря на то, что с 1992 года прошло целое десятилетие.

Существуют объективные причины, по которым радикальных изменений в обществе не произошло. В конце второго тысячелетия в России старое общество разложилось, а новое еще не создано. Государство, которое должно быть внешним проявлением самоорганизованного общества, существует теперь, как вещь «в себе». В какой-то момент эта часть практически отделилась от общества, посчитав, что можно обойтись и без него.

Не в последнюю очередь это объясняется уникальной ситуацией, которая в России приводит к консервации существующего положения на неопределенный срок. Необходимо понять, насколько реально рассчитывать на социальные изменения в ближайшие годы.

Россия располагает богатейшими природными ресурсами, которыми нужно было бы распоряжаться с умом, чтобы ими могли воспользоваться наши внуки. Ранее (до 1992 года) эти ресурсы использовались бездумно, для доказательства превосходства над другими странами (приблизительно до 1976 года), а потом – для того, чтобы покрыть дефицит продовольствия, потом – для отчаянных попыток удержаться на плаву. Ни одна из этих целей не ставила приоритетным развитие личности, улучшение условий жизни, сохранение стратегических ресурсов для последующих поколений. Такое впечатление, что власти даже не пытались планировать развитие страны на 5-10 лет вперед и просто старались, во что бы то ни стало, удержаться у руля.

После 1992 года ситуация не улучшилась – ресурсы вывозятся. Теперь впечатление такое, что власти не уверены, что им удастся удержать огромные территории, где находятся эти ресурсы, поэтому стараются продать сейчас как можно больше. Отсутствие реальной связи между гражданами и властью, невозможность, хоть как-то повлиять на формирование и распределение бюджетных средств, приводит к тому, что власть может бесконтрольно распоряжаться государственным бюджетом в своих интересах.

Вопрос о роли таких демократических институтов, как партии, тесно связан с тем, какое место они занимают в жизни и какие социальные группы обслуживают. Если попытаться упростить картину и свести ее, графически, к некой растекшейся яичнице, то можно говорить о двух отдельных структурах, существующих сегодня в России и выполняющих различные функции.

Одна структура – государственная, имеющая некую внутреннюю организацию. Около 17 миллионов человек в России сейчас получают зарплату из госбюджета (Сектор А и Б). Лишь часть из них – госслужащие, но есть и военные, работники МВД, таможни, медсестры, ученые, работники культуры, детских учреждений. Работники местного самоуправления, поскольку оно не относится к органам государственной власти (согласно Конституции), должны находиться как раз на границе между А и Б. Вторая структура – гражданская. Есть нечто связующее между этими структурами – деньги и доступ к социальным благам (бюджетным средствам, предназначенным для всего общества).

Сектор А и Б – минимум 17 миллионов человек;
Сектор Г – неработающая молодежь(35-40 миллионов), инвалиды и пенсионеры (около 30 миллионов);
Сектор В – экономически активное самостоятельное население (около 50 миллионов)
(Данные очень приблизительные, оценка).

К моменту развала СССР, структура общества и эффективность государства уже не соответствовали современным требованиям; плановая экономика исчерпала свои возможности. Поражение в холодной войне и распад социалистического блока привели к некоторой экономии средств, ранее уходивших на поддержку «мира во всем мире», но это не могло помочь в развитии страны.

Одновременно с экономическими сдвигами, в попытках оптимизации государственных расходов, произошли серьезные сдвиги в обществе. При сокращенном объеме государственных доходов удалось сохранить нетронутой структуру государственного управления, унаследовав союзные структуры (Сектор А), и, в пропорции к остальным секторам, она стала представлять еще большую нагрузку на государственный бюджет. Сектор Б был предоставлен сам себе, научные и исследовательские работы не финансировались годами, в надежде на то, что все сотрудники разойдутся и удастся сдать помещения в аренду; больницы и детские садики практически не строились. Более других пострадал сектор Г, который должен обеспечивать воспроизводство общества и нормальные условия для пожилых и инвалидов. Сектор В тоже был предоставлен сам себе и до сих пор выживает, несмотря на новые изобретения правительства.

Для изменения в социальной структуре, в первую очередь, были уничтожены накопления людей, поскольку они значительно превышали ресурсы системы. В таких условиях значительная часть общества была вынесена на обочину жизни и маргинизировалась. Этих людей, в полной мере, нельзя назвать гражданами, поскольку они не принимают участия в гражданской жизни – почти не имеют денежных доходов, не платят налогов, не пользуются социальными гарантиями (по причине их отсутствия), никак не связаны с другими секторами общества и ничего не надеются получить от государства. Единственное, что государству требуется от таких людей, которые живут на прожиточном минимуме или полностью находятся в теневой экономике – это служба в Вооруженных силах и участие в голосовании.

Не меняя структуры перераспределения доходов, государство приспособило правила и законы для того, чтобы внешне соблюсти демократические процедуры (многопартийность, выборы, и т.п.). Вопрос в том, насколько эта система жизнеспособна, если ничего не менять и далее?

На протяжении нескольких избирательных циклов мы наблюдали изменение приоритетов Кремля – от отказа от политических партий до внедрения смешанной системы на выборах, даже в регионах России. Любопытно, что те регионы, где подобная система действует уже около 10 лет, не могут похвастаться бурным развитием многопартийности. Тем не менее, закон протолкнули через Думу, в надежде выбить лучшие позиции для торга Кремля с местными князьками.

Единственной партией, которая располагает региональными структурами, активистами и добровольцами является КПРФ. Она же используется властями в качестве пугала для западных кредиторов. Реального влияния на политику правительства КПРФ не имеет, по причине полного контроля законодательного органа исполнительной властью. Остальные партии либо целиком находятся в государственном секторе («Отечество», «Единство», СПС), находятся на границе (ЛДПР), либо маргинализировались («Яблоко»).

Логично предположить, что НГО захотят сотрудничать с любой партией, у которой есть ресурсы на осуществление какого-либо проекта. Для этого партия должна быть правящей… или иметь возможности и желание заниматься общественно важными проектами. Однако, любая работа с партиями, находящимися в оппозиции, подрывает возможность далее сотрудничать с государственными организациями…

Теоретически партии должны быть заинтересованы в контактах с НГО, хотя бы для приведения своей программы в соответствие с чаяниями граждан вне партийной структуры. То, что все программы похожи, говорит, что такая работа ведется, либо она делается через подрядчиков-политтехнологов. Но сейчас это уже не так важно, поскольку, с новым законом о политических партиях, положен некий водораздел – одни партии институционализировались и стали частью системы, другие остались за ее рамками. Теперь у партий, представленных в Думе, нет повода общаться с гражданами – их будущее довольно безоблачно.

Основные вехи движения общества за последние 10-12 лет:

1. Общих ресурсов на всех не хватает, либо просто невыгодно допускать к ним всех граждан России.
2. Оптимизировать управление обширной территорией правительство не способно.
3. В результате не удается сократить количество чиновников и обслуживающего персонала, не получается повысить их эффективность.
4. На науку, культуру, спорт и иные социальные направления денег не остается.
5. На общественные обязанности у государства денег не остается (содержание социальной сферы).
6. Деньги на оборону государство предпочитает изыскивать за счет сокращения расходов на социальные цели, либо просто ждет изменения конъюнктуры на природные ресурсы.
7. Экономически активное население, в большинстве своем, не имеет связей с другими секторами, за исключением сугубо экономических.
8. Государственное управление никаким образом не зависит от существования остальной части общества, неподотчетно и непрозрачно.
9. Государственное управление существует, исключительно за счет перераспределения земельной ренты, и не заинтересовано в развитии экономически активного сектора, поскольку это единственная, самостоятельная часть общества, которая может и должна предъявить счет своим слугам.
10. С 1999 года все действия государственного сектора направлены на закрепление, существующей ситуации (establishment) через контроль над всеми потенциально опасными институтами: СМИ, судами, силовыми министерствами, законодательными органами и даже партиями.
11. Существование оппозиции признается вредным явлением. Оппозиция сразу же выносится на обочину общественной жизни (становится маргиналами). Все остальные партии соперничают в попытках угодить власти.
12. Государственный сектор имеет возможность банальной скупки самых недовольных представителей из любого сектора для предотвращения опасного для сектора А развития (путем перераспределения ресурсов).
13. Существование негосударственных организаций, независимых от поддержки властей, рассматривается неодобрительно; налаживание сотрудничества с государственными органами идет трудно.
14. Есть определенное количество НГО, созданных под использование бюджетных либо муниципальных средств, и находящихся под контролем государства.
15. Сотрудничество между политическими партиями и НГО во многом зависит от их доступа к ресурсам.
16. Партии – чужеродный элемент в российском обществе и создаются сверху, не выходя из государственного сектора. Им нет необходимости вести реальную работу с гражданами или негосударственными организациями.
17. Никаких условий для преобразования структуры общества в России не создается.
18. В настоящее время идет консервация сложившейся структуры на неопределенный срок.
19. НГО и просто социально активные граждане, тем не менее, могут использовать противоречия внутри секторов для обеспечения своих интересов.
20. Для этого могут и должны использоваться партийные структуры.

Выводы:

У России нет задела, который мог бы позволить не беспокоиться за будущее. Сложившаяся структура общества не соответствует потребностям нового тысячелетия, а наркотик вывоза за рубеж природных ресурсов, принадлежащих нашим внукам, консервирует существующую ситуацию. Вместо того, чтобы пустить бесцельно прожигаемую земельную ренту на подготовку новых кадров, науку, здравоохранение, эти ресурсы идут на содержание безмерно раздутой бюрократии, генералов и охрану существующего строя.

Никакой стратегии развития страны на десятилетия вперед мы пока не увидели.

Если такая ситуация сохранится еще в течение 5-10 лет, то Россия безнадежно отстанет в развитии от остального мира и окончательно превратится в сырьевой придаток и буфер между Европой и Азией, которые будут отделены от нее железным занавесом.

Для того чтобы этого не произошло, необходимо снести барьер между секторами общества и сдвинуть центр внимания (приоритеты) на народ. Только это должно быть сделано не своим, особым и никому не известным путем, поскольку он неизбежно приведет назад к патерналистскому тоталитарному государству, которое держится на экспансии (территориальной, или за счет вывоза ресурсов). Нужно освободить инициативу народа и предпринимательства и мудрыми законами, справедливым судом создать условия для накопления достаточных сил, чтобы, на равных, существовать в третьем тысячелетии.

Негосударственные организации в этом процессе должны играть важную роль, но многое зависит от того, сколько еще лет собираются прожить государственные чиновники, которых никто не избирал, но которые никогда не отдадут своего места у корыта, если их к этому не вынудить.

Alex YURIN,
Institute for Election System Development (Moscow)

Parties and NGOs in Russia as Connectors between the Power and the Citizens

Today’s relationship between political parties and non-governmental (public) organizations is haunted by the legacy of the past. Generations of Soviet citizens had been raised brainwashed about superiority of the state over the private, of the public over the personal, of the abstract over the concrete. The entire life had been compelled to service the ideas that substituted normal human values.

At the moment of dissolution of the Soviet Union different republics ended up with a different degree of preparedness for radical social changes. Population of Russia had served the object of unhealthy social experiment for generations. It had inherited a warped social structure and a system of governance with irrational economy. With no private property and no recognition of human values, totalitarian control and no feedback from the citizens, with military build-up out of proportion, the society was haunted with a combination of complexes of inferiority, superiority and exclusiveness.

Russia is believed to have walked a long way since the moment the Soviet Union split up and it’s important to understand how many more miles are still to go.

External repairs that allow calling Russia a democracy have influenced social development to a smaller degree than it could have been expected. Multiparty system born in 1989 did not flourish regardless of the attempts by the power or the opposition to create political parties with real field structures. Non-governmental organizations had come into existence even before political parties but failed to become an integral part of the society. They represent little problems to the state and do not pretend to express voter’s will. So they were left to their own design.

Funny how the power identifies the environment it exists in. It continues to be a state within the state! The classic Freudian slip of the power is when they call the society “the population” . In today’s Russian civil society there are not enough citizens. The society is atomized and fragmented, divided geographically and socially. Connections between different parts are either destroyed or inexistent.

The society is paying back with the same money – withdrawing from the governance and relying on whoever is in power to solve all problems. The power is viewed by the majority as something separate from “the state”, but the majority itself doesn’t feel they owe anything to “the state”, subconsciously not counting on getting anything in exchange. There is a certain contradiction though: the “population” is trying to evade military draft, taxes, paying utility bills, but demands things that once were proclaimed as available to everyone – free medical insurance, public transportation, free apartments, law enforcement, etc. Many of these should operate on an absolutely different basis and are available for free only to those who are in charge of distributing the public wealth.

This contradiction is also a Soviet heritage and it has preserved perfectly despite all the years passed after the deceased Union.

There must be explanations as to why the Russian social structure didn’t suffer radical changes. By the end of the millennium old Soviet society had decayed but nothing was created to replace it. The state that is meant to be an outer form of a self-organized society now exists as a thing-in-itself. At a certain moment this part fell off the society believing it can live on its own.

To a considerable degree this is explained by the unique situation that may conserve the state of things in Russia for indefinite period. It is important to see, however, whether social changes may happen over the next decade.

Russia owns the richest natural and mineral resources that should be used wisely as they belong not to us but to our grandchildren. Before mid-seventies these resources had been used to finance insane ideas of a superpower, later – to cover the deficit of inefficient economy, and then simply in a desperate effort to stay afloat. Unfortunately, none of the above had social development as a priority, or such things as improvement of living standards or conservation of natural reserves for the future generations. All this leaves the feeling that the power never tried to plan the nation’s development for 10 years in advance and was only trying to stay in power…

The situation didn’t change after 1992 – the resources are being sold and now the power is not sure they will be able to keep the territories they manage. Hence they are trying to sell as much as possible now. Lack of communication between the citizens and the power, inability to influence the budget or its distribution allows the power to manipulate redistribution of the budget in their own interests.

The role of democratic institutions and parties is closely connected with their place in real life and with what social groups they service. While trying to simplify the picture we come to a graphical “fried egg” design. When we try to focus on the fried egg we get two major social groups with different functions.

One group is “the state” (or the governmental, as having the income directly from this source and servicing the state, and supposedly, the society), with some obscure structure. About 17 million people officially get their income from the state (Sectors A and B). Only Sector A is what can be called “public servants” although in Russia this would be an insult, so let’s call it “Management”. Sector B allocates other officials – local self-government, rank and file military, police and the customs officers and also scientists, education, state and municipal medical staff, kindergartens and other former socialist state structures. In other words, Sector B shows how much the society can afford to spend for its maintenance.

The other group is the civic one (non-governmental), with Sector C producing enough income for the entire society and Sector D dependant on state or directly on other sectors (supported by relatives or charity).

What links all the sectors is the money and access to social benefits that ideally should reach each citizen.

The yellow indicates the amount of state (government) funds and social benefits available to each sector. The white indicates that some people are left out of this social process (alienated from the society or marginalized).

The dotted line indicates the approximate place of the state/public (governmental/nongovernmental) sectors in the Soviet Union.

This is roughly the division per sector in today’s Russia:

This figure illustrates sources of income and allocation of public wealth in today’s Russia.

As a point of reference, the place of the Soviet distribution system by late ’80s is indicated in dotted line. (As the state, the public and the social were all blended into one, under communism any life outside of these boundaries was next to impossible. The division was vertical and sectors B and D oriented on equal misery and state support hated sectors A and C. Misbalanced social structure and irrational redistribution of resources led to total economic insolvency of the regime.)

Horizontal axis divides the governmental and non-governmental sectors; the vertical axis shows dependence or independence of citizens in generating their income.

The white indicates the current Russian population; the yellow indicates the amount of public wealth redistributed to different sectors.

• Sector A – Government, state and other top officials from federal and regional structures; army, police, KGB, the Customs, tax police officers, etc;
• Sector B – Local self-government staff, military, police, KGB, customs, tax police rank-and-file, etc. Social workers, education, public health, public transportation, culture, etc.
• Sector C – Citizens generating public wealth;
• Sector D – Non-working youth (younger than 18) and students; retired and disabled citizens.

This is roughly the division per sector in today’s Russia:
Sectors A (Management) and B (Maintenance) – about 17 million people.
Sector C (Production) – working age citizens (about 50 million).
Sector D (Reproduction) – non-working youth (35-40 million), retired and disabled (about 30 million).

The horizontal axis indicates citizens’ dependence or independence in terms of income generation. It shows that Russian society is in need of change as the yellow is accumulated in the state managerial sector and other sectors are neglected. What this leads to is problems in each sector – decay for Sector A, corruption for Sector B, poverty and pauperization for Sector D, mafia crime and no stability for Sector C.

Noticeably, the distribution of public funds is totally out of proportion, as citizens have no say in it.

By the time the Soviet Union collapsed its social structure and state efficiency could not respond to the challenges of global competition; the planned economy had exhausted itself. The defeat suffered in the cold war, the disintegration of the socialist camp allowed some redistribution of resources but it already couldn’t help the nation’s development.

The predominantly paternalistic society was very slow to react and while the state was trying to optimize the costs the society started disintegrating. After more than ten years of living in new conditions the state managed to keep basically intact the structure of governance and absorbed most of the Soviet Union federal government structures in Sector A. Compared to other sectors it now represents a much bigger burden on the state budget. Sector B was left without funding in hopes that people will simply drift to other sectors (meaning primarily Sector C); no money was going towards science, new hospitals kindergartens, etc. As Sector B continued shrinking, it left a lot of people outside – mostly those who couldn’t adapt or protect themselves. It was too dangerous to do the same with the army, which also belongs to the same sector as servicing the entire nation. Other officials and social workers from this sector found a way to survive by converting their positions into cash.

Sector D suffered more than any other since those people have no means to protect themselves and rely on the rest of the society to take care of them. Sector C is still surviving and trying to adapt regardless of the new inventions of the government.

To be able to shift the income to themselves, the Government destroyed the savings accumulated by generations of Soviet people – they exceeded by far the system resources, initially not available for money. Such a shift could have been justified only if the funds were directed to social and economic reform, but it didn’t happen. In new conditions a big portion of the society was left out of the process and became marginalized. These people are not fully citizens as they abstain from social life – they barely have income and don’t pay taxes, they don’t use social benefits for lack of those, they are not linked with other sectors of the society and don’t hope to get anything from the state (or the society). The government remembers about such citizens only when it needs them for the army or on election day.

Without changing the structure of redistribution of public wealth the government adapted rules and laws to ritualize democratic procedures (multiparty system, elections, etc). How viable is this construction if no changes take place in it? That is the question.

We have observed how the Kremlin has changed its priorities several times during the past election cycles – from no need for political parties to imposing mixed election system even at the regional level, where people don’t know what a party looks like. Curiously, the regions where similar system is operating for about a decade can’t boast flourishing political systems. Nevertheless the law was pushed through the Duma in hopes to get better positions for Kremlin in bargaining with local chieftains.

The only party that has local structures, activists and volunteers is the Communist Party. It’s almost entirely placed in sectors D and B and apparently has some support from Sector C. The party is used to scare western creditors but has no real influence over the government as the Duma is under full control of the executive. Other parties are entirely in the governmental sector (Otechestvo, Edinstvo, SPS and other “center” parties), between A and C (LDPR) or beyond the margin in B, C and D (Yabloko).

Logically, an NGO would prefer to cooperate with a party that has resources for a project that interests both. Unfortunately, such a party has to be the ruling one… or must have the will and possibility to conduct projects important for the public. However, any cooperation with opposition parties even on social projects damages future opportunities for cooperation with the state-controlled structures.

Political parties should be interested in contacts with NGOs for sheer need to adapt their platforms with issues of importance for the citizens. The fact that you can’t tell one party platform from another tells that they do have such practices, or similar jobs are done by contracted PR companies. With the new law on political parties some of them got institutionalized and now don’t need to worry about platforms or talk to the citizens – their future in Duma is more or less guaranteed.

In a scoop, these are the observations of what Russia has reached in the last 10-12 years:

1. Public wealth is not enough to reach everyone, or it is simply pointless to waste it on all Russian citizens.
2. The government can’t optimize management over such a big territory.
3. The government fails to reduce the number of officials or to make them more efficient or responsible – in a democracy they would be hired by the society, in Russia they are hired by the state… The bureaucracy has even grown during the last decade.
4. No funds are available to spend on the science, culture, public sports and social projects.
5. The government can’t finance social benefits – its major function.
6. The government prefers to finance projects in Sector B (like defense budget) from Sectors C and D, or simply wait for changes in the oil market.
7. Sector C has little connections (other than economic) with any other sector of the society while in fact it should take care of everything (hire and fire managers and maintenance staff).
8. The government in no way depends on existence of other sectors; it is not transparent and not subordinate to any part of the society.
9. The governance in general exists thanks to redistribution of public wealth that is formed primarily from exporting oil, gas and raw materials.
10. The government objectively is not interested in developing Sector C as the only independent part of the society that can and may one day ask for an account or total audit to see how efficient public servants are.
11. Since 1999 all activities of Sector A are directed to consolidation of existing situation through total control over potentially dangerous institutions: media, courts, military and law enforcement bodies, legislative bodies of all levels and even political parties.
12. Any opposition is declared destructive and is pushed out to the margins of social life. Remaining parties compete to please the powers.
13. Sector A has a way of buying off (through redistribution of resources) the most noticeable critics and most disgruntled representatives from other sectors to prevent dangerous developments.
14. Independent NGOs with funding from sources outside of public funds are viewed disapprovingly.
15. Coordination of projects with the government is encumbered by eagerness of the power to control everything.
16. Certain number of NGOs was created with the sole purpose to use budget or municipal funds; even when not, they still are strictly controlled by the state.
17. Cooperation between political parties and NGOs depends on their access to funds and resources.
18. Parties are foreign element in the current Russian landscape; they are created by the government and don’t leave Sector A. They have no need to conduct fieldwork or cooperate with NGOs.
19. No conditions to reform the Russian social structure are created.
20. Existing structure is being cemented to stay as is for indefinite time.
21. NGOs and socially active citizens can still use the contradictions within sectors in the interests of the whole society, and they can use political parties wisely.

Conclusion:

Russia has no stockpiled reserves that could guarantee undisturbed future. The current social structure is behind the requirements of the new millennium. The exports of our natural resources have become a drug addiction that our economy can’t get over with. The warped distribution system is preserving the situation.

Instead of investing money from selling our grandchildren’s resources in preparing new and qualified personnel, in science and public health, they go to finance bureaucracy that grew out of proportion, maintain inefficient defense and law enforcement and ensure security of the regime.

We have seen no clear strategy for the nation’s development for at least 20-30 years.

Unfortunately, if this situation is conserved for another 5-10 years Russia will be left behind the civilized world and will eventually become a raw material base and a buffer between Europe and Asia that will protect themselves by a new Iron Curtain.

If we don’t want this happening we should knock down the walls between the government and non-government sectors and shift the priorities to the people. This should be done not in a traditional Soviet way that doesn’t fit anybody else because it’s authentically and indigenously Russian – such a way will inevitably lead back to paternalistic totalitarian state based on geographical expansion or abuse on natural resources. What needs to be done should encourage popular initiative and businesses. With laws and independent courts we should accumulate enough energy to compete in the third millennium.

An important role in this process belongs to NGOs as conductors of popular will, but much more will depend on how many more years the public servants that were never elected by us are planning to live here. They will never start acting unless they are forced to do it.

Ігор БОТАН,
Асоціація за демократію участі “АДЕПТ” (Молдова)

Співробітництво між неурядовими організаціями і політичними партіями, фактично, досить природне, оскільки і ті, й інші є громадськими об’єднаннями і представляють так зване громадянське суспільство. У цьому відношенні об’єднання їхніх зусиль, на засадах певних принципів, могло б бути надзвичайно корисним для зміцнення громадянського суспільства. Проте цілі і методологія НУО та політичних партій мають значні відмінності. НУО створюються з тим, щоб громадяни користувалися своїм правом на об’єднання і для переслідування цілей, визначених їх засновниками і прихильниками. НУО, таким чином, переслідують або громадський, або взаємний інтерес. Хоча політичні партії утворюються згідно з тим же правом на свободу об’єднань, їх метою є прихід до влади законним шляхом через популяризацію своїх основних програмних положень серед електорату. Саме тому, дуже часто, політичні партії вважаються чимось на зразок проміжної ланки між суспільством і державними органами.

Оскільки політичні партії переслідують різні цілі, постає питання, чи можуть НУО зашкодити своєму іміджу позапартійних організацій, якщо вони співпрацюватимуть з ними? Це не просто риторичне запитання, оскільки воно передбачене діючим законодавством Республіки Молдова. Так, на президентських виборах 1996 року кожен з основних кандидатів Петру Лучинські і Мірча Снєгур мали підтримку з боку 60-70 НУО. У той час суспільство стало свідком боротьби за забезпечення привселюдних заяв про підтримку з боку якомога більшої кількості НУО. Таким способом імідж-мейкери кандидатів намагалися продемонструвати, котрий з них користується більшою “підтримкою громадянського суспільства”.

Одним з результатів такої широкої підтримки кандидатів на виборах з боку НУО стало ухвалення Закону про громадські об’єднання через кілька місяців після виборів. Закон провів різницю між суспільно-корисними організаціями і організаціями взаємної вигоди; останні користуються більшою фінансовою та іншими видами підтримки. Однією з умов отримання статусу суспільно-корисного об’єднання, який надається Атестаційною комісією Міністерства юстиції, є вимога стосовно того, що неурядова організація була позапартійною і не надавала відкритої підтримки будь-якому кандидату на виборах у минулому. Неурядова організація, яка підтримує кандидата на виборах, може сподіватися на якісь привілеї тільки тоді, коли відповідний кандидат переможе на виборах, в іншому разі вона може очікувати дискримінаційного поводження по відношенню до себе з боку переможця. В обох випадках залучення до політики може зашкодити іміджу НУО як позапартійної організації. Проте відкрита підтримка кандидатів не забороняється, просто такі НУО не можуть претендувати на статус суспільно-корисного об’єднання. У такому випадку вони вважаються організаціями взаємної вигоди тих, хто підтримує певну політичну партію.

Прийняття Закону мало позитивні наслідки, і, протягом наступних трьох виборчих кампаній, НУО утримувалися від надання відкритої підтримки політичним партіям. У той же час Закон дав змогу обговорити шляхи залучення НУО до політики. Дійсно, молдовські НУО, утворені за інтересами з тим, щоб спільно вирішувати проблеми, такі як: захист навколишнього середовища, права людини, проблеми молоді, гендерні питання тощо. Ці організації не можуть ігнорувати державну політику у відповідних сферах, яка проводиться правлячими партіями, і не можуть не висловлювати свою позицію стосовно цієї політики, оскільки вона зачіпає суспільні інтереси. З огляду на це, позиції НУО викликають тим більше довіри, чим менш партійними є неурядові організації. Здається, у середовищі молдовських НУО дійшли висновку про необхідність розрізняти між залученням НУО до політики, шляхом відкритої підтримки політичних партій та програм влади, і сприянням з боку НУО державній політиці задля суспільного інтересу без будь-яких ідеологічних забарвлень. Більше того, виходячи з думки, що НУО повинні стояти поза державною політикою, вони мали б забути про діалог, започаткований Президентом Володимиром Вороніним у рамках Суспільного Пакту, особливо з огляду на те, що президент є також головою Компартії. У такому випадку НУО змушені були б ізолювати себе саме в той час, коли влада бажає “побудувати громадянське суспільство в Республіці Молдова”. З іншого боку, багато скептично налаштованих аналітиків уважають, що важко провести різницю між політичною задіяністю і сприянням підзвітній державній політиці. Різниця між НУО і політичною партією подібна до різниці між дівчиною і заміжньою жінкою, де перша все ще вільна обирати, в той час як друга вже зробила свій вибір і пов’язана ним.

У Республіці Молдова відносини між НУО і політичними партіями не є цілковито досконалими. Одразу ж після парламентських виборів 2001 року, коли переважна більшість демократично налаштованих партій зазнали поразки, ряд ЗМІ, що претендують на статус “незалежних”, а в дійсності є партійними, заявили, що перемога Комуністичної партії сталася завдяки “відсутності громадянського суспільства в Республіці Молдова”. Ці звинувачення адресувалися двом тисячам неурядових організацій, які, хоча і претендували на те, щоб бути частиною громадянського суспільства, були просто “поглиначами грантів”. Звичайно, в цих звинуваченнях є доля правди, але тільки незначна, оскільки падіння демократичних партій є виною самих партій та їхнього керівництва.

Для уникнення подібних звинувачень у майбутньому доцільно з’ясувати об’єктивні та суб’єктивні причини поразки демократів на виборах та визначити дії, які необхідно здійснити, у напрямку зміцнення громадянського суспільства.

Перш за все, це стосується іміджу НУО та партій у суспільстві. Згідно з останніми опитуваннями громадян, переважна більшість не довіряє ані політичним партіям, ані неурядовим організаціям. НУО, однак, мають більш позитивний імідж у суспільстві, ніж партії та профспілки. Заслуговує на увагу той факт, що, одразу ж після виборів, Володимир Воронін заявив, що він добре усвідомлює той факт, що Комуністична партія перемогла на виборах не завдяки своїй програмі, а, головним чином, завдяки голосам протесту електорату.

Крім того, контрольовані політичними партіями ЗМІ працювали на те, щоб очорнити партії-опоненти. У результаті постраждав імідж усіх політичних лідерів. Лівим та лівоцентристським лідерам закидають на їхнє походження від номенклатури часів СРСР, яка, з проголошенням незалежності, обернулася проти демократів з тим, щоб брати участь у процесі приватизації. Що стосується правих лідерів, то їх звинувачують в обмеженні власного електорату, з огляду на їх вибір на користь національних цінностей, замість загальновизнаних цінностей.

По-друге, демократичні партії програли на парламентських виборах 2000 року через те, що протягом 11 років незалежності життєвий рівень значно знизився, звідси – ностальгія за відносною стабільністю і добробутом радянських часів. Нарешті, політичні і корупційні скандали, за участю лідерів демократичних партій, зокрема тих, що входили до Альянсу демократичних сил, який був при владі у 1998-2000 рр., значно погіршили їхній імідж, хоча і не було доведено, що ці звинувачення були обґрунтованими. Досить цікавим є те, що в ці звинувачення вірять не тільки громадяни, але й самі лідери партій, якщо це стосується їх політичних суперників. Тому політичні лідери весь час закликають до альянсу партій одного спектру, але, за рідкими винятками, такі альянси ніколи не матеріалізуються. Ілюстрацією цього може бути Демократичний Форум Молдови. Він був створений через три місяці після парламентських виборів 25 лютого як самозахист і для “об’єднання демократичних сил” проти політики Комуністичної партії, однак протримався він лише декілька місяців.

Ще одним фактором, що зумовлює поведінку електорату, є невміння демократів розмовляти з виборцями їхньою мовою. Тому тільки ліві партії, які обіцяють розв’язання соціальних проблем, здатні подолати виборчий бар’єр і мати своє представництво. Вітчизняні аналітики пояснюють це відсутністю середнього класу, який у демократичних країнах складає переважну більшість населення, забезпечує політичну стабільність у країні і голосує за ліво- та правоцентристські партії. “Середній клас” визначається відповідно до доходів, що уможливлюють певний життєвий рівень і певну особисту свободу. Оскільки основними цінностями громадянського суспільства є плюралізм і вільна ініціатива громадян, можна стверджувати, що цінностями громадянського суспільства є, фактично, цінності середнього класу і, відповідно, зміцнення громадянського суспільства йде пліч-о-пліч з розвитком середнього класу.

Оскільки Компартія претендує на розбудову громадянського суспільства в Республіці Молдова, вона повинна усвідомлювати той факт, що тим, що вона прагне збудувати, є середній клас, визначений у теорії марксизму як “дрібна буржуазія”. Марксистські лідери писали у першій главі Маніфесту комуністичної партії, яка має назву “Буржуазія і пролетаріат”, що буржуазія має “вирвати значну частину населення з ідіотизму сільського життя”. Не потрібно говорити, що в Республіці Молдова на початку ХХІ століття сільське населення, за своєю чисельністю, переважає над міським. Щодо буржуазії, або середнього класу, у минулому столітті він знищувався в Молдові, тільки-но спромігся “оперитися”. Отже, основною метою молдовської політичної еліти, що прагне побудувати громадянське суспільство, має бути збільшення середнього класу. Керівництво Компартії вже проголосило модернізацію партії і, навіть, перегляд своєї програми. Воно також указало на необхідність перегляду Конституції таким чином, щоб вона задовольняла будь-яку партію, що приходить до влади. Це обнадійливо, коли Компартія говорить про цінності, що поділяються всім політичним спектром. Міжнародна політична ситуація, тобто процеси інтеграції у світі та Європі, також спонукають правлячу партію рухатися в цьому напрямку.

Однак було б наївним, з нашого боку, очікувати швидкої появи сильного середнього класу, який усвідомлює свої політичні і економічні потреби. Навіть за сприятливої політичної та економічної ситуації, цей процес займе значний час. З огляду на це, є деякі з основних цілей, яких треба досягти — це культура суспільства і громадянське виховання, а це саме та галузь, у якій неурядові організації і політичні партії можуть ефективно співпрацювати.

По-перше, НУО можуть допомагати політичним партіям у визначенні і вихованні керівників громадськості з питань лідерства, навичок спілкування тощо. Фактично, НУО вже здійснюють таку роботу. Велика кількість пересічних лідерів отримали користь від проектів розвитку місцевого рівня, які здійснюються НУО. Ці моделі можуть бути відтворені в інших сільських районах. Зарано ще говорити про масові громадські рухи, проте не слід ігнорувати успішний досвід. Після вирішення проблем місцевого рівня досить часто ці лідери починають шукати партії, здатні запропонувати національні та регіональні програми з питань вирішення соціальних проблем пересічних громадян. Таким чином громадські лідери і політичні партії можуть віднайти спільне підгрунтя. В травні місяці сербські молодіжні організації поділилися своїм досвідом у цій галузі зі своїми молдовськими колегами. Керівники неурядових організацій Сербії утримуються від участі у виборчих кампаніях на боці політичних партій, замість цього вони пропагують успішні ініціативи для розв’язання громадських або місцевих проблем. У виборчих кампаніях таким лідерам, які отримали довіру місцевої спільноти через розв’язання її проблем, достатньо лише натякнути, якого кандидата вони вважають надійним, як цей кандидат уже очолює список виборчих симпатій. У Молдові також політичні партії шукають майбутніх лідерів (пересічних громадян), але, при цьому, вони вдаються до обіцянок, які, як правило, не виконуються. У цьому відношенні сербська стратегія може бути більш успішною. Наприклад, Компартія започаткувала ініціативу, спрямовану на віднайдення лідерів на майбутніх місцевих виборах серед відомих підприємців місцевого рівня. Це може бути ознакою того, що Комуністична партія розуміє важливість відродження середнього класу.

По-друге, досить велика кількість НУО можуть надавати допомогу і консультаційні послуги політичним партіям з різних питань, проводити підготовку також в різних галузях. Крім того, існує кілька НУО у вигляді аналітичних центрів двох типів. Перший тип включає НУО, які віддають перевагу певній політичній доктрині і воліють співпрацювати з партіями, що втілюють її у життя. Наприклад, Фундація “Соціум-Молдова” співпрацює з політичними партіями соціал-демократичної орієнтації. Інститут суспільних технологій надає перевагу роботі з Компартією.

Другий тип не надає переваги будь-якій політичній доктрині, а проводить дослідження і опитування з найважливіших проблем суспільства. Як і слід очікувати, цей тип аналітичних центрів стикається з проблемою нестачі коштів. До таких аналітичних центрів належать Інститут громадської політики, а також НУО, що діють у конкретних сферах: Інститут суспільних ініціатив “Viitorul” – державне управління; Асоціація за демократію участі “АДЕПТ” – вибори, політичні партії, неурядові організації. Є, правда, аналітичні центри всередині самих партій або ЗМІ, проте вони мають інший статус.

Вищезазначені фактори великою мірою залежать від самоорганізації НУО. За останні роки спільнота молдовських НУО, здається, знайшла певну форму самоорганізації і започаткувала досить непогані проекти. Звичайно, у процесі самоорганізації молдовські НУО йдуть тим же шляхом, що й їх колеги з країн Центральної та Східної Європи. Регіональні форуми НУО, метою яких є визначення найбільш активних НУО у регіоні, уособлюють собою перший рівень самоорганізації. Галузеві форуми також стають традиційними, наприклад, Форум природоохоронних НУО, молодіжних НУО, гендерних НУО тощо. Національні форуми НУО уособлюють другий рівень самоорганізації. З 1997 року було вже організовано три такі форуми. Делегати форуму обиралися за такими критеріями: ефективність, територія і галузь діяльності. Форум зосереджується на основних завданнях середовища НУО, ухвалює рішення із спільних ініціатив, партнерських зв’язків з урядовими, бізнесовими колами тощо. Крім того, шляхом таємного голосування, Форум обрав Раду неурядових організацій, уповноважену виконувати рішення Форуму, а також відстежувати розвиток сектора і представляти його інтереси у відносинах з іншими партіями. У своїй діяльності члени Ради керуються Кодексом найкращої практики і працюють на добровільних засадах. Голова Ради обирається з її членів за принципом ротації. Після трьох національних Форумів і двох регіональних ярмарок, неурядові організації дійшли висновку, що Рада повинна представляти тільки ті НУО, які беруть участь у Форумі, щоб інші 2700 НУО могли шукати інші шляхи самоорганізації. Якщо самоорганізація базується на принципах найкращої практики, ризик розколу або конфліктів усередині НУО досить незначний.

Минулого року в середовищі молдовських НУО виникла ідея організації Громадянського Форуму, в рамках якого неурядові організації, політичні партії, профспілки та уряд могли б зустрічатися і обговорювати перспективи розвитку молдовського третього сектора. Це б уособлювало найвищу форму самоорганізації, проте ця ініціатива не отримала належної підтримки. Політичні партії були зайняті зализуванням ран, отриманих під час останньої виборчої кампанії. Деякі лідери профспілок розцінили цю ініціативу як передчасну, з огляду на те, що НУО ще не отримали права розмовляти з таким сильним партнером, як профспілки. Профспілки мають тисячі членів, вони на рівних розмовляють з урядом і союзами роботодавців за столом переговорів. А хто такі НУО? Слід зазначити, що в розпалі політичної кризи президент країни висунув ідею Суспільного Пакту, в рамках якого мають проводитися зустрічі, подібні до тих, що пропонувалися для Громадянського Форуму, і цього разу ініціатива отримала підтримку як політичних партій, так і профспілок. Це є обнадійливим фактом, проте є певний ризик, що одна й та ж ініціатива заперечується, якщо вона походить від НУО, і підтримується, коли вона походить від правлячої партії.

Після політичної кризи 2002 року політичні партії також зрозуміли, що їм потрібен певний механізм співробітництва. То ж, за рекомендацією Парламентської Асамблеї Ради Європи було створено Постійно діючий круглий стіл, відкритий для всіх політичних партій і НУО. Круглий стіл ставить за мету захист і сприяння демократії і політичному плюралізму в контексті існування комуністичної більшості в парламенті, яка уможливлює навіть внесення змін до Конституції. Є досить багато скептичних думок щодо життєздатності такого механізму для політичного діалогу, оскільки учасники круглого столу переслідують різні цілі. Скептицизм посилюється підозрами, що одна політична партія може скористатися круглим столом на власну користь. Проте, сила круглого столу полягає в тому, що він об’єднує партії, які поділяють одні цінності і пропонують ті ж самі шляхи розв’язання проблем, що стоять перед суспільством; обидва фактори можуть призвести до стійких альянсів або злиття. Крім того, політичні партії-учасники круглого столу закликали до інформаційної підтримки з боку НУО, таким чином підтвердивши, що співробітництво з ними є дійсно корисним.

Igor BOTAN,
Association for Participatory Democracy “ADEPT” (Moldava)

The cooperation between NGOs and political parties is in fact very natural, as both are public associations and represent the so-called civil society. In this respect joining their efforts according to certain principles might prove extremely useful in strengthening civil society. Nevertheless, the goals and methodology of NGOs and political parties differ a lot. NGOs are established for citizens to exercise their right to association and to pursue goals set by the founders and proponents. Thus, NGOs pursue either a public or a mutual interest. Although political parties are established under the same right to free association, their goal is to legally accede to power by selling their governing programs to the electorate. That is exactly why very frequently political parties are considered to be some sort of interface between the society and state bodies.

As the goals pursued by political parties are different one may wonder if by cooperating with them NGOs may impair their image of unpartisan organizations? This is not mere a rhetoric questions as it is provided for in the incumbent legislation of the Republic of Moldova. Thus, in the 1996 presidential race the major players Petru Lucinschi and Mircea Snegur enjoyed the support of 60-70 NGOs each. Back then the society witnessed a race for securing public declarations of support from as many NGOs as possible. By this, candidates’ image-makers were looking to highlight which of the candidates enjoys a greater “support of the civil society”.

One of the results of such a massive NGO support to electoral contestants was the adoption of the Law on Public Associations several months latter. The law distinguished between public and mutual benefit organizations; the latter enjoying larger fiscal and other incentives. One of the criteria for receiving public benefit status, issued by the Certification Commission of the Ministry of Justice is for the NGO to be non-partisan with no previous records of publicly supporting electoral contestants. The NGO, which supports an electoral contestant might be entitled to some privileges as long as the relevant contestant wins elections, otherwise loses elections the NGO might expect a discriminatory treatment from the winner. Both ways, involvement in politics may impare NGO’s image as non-partisan. However, open support of contestants isn’t prohibited, just that those NGOs could not claim public benefit status. In such a case they are regarded as organizations of mutual benefit of those, who support a certain political party.

The Law had a positive impact, so that in the next 3 electoral campaigns NGOs refrained from publicly supporting political parties. At the same time the Law was an occasion to speak about ways of NGO involvement in politics. Indeed, Moldova NGOs organize themselves around their field of interest so as to jointly solve problems, such as environment, human rights, youth, gender, etc. Those organizations may not ignore public policies in the relevant fields promoted by the parties in governing and cannot refrain from expressing their standpoint on those policies as long as those policies affect public interest. Therefore, NGOs positions are the more credible the less partisan NGOs are. It seems that the Moldovan NGO community has reached the conclusion that a difference should be made between NGO’s involvement in politics, by publicly supporting political parties and governing programs, and NGO promotion of public policies for the public interest without any ideological implication. On the contrary, if guided by the assumption that NGO should have nothing to do with the public policies, then NGOs would have to forget about the dialogue initiated by President Vladimir Voronin within the Social Pact, especially as the president is also the Chair of the Communist Party. In such a case NGO would have to isolate themselves, just at the time authorities are willing to “edify a civil society in the Republic of Moldova”. Though, many skeptical analysts claim it is hard to distinguish between political involvement and promotion of accountable public policies. The difference between a NGO and political party is that between a miss and a Mrs., the former is still free to choose, the latter has already made its choice and is bound to it.

In the Republic of Moldova relationships between NGOs and political parties are not exactly perfect. Immediately after 2001 parliamentary elections when the great majority of democratically oriented parties failed, a series of pretended “independent” media outlets, but in fact partisan ones, claimed that the victory of the Communist Party is due to “the absence of civil society in the Republic of Moldova”. Those allegations were addressed to the 2,000 NGOs, which although claimed to be part of civil society, were mere “devours of grants”. Of course there is some truth in those allegations, but just a little, as the collapse of democratic parties is the fault of the parties themselves and their leaders.

To avoid such allegations in the future it would be appropriate to clarify the objective and subjective factors of the democrats’ loss in elections and actions to be undertaken in view of strengthening civil society.

Firstly, it’s the image NGOs and parties enjoy in the society. According to the recent polls, the great majority of citizens trust neither political parties, nor NGOs. However, NGOs enjoy a more positive image in the society than parties and trade unions. Noteworthy, immediately after elections Vladmir Voronin stated that he was very much aware of the fact that the Communist Party won elections not because of its program but rather due to the protest vote of the electorate.

Further, media controlled by political parties worked to denigrate opponent parties. As a result the image of all political leaders had to suffer. Left wing and center-left leaders are accused of coming from URSS nomenclature, which upon the proclamation of independence have turned into democrats so as to take part in the privatization process. As for the right-wing leaders, they are accused of limiting their electorate due to their option for national values instead of generally accepted ones.

Secondly, democratic parties failed in the 2001 parliamentary elections due to the fact that in the 11 years of independence living standards had considerably declined, so that the nostalgia for the relative stability and welfare of the soviet times. Finally, the political and corruption scandals involving leaders of democratic parties, especially those of the Alliance of Democratic Forces in governing between 1998 – 2000 greatly eroded their image, although it wasn’t proved that those allegations were grounded. Interestingly enough not only citizens believe those allegations, but the leaders of parties themselves share the same believe with regard to their political rivals. That is why political leaders keep calling for alliance of the parties of the same spectrum, but with rare exceptions those alliances never happen. An illustration of this may be the Democratic Forum of Moldova. It was establish three months after the February 25 parliamentary elections, as a self-defense and “unification of democratic forces” reaction against the policies of the Communist Party, however it only survived for several months.

Another factor dictating the electorate behavior is the democrats’ failure to speak on the voters’ language. That is why only left-wing parties, which promise to solve social problems are able to pass the threshold of representation. Domestic analysts explain this by the absence of a middle class, which in democratic countries account for the great majority of the population, ensure political stability in the country, and vote for center-left and center-right parties. “Middle class” is distinguished according to its income, which may entitle them to a certain living standard and to certain personal freedom. As the basic values of the civil society are pluralism and citizens’ free initiative, one may claim that civil society values are in fact those shared by the middle class, consequently strengthening civil society goes hand in hand with the development of a middle class.

As the Communist Party claims to edify a civil society in the Republic it should be aware of the fact that what they intend to edify is a middle class, defined in the Marxist theory as the “small bourgeoisie”. Marxist leaders wrote in the first chapter of the Communist Manifesto entitled “Bourgeoisie and Proletarians” that the bourgeoisie was the one to “awake the great majority of citizens from the stupid somnolence of the rural life”. Needless to say that in the Republic of Moldova at the beginning of the XXI century rural population outnumber urban population. As for the bourgeoisie, or middle class, in the last century it was annihilated in Moldova whenever it managed to full-fledge. Consequently a major goal for the Moldovan political elite striving to edify a civil society, should be boosting middle class. Leaders of the Communist Party have already announced the modernization of the party and even revision of their program. They also pointed to the need of revising the Constitution in such a manner so as to satisfy any party acceding to power. It is encouraging that Communist Party is talking about values shared by the entire political spectrum. International political situation, i.e. integration processes worldwide and in Europe, has also pushed the governing party towards the same direction.

However, it would be naive for us to expect that a strong middle class aware of its political and economic needs might appear soon. Even under favorable political and economic situations, it would take quite a time. In this respect some of the major challenges to be met would be social culture and civic education. And this is exactly the field where NGOs and political parties could efficiently cooperate.

Firstly, NGOs may assist political parties in identifying and educating community leaders on leadership, communication skills, etc. In fact NGOs are already doing such kind of work. Quite a number of grassroots leaders benefited of the community development projects undertaken by NGOs. Those models may be replicated in other rural communities. It is too early to speak about a mass community movement, however success stories should not be neglected. After addressing community problems often enough those leaders start looking for parties able to offer national and regional programs addressed to grassroots social problems. Thus, community leaders and political parties might find common grounds. An example in this respect was shared by Serbian youth organizations with Moldovan counterparts in May. NGO leaders of Serbia refrain from electioneering in favor of political parties, rather they promote successful initiatives in solving community or neighborhood problems. In electoral campaigns, it’s enough for those leaders who managed to gain the trust of the community by addressing its problems, to hint the candidate they regard as reliable, for that candidate to be in the top of electorate’s preferences. In Moldova also, political parties are looking for would-be grassroots leaders, but by doing so they resort to promises, which as a rule are not kept. In this respect Serbian strategy may prove more successful. For instance, Communist party launched an initiative aimed to identify leaders for the upcoming local elections from among the entrepreneurs popular in the community. This may be an indication that the Communist party understands the importance of reviving middle class.

Secondly, there is quite a number of NGOs able to provide assistance and consultation to political parties on various issues. NGOs could provide trainings in other fields as well. Further there are several think-tank NGOs, in fact two types. The first type includes NGOs favoring a certain political doctrine and preferring to cooperate with parties embodying such a doctrine. For instance, Socium-Moldova Foundation cooperates with social-democratic oriented political parties. Institute of Social Technologies prefers to work with the Communist Party. The second type does not give preference to any political doctrine, while conducting studies and polls on the most important problems society is facing. As is to be expected this type of think tanks are confronted with the lack of funding. Illustration of such think-tanks is Institute for Public Policies, as well as NGOs working in specific fields Institute for Social Initiatives “Viitorul” – public administration; Association for Participatory Democracy “ADEPT” – elections, political parties, NGOs. It’s true there are think tanks within the parties themselves or within media outlets, however they have a different status.

The above factors greatly depend on the self-organizations of NGOs. In the last years Moldovan NGO community seems to have found a certain form of self-organization and launch very good projects. Certainly, in self-organizing Moldovan NGOs follow the same path as their Central and Eastern European counterparts. The regional NGO Forums aiming at identifying the most active NGOs in the region embody the first level of self-organization. The Sector Forums are becoming a tradition as well, for example Forum of the Environmental NGOs, Youth NGOs, Gender NGOs, etc. National NGO Forums embody the second level of self-organization. Since 1997 three such forums have already been organized. Delegates to the forum were selected based on the following criteria: performance, territorial, and field of activity. The Forums focus on the major challenges of the NGO community, decides on joint initiatives, partnership with government and business, etc. Further, via a secret vote the Forum elected the NGO Council entrusted to implement the Forum Resolutions as well as to monitor the development of the sector and represent its interests in relations with other parties. In their activity Council members are guided by a Code of Best Practices and do voluntary work. The Council Chair is elected by rotation from among the Council members. After three National NGO Forums and two NGO Fairs, NGOs reached the conclusion that the Council should represent only the NGOs participating at the Forum, so as to enable the rest of NGOs out of 2,700 to find other ways of self-organization. If self-organization is based on best practices’ standards, the risks of scissions or conflicts within NGOs are very slim.

Last year Moldovan NGO community launched the idea of organizing a Civic Forum, a framework for NGOs, political parties, trade unions, and government meet and talk about prospects of the Moldovan NGO sector development. This would have embodied the highest form of self-organization, however the initiative failed to gain support. Political parties were busy healing the wounds of the last electoral campaign. Some of the trade union leaders viewed the initiative as premature, on the grounds that NGOs haven’t yet gained the right to talk to such a strong partner as trade unions. Trade unions have thousands of members, they are equal partners to Government and employers’ unions at the negotiation table, and who are NGOs? Noteworthy, in the middle of political crisis the President of the country launched the idea of a Social Pact and within it’s framework host reunions similar to those envisaged in the Civic Forum, however this time the initiative gained the support of both political parties and trade unions. This is encouraging, but there are some risks at stake when the very same initiative is rejected when it comes from NGOs and supported when it comes from the governing party.

After 2002 political crisis, political parties too realized they need some sort of cooperation mechanism. Thus, at the recommendation of the Council of Europe Parliamentary Assembly a Permanent Round Table, open to all political parties and NGOs, was set up. The Round table aims to defend and promote democracy and political pluralism in the context of Communist majority in Parliament, which entitles them even to amend the Constitution. There are to many skeptical opinions on the sustainability of such a mechanism for political dialogue. Participants to the roundtable pursue different goals. The skepticism is coupled with suspicions that one political party might take advantage of the roundtable. Nevertheless, the strength of the roundtable is that it joins parties sharing the same values and issuing the same solutions to the problems society is facing, both may lead to sustainable alliances or fusion. Further, political parties participants to the roundtable have appealed to the informational assistance of NGOs, thus proving that cooperation with them is a real advantage.

Михаил ГОРНЫЙ,
Санкт-Петербургский центр
гуманитарных и политических исследований “Стратегия” (Россия)

1. В соответствии с российским федеральным законом о политических партиях, на 1 июня 2002г. зарегистрированы 20 политических партий, в т.ч. все партии, которые имеют фракции в Государственной Думе (Единая Россия, КПРФ, ЛДПР, СПС, ЯБЛОКО).

Отношение населения к политическим партиям в современной России более, чем прохладно. По результатам исследования ИНДЕМ, проведенного в 1999-2001гг., по мнению как населения, так и предпринимателей политические партии относятся к самым коррумпированным организациям, отсюда явное недоверие к деятельности партий. По результатам социологического опроса , проведенного в Санкт-Петербурге в мае 2002г. Центром изучения и прогнозирования социальных процессов, более трети опрошенных вообще не интересуются политическими партиями либо не могут определить своего отношения к ним. Ясно, что отношение общественных организаций (далее будем называть их некоммерческими организациями или НКО) к политическим партиям отражает отношение всего населения к данным институтам.

В России сегодня зарегистрировано более полумиллиона НКО, из которых к реально работающим можно отнести примерно 10% или 50000 НКО. Реально работающими НКО мы будем называть такие, которые ежегодно отчитываются о своей содержательной и финансовой деятельности.

Российские НКО крайне разнообразны, как по сферам своей деятельности, так и по уровню своего развития, и по заинтересованности во взаимодействии с органами власти. Именно две последние классификации определяют степень заинтересованности НКО в политических партиях.

Напомним, что НКО в своем развитии проходит три основные стадии: выживания, стабилизации и успеха. Стадия выживания (на этой стадии находятся примерно 70% российских НКО) характеризуется отсутствием стабильных ресурсов (денег, помещения, персонала), НКО согласна выполнять практически любую работу, единственный интерес таких НКО к политическим партиям – это получение каких-либо ресурсов, а так как партии у нас небогатые, то НКО на данной стадии с партиями не взаимодействуют. На стадиях стабильности и успеха НКО имеет постоянное помещение, штат сотрудников, получающих вознаграждение. Возможность взаимодействия с партиями обусловлена миссией НКО, ее взаимоотношением с властными структурами.

По отношению к органам власти НКО можно разбить на следующие группы:

• НКО, для которых органы власти не играют особой роли (клубы по интересам, общества любителей бабочек, организации самопомощи и др. – 5-10% от общего числа НКО). Этим НКО необходимо лишь невмешательство властей в их деятельность, а от самих организаций требуется исполнение решений органов власти. Данные НКО с политическими партиями практически не взаимодействуют.
• НКО, которые заинтересованы в использовании ресурсов, имеющихся у властных структур (бюджетные средства, помещения, налоговые льготы и льготы по арендной плате, социальные программы и социальные заказы). К этой группе относится подавляющее большинство НКО (до 90% от общего числа НКО). При этом возможны различные варианты взаимодействия НКО с органами власти. Первый тип отношений – отношения «патрон – клиент», когда НКО просит и получает необходимый ей ресурс (получает грант от местных властей, например), взамен поддерживает или, по крайней мере лояльна к власти (НКО, лидеры которых имеют личные контакты с властями; организации, созданные самими властными структурами или, то, что называется «квазинезависимые НКО»). Эти НКО в принципе могут стать клиентами «партии власти». Второй тип отношений – отношения сотрудничества или социального партнерства, когда НКО получает от власти ресурс и выполняет за счет этого отдельные функции власти, причем выполняет их намного эффективнее (в первую очередь НКО, работающие в социальной сфере), выгоду от этого получают обе стороны и население. Эти НКО в принципе могут взаимодействовать с политическими партиями.
• НКО, осуществляющие контроль за действиями властных структур (1-2% от общего числа НКО). Для таких НКО сотрудничество в полном смысле этого слова невозможно в принципе, но конструктивное взаимодействие возможно и желательно (экологические и правозащитные организации). Взаимодействие данных НКО наиболее вероятно с политическими партиями, находящимися в оппозиции к существующей власти.
• НКО – посредники, представляющие интересы других НКО перед властными структурами (0.1-1% от общего числа НКО). Здесь мы имеем дело со сравнительно новым в России типом организаций 3-го сектора (аналитические, образовательные и ресурсные центры, центры публичной политики). Эти НКО через отдельных депутатов в представительных органах и ответственных чиновников в исполнительных органах, через СМИ лоббируют интересы других НКО. Взаимодействие данных НКО с политическими партиями наиболее вероятно.

Таким образом, более или менее правдоподобное число НКО, которые могут взаимодействовать с политическими партиями, – это примерно 1-2% от числа реально работающих НКО (порядка 500-1000 НКО).

2. Санкт-Петербургский центр «Стратегия» на своих семинарах, которые проходят с 1994г. практически по всем регионам России для лидеров НКО, депутатов МСУ и региональных органов власти, представителей политических партий, проводил экспертный опрос. Суть опроса: для чего политическим партиям нужны НКО, и для чего НКО нужны политические партии. Более половины респондентов от НКО однозначно ответили, что политические партии им не нужны, что понятно, и соответствует отношению населения к политическим партиям. Ответы остальных представителей НКО сводились к тезису: «… политические партии могут быть полезны для НКО, т.к. в принципе могут лоббировать интересы НКО».

Ответы представителей политических партий отличались большим разнообразием. Политическим партиям НКО нужны для:

• Проведения агитации и голосования за партию на выборах
• Помощи в разработке программы, пропаганды идеологии и программы партии
• Рекрутирования новых членов
• Получения денег через гранты для НКО.

Проиллюстрируем данные ответы примерами из деятельности российских НКО и политических партий.
Деятельность НКО, связанная с взаимодействием с политическими партиями:

• Содействие прозрачности власти и защита прав. Важным аспектом взаимоотношений НКО и властных органов является проблема общественного участия: участие НКО в процессе принятия и исполнения решений, эта проблема напрямую связана с открытостью власти, с доступом к информации о ее деятельности и с прозрачностью, т.е. понятностью процедур принятия властных решений. Наиболее просто и эффективно проблема решается, если между властями и НКО установились отношения социального партнерства. Применительно к политическим партиям: тезис о прозрачности власти, о доступе к информации содержится в программах партий, которые у власти не находятся. НКО, которые занимаются данной проблематикой – это либо правозащитные и экологические организации, либо аналитические центры. Так российские экологические НКО Гринпис, «Экологический союз» и др. поддерживают ЯБЛОКО в борьбе за запрещение ввоза ядерных отходов, за предоставление информации об этом; «Региональная стратегия» (НКО из Калиниграда), тесно связанная с СПС, участвовала в разработке принятого закона Калининградской области, регулирующего порядок предоставления информации о деятельности органов власти, НКО «Гражданский контроль» из Санкт-Петербурга, также наиболее близкая к СПС, занимается защитой права населения на информацию и на доступ к ней; петербургская НКО «Городской центр развития общественных связей», работающая в контакте с КПРФ, содействует открытости избирательных кампаний, прозрачности выборов. Крупнейшими правозащитными НКО, в мероприятиях которых участвуют политические партии (СПС, ЯБЛОКО, Демократическая Россия), являются Мемориал, Международная хельсинкская группа, Фонд «Гласность» и Фонд защиты гласности и многие другие.
• Предупреждение коррупции. Данная тема тесно связана с предыдущей, поскольку предупреждение коррупции без прозрачной власти невозможно, однако, тезис о борьбе с коррупцией содержится в программах практически всех политических партий, в том числе и партии власти (в данном случае – это Единая Россия). Крупнейшими НКО, работающими в сфере борьбы с коррупцией, являются Транспаренси интернешнл-Россия, ИНДЕМ, Санкт-Петербургский центр «Стратегия». На результаты их исследований ссылаются в том числе и политические партии.
• Политическое образование. Данной сферой деятельности занимаются НКО, которые можно отнести к центрам гражданского образования, центрам публичной политики. На своих семинарах, конференциях, лекциях, проводимых для лидеров политических партий, кандидатов в депутаты, действующих депутатов, обсуждаются вопросы политической системы, демократических институтов, парламентской культуры, партийных программ. Наиболее известные НКО, занимающиеся данными вопросами, являются: Московская школа политических исследований, ИНТЕРЛИГАЛ, Институт права и др.
• Работа на выборах. Деятельность НКО заключается в проведении агитации за партию и/или кандидата, организационной помощи (Работа в избирательной комиссии, наблюдение в день голосования и др.). Работа может быть добровольной и за деньги. Добровольная работа наиболее налажена у КПРФ. Такие НКО как советы ветеранов, организации по месту жительства (домкомы, органы территориального общественного самоуправления (ТОС)) охотно помогают кандидатам от этой партии на выборах, причем делают это бесплатно. Работа за деньги. Ее используют практически все политические партии (может быть, кроме КПРФ). Работа заключается в сборе подписей за кандидата и за партийный список, в организации и проведении полевых работ. Данной сферой деятельности занимаются молодежные НКО, состоящие в основном из студентов, и специальные центры избирательных технологий (также НКО, между прочим). Кроме этого, некоторые НКО (Лига избирательниц, Невский исследовательский центр, например) в рамках грантов готовят наблюдателей за ходом выборов в день голосования для избирательных объединений (те же политические партии).

Примеры взаимодействия политических партий и НКО.

Единая Россия – это партия власти, и ее основной интерес к НКО связан с повышением имиджа партии. Организация декларирует свое сотрудничество с органами ТОС, союзами научных и культурных деятелей. В Санкт-Петербурге лидер движения Воля Петербурга, близкого к Единой России, С.М.Миронов, заявил об «усыновлении» льва из зоопарка данной организацией. Партия имеет свою молодежную организацию.

КПРФ – партия находится в оппозиции (по крайней мере провозглашает это) к существующей власти. НКО, с которыми партия сотрудничает – это союзы ветеранов, общество блокадников (в Санкт-Петербурге), организации жителей (домкомы, ТОС). Партия имеет свою молодежную («комсомол») и детскую («пионеры») организации.

ЛДПР – партия, ассоциированная с партией власти. Основное внимание уделяет молодежным НКО («Соколы Жириновского»).

СПС – поле деятельности данной организации занято взаимодействием с бизнес-структурами, в том числе с ассоциациями бизнесменов, зарегистрированными как НКО. Кроме этого, с данной партией традиционно ассоциируются некоторые правозащитные организации. Деятельность СПС по реформе призыва в армию привлекает к этой партии студенческие НКО.

ЯБЛОКО – взаимодействует с женскими НКО, ассоциациями ЖСК, экологическими НКО; имеет свое молодежное отделение, зарегистрированное как НКО.

Кроме этого, следует упомянуть взаимодействие социал-демократических партий России с профессиональными союзами.

Особое внимание следует уделить взаимодействию партий и аналитических центров (фабрик мысли, центров публичной политики и пр.). Данные НКО анализируют ситуацию в стране и регионах, разрабатывают рекомендации органам власти по ее улучшению. Некоторые аналитические центры плотно взаимодействуют с политическими партиями, разрабатывают для них стратегии избирательных кампаний, партийные программы и др. Так НКО «Центр стратегических разработок» под руководством Г.Грефа, разрабатывал программу президента Путина и партии, которая сегодня называется Единая Россия, идеологию избирательной кампании и Президента и данной партии разрабатывал «Фонд эффективной политики» Г.Павловского; «Центр стратегических исследований Приволжского федерального округа» помогает представителю президента и одному из лидеров СПС С.В.Кириенко, «Институт экономики переходного периода», известный как институт Е.Гайдара, помогает СПС; партия ЯБЛОКО пользуется разработками Фонда экономических и политических исследований (ЭПИЦЕНТР).

3. Заключение.

• Взаимное влияние НКО и политических партий в России сегодня крайне слабое и является отражением слабости институтов гражданского общества вообще
• То взаимодействие, которое имеет место, либо основано на прямой материальной выгоде сторон (гранты для партий через НКО; материальная помощь НКО со стороны партий), либо связано с тем, что НКО является прямым клиентом политической партии, как правило, партии власти, например создана ею
• Наиболее эффективно с политическими партиями взаимодействуют аналитические центры.

Michael GORNY,
St.Petersburg Humanity and Political Studies centre STRATEGY (Russia)

1. In accordance with the Federal law About political parties, there are 20 political parties registered as of June 1, 2002, including all the parties, that have fractions in the State Duma (Edinaya Rossiya [the United Russia], CPRF [Communist Party of Russia], LDPR [Liberal Democratic Party of Russia, SPS [Union of Right-wing Forces], YABLOKO).

Attitude of the population to political parties in Russia today is more than cool. According to the research carried out by INDEM Foundation in 1999-2001, both population and businessmen consider political parties the most corrupted organizations, hence obvious mistrust to their activities. According to the interview carried out in May 2002 in St.Petersburg by the Center for Research and Forecast of Social Processes, over one third of the interviewed are not interested in political parties at all, or not able to define their attitude to them. It’s clear, that attitude of public organizations (hereinafter – non-governmental organizations – NGO) to political parties reflects attitude of the population to these institutes in general.

Over half a million of NGO are registered in Russia today, of which about 10% or 50000 are real working NGO. Real working NGO shall be construed as organizations that annually report on their operations and financial activities.

Russian NGO are quite diverse in terms of spheres of activities, level of development, and interest in interaction with authorities. The last two classifications determine extent of interest of NGO in political parties.

Let’s remember, that NGO go through three major stages in its development: survival, stabilization and success. Survival stage (about 70% of Russian NGO are at this stage) is characterized by lack of stable resources (money, offices, personnel). NGO is prepared to carry out practically any work, and the only interest of such NGO to political parties is in getting some resources. Since the parties here are not rich, NGO at this stage do not interact with political parties. At stages of stability and success NGO are in possession of permanent office, staff, who get fees. Possibility of interaction with parties is conditioned by NGO’s mission and its relationship with authorities.

In terms of relation to the authorities NGO could be split into the following groups:

• NGO, for which authorities play no special role (service clubs, butterflies-lovers associations, self-help organizations, etc. – 5-10% of the total number of NGO). These NGO only need that authorities are not intervening into their activities, while the organizations themselves should perform decisions of authorities. These NGO practically do not interact with political parties.
• NGO interested in use of resources available with authorities (budgetary funds, offices, tax and rent privileges, social programmes and social orders). The majority of NGO belongs to this group (up to 90% of the total number of NGO). In this case various options of interaction between NGO and authorities are available. The first type of interaction is “patron – client” type, when NGO ask for and get required resource (for instance, get grant from local authorities) and in return support, or at least, is loyal towards the power (NGO, leaders of which have personal contacts with authorities; organizations established by authorities themselves, or what is called “quasi-independent NGO”). These NGO in principle can become clients of the “party in power”. The second type of interaction is cooperation and social partnership, when NGO gets resources from authorities, carries out some functions of power on this basis, and does this more efficiently (first of all, these are NGO in social sphere). Benefits are received by both parties of the process and by the population. Such NGO in principle can interact with political parties.
• NGO supervising actions of authorities (1-2% of the total number of NGO). For such NGO cooperation in full meaning is not possible in principle, but constructive interaction is possible and desirable (environmental and law reinforcement organizations). Interaction of these NGO is more probable with political parties being in opposition to the existing power.
• NGO – intermediaries, representing interests of other NGO to structures of power (0.1 – 1% of the total number of NGO). Here we deal with comparatively new for Russia type of organizations of the 3rd sector (analytical, educational and resource centers, centers of public politics). These NGO through individual deputies in representative bodies and responsible officers in executive bodies, as well as through mass media, lobby interests of other NGO. Interaction of these NGO with political parties is the most probable.

Thus, more or less likely number of NGO, which are to interact with political parties is about 1-2% of the number of virtually functioning NGO (about 500 – 1000 NGO).

2. St.Petersburg Center “Strategy” have carried out expert interview at the seminars which have been taking place since 1994 virtually in all regions of Russia. These have been held for NGO leaders, MSU deputies and regional authorities, as well as representatives of political parties. Over half of respondents, representing NGO, gave unambiguous answer, that political parties are not necessary, which is obviously corresponding to the attitude of population to political parties. Replies of the rest of NGO representatives resolved to the following thesis: “…political parties can be useful for NGO, because in principle they are able to lobby interests of NGO”.
Replies of political parties representatives were highly diverse. Political parties need NGO for the following reasons:

• Agitation and voting for the party at elections
• Assistance in programme drafting, ideology propaganda and programme of the party
• Recruiting of new members
• Getting money via grants for NGO.

Let’s illustrate these replies with examples from the activities of Russian NGO and political parties.
Activities of NGO, related to interaction with political parties:

• Support to power transparency and protection of rights. Important aspect of interaction between NGO and governmental authorities is the problem of public participation: participation of NGO in decision-making and decision implementation processes. This problem is directly related to the openness of the power, to access to information about its activities and transparency, i.e. clearness of decision-making by governmental authorities. The most simple and effective way to solve the problem is to establish social partnership relations between authorities and NGO. In relation to political parties: thesis on power transparency, on access to information is included in programmes of the parties, which are not possessing the power. NGO dealing with these problems are either law reinforcement and environmental organizations, or analytical centers. Thus, Russian environmental NGO “Greenpeace”, “Environmental Union”, etc. support YABLOKO in their campaign against import of nuclear wastes, and for publicity of respective information; “Regional Strategy” (NGO from Kaliningrad) closely related to SPS participated in drafting of newly adopted law of Kaliningrad region, regulating order of information submission about activities of authorities. NGO “Civil Control” from St.Petersburg, also close to SPS, deals with protection of right for information and access to it for the population; NGO “Urban Center of Public Relations Development” functioning in contact with the CPRF, supports openness of electoral campaigns, and elections transparency. The largest law reinforcement NGO, in whose activities participate political parties (SPS, YABLOKO, Democratic Russia) are Memorial, International Helsinki Group, “Glasnost” Foundation and Glasnost Protection Foundation, and many others.
• Corruption prevention. This subject is closely related to the previous one, since prevention of corruption is not possible without transparent power. However, thesis about prevention of corruption is included in programmes of practically all political parties, including the party in power (in this case it is the United Russia). The largest NGO, functioning in the sphere of corruption prevention, are Transparency International-Russia, INDEM, St.Petersburg Center “Strategy”. Results of their research are referred to by political parties.
• Political education. This sphere of activities is in scope of activities of NGO, which could be classified as centers of civil education, and centers of public politics. At their seminars, conferences, lectures, held for leaders of political parties, candidates to deputies, acting deputies, issues of political system, democratic institutes, parliamentary culture, party programmes are discussed. The most popular NGO dealing with these matters are: Moscow School of Political Research, INTERLEGAL, Institute of Law, etc.
• Working at elections. Activities of NGO covers agitation for a party and/or candidate, organizational assistance (working in electoral commission, observations during elections, etc.). Work can be both voluntary and paid. Voluntary work is the best organized with the CPRF. Such NGO as Veterans’ Unions, local organizations of residents (house committees, territorial public self-governance bodies (TOS)) eagerly support candidates of this party during elections, and do this free of charge. Paid work. This is used by virtually all the political parties (perhaps, excluding, the CPRF). The work covers collecting of signatures for a candidate and party list, organization and carrying out of field works. This sphere of activities is covered by youth NGO, mostly comprised of students, as well as special centers of electoral technologies (also NGO, by the way). On the top of that, some NGO (eg. Electress’ League, Nevsky Research Center) based on the grants prepare observers over election procedure on the day of voting for electoral associations (the same political parties).

Examples of interaction between political parties and NGO.

United Russia is the party in power, its major interest to NGO is related to improvement of the party’s image. The organisation declares its cooperation with TOS bodies, scientific and cultural representatives. In St.Petersburg Mr.S.M.Mironov, the leader of the movement called “Will of St.Petersburg”, which is close to the United Russia, declared about “adoption” by this organization of a lion from the Zoo. The party has its youth organization.

CPRF – the party is in opposition (at least declares so) to the existing power. NGO, the party cooperates with are veterans’ unions, Society of inhabitants of St.Petersburg during the Siege, residents’ organizations (house committees, TOS). The party has its youth (“Komsomol”) and children’s (“Pioneers”) organizations.

LDPR is the party associated with the party in power. The major attention is paid to youth NGO (“Sokols of Zhirinovsky”).

SPS – scope of activities of this organization covers interaction with business-structures, including associations of businessmen, registered as NGO. Apart from that, this party is traditionally associated with some law reinforcement organizations. Activities of the SPS on reform of army recruiting attracts student’s NGO to this party.

YABLOKO – interacts with women’s NGO, associations of housing and construction complex (ZhSK), environmental NGO. The party has its youth division, registered as NGO.

On the top of that worth mentioning is interaction between social-democratic parties of Russia with professional unions.

Special attention should be given to interaction between parties and analytical centers (factories of thoughts, centers of public politics, etc.). These NGO analyze situation in the country and in regions, develop recommendations to governmental bodies concerning its improvement. Some analytical centers closely interact with political parties, develop for them strategies of electoral campaigns and party programmes, etc. Thus, NGO “Center of Strategic Developments” headed by Mr.G.Gref developed the programme for the President Putin and the party, which is now called United Russia. Ideology of electoral campaign for both the President and this party was developed by the “Foundation of Effective Politics” of Mr.G.Pavlovsky. “Center of Strategic Research of Privolzhsky Federal District” supports the representative of the president and one of the leaders of SPS Mr.S.V.Kirienko; “Institute of Economy of Transition Period” known as E.Gaidar’s Institute, supports SPS; YABLOKO party uses developments of the Foundation for Economic and Political Research (EPICENTER).

3. Conclusion

• Mutual influence between NGO and political parties in Russia nowadays is extremely mean and reflects weakness of the civil society institutes in general.
• Interaction, that is taking place, is either based on direct material benefits of the parties (grants of parties via NGO; financial aid from parties to NGO), or related to the fact, that NGO is a direct client of a political party, usually being a party in power, particularly, established by this party.
• Mostly effective in interaction with political parties are analytical centers.

У цьому випуску:

1. Парламентський моніторинг (жовтень 2002 року).
2. Уроки парламентських виборів 2002 року: шляхи формування виборчого законодавства.
3. Проблеми формування доходної частини бюджету.
4. Фінансування соціальної політики України з державного бюджету 2003 року.
5. Державний борг та фінансування державного бюджету.

До останнього часу роль Європарламенту у вирішенні спільних проблем держав – членів ЄС була досить незначною. Разом з тим, не можна говорити й про безперспективність існування цього органу, оскільки з року в рік держави, які входять до складу Європейського Союзу, надають йому все більших повноважень: якщо у 1957 році Римський договір закріпив за ним статус консультативного та контрольного органу, то вже Маастрихтським договором 1992 року за Європарламентом було закріплено провідне місце серед інших інституцій, створених в рамках ЄС.

На сьогодні до складу Європарламенту входять представники 15 країн Європи – Данії, Ірландії, Великобританії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Німеччини, Австрії, Франції, Італії, Іспанії, Португалії та Греції. Визначальними принципами організації та функціонування цього органу є рівноправність країн-членів при вирішенні питань, віднесених до його компетенції, свобода, безпека, солідарність та забезпечення довготривалого миру на території держав ЄС.

Історія створення Європейського Парламенту невіддільно пов’язана з євроінтеграційними процесами, які розпочались у перше повоєнне десятиліття. Так, протягом 1950-1970 років у Європі виникла значна кількість регіональних економічних організацій, основною метою діяльності яких стало об’єднання асоціацій та підприємств різних галузей для захисту інтересів виробників продукції на європейському ринку. Зокрема, було засновано Організацію економічної співпраці та розвитку (ОЕСР), Західноєвропейський Союз (ЗЄС) та Європейське Економічне Співтовариство. Ідея створення останнього належала міністру закордонних справ Франції Роберту Шуману, який 9 травня 1950 року виступив з планом об’єднання вугільної та металургійної промисловості країн Європи. В 1951 році “план Шумана” починає втілюватись: Бельгія, Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Італія, Нідерланди та Люксембург підписали договір про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), який вступив у дію 23 липня 1952 року. Це об’єднання стало першою європейською організацією наднаціонального характеру, а її Загальна Асамблея – попередником Європейського Парламенту. Повноваження Асамблеї були досить обмеженими і зводились в основному до контролю за діяльністю Верховного органу ЄОВС та окремими напрямами діяльності Об’єднання. Далеким від досконалості був і порядок формування цього органу: хоча Договором про створення ЄОВС було передбачено, що депутати Асамблеї повинні обиратись безпосередньо громадянами держав-членів, формування цього представницького органу здійснювалось непрямими виборами – 78 її депутатів обирались зі складу членів національних парламентів.

25 березня 1957 року у Римі було підписано ряд договорів, які передбачали створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). З набранням Римським договором чинності у 1958 році відповідні організації розпочали свою діяльність. Згодом було прийняте рішення (Перша Конвенція Злиття) про створення єдиного представницького органу для всіх існуючих на території Європи економічних організацій (ЄОВС, ЄЕС та Євроатому) – Європейської парламентської асамблеї. До повноважень цього органу було віднесено здійснення контролю за виконавчими органами відповідних регіональних організацій та виконання консультативних функцій.

Парламентська асамблея зібралась у складі 142 членів на перше засідання в Страсбурзі 19 березня 1958 року. 30 березня 1962 року депутати Європейської парламентської асамблеї прийняли рішення про зміну її назви на “Європейський Парламент”.

За умовами Римського договору члени Європейської парламентської асамблеї повинні були обиратись громадянами держав, які ввійшли до складу Співтовариства, на основі прямого і загального виборчого права за єдиною для всіх держав процедурою. Аналогічний підхід до визначення порядку формування Асамблеї було закріплено у відповідній конвенції Європейської парламентської асамблеї, прийнятій у 1960 році.

Однак на практиці до 1979 року депутати представницького органу ЄЕС обирались непрямими виборами: кожен національний парламент держав-учасниць у межах квот, відведених відповідній країні, обирав зі свого складу представників до Європейської парламентської асамблеї за системою, встановленою національним законодавством. І лише у вересні 1976 року Радою ЄЕС було схвалено Акт “Про вибори до Європейської парламентської асамблеї загальними прямими виборами”, положення якого, однак, були закріплені внутрішнім законодавством держав-учасниць лише у 1979 році.

Європейський Парламент є наднаціональним органом, який представляє інтереси понад 370 мільйонів громадян держав – членів ЄС.

У статті 4 Договору про Європейський Союз зазначено, що здійснення завдань, покладених на Співтовариство забезпечується:

• Європейським Парламентом
• Радою ЄС
• Комісією ЄС
• Судом ЄС
• Рахунковою палатою.

Серед них політичними органами є Рада, Комісія та Парламент. При цьому лише в окремих випадках кожен з цих органів може приймати самостійні рішення. На практиці ж вирішення спільних проблем держав-членів Європейського Союзу здійснюється спільними зусиллями декількох інституцій ЄС через різноманітні механізми погоджувального прийняття рішень.

Об’єднання депутатів у політичні партії та групи здійснюється на загальноєвропейському рівні. Це є обов’язковою передумовою для інтеграції всередині Союзу, формування європейської ідентичності і виявлення політичної волі його громадян. Сьогодні в Європейському Парламенті нараховується 7 політичних груп, до яких входить 593 депутати (на даний момент 33 депутати не входять до жодного з політичних об’єднань).

На сьогодні Європарламент складається з 626 депутатів – представників держав-членів Європейського Союзу (для порівняння: Загальна асамблея Європейського об’єднання вугілля та сталі складалась з 78 депутатів, Парламентська асамблея в 1958 році – зі 142 депутатів). При цьому чисельність депутатського корпусу не є сталою, оскільки включення нових держав до ЄС неодмінно призводить до змін квот представництва країн-членів та відповідного зростання кількості депутатів. Тому існують всі підстави вважати, що протягом наступних 20-40 років чисельність депутатського корпусу зросте у два рази (на сьогодні країнами-кандидатами на вступ до Європейського Союзу є Болгарія, Кіпр, Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Румунія, Словацька Республіка, Словенія).

Рівень представлення тієї чи іншої держави залежить не лише від кількості її населення, але й від її впливу на вирішення спільних проблем держав ЄС. При цьому невеликі держави отримують дещо більше місць, ніж повинні були б отримати за умови пропорційного представництва. Так, якщо б мандати розподілялись між держави лише за ознакою їхньої густонаселеності, Федеративна Республіка Німеччина отримала б 137 депутатських мандатів, Великобританія – 98, тоді як Люксембург – 1 місце, а Фінляндія та Данія – по 9 місць. Відступ від пропорційного представництва має спрямований на захист інтересів невеликих країн.

ОСНОВНІ ВІХИ РОЗШИРЕННЯ ДЕПУТАТСЬКОГО СКЛАДУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ:

• 1 січня 1973 року з приєднанням до Європейського Союзу Данії, Ірландії та Великобританії – кількість членів Європейського Парламенту зросла з 142 до 198 осіб
• 1 січня 1981 року з приєднанням Греції склад Європейського Парламенту поповнюється 24 делегованими грецьким парламентом представниками
• 1 січня 1986 року депутатський корпус розширюється з 434 членів до 518 за рахунок нових, делегованих національними парламентами, представників – від Іспанії (60 осіб) та Португалії (24 особи)
• Внаслідок об’єднання Західної та Східної Німеччини зростає величина їх квоти у Європарламенті з 87 до 99 мандатів
• У результаті підвищення народжуваності в окремих державах ЄС та відповідного збільшення населення у червні 1994 року обиралось не 518, а 567 осіб
• Наступне розширення у 1995 році відбулось внаслідок приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції. Кількість місць у Європейському Парламенті зросла до 626, якою залишається і дотепер

З часу заснування Європейського Парламенту його повноваження постійно розширювались. На сьогодні можна виділити чотири основні сфери повноважень Європейського Парламенту:

ОСНОВНІ СФЕРИ ПОВНОВАЖЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

Процедура співпраці

Процедура спільного прийняття рішень

Процедура ухваленняСхвалює проект в цілому

Готує поправки

Здійснює поточний контроль за виконанням бюджету

Затверджує звіт про виконання бюджетуПарламентська відповідальність Комісії

Тимчасові комісії з розслідування

Омбудсмен (Уповноважений з прав людини)

Інформаційний контроль за діяльністю Ради та Комісії

Право на подачу індивідуальних та колективних петиційПраво на отримання інформації

Необхідність консультативного висновку Європейського Парламенту для деяких міжнародних договорів, які укладаються Радою

Право схвалення чи несхвалення міжнародних угод у процедурі співприйняття рішення

Підтримання стосунків з національними парламентами країн

Обговорення проблем міжнародного характеру на пленарних засіданнях

Закріплення за Європейським Парламентом виключно контрольних та консультативних функцій суттєво обмежило його вплив на вирішення ключових проблем держав-членів ЄС. Однак, завдяки впровадженню Єдиним Європейським Актом у 1987 року та Договором про Європейський Союз від 1993 так званої “процедури співпраці”, інституту “прийняття співрішення”, а також наданню Європарламенту права на звернення до Комісії з ініціюванням розробки проектів нормативно-правових актів (така пропозиція вноситься на вимогу більшості депутатів), вплив Європарламенту на діяльність органів ЄС суттєво зріс. Хоча кількість консультативних висновків у загальній чисельності прийнятих Європарламентом актів все ще залишається значною.

Бюджетні повноваження
Європейський Союз, на відміну від більшості інших міжнародних організацій, повністю фінансується за рахунок власних ресурсів. Бюджетний процес регулюється Договором про Європейський Союз та актами, прийнятими органами ЄС на розвиток його положень (норми Договору мають загальний характер і їхнє пряме застосування є неможливим). Основними учасниками бюджетного процесу є Комісія, Рада, Парламент (які утворюють бюджетний орган) та Рахункова палата (здійснює функцію бюджетного контролю). Бюджетні повноваження Європейського Парламенту є досить значними і дають йому можливість здійснювати вагомий вплив на політику Європейського Союзу.

Три основні рівні бюджетних повноважень Європейського Парламенту:

1. Розгляд та прийняття законопроекту
У процесі розгляду законопроекту Європейський Парламент готує поправки. Договір про Європейський Союз поділяє витрати на обов’язкові та необов’язкові. Такий поділ пояснюється політичними факторами і пов’язаний з розподілом бюджетних повноважень відповідних інститутів Європейського Союзу.

• Поправки, внесені Європейським Парламентом, щодо “необов’язкових витрат Європейського Співтовариства” мають обов’язковий характер. До них, зокрема, належать: адміністративні витрати організацій Європейського Співтовариства, витрати у сфері науково-дослідницької, енергетичної, транспортної політики, охорони навколишнього середовища. У 1999 році їх загальна сума становила 46,3% всіх бюджетних витрат. Проте ці поправки не можуть виходити за межі загальних витрат передбачених бюджетом.
• Дорадчий характер мають поправки щодо “обов’язкових витрат” – витрат, чітко регламентованих правовими нормами Європейського Співтовариства. До них, наприклад, належать гарантійні виплати аграрному сектору, компенсації та фінансова допомога державам-членам тощо. Вони можуть бути предметом розгляду у Європейському Парламенті і, якщо Рада їх не відхилить необхідною кількістю голосів, будуть вважатися прийнятими.

Європейський Парламент має право прийняти чи відхилити проект бюджету в цілому та вимагати надання нового проекту. В минулому Європейський Парламент тричі відхиляв запропонований Комісією та Радою проекти бюджету: у 1974, 1984 та у 1982 роках.

2. Поточний контроль за виконанням бюджету.
Комітет з питань бюджету здійснює поточний контроль за виконанням основного фінансового плану шляхом розгляду щоквартальних звітів Комісії щодо поточного виконання бюджету.

3. Затвердження звіту про виконання бюджету.
Парламент затверджує звіт про виконання бюджету на підстави поданих Рахунковою палатою документів. Він має право схвалити чи відхилити звіт. Законодавством Європейського Союзу не визначено можливих наслідків відмови Парламенту затвердити звіт Комісії. В історії Європейського Парламенту така ситуація вже мала місце щодо бюджету за 1982 рік. Вважається, що відмова затвердити звіт не означає винесення вотуму недовіри.

Контрольні повноваження
Парламентська відповідальність уряду: Європейський Парламент наділений значними повноваженнями у сфері контролю за діяльністю органів Європейського Союзу.

Парламент бере активну участь у формуванні Європейської Комісії. Кандидат на посаду Голови Комісії висувається урядами країн-членів Європейського Союзу, проте він повинен отримати згоду Європейського Парламенту (процедура інвеститури). Уряди держав-членів, за погодженням із кандидатом на посаду Голови, висувають пропозиції щодо складу всієї Комісії. Парламент схвалює запропоновані кандидатури колегіально. Завершальним етапом формування Комісії є призначення Голови та членів Комісії, яке здійснюється за загальною згодою урядами держав-членів.

Європейський Парламент має право внести на розгляд питання винесення вотуму недовіри Комісії. Голосування з цього приводу є відкритим і проводиться не раніше, ніж за 3 дні після внесення на розгляд цього питання. Для прийняття відповідного рішення необхідно набрати більшість у дві третини поданих голосів.

Наслідком винесення незадовільної оцінки діяльності Європейської Комісії є її розпуск (передбачено частиною 2 статті 201 Договору про Європейський Союз). Отже, Європейська Комісія несе лише колегіальну відповідальність перед Парламентом. Право винесення незадовільної оцінки діяльності конкретному члену Комісії не передбачене. Дотепер своїм правом винесення вотуму недовіри Парламент скористався лише кілька разів: було внесено 5 пропозицій розпуску Комісії, три з них поставлено на голосування та жодну не підтримано.

Тимчасові комісії з розслідування: Договором про Європейський Союз передбачена можливість створення при Європарламенті тимчасових комісій з розслідування. Вони формуються на вимогу не менше, ніж однієї четвертої від загальної кількості депутатів (156). Метою її діяльності є проведення розслідування у зв’язку з обвинуваченнями, висунутими на адресу певних інститутів та органів, щодо порушень законодавства Співтовариства.

Не можуть створюватися комісії для розгляду питань, які є прерогативою Суду Європейського Союзу.
Комісії можуть створюються на певний термін або, за загальним правилом, до моменту оголошення звіту за результатами своєї діяльності. Одну з таких комісій було створено з метою розгляду справи щодо відповідальності Співтовариства за несвоєчасне вжиття заходів під час епідемії “коров’ячого сказу” у Великобританії. Проте в установчих договорах не передбачено конкретних наслідків у разі виявлення порушень.

Омбудсмен (Уповноважений з прав людини): призначається на посаду Європейським Парламентом на термін його повноважень (5 років). Омбудсмен залишає свою посаду: після закінчення терміну повноважень; за особистою заявою про відставку; за рішенням Суду ЄС. До повноважень цієї особи віднесено прийняття скарг від громадян Європейського Союзу, інших фізичних чи юридичних осіб, які перебувають під юрисдикцією держав-членів. Подання скарг допускається щодо недоліків управлінської діяльності органів ЄС, якщо скарга не може бути розглянута Судом ЄС.

Омбудсмен проводить незалежне розслідування базуючись на відповідних скаргах чи за власною ініціативою. За результатами розслідування надається звіт у відповідні інститути чи органи, які протягом 3 місяців зобов’язані вжити заходів для усунення порушень. Підсумковий звіт подається до Парламенту, зацікавленим органам та інститутам, а також особі, яка подавала скаргу. Щорічно в Європейський Парламент подається звіт про діяльність омбудсмена.

Інформаційний контроль за діяльністю Комісії та Ради: Європейський Парламент наділений правом на отримання інформації щодо діяльності Ради та Комісії.
Комісія та Рада зобов’язані:

• захищати свої пропозиції перед Парламентом;
• надавати звіт про свою поточну діяльність та підсумковий річний звіт про діяльність Європейського Союзу;
• відповідати на усні та письмові запити парламентарів

Після заслуховування відповідних звітів проводиться обговорення діяльності Ради та Комісії. Депутати активно користуються своїм правом задавати питання. Як свідчить практика, більшість з них звертається до Комісії (наприклад, протягом 1998 року було задано 4014 питань у письмовій формі. З них 3737 – Комісії, а 377 – Раді). Усні запитання ставляться під час години запитань та відповідей та в ході пленарних засідань.
Право на подачу індивідуальних чи колективних петицій (звернень) мають:

• всі громадяни Європейського Союзу;
• всі фізичні та юридичні особи, які проживають чи зареєстровані в будь-якій державі-члені Європейського Союзу.

Внесена петиція підлягає розгляду на засіданнях Парламенту. Проте передбачено дві обов’язкові вимоги для таких звернень

• вони повинні стосуватись сфери, що входить у компетенцію Співтовариства
• дії, які оскаржуються, повинні безпосередньо торкатись особи, яка звертається

Повноваження у зовнішньополітичний сфері
Повноваження Європейського Парламенту у зовнішньополітичній діяльності ЄС значно розширились після підписання Маастрихтського та Амстердамського договорів. Перш за все Парламент має право на отримання інформації: Рада та Комісія зобов’язані інформувати його про всі найважливіші зовнішньополітичні події (міжнародні переговори, підготування та укладення міжнародних угод), які потім обговорюються і дискутуються на пленарних засіданнях.

Обговорення проблемних питань міжнародної спільноти в ході пленарних засідань становить значну частину діяльності Парламенту. Питання на обговорення вносяться за ініціативою окремих депутатів, парламентських груп чи комітетів. Після відповідного розгляду приймаються декларації, які проте не мають обов’язкової юридичної сили.

Передбачено окремі випадки, коли укладанню міжнародного договору передує отримання консультативного висновку Парламенту, а набуття чинності певних міжнародних угод залежить від їх схвалення. Наприклад, держава, що бажає приєднатися до Європейського Союзу, звертається з відповідною заявою до Ради. Відповідне рішення приймається Радою на основі принципу одноголосності після консультацій з Комісією і отримання висновку Європейського Парламенту (приймається абсолютною більшістю голосів від усього складу).

Спільні для всіх держав-членів ЄС засади виборів представників до Європейського Парламенту визначаються Актом про вибори від 20 вересня 1976 року. Хоча положення останнього мають виключно рекомендаційний характер, більшість з них на сьогодні включено до національного виборчого законодавства країн-учасниць.

Актом про вибори передбачено, що формування Європейського Парламенту повинно здійснюватись безпосередньо громадянами держав, які входять до складу ЄС, на основі системи пропорційного представництва політичних партій. Членам Європейського Союзу дозволено визначати величину загороджувального бар’єру. Остання, однак, не може перевищувати 5% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Державам ЄС рекомендовано створити умови для того, щоб участь у виборах могли взяти громадяни інших країн, які входять до складу Союзу. Щоправда, вони можуть реалізувати належні їм виборчі права лише за умови включення до списків виборців відповідної держави. Не можуть брати участі у виборах особи, яких позбавлено права голосу законодавством держави, в якій вони проживають або громадянами якої вони є.

Право бути обраним до Європарламенту мають громадяни держав-членів ЄС, які досягли віку, передбаченого національним законодавством, та не обмежені у виборчих правах. При цьому законодавством держави, у якій проживають кандидати – громадяни інших країн Євросоюзу, повинні бути встановлені однакові вимоги для всіх претендентів на місця у Європейському Парламенті, незалежно від їхнього громадянства або походження.

Актом визначено перелік посад, обіймання яких є підставою для припинення депутатських повноважень у Європарламенті. Так, не дозволяється суміщення мандату з посадами в інших органах ЄС (Раді, Комісії тощо), а також зі службою в органах виконавчої влади будь-якої держави, яка входить до складу Європейського Союзу.

Акт про вибори до Європейського Парламенту дозволяє брати участь у голосуванні на виборах лише один раз. Дата проведення виборів може встановлюватись національним законодавством, але день голосування не може припадати на перші три дні тижня. Підрахунок голосів виборців у державах ЄС повинен розпочинатись лише після закриття останньої виборчої дільниці на території Союзу. Новообраний Європарламент повинен приступити до роботи першого вівторка по закінченню одного місяця з дня голосування.

Необхідно відзначити, що Європейським Парламентом було розроблено перелік загальних принципів проведення виборів депутатів до цього органу на виборах 2004 та 2009 років. Зокрема, державам-членам співтовариства рекомендовано проводити вибори за пропорційною системою, яка б забезпечувала максимальну відповідність волевиявлення громадян результатам виборів. При цьому в державах з населенням більше 20 000 000 чоловік рекомендовано утворити загальнонаціональні багатомандатні виборчі округи. Характерним є те, що вибори до Європарламенту 2009 року передбачається проводити у багатомандатному загальноєвропейському виборчому окрузі, межі якого збігатимуться з кордонами Європейського Союзу.

ВИБОРИ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ДЕРЖАВ – ЧЛЕНІВ ЄС

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ПОЛІТИЧНІ ГРУПИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ
(за результатами виборів 10-13 червня 1999 року)

ПОЛІТИЧНІ ГРУПИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ
(станом на лютий 2002 року)

ВИБОРЧА АКТИВНІСТЬ ПІД ЧАС ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
у 1994 та 1999 роках

     * Участь у голосуванні є обов’язковою

ВИБОРЧА АКТИВНІСТЬ
НА ВИБОРАХ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
(1979-1999)

      * Вибори відбулись у 1996 році
** Вибори відбулись у 1981 році
*** Вибори відбулись у 1987 році

ЖІНКИ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ

ОНОВЛЕННЯ СКЛАДУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
(за результатами виборів 1999 року)

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ
(3 жовтня 1999 року)

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СОЮЗНОЇ РАДИ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СОЮЗНОЇ РАДИ
(вересень 1998 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ
(національні партії, які здобули перемогу на виборах 1994 та 1999 років, а також політичні групи всередині Європарламенту, до яких вони приєднались)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ*

* Примітка: Зовнішнє півколо відображає національні партії та кількість місць у Європарламенті, яку вони отримали. Внутрішнє півколо відображає політичні групи, до яких увійшли представники національних партій в Європарламенті.

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ПРЕДСТАВНИКІВ
(13 червня 1999 року)

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ СЕНАТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО СЕНАТУ
(13 червня 1999 року)

РОЗПОДІЛ МІСЦЬ У СЕНАТІ

ВИБОРИ В ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

* Група на поточний момент припинила своє існування (депутати, обрані за списком партії, увійшли до складу Групи Зелених/Європейський Вільний Альянс)

ГРАФІЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ВИБОРІВ
ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ

ВИБОРИ ЧЛЕНІВ ПАЛАТИ ГРОМАД

РЕЗУЛЬТАТИ ОСТАННІХ ВИБОРІВ ДО ПАЛАТИ ГРОМАД
(7 червня 2001 року)

ВИБОРИ ДО ЄП

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ